This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Геноцид на Черкащині (1931-1933 рр.)

Хименко Григорій, 16 р., сзош-інтернат з поглибленим вивченням предметів гуманітарно-естетичного профілю, смт. Шевченкове Черкаська обл.

Вступ

Болісно, ой як болісно писати ці нотатки, присвячені трагічним сторінкам давнини. Свідомо спрямований і бездоганно виконаний кремлівськими сатанистами голодомор 1932-33 років унеможливив утвердитись Україні міцною і потужною державою на європейському континенті. Власне на це і була розрахована іноетнічниками-українофобами підступна акція.


Мав таки рацію В. Винниченко, коли писав: «Читати українську історію треба з бромом, – до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила як весь час свого державного (чи правильніше: пів державного) існування, що одгризалась на всі боки: од поляків, московитів, татар, шведів. Ця історія – безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок.
У 2007 році виповнилась сімдесят п’ята річниця страшної трагедії людства – голодомору 1932-1933 років в Україні. Указом Президента України четверту суботу листопада кожного року проголошено днем пам'яті голодомору в Україні. Вся країна вшановує пам'ять тих, хто потрапив під жорна однієї з найбільш жорстоких в історії людства тоталітарних систем, яка влаштувала штучний голод. Цікаво, що факт голодомору повністю замовчувався тодішнім правлячим режимом Кремля. Лише після здобуття Україною незалежності, про це офіційно заявлено представниками нашої влади.
Слід наголосити, що встановленя достовірності фактів злочину далеко не завершений процес. Кожна людина, весь народ нашої держави сьогодні хоче нарешті збагнута і осмислити свою трагічну, історію. Адже хліб був, причому і на території тих районів, де від голоду помирали тисячі людей, але під надійною охороною. Люди знали і бачили це...

Скільки нас загинуло від голодомору

Ми вшановуємо пам'ять тих, хто 75 років тому чинили опір колективізації сільського господарства, були приречені на повільну смерть від голоду разом із сім'ями. Кількість полеглих від терору голодом – це розрахункова величина. Вона встановлюється як перевищення над нормальною смертністю населення в місцевості, охопленій голодом. У 1990 році з'явився розрахунок жертв голодомору в Україні, вперше побудований на аналізі даних демографічної статистики. З ним співіснують інші версії, позбавлені статистичної основи, але привабливіші завищеними кількісними параметрами для тих, хто надто емоційно (з бромом, як висловлювався Володимир Винниченко) ставиться до минулого. Та історичні міфи небезпечні, бо здатні посіяти недовіру до очевидних явищ, навіть таких, як український голодомор. На Заході є вчені з іменем, які твердять, що в 1933 році в Україні не відбулося нічого особливого. Думаю, що назріла потреба вийти з проблемою кількісної оцінки жертв голодомору за межі наукових видань. Почну з того, як політики, журналісти і вчені підходили до цієї проблеми в різні часи. Першим повідомив про голод в СРСР англійський журналіст Малькольм Маггерідж. В останній декаді березня 1933 року в газеті «Манчестер гардіан» він поділився з читачами враженнями від поїздки по Україні і Північному Кавказу. Три його статті описували страхітливі сцени голодування сільського населення. Маггерідж засвідчив масову загибель селян, але не назвав конкретних цифр. 31 березня сенсацію «Манчестер гардіан» спробував спростувати кореспондент «Нью-Йорк таймс» в Москві, англієць за походженням і громадянством Уолтер Дюранті. Це був єдиний із західних журналістів, котрому вдалося взяти інтерв'ю у Сталіна. Суть замітки Дюранті була відбита в назві: «Росіяни голодують, але не вмирають з голоду». Перша кількісна оцінка полеглих від голоду з'явилася у зарубіжній пресі в серпні 1933 року.
