This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Слово про вчителя

Місяйло Марія, с. Кірове, Кіровоградська область

Наближається мій випускний вечір. І чим ближче до травня, тим більше хочеться поспілкуватися із вчителями, адже я теж мрію стати педагогом. Особливо дружні стосунки у мене склалися із педагогом–організатором Громовою Мариною Олександрівною, бо біжимо до неї за кожною дрібничкою.

Марина Олександрівна перший порадник та друг усіх випускників – вона і натхненник, і організатор, і сценарист, і музикант щорічного Випускного свята. Ці вечори залишаються у пам'яті на все життя, бо саме в ці хвилини лунають слова прощання зі школою і слова подяки рідним вчителям.
Якось поцікавилася у Марини Олександрівни, як то вона так уміє? У відповідь почула: «А як інакше? Моє родове дерево має не одне покоління учителів. Можливо десь на генетичному рівні мені судилося бути педагогом». Я зацікавилася: «Де бере початок її учительська династія ? І якими були вчителі її роду?». Відповіді на ці питання ви знайдете у моїй краєзнавчій роботі, яку я назвала «Слово про вчителя».
На мою думку, головною рисою вчительської династії є любов до дітей. І зовсім не головне, яку ти маєш освіту, категорію, звання тощо. Ти повинен мати бажання йти на зустріч із дітьми. Більшого щастя, здається, для вчителя немає, коли відкриваєш двері дитячого садочка чи школи, і на тебе вже чекають дітлахи. Яке це щастя – бачити в їхніх оченятах блиск радості від того, що зустріли тебе, що нарешті їхнє чекання завершилось бажаним результатом. Учитель вчить трудитись, боротись, розвиває творчість дитини, хвалить, підбадьорює, інтригує, заворожує, підтримує, оберігає. Саме про таких вчителів, вірніше про вчительську династію, піде зараз розмова.
Я торкнуся красивої історії з сивої давнини.
1876 рік. В сім'ї сільського трударя - Москаленка Івана та його дружини народився на світ хлопчик, ім'я якому дали Пантелій (на честь Святого Пантелеймона). І цей хлопчик виріс у неперевершеного на всі навколишні села, майстра дерев'яного промислу. Не було такого знаряддя чи виробу, який не став би зразком витонченого витвору в його руках, а саме: гарби, вози, сани, брички, фаетони, колеса, конов'язі, верстати для домашнього ткання, прядки, столи, стільці, драбини, ставні, вікна, діжки, крокви, дахи, сільськогосподарський реманент, риболовну снасть. Дерев'яні шафи, мисники, полиці взагалі можна вважати місцевим митецьким скарбом. Дитячі люльки-колисанки, підвісні до стелі люльки, іграшкові коники, півники, млинки, дитячі візочки, санчата, музичні сопілочки, дудочки, ложки, вулики, цеберки, колодязні цямрини. І це ще не повний перелік того, що творили руки майстра-вчителя. Свої уміння він передав у спадок синам та усім бажаючим. Він умів чути мову живого дерева. Пантелій Іванович підходив до берестка, дуба чи ясена, прикладав вухо до стовбура і розмовляючи з ним, вибирав потрібний матеріал.
В 1900 році Пантелій Іванович взяв за дружину гарну, роботящу сільську дівчину Марію Симоненко. У великій повазі, любові, бажанні народити і виховати достойних нащадків, появлялися на світ одне за одним діти. Першою була дівчинка Катерина (1902 року народження), потім сини: Микола (1904), Олексій (1907), Андрій (1909), а в 1920 році остання донька – Марфа. Всі сини стали повторенням майстерності батька з деякими доповненнями: Микола – неперевершений майстер по металу, Олексій – по механізмах, а Андрій - столяр. Про цих умільців говорили і в селі, і в усій окрузі. В кожній хаті були вироби цих майстрів. Побудувати будинок, від фундаменту і до димаря, було під силу цим братам-умільцям.
Сестра Москаленко Марфа Пантеліївна (двоюрідна бабуся Марини Олександрівни), закінчивши середню школу, вступила на навчання до Харківського педінституту. З ІІІ курсу пішла добровільно на передові рубежі Великої Вітчизняної війни, була радисткою Тетяною (пароль). Дійшла до самого Берліну.
Все життя працювала вчителем фізики і математики в школах Дніпропетровської області.
В 1928 році в сім'ї Москаленка Миколи Пантелійовича та Марини Олимпіївни народилася дівчинка Варварка. Дівча вчилося відмінно. Після закінчення школи, відмінниця Варя вступила в Криворізький державний педагогічний інститут на фізико–математичний факультет.
Після закінчення інституту повернулася молода вчителька Москаленко Варвара Миколаївна (двоюрідна тітка Марини Олександрівни) у свою рідну Кіровську середню школу. Запис у її трудовій книжці був тільки один: «Призначити вчителем математики в Кіровську СШ». В цій школі усе своє життя присвятила математиці та учням.
Зі спогадів випускниці Москаленко В. М. - Чорної Любові (випуск 1966року): «… Варвара Миколаївна в Кіровській середній школі працювала вчителем фізики, астрономії, креслення і математики. Математичні гуртки та олімпіади вела сама. Кожний урок проводила так, мов на конкурс. Всі учні, хто мав можливість чути її пояснення, уявляли плюси та мінуси, чи «х» і « у», як якісь живі створіння. Заходила в клас і клас завмирав. Нам, її учням, думалось:
«Як усе це можна запам'ятати?»
Конспекти впродовж уроку були закриті, а мова, терміни, цікавинки з «математичного життя» сипались з її вуст».     Добрі слова про Варвару Миколаївну я почула і від: Сердюк Дар'ї (випуск 1966р), Сердюка Владислава (випуск 1969 р), Гриценка Василя (випуск 1972р.)
Після виходу на пенсію, Варвара Миколаївна була доброю наставницею і порадницею молодим спеціалістам, які приїздили за направленнями до нашої школи. Багатьом випускникам дала дорогу на навчання до вузів і технікумів.
Пройшли роки. Вчителька відійшла в другий небесний світ, а сільчани і сьогодні з вдячністю згадують її ім'я.
Повний гарт і всебічну підтримку на шляху педагогічного становлення Варвара Миколаївна отримала від самого метра освітянської ниви Крамаренка Миколи Васильовича (двоюрідного діда Марини Олександрівни), вчителя математики та фізики середньої школи №2 м. Долинське, послідовника майстерності А.С. Макаренка, який теж працював у цій школі. Довгий час цей неперевершений вчитель, маючи звання Заслужений вчитель України, очолював районний методичний кущ – об'єднаня математиків, передавав свої знання та методи викладання колегам. Уміння Варварою Миколаївною вести уроки були ним високо оцінені.
В 1949 році березневим днем, в сім'ї другого сина Пантелія Івановича, Андрія, народилася Москаленко Валентина (мама Марини Олександрівни), яка являється двоюрідною сестрою Варвари Миколаївни.
Її матуся, Поліна Охтономівна, яка вбачала в донечці доярочку чи продавчиню, не змогла внести свої корективи, тому що дівча росло допитливим, стрімким, мов гірський потічок, сміливим і дуже любила діток. Шкільні роки пролетіли, мов весняна повінь. Усі художньо-літературні конкурси, всі шкільні олімпіади, гуртки, художня самодіяльність - це шкільне життя Валентини. Жодне шкільне свято не проходило без ведучої Москаленко Валентини.
Навчальний процес проходив рівно і гладенько, як по канві. Тому, коли пролунав останній дзвоник 25 травня 1966 року – Валя чітко знала: навчання буде продовжено в Дніпропетровському музично – педагогічному училищі.
В 1968 році, отримавши диплом учителя дошкільного виховання. Їде за направленням до м. Кривого Рогу, де 3 роки працює вихователем в дошкільному закладі № 198. Ці роки принесли бажані успіхи, перші захоплення роботою з дітками.
В 1971 році виходить заміж за Манжелія Олександра Андрійовича та повертається до свого рідного села Кірове. Працює вихователем, згодом методистом колгоспних дитячих садочків. Одночасно поєднує роботу з навчанням ( заочно) в Запорізькому державному педагогічному інституті на педагогічному факультеті, а в 1980 році закінчила інститут і отримала спеціальність викладача дошкільної педагогіки та психології в педагогічних училищах.
В 1990 році на базі Кіровської школи, був створений підлітковий клуб (фінансував колгосп), де учні в післяурочний час знаходили заняття за своїми захопленнями: гурток випилювання (керівник Кирилов О.); гурток образотворчого мистецтва (керівник Гаїна К.); гурток в'язання та плетіння (керівник Петрук З.); секція баскетболу (керівник Рець Г.), а очолювала всю цю команду Валентина Андріївна.
Вироби маленьких майстрів, а саме: дерев'яні кухонні дощечки, скалки, ложки, мальовані та різьблені картини, серветки, кошики під кімнатні квіти, прикрашають побут кіровчан, які придбали ці творіння.
У 1995 році Валентина Андріївна за вислугою років вийшла на пенсію. З перших днів народження своєї внучки, Громової Людмили, присвятила себе її розвитку, вихованню, навчанню. Приклала немало зусиль, щоб прищепити любов до вчительської професії. ЇЇ старання не пройшли марно, онука навчається у педагогічному коледжі, здобуває професію вчителя початкових класів. Та й на пенсії Валентина Андріївна не сидить без діла. Нарешті з’явився час зайнятись улюбленою справою, любов до якої прищепила їй бабуся, – вишиванням. Важко назвати кількість її вишивок - це картини, ікони, серветки, сорочки, рушники, портрети. Та найбільшою гордістю є вишитий нею український костюм: сорочка, фартух, спідниця, для своєї дорогої онучки.
В 1972 році в сім'ї Манжелій Валентини Андріївни та Олександра Андрійовича народилася Манжелій Марина. Донечка, досить смілива, без будь – яких комплексів з самого малку, була повним повторенням мами.
Маринка добре навчалася. Була активною учасницею всіх урочистостей та масових заходів проведених в середній школі, музичній, сільському Будинку Культури та районі.
За свою активність мала багато грамот та подяк від правління колгоспу.
Закінчивши Кіровську СШ мала, ще й закінчену Кіровську дитячу музичну школу по класу фортепіано. Це дало їй можливість у 1989 році вступити до Олександрійського училища культури, а в 1992 - закінчити, здобувши спеціальність керівника хорового колективу.
З 1992 року почала свій трудовий шлях в Кіровській середній школі педагогом – організатором та учителем музики. В даний час, навчається на заочному відділені в комунальному вищому навчальному закладі «Олександрійський педагогічний коледж ім. В.О.Сухомлинського» на факультеті « Початкова освіта».
Своє життя без музики - не уявляє, та й предмет у неї цікавий – музика. У школі діти люблять уроки та свята, які проводить Марина Олександрівна.
Не знаю таких учнів, які не люблять виступати, або співати. Кожен захід, проведений Мариною Олександрівною, відповідає високому професійному рівню. А її юні артисти, не одноразово займали призові місця на районних конкурсах «Пісенний вернісаж», «Сузір'я талантів», огляді агітбригад. Цим вона заробила авторитет серед учнів, колег, батьків, жителів свого рідного Кірового.
Її учительське кредо у навчанні та вихованні підростаючого покоління: «Виховувати і навчати потрібно душею, серцем, любов’ю. Діти – це відкритий, прозорий струмочок, який побіжить туди, куди ти його направиш. Зазирнувши у гладь цієї водички, то відразу ж побачиш відбиток свого портрету: твою успішну роботу, і твої недоліки, які закладені в основу цього струмочка».
Ще навчаючись в Олександрії вийшла заміж. Чоловік Громов Ігор Борисович - педагог. Закінчив Кіровоградський державний педагогічний університет ім. В. Винниченка, здобувши професію вчителя фізичного виховання.
Багато чого встиг зробити і досягти за 15 років роботи в Кіровській школі. Має вищу категорію та звання старшого вчителя. Проводить уроки на високому рівні, про що свідчать грамоти, дипломи районного й обласного рівня, та шалена любов до уроку фізкультури учнів школи, повага батьків.
Його передовий досвід вивчають колеги, РМО вчителів фізкультури, а його роботою з «Майстер-класу» зацікавились і в області. Ця людина грамотна, дисциплінована, творча, вимоглива, і водночас добра, уважна, терпляча.
Грамотний та умілий класний керівник. В нього напрацьована своя система роботи з підростаючим поколінням. До нього на зустрічі, класні свята, або ж на класні збори приходять батьки і разом вирішують проблеми виховання, навчання, відпочинку.
Усі разом, батьки, діти, і педколектив, полюбляють дружно виїжджати на відпочинок, екскурсії, де крім пізнавальної роботи, Ігор Борисович вміло організовує розважальну програму: різноманітні естафети, конкурси за участю дітей, батьків, вчителів.
На сьогодні шефами спортивного дозвілля школярів - є козаки Карабилівської степової сотні, які залюбки разом із учнями беруть участь в усіх спортивних розвагах.
Маючи високий авторитет серед жителів села, він обраний депутатом сільської ради, де очолює постійно діючу комісію по роботі з молоддю: спорт, дозвілля, культура.
В минулому році провів у життєвий вирій свій п’ятий випуск дітей.
Вірним помічником в усіх починаннях Ігоря Борисовича є Марина Олександрівна. То ж і звикли його випускники називати їх своїми класними татом та мамою.
Слова вдячності батьки, і діти – випускники завжди раді сказати своїм улюбленим вчителям. Пишуть, телефонують, злітаються на ювілейні зустрічі в стіни школи, та в привітну оселю Громових.
Марина Олександрівна та Ігор Борисович - незмінні керівники і організатори усіх дійств і урочистостей. Вражає їх ніжне та турботливе ставлення до дітей, та один до одного. Мають талант і хист до виконання пісень. Цьому навчають і дітей.
Є діти, яких з малечку називають унікумами, унікальними самородками. Представник цього самородку є донечка Марини Олександрівни і Ігоря Борисовича – Громова Людмила. Вона теж студентка денного відділення Олександрійського педколеджу ім. В. О. Сухомлинського. Людмилка щоденною, кропіткою працею, доводила усій родині, що вона гідна стати учителем.
Дівча виросло розумним, ерудованим, грамотним. Вінець її старанню стало свідоцтво з відзнакою, яке дало їй певні пільги при вступі до педколеджу. Про її активну участь творчого шляху в Кіровській середній дипломи, подяки, вже деякі привезені із Олександрії та із Артеку, які зберігаються в домашньому архіві, що по праву зветься високим, повним, найширшого змісту, досягнутим багаторічним трудовим здобутком - династією.
На сьогодні практичні пробні уроки та виховні години навчальної практики в Олександрійському ЗНЗ №2 Людмила проводить так, ніби вправний практик шкільної науки ( думка її куратора Руденка Є.В.). Навчається вона з великою насолодою і на відмінно. Після закінчення училища мріє працювати в школі і продовжити навчання у вузі. У вільний від навчання час Люда пише вірші, вишиває, любить співати.
Окремо хочеться відмітити, що через роки, через віки школа відкрила свій шкільний краєзнавчий музей.
І хто може здогадатися і повірити в те, що експонати: скриня для одягу, чи рубель, що прасувати рядна, килими, чи діжка - змайстрував Москаленко Андрій Пантелійович.
Роками боківчани (Бокове - застаріла назва села Кірове) зберігали це у своїх домівках, а тепер ці речі з радістю передали в музей. І кожна рукотворна пам'ять в музеї - частка душі майстра, його художній витвір. Людмила глибоко це розуміє і гордість її переповнює від того, що все зібране, то є довічний пам'ятник її незабутньому прапрадідусеві Пантелію і таким, як він.
Родинний ланцюжок не переривається аж ніяк, коли підростають такі діти, онуки. Людмила збереже назавжди і передасть своїм діткам таку неоціненну хронологію і генеалогію родинного дерева.
А ще сьогодні підростає у сім'ї Громових чотирирічний синочок - Громов Денис Ігорович. Допитливе, кмітливе хлопченя.
І хто знає, можливо через якихось 15-17 років через класний поріг Кіровської ЗШ переступить юнак і промовить: « Доброго дня, діти, мене звати Денис Ігорович. Я ваш вчитель».

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123