This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Людина дивиться у майбутнє своїм минулим

 Польська Мар'яна, 15 р., гімназія,смт. Верхній Рогачик, Херсонська обл.

Людина доти й людина, доки не втратила здатність бачити, крім потворності життя, і його красу
Олесь Гончар

Серед неозорих скіфських степів Причорномор'я, на бойових дорогах запорожців розкинулася мальовнича і давня Херсонщина, яку називають "країною чотирьох морів" – Чорного, Азовського, Каховського і пшеничного. Безмежний степ і кучерявий від верб Дніпро, піски і сивоголубі лимани, Чорне море і гаряче сонце – все це щедра південна земля.


Давні легенди, пожовклі фотографії, вицвілі шпальти газет: гортаю сторінки біографії Херсонщини – краю древнього і вічно молодого. Ці свідки й ровесники багатьох незабутніх подій, що котилися по землі, яка стала колискою півдня, розкажуть про часи мирні й ратні, героїку давнини і сучасності, назвуть імена тих, хто своєю працею славив рідний край…
Саме такою непересічною особистістю є наш земляк, член Національної Спілки журналістів України, Національної Спілки письменників України, лауреат премії імені Івана Франка Костянтин Сушко. На жаль, долю цієї людини більше пов’язують із Запорізьким краєм, тому що він був директором заповідника на острові Хортиця.
Що нам відомо про нього? До недавнього часу лише скупі дані його біографії: народився 5 жовтня 1946 року в с. Бабине Верхньорогачицького району Херсонської області. Закінчив Запорізький державний педагогічний інститут. Екс-директор Національного заповідника "Хортиця". Автор книжок "Міраж", "В степу заповітному", "Поздняя тропа", "Хортиця", "Віщий степ", "Я вибираю Хортицю", "Стежка на Хортиці", "Інспектор Хорс", мемуари "Бентежна Хортиця. Чи врятує Україна одне із своїх семи чудес? ", книги етюдів, замальовок та віршів у прозі з фотоілюстраціями автора "Наодинці з Хортицею ". Нагороджений медаллю «За розвиток Запорізького краю».
Виникає закономірне питання, що змусило Костянтина Сушка пов’язати свою долю із Запоріжжям і через багато років повернутися на батьківщину? Відповідь можна знайти у його книзі «Я вибираю Хортицю», «Наприкінці серпня 1962 року я залишив Бабине. …На сорок п’ятому році радянської влади у нашому селі не було ні світла, ні водогону, ні шосейних шляхів. На грані закриття опинилася школа, і, щоб отримати середню освіту, треба було ходити пішки за сім кілометрів до сусіднього села”.
Костянтин Сушко робить вирішальний вибір на користь Запорізького краю. З 1972 року працював на журналістській роботі, був редактором заводської багатотиражки «Дніпростроївець». Працював в обласній молодіжній газеті «Комсомолець Запоріжжя». Започаткував першу в області профспілкову газету «Вибір». Із 1992 по 1999 рік – головний редактор газети «Запорозька Січ». Із 1999 по 2005 рік – на творчих хлібах. З березня 2005 по жовтень 2007 року – очолював Національний заповідник «Хортиця».
Костянтин Іванович згадує: «…ставши керівником Хортицького заповідника, я не ганявся за журавлем у небі, а міцно стискав у кулаці крихітну синицю. З перших днів свого директорства взявся зміцнювати позиції плавнів, позаяк станом на квітень 2005 року браконьєрство процвітало там пишним цвітом. Сотні машин, одна “крутіша” іншої, прибували до плавнів сушею; десятки моторних човнів, один розкішніший іншого, добиралися туди водою. За три місяці на кордоні плавнів, біля виявленого і частково дослідженого літописного поселення “Протовче” (Х–ХІV ст.), у стилі, наближеному до козацького зимівника, ми спорудили форпост, який водночас є меморіально-туристичним комплексом, де цілодобово перебувала спеціальна охорона, і вже станом на вересень 2005 року з браконьєрством у хортицьких плавнях було покінчено. Плавні живі, і це зігріває мою душу, незважаючи на всі перетрубації, яких зазнав із волі владоможців наприкінці свого директорства, а також відразу після брутального усунення мене з посади. Скажу лише, що незадовго до звільнення я отримав Грамоту Верховної Ради України, де сказано: “За заслуги перед Українським народом” ».
Справді, одна людина, а як багато зроблено для збереження Хортицького заповідника й для Запорізького регіону. Чому ж не оцінили? За що звільнили? Невже люди можуть бути такими невдячними?
Костянтина Сушка звинуватили у корупції. Після примусового звільнення з посади Запорізька міжрайонна природоохоронна прокуратура подала позов про стягнення з нього на користь заповідника понад 70 тисяч гривень і суд наклав арешт на майно журналіста. Для Костянтина Івановича почалися довгі поневіряння по інстанціях…
П'ять років людина доводила абсурдність пред’явленого йому звинувачення. Та все марно. «Дуже боляче, що несправедливість торжествує. Після всього зробленого з моєї ініціативи на острові Хортиця з мене ж стягують велику суму грошей. Стає огидно за тих, хто все це скоїв», – сказав Костянтин Сушко. За п'ять років судових розглядів він відчуває себе дуже стомленим і налаштований виплатити всю оскаржувану суму. Але як жити далі?...Адже відсторонено від справи його життя. І він знаходить єдино правильне рішення: повернутися на батьківщину, на рідну Херсонщину, яка не зрадить.
Херсонщина… Село Бабине… Скільки таємниць зберігає рідна земля? Про що мовчать широкі степи та нашіптують хвилі Каховського водосховища? Тут, у найвіддаленішій точці Рогачицького кута, розташованій на найбільшому в нижньому Дніпрі Ушкальському півострові, який своєю конфігурацією нагадує голову слона, зійшлися кордони трьох областей: Херсонської, Запорізької та Дніпропетровської. Це зараз, а що було колись? Що сховали під собою води Каховського моря, які по – праву називають "місцевою Атлантидою"? Історія цієї місцевості налічує майже 4000 літ. Саме тут у 1954 році археологічна експедиція на чолі з А. Добровольським дослідила унікальне поселення бронзового віку, яке започаткувало культуру Бабине ІІІ. Ця територія колись належала Великому Лугу, комплексу плавнів у долині Дніпра від острова Хортиці до острова Скалозубового. Він став відомий у V столітті перед Христом, після того, як мандруючи Скіфією їх відвідав давньогрецький учений і письменник Геродот Галікарнаський. Назва «Великий Луг» стала вживатися за часів козаччини. Після 40-х років ХХ століття він майже вийшов із ужитку у зв̕язку з причетністю до козацької вольниці, яка почала вважатися націоналістичною. А у 50 – х роках минулого століття, у зв'язку з будівництвом Каховської ГЕС, майже вся історична територія була затоплена. Лише незначна її частина до сьогодні збереглася на острові Хортиця в місті Запоріжжі.
Ця земля стерпіла жахи монгольського нашестя 1237 – 40 років, польсько – литовське завоювання. Час, розміром у два з половиною століття, вважався "білою плямою" в історії даної території. Одним словом – Дике поле з дикими ордами… Але зовсім інше змальовують свідчення мандрівників і дипломатів тих часів, які побували в цих степах. Ось слова з "Книги Большому Чертежу" ХVІ століття: "На 30 верст нижче річки Московки на Дніпрі, знаходиться містечко Мамаїв Сарай", що в перекладі з татарської означає Мамаїв Палац. У звіті московського посла Василя Тяпкіна в ХVІІ столітті говориться: "На річці Овечі води, що впадає у Дніпро, ми бачили будинки кримських татар, зруйновані від давнини. Кримчани говорили, що в тих місцях були володіння хана Мамая. Вони повністю опустіли, коли його переміг на Куликовому полі Дмитро Іванович Донськой ". За переказами місцевих мешканців збереглася легенда про те, що в давнину тут був бій між Іваном Сірком та ханом Мамаєм. Звідси й дістала назву Мамай –гора, яка піднялася на 79 метрів над рівнем моря і є найвищою точкою Херсонщини. У ХVІІІ столітті князь Мишецький писав про татарські поселення й згадував місто Мамай на річці Мамай-Cурці. Виявляється зовсім не Диким полем був цей край у часи татарського володіння. Тут мешкали ті ж народи, що й до завоювання – половці, слов'яни, алани. Ще донедавна на курганах стояли тисячі кам'яних баб – портретів шанованих половецьких предків. Про те, що відбулося колись насправді, повідав відомий арабський історик середньовіччя Ал-Омарі: ”У давнину Золота Орда (татарська держава) була землею половців, але коли нею заволоділи татари, то половці стали їх підданими. Потім татари й половці змішалися й поріднилися. І половецька земля взяла верх над природними й расовими якостями татар. І всі вони стали зовсім як половці – немов вони з половцями одного роду."
У ХVІІІ столітті територія нинішнього села Бабине, як і багатьох інших населених пунктів стала власністю Михайла Романова, брата царя Миколи ІІ. Тут почало розвиватися господарство, у якому перевага надавалася вівчарству. ХІХ і ХХ століття залишили багато "шрамів" на рідній землі Костянтина Сушка. Зруйноване в роки Великої Вітчизняної війни село Бабине відродилося. По обидва боки однойменної балки розташувалися охайні садиби, школа, медпункт, магазин, машинотракторні станції, рибне та лісове господарства. Та звичний устрій селян порушила звістка про те, що в 1953 році колишнє керівництво країни вирішило розпочати будівництво Каховської ГЕС та її водосховища, русло якого пролягало через значну територію населеного пункту. З 108 будинків мешканців затопленню підлягало 68, а разом із ними школа, сільрада, сільпо й лісове господарство. Переселеним бабинцям за рахунок держави було виділено нові приміщення, збудовано новий навчальний заклад, контору, які пропрацювали не досить довго, та магазин. А от лісгосп із тих пір так і не відновив свого існування.
Відтоді про історичне минуле краю залишилося небагато згадок. Деякі географічні об'єкти залишили свій слід лише на мапі Мелітопольського повіту Таврійської губернії, до якої входило село Бабине Верхньорогачицького району Херсонської області. Інші ж відомості, у зв'язку з декількома адміністративно – територіальними реформами, зберігаються у багатьох архівних відділах, далеко за межами рідного краю. Та найзагадковіша з них – Мамай – гора, досі манить до себе науковців, краєзнавців і просто туристів. На цьому місці знаходяться місцеві скіфські поховання відомі у всьому світі, які є унікальними в своєму роді. Під час чергового польового сезону археологи вище скіфських поховань виявили середньовічний могильник Мамай-Сурка. Він виявився одним із найбільших у Європі. Уже розкопано понад 1000 поховань цього могильника. Майже всі вони примітні тим, що в них покояться не знатні особи, а простолюд. Саме йому належать знайдені в могилах особисті речі: сережки, намисто, персні, скроневі кільця, браслети, численні амулети. Мамай-гора поступово сповзає у Каховське водосховище. За останні 30 років обвалилося майже 400 метрів берега. Вчені кажуть, що зупинити процес її руйнації неможливо. Це обумовлено не тільки близькістю штучного моря, а й просіданням ґрунту. Тому, можливо, у недалекому майбутньому сіроблакитні хвилі поховають під собою останні згадки про сиву давнину. І щоб цього не сталося, щоб зберегти для нащадків пам’ять про цей чудовий і загадковий край, відродити славу давноминулих днів цієї унікальної території й повернувся на свою батьківщину наш земляк.
Костянтинові Івановичу здається, що не було тих довгих років поневірянь. Він наближається до села, спогади переповнюють його душу, радісно тріпоче серце… Нарешті вдома…У селі, де колись було близько трьох тисяч мешканців, нині не більше стап’ятдесяти. Від порожніх, подекуди зруйнованих будинків віє пусткою, садки позаростали. Такий же вигляд мав і його улюблений прибережний клаптик землі, де він любив усамітнюватися. А колись саме тут археологи знайшли поселення бронзового віку. Цей клаптик Батьківщини ніби благав його про допомогу.
Костянтин Іванович вирішує створити на цьому місці заповідник. Він прийшов до сільського голови, запропонував план меморіального відродження унікальної території. Його почули й підтримали. Облаштовувати місце під заповідник Сушко розпочав сам, пізніше на допомогу прийшли й інші жителі Верхньорогачицького району.
«Світло Оріяни»…Саме таку назву історико-ландшафтному музею під відкритим небом вирішив дати К. Сушко. У книзі "Міфи та легенди давньої України" С.Плачинди поняття Оріана наводиться як першоназва Вкраїни… Країна оріїв. Як державне утворення започаткувалося на Прикарпатті в V тисячолітті до н.е. Територія Оріани поступово розширилася до Дніпра, етнічні ознаки розвинулися в Трипільській культурі. Як духовна гордість зберігаються оріанські клинописи в музеях Лондона, Чикаго, Філадельфії, Риму, Парижа, Багдада, Стамбула, Варшави... То великі та найперші письмена світу про Бога, про небо і землю, написані 4500 років тому на глиняних табличках. Мова орійців – то найстарша з прамов людей, яка народилася на землі наших пращурів і сьогодні стоїть в основі санскриту, слов’янських мов, балтійських, грецьких, романських та інших мов Європи. В ній, як і у вірі наших батьків-прапрадідів, умістилося все, що потрібно людині: сонце, місяць, зорі, ріки, джерела, пісня, віра, любов. Зважаючи на це, К. Сушко, на мою думку, обрав гідну назву для свого заповідника.
Перші експонати музею під відкритим небом – стародавні кам'яні вироби – небайдужі земляки доставляли на автомобільних причепах, ручних візках, хтось виділив навіть коня з підводою. Поступово « до Сушка » звезли не менше півсотні різноманітних стел, молотильних каменів, ступ, корит. Зібрано чимало інших предметів побуту: прядки, коромисла, рогачі, ополоники, глиняний посуд. Ця частина експонатів зайняла місце в старій саманній хаті, яку спільними зусиллями реставрували і теж перетворили на музей. Із залишків ще десятка будівель – літніх кухонь, стаєнь, курників, льохів за допомогою лопат і бульдозера спорудили кілька курганів. Ці символічні поховання, що асоціюються з курганами скіфів, насипані на місці простих жител, у яких Бабинці колись народжувалися і вмирали. Бульдозер, до слова, пригнав за своєю ініціативою приватний підприємець з Великої Знам'янки, що знаходиться від Бабино за кілька десятків кілометрів. На одному з курганів -макетів К.Сушко встановив пам'ятник скіфському казану, на другому – українській писанці, на третьому – козацькій колисці. І казан, і писанку з люлькою він виліпив власноруч.
Ще тут можна побачити реконструйоване язичницьке святилище, камені якого знайдені поблизу і перенесені в заповідник. Поруч росте столітня груша, у дуплі якої для гостей знайдеться чисто українське частування – чарка перваку і шмат сала. Найцінніша реліквія родини К.Сушка – металевий щуп приблизно метрової довжини – також знаходиться у музеї. Він має свою історію: у 1929 році комсомольці завітали до діда Сушка робити продрозверстку. Той вигнав їх із двору та забрав щуп. Зі словами: « Пам’ятай, синку, хто наші вороги, та передай моїм онукам», – сховав реліквію у камишову стріху. А в 1967 році Іван Сушко перекриваючи хату шифером знайшов щуп і розказав дідову історію своєму синові Константину.
Є в міні -заповіднику й інші цікаві для туристів об'єкти, що зберігають пам'ять про кіммерійців, скіфів, сарматів, антів, ногайських татар, запорізьких козаків, які колись тут мешкали. Студенти- історики Запорізького національного університету, працюючи над плановими розкопками на Мамай -горі, заглянули на прохання К.Сушка в розграбований раніше степовий курган і відкопали розбиту стелу, вік якої може сягати п'яти -семи тисяч років. Повідомляючи про знахідку, Костянтин Іванович не приховував захоплення, знайшов машину і кран для перевезення настільки рідкісного експоната.
Той, хто бував на Хортиці, скаже, що подібне – писанку, скіфський казан, лапідарій [збори кам'яних старожитностей] – бачив і на Хортиці. І буде правий. Автор цих ідей Костянтин Сушко, і цілком природно, що хороші задумки перенесені ним і у свій заповідник. Не здивуюся швидкій появі в Бабинському лапідарії і такого заклику: « Торкати каменів НЕ Тільки НЕ заборонено, а навіть бажано ». Саме такий нестандартний текст обурив колишню високопоставлену чиновницю Міністерства культури, що приїздила на Хортицю перевіряти роботу генерального директора національного заповідника.
Працюючи над матеріалом, Костянтин Іванович думав про те, що істина – «немає пророка у своїй вітчизні» – підтвердилася в черговий раз. Те, чого не помітили в Запоріжжі, оцінила Херсонщина. І хто з нас «програв»?
Є люди, яких життєві проблеми лише загартовують і живлять енергією. Костянтин Сушко саме з таких. За час, що минув після «Хортиці», написав і видав три книги, підготував збірку оповідань, і ось вже кілька років приватно створює ландшафтно -історичний міні -заповідник «Світло Оріяни » в рідному Бабині.
«Заповідна» ідея, втілювати яку Костянтин Іванович розпочав в улюбленому селі восени 2007 року практично наодинці, активно опановує масами. Під облагородженою старою грушею місцеві жителі збираються на Великдень, 9 травня, на Покрову. Сюди приїздять на екскурсії школярі із найближчих сіл, заглядають місцеві краєзнавці, громадські діячі, екологи з міста Нікополя, журналісти, пропливають повз яхтсмени. Часто бувають, працюючи на благоустрої заповідника, активісти запорізької обласної «Просвіти» та жителі Верхньорогачицького району. Приємно, що районна та обласна влада добре розуміють: крихітний, « насичений історією» заповідник може стати візитною карткою доведеного до розрухи села Бабине.
05 вересня 2013 року мрія Костянтина Івановича Сушка здійснилася: у селі Бабине Верхньорогачицького району відкрито історико-ландшафтний музей під відкритим небом «Світло Оріяни» та музей-садибу з експонатами. Гостинні бабинці частували гостей юшкою та різноманітними українськими стравами, а право перерізати стрічку на воротах садиби музею було надано найповажнішому та наймолодшому жителям села.
Отже, Костянтин Іванович Сушко – особистість гідна поваги й захоплення. Він мужньо витримав удари й зміг піднятися до нових вершин. Про таких говорять: «людина-держава». У такої особистості не знайдеш захоплення собою. Проте він поважає себе, власну гідність, поціновує зроблене. Така людина самодостатня, наполеглива й творчо безперервна, працьовита й відкрита новому, несподіваному; вся у духовних пошуках, у прагненні масштабно охопити навколишню реальність, буття. «Людина-держава» завжди вірить у те, що робить, цурається фальші. Вона почувається комфортно лише у щирості. Стабільна у своїх константах, які, власне, й забезпечують її внутрішню державність. Саме такою особистістю є Костянтин Сушко. Як говорив Пліній Старший: " Нам відмовлено в довгому житті; залишимо праці, які доведуть, що ми жили!"

 

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123