Тоді газета «Нью-Йорк геральд трибюн» опублікувала матеріал Ральфа Барнса, в якому фігурувала неправдоподібна для західної громадськості цифра: один мільйон смертей від голоду. Конкуруюча з нею газета «Нью-Йорк таймс» примусила Дюранті прокоментувати інформацію. Той змушений був підтвердити факт голоду. З його замітки випливало (хоч прямо про це не говорилося), що кількість загиблих становить не менше 2 млн. чоловік. Через день в цій же газеті з'явилося повідомлення Фредеріка Берчелла, де називалася нова цифра – 4 млн. чоловік. Після першої кореспонденції «Манчестер гардіан» іноземним журналістам було заборонено їздити в регіони, постраждалі від голоду. Московський кореспондент цієї газети Вільям Чемберлін, який встиг за завданням редакції відвідати Україну та Північний Кавказ, не надрукував своїх репортажів у газеті. Він виїхав з СРСР, щоб мати змогу написати про все відверто, і у 1934 році видав в Бостоні книгу «Залізний вік Росії». В ній повідомлялося, що голод охоплював територію з населенням 60 млн., а число жертв дорівнювало 3–4 млн. чоловік. Наведені оцінки жертв 1933 року мають одну спільну рису: вони робилися «з пташиного льоту». Іноземні журналісти не володіли статистичною інформацією, але старалися донести до своїх країн, що в СРСР коїться щось страхітливе. Деякі автори публікували інформацію, нібито одержану від радянських керівників. Фред Біл у книзі, що з'явилася в Лондоні у 1938 році, розповідав: іноземний робітник на харківському заводі дізнався від місцевого відповідального працівника, що голова ВУЦВК Григорій Петровський допускав втрати від голоду в Україні у розмірі до 5 млн. чоловік. Журналістка Люсі Ленг у книзі, виданій в Нью-Йорку у 1948 році, стверджувала: неназваний на прізвище «високий український чин» заявив, що від голоду померло 6 млн. чоловік. Поширилося ще одне апокрифічне свідчення, нібито запозичене зі спогадів Уїнстона Черчілля про Другу світову війну. Йдеться про те, що Сталін назвав Черчіллю цифру жертв суцільної колективізації – 10 млн. селян. Коли уважно перечитати відповідне місце (в четвертому томі спогадів), то виявиться, що мова не йшла тільки про тих, хто загинув. Торкаючись теми британський прем'єр-міністр сказав: «Ви мали справу не з кількома десятками тисяч аристократів або великих поміщиків, а з мільйонами маленьких людей». Сталін уточнив: «З десятьма мільйонами... Це було щось страшне, це тривало чотири роки, але для того, щоб позбавитися періодичних голодувань, Росії було абсолютно необхідно орати землю тракторами». На питання, що сталося з куркулями, Сталін відповів: «Деяким з них дали землю для індивідуального обробітку в Томській області, або в Іркутській, або ще далі на північ, але основна частина була дуже непопулярна, і їх знищили власні наймити». Сталін не мав на увазі втрати від голоду, наявність якого заперечував. Під час цієї нічної бесіди в Москві 16 серпня 1942 року він майстерно перекинув провину за знищення багатьох мільйонів селян на наймитів... Після голоду 1933 року демографічна статистика була закрита. Функції інформатора з питань народжуваності і загальної чисельності населення Сталін поклав на себе. Виступаючи у січні 1934 року на XVІІ з'їзді ВКП(б), він з притиском наголосив, що населення СРСР зросло до 168 млн. чоловік. Названа цифра була директивною. Походження її цілком ясне: офіційна оцінка Центрального управління народногосподарського обліку (ЦУНГО) СРСР на січень 1933 року (165, 7 млн.) плюс природний приріст, який тоді дорівнював приблизно 2, 5 млн. чоловік. Липова сталінська цифра гуляла тільки серед пропагандистів. Йшов рік за роком, а у виданнях державної статистики цифра поточного обліку чисельності населення застигла на даті 1 січня 1933 року.
За зразкове проведення у січні 1937 року Всесоюзного перепису населення начальник ЦУНГО СРСР Іван Краваль був нагороджений орденом Леніна. Незабаром новий орденоносець надіслав Й.Сталіну і В.Молотову перше повідомлення про наслідки перепису. В ньому зазначалося, що кількість населення СРСР на 6 січня 1937 року становить 162 млн. чоловік. Таким чином, у 1937 році в Радянському Союзі виявилося на 6 млн. менше людей, ніж на початку 1934, якщо вірити фальшивій цифрі, оголошеній тоді Сталіним. До цієї жахливої різниці треба було ще приплюсувати фальшивий приріст населення за три роки. І.Краваль був заарештований і розстріляний. Услід за ним репресували майже всіх демографів. Був ліквідований всесвітньо відомий Демографічний інститут АН УРСР. Перепис 1937 року оголосили скасованим і провели його заново у 1939 році. Сталін враховував, що після карально-виховних акцій населення не припинить «розмножуватися». Щоб цей процес відбувався темпами, які задовольнили б військкомати, він у червні 1936 року заборонив аборти. Заборона діяла до 1955 року... Версії наших сучасників У 1966 році, в поле зору потрапили видані для службового користування номерні книги з спецфонду Інституту економіки АН УРСР. Уламків демографічної статистики, які містилися в них, виявилося досить, щоб частково заповнити лакуни між переписами 1926 і 1939 pp. Маючи уривчасту інформацію про рух народонаселення, можна було розрахувати його імовірну чисельність у міжпереписному періоді і порівняти з реальною – за переписом 1939 p. Різниця показувала втрати. Голод 1932–1933 pp. відрізняється від попереднього (1921–1923 pp.) і наступного (1946–1947 pp.) тим, що спричинені ним демографічні наслідки піддаються кількісному вимірюванню. Перший радянський голод відбувся одразу після семирічної смуги воєн, а третій – після винищувальної Другої світової війни. В обох випадках неможливо встановити, від чого гинули люди, скільки їх покинуло територію України, скільки прибуло до нас на постійне проживання. За розрахунками 60-х pp. виходило, що в 1933–1938 pp. мав відбутися приріст населення в 2 840 тис., а насправді сталося зменшення в 116 тис. чоловік. Отже, втрати становили близько 3 млн. чоловік. Якщо різницю між кількістю приїжджих і тих, хто виїхав в інші союзні республіки, вважати нульовою, то цю втрату чисельності слід було списати на голод і масові репресії. Працівник Російського дослідницького центру Гарвардського університету (США) Сергій Максудов дійшов висновку, що викликаний голодом і репресіями демографічний дефіцит становив в Україні в 1927–1938 pp. 4, 5 млн. Результати підрахунків він оприлюднив у 1983 році в українському журналі «Сучасність», який тоді видавався в Мюнхені. У цьому контексті є нагода розповісти про цензурну «диверсію», влаштовану найбільш авторитетним радянським демографом післявоєнного часу Борисом Урланісом. У книзі «Проблеми динаміки населення СРСР» М., 1974) він присвятив один з розділів аналізу достовірності демографічних прогнозів. Серед інших вчений згадав зроблений у 1927 році розрахунок Держплану СРСР про очікувану чисельність населення в 1933 році. Він розкритикував розрахунок і у малопомітній примітці дав без коментарів власну оцінку чисельності населення СРСР на кінець 1933 року – 158 млн. чоловік. Цифра Урланіса на 10 млн. чоловік різнилася від даних Сталіна, оголошених на XVІІ партз'їзді. Якщо перейти від опису втрат населення за міжпереписний період до спроб визначити конкретні втрати від голоду 1932–1933 pp., то заслуговують на увагу дані Володимира Кубійовича і Василя Гришка. Обидва оприлюднили тільки кінцеві результати підрахунків, які істотно відрізняються один від одного: у Кубійовича – 2, 5 млн. а у Гришка – 4, 8 млн. чоловік. Викликана недоступністю архівної джерельної бази подвійна різниця в цифрах втрат є межею.
В архівах зберігається привезений з Канади у 1990 році документ під назвою «Невідомий голокост. 10 мільйонів жертв: Україна, 1933». Це – підготовлене Тарасом Гукалом комюніке, проголошене в ефірі радіостанцією «Радіо-Квебек» 16 квітня 1983 року. Не треба засуджувати тих, хто тоді намагався перевищенням кількості загиблих від голоду зруйнувати споруджену Сталіним навіть за кордоном стіну мовчання про українську трагедію. Проте важко зрозуміти тих, хто через півтора десятиліття після відкриття архівів сміливо додають ще два мільйони людських життів до інформації «Радіо-Квебек» і проголошують свої фальшиві істини з усіх трибун. Порахуємо разом і перейдемо тепер до розгляду того, що може запропонувати демографічна статистика. Населення УРСР за переписом 1937 року складало 28 388 тис., за переписом 1926 року – 28 926 тис. осіб. За 10 років воно скоротилося на 538 тис. Органи запису актів громадянського стану (ЗАГС) зареєстрували в Україні такий природний рух населення (в тис.): Якби у 1933 році органи ЗАГС працювали надійно, то ми побачили б картину голодомору, не вдаючись до будь-яких розрахунків. Однак державний облік руху населення в рік голодомору порушився. Взявши за основу опубліковані таблиці смертності 1925–1926 pp., Сергій Максудов підрахував, що недооблік дитячої смертності становив у 1933 році не менше 150 тис. чоловік. Відповідно такий же недооблік спостерігався при оцінці народжуваності. Тому цифру народжень слід було скоригувати до 621 тис. чоловік. Далі, з підрахунку втрат від голоду треба виключити нормальну смертність 1933 року. Ми не зробимо великої помилки, якщо приймемо її рівною середньому арифметичному з показників смертності за 1927–1930 pp. Нормальна смертність за роки, які передували голодному, становить в середньому 524 тис. чоловік. Виходячи з відкоригованої народжуваності у 1933 році (621 тис.), одержуємо нормальний приріст за цей рік в 97 тис. чоловік. Цей приріст п'ятикратне менший, ніж у попередні роки. Тепер ми маємо народжуваність і нормальну смертність за 10 років міжпереписного періоду. Маємо також загальну чисельність населення за обома переписами.
Порівняння цих величин дозволяє визначити єдиний невідомий показник – ненормальну смертність у 1933 році.
Майже в кожному зарубіжному повідомленні, що стосується кількості жертв голодомору в Україні, цитується книга У. Черчілля «Друга світова війна». Автор книги згадує свою розмову зі Сталіним, що відбулася 15 серпня 1942 p. Англійській лідер запитав тоді: «Чи можете порівняти втрати у війні з втратами від голоду, пов'язаного з колективізацією в 1932–1933 роках?» На що Сталін начебто відповів: «Це був дійсно жах. Він продовжувався роками. Але це було абсолютно необхідно для того, щоб на наших фабриках з'явилися нові машини, а на полях трактори». Згодом у Ялті Сталін зізнався, що від голоду й репресій загинуло понад 10 млн чоловік. Деякі попередні підрахунки жертв голоду свідчать, що померлих значно більше чисельності селян, які загинули в роки Другої світової війни. Усі ці відомості про кількість померлих від голоду мають спільну ваду: відсутність джерел і механізму підрахунку. Не можна перетворювати трагедію на звичайний аукціон. Необхідно вивчати архівні матеріали, щоб досягти об'єктивнішої інформації. Скільки людей – стільки й думок, а наука повинна відтворити істину або ж наблизитися до неї.

Геноцид на Черкащині

Геноцид – це винищення окремих груп населення за расовими, національними та релігійними мотивами.
Люди гинули від голоду, а посеред голодних сіл стояли комори, церкви із позабиваними навхрест вікнами і дверима, повні зерна. Хліб гнив у буртах на залізничних станціях, його переганяли на спирт, відправляли ешелонами за кордон. Чим це можна назвати, як не виявом геноциду проти українського народу? Вимерлі села порожніли, обійстя заростали бур'яном. Селянство до останнього моменту вірило, що партія і Сталін врятують його. Але марними виявилися сподівання. Село залишалося віч-на-віч з голодною смертю.
Голод не враховував заслуг перед «батьком Сталіним», не знав класового підходу: косив усіх наповал – і колективіста, і одноосібника, і сільського «буксирника», що безжально, немов грабіжник, вигрібав усе збіжжя до останньої зернини у свого односельця. Голод брав за горло і тих, хто жив у злиднях під солом'яною стріхою, і тих, хто спромігся звести дім під залізною покрівлею.
Про лихо геноциду свідчать нам жителі кожного села та міста Черкащини.
Мало, дуже мало залишилось очевидців тих часів. Записи, що наводяться нижче, зроблено в різні роки. Отож, можливо, декого з авторів цих слів уже немає в живих, земля їм пухом. Дехто ще живий і, слухаючи їх, нам треба добре усвідомити, що ми, хто переступає в третє тисячоліття, не повинні допустити, повторення історії.
Марія Погулянко, Сміла:
– 1933 року мені було вже 10 років. Весною, коли тільки-но скресла крига, ми з однокласниками побігли до річки, називається Фоса. Коли це бачимо в осоці чиясь дитяча голівка. Взяли її, обмили, упізнали сусідську дівчину, меншеньку від нас, вона десь серед зими зникла. Віднесли голівку в сільраду. До матері дівчинки виїхала міліція. Знайшли в погребі засолене м'ясо її дитини. Людоїдку забрали. Більше в селі її ніхто не бачив.
Василь Срібник, Березняки Смілянського району:
– Батьки мої померли ще 1922 року. Я виростав сиротою. Жив неподалік від кладовища, бачив усе, що діялося 1933 року. Одному чоловікові морданю такому, начальство давало добре їсти. Звали його Терешко Харченко. Він звозив мертвих до ями. Везли всіх підряд: і тих, хто помер, і тих, хто захляв і ледве рухався чи знепритомнів. Стою, було, над ямою, а до мене людина руки протягує: «Хлопчику, витягни». Але я не міг цього зробити, бо сам був ледве живий.
Марія Срібна:
– У Березняках були такі, що людей їли. Крали когось, убивали й варили м'ясо. Ще ним і на базарі торгували. Тяжко пригадувати, як людина в ямі ще жива, кліпає очима, щось говорить, а їй в обличчя прямо землею... А ту сім'ю, що людей їла Бог покарав. Їх дочка стала божевільною, а змолоду була нормальною.
Ольга Мартиненко, Звенигородка:
– З нашого колгоспу викачали весь хліб. А потім взялися за селян. «Військо» уповноважених ішло з піками, лопатами. Перекопували весь город, шукали сховане зерно. А гострими штирями пробивали стіни, підлогу в хатах, сараях, хлівах. Відбирали хліб у всіх підряд, заможних і бідних. Усіх називали куркулями. А які ж там вони були куркулі, коли працювали, як прокляті той мали. А відбирали свої у своїх. Всі, хто вертівся коло начальства, гуртувалися і грабували простого мужика, забирали останній пуд хліба. Мій батько числився середняком. Хату в нас забрали для сільмагу. А я по світу повіялась...
Поліщук Валентина Григорівна, родом із села Павлівна Жашківського району, Черкаської області,
Мені тоді було 5 років. З того часу минули десятки літ. Але подія, яку я опишу, запам'яталась на все життя. Глибоким болем вона ятрила серце. Спасибі гласності, яка терпеливо вислуховує крик людських душ.
Рік 33-й. Стояла сувора і сніжна зима. Надворі спускалися сутінки.
В хаті на лежанці сиділи бабуся 87 років, я і брат. Мама пішла на сусідній хутір до знайомих, а тато був у селі в брата. Ми жили на хуторі, який був за б–7 кілометрів від села.
Скрип дверей, і в хату входять кілька чоловік. Це була бригада активістів. Серед них було двоє з нашого села. Нічого не сказали, а почали нишпорити скрізь. Забирали все під мітлу. Навіть насіння, а на горищі сохли соняшникові зернята, то вони змели і забрали. Як щури в темноті, все, що було, вигрібали і забирали. Я заховалася за спину бабусі й дуже плакала від страху й холоду, бо двері були відчинені навстіж. Брат, йому було 7 років, стояв на колінах біля дверей, хапав усіх за ноги, дуже плакав і просив, щоб не забирали всього, щоб залишили хліба. Але на лемент дітей ніхто не звертав уваги. На цей грабіж надійшла мама. Знайомі дали їй півлітра молока і трошки крупів. Мама побачила, що стоять біля двору сани і пораються непрохані гості, дарунок загребла в сніг і прийшла до хати. Мені й дотепер дивно, як стримано вона повелася. Мама не плакала, не просила. Певно, знала, що це було б даремно. От усі вийшли з хати, понесли награбоване. В хаті залишився один з односельців, він нишком віддав мамі горнятко з пшоном, і мама мерщій заховала його в топку лежанки. Знову всі сунуть у хату. Один із них: «Десь тут було горня з пшоном!». Тоді цей чоловік сказав, що він те пшоно висипав у мішок. І за це йому спасибі, видно, що в його свідомості жевріла іскорка співчуття.
Всілися всі в сани і поїхали в ніч. Залишилася хата пуста й холодна. Жахливо згадувати про це. Але батьки не ждали голодної смерті, а спасалися самі і нас рятували. Тато видовбував із соняшникового бадилля середину і молов у жорнах. З цього млива мама пекла коржики. А як тільки тепло зігнало сніг, тато копав коріння лопухів, варили і їли. Яке ж воно було гірке!
У тата дуже ноги попухли, ми всі були виснажені. Як тільки появився молоденький спориш, ми лазили з братом, щипали листочки і їли.
Воропай Н.С. з села Крутьки Чорнобаївського району Черкаської області.
У 1922 році від тифу помер батько. Лишилась мати вдовою і нас семеро дітей коло неї. І більші, і менші діти були в роботі, матір слухали і хто що здужав, те і робив. Я найменша була, то у шість рочків вівці пасла, у сім – і чужі стала пасти. Як починалась посівна, то спрягали свого коня із дядьковим і орали землю свою і дядькову разом, робили день і ніч, щоб управиться і землю обсіять. Почалась колективізація, взялись мою матір трясти, позабирали все, що було в хазяйстві. Трохи не щодня йшли до нас, переривали все догори дном, хліба шукали. Матір забирали в сільську Раду і в холодну саджали. Один раз узяли матір, а я пішла слідом, плачучи, подивиться, яка та холодна, куди матір кидають. Сільрада містилась у поповій хаті, коло хати був глибокий погріб, туди і вкинули мою матір, стали у погріб воду лить і кричать: «Признавайсь, куркулько, де хліб заховала!» А я плачу: «Ой мамочко-мамочко!..» Мене прогнали: «Іди, бо й тебе туди вкинем...»
Вигнали нас із хати. Брат старший виїхав у Київ. Як шукали хліба на горищі, він двох комсомольців із горища скинув. 1 зразу виїхав, боявся, щоб не забрали його, і жив у Києві аж до війни. А тоді воював і з війни не повернувсь. Другий брат і сестри виїхали в Білорусію, там робили, сестра часто приїздила, привозила хліба і грошей нам із матір'ю, і тільки приїде – зразу ж і комсомольці позбігаються, руки мамі заломлюють, мучать, щоб признавалась, де гроші.
Ну а зять наш, чоловік найстаршої сестри, сам був активіст, людей розкуркулював. Почав він мою матір питать, чи не сердитиметься, як він хату нашу купить. Мати сказала: купуй. Увійшов зять у нашу хату. В 34 році мати наша померла. Поз'їжджалися сестри і брат матір хоронити та й лишились у селі жить. Вступили в колгосп, увесь час працювали в колгоспі. У 35 році забрали брата в Червону Армію, служив на Далекім Сході. Ну, із армії й написав листа на район, щоб роз'яснили: як же так, куркульських синів не брали в армію, а я розкуркулений – і от служу. Йому написали з району: ваша сім'я розкуркуленню не підлягала і хата ваша числиться за вами Отак! Брат про це написав нам додому, але зять наш, що жив у нашій хаті, став кричать: «Не допущу цього, хазяйство спалю, за вітром пущу, а не віддам, я його купив!» Еге ж, купив... Відомо, яка була купівля в 33 році. Ну, не вигнали ми його з нашої хати, пожаліли сестру. Але не було їм у цій хаті щастя й долі. Сестра в 39 році померла, зятя при німцях розстріляли, лишились три сини малолітні коло мачухи. У 47 році, коли знов голод був, старший син украв клунок картоплі в колгоспі і його, сироту, батькові приятелі не захистили, віддали під суд, присудили шість років тюрми, а йому ж було всього 18 років. Відробляв у Воркуті.
Дяченко П.Я. з села Чапаєвка Монастирищенського району Черкаської області.
Чотири сестрички померли у мене на очах, батько і мати. Я лишилась сама-одна, мені йшов п'ятнадцятий рік. Я сама їм очі сплющувала, бо лежали і дивились. А мені було страшно, що вони дивляться.
Якось я вижила, їла листя, гнилу картоплю мерзлу, бузину. Потім нас, підлітків, брали на роботу в колгосп загортати в землю горох на засіяному полі, де лишився зверху. А ми його в рот собі клали, і не було тут гріха, бо нас усіх хитало від голоду. Потім довгоносиків заставляли збирати. Ми й тут знаходили собі поживу: де були для метеликів дечка з мелясом розставлені по цукрових буряках, ми їх геть пальцями вимастювали. Я вже тоді була в сільському патронаті. Пам'ятаю, старші люди говорили між собою: звідки цей голод – чи ми самі не вміємо жити, чи так влада зробила?.. Все те минуло, наче й забулося, але зараз проснувся біль душі. За що стільки людей померло, за що я лишилась на світі без роду? Тепер добре жити, є в мене сім'я, є що їсти, в чому ходити, є пенсія. Та здоров'я уже не те, старість своє бере, і тяжка дума на серці лежить: що ж то було тоді, в 33 році?..

Спогади очевидців про голодний 33 рік в с. Шевченковому

У нашому селі Шевченковому розкуркулюванню підлягало 32 сім'ї. Були серед них, як кажуть старожили, і «багатенькі», а були й отакі: «У Володимира Гладського була молотарка, яку він позичав для обмолоту людям, залізом крита хата, землі десятина і шестеро дітей. Прийшли розкуркулювачі, а вдома одна дружина. Питають у неї: «Яка у вас обстановка?» Вона й відповідає: «Спереді обставлена коноплями, а ззаду соломою».– «Та ні, – кажуть, – у хаті». Зайшли в хату, а там пусто, лиш купа соломи, де спить сім'я, та дірява стеля. А з одягу тільки те, що на них». (Свідчить Клава Бардадим, 75 років).
Такі ж гаразди мали Данило Кравець та Петро Бондаренко, у яких навіть натільну білизну продали «з молотка».
Багато наляканих мужиків письмово зрікалися свого майна на користь колгоспів. Серед них Василь Ткаченко, Юхим Ткаченко, Дмитро Садовий та інші.
Після розкуркулювання багато сімей вислали в Зауралля, Сибір. Серед висланих в Зауралля були сім'ї Мини Демченка, Прокопа Дядченка. Через рік сім'я Дядченка повернулась. Поневірялась по чужих хатах, бо їхня була конфіскована.
На багатьох у селі випав указ виплатити грошового податку по 1500 карбованців, а також натурального – від 30 до 100 пудів хліба. Іван Жорновий мав пару коней, три десятини землі, хату, залізом криту, і семеро дітей, які обробляли землю. В серпні 1933 року заплатив грошовий і натуральний податок. А у вересні зажадали знову стільки ж. Продав коні, сільськогосподарський реманент, але плати не вистачило. Тоді прийшли сільські активісти: Оляна Коваленко, Параска Бардадим, Андрій Паламар, Іван Пилипенко, Іван Зозуля, Марина Тетерюк, Макар Мурза, Григорій Бондаренко, Євдоким Макуха, Федір Демченко, Тарас Миргородський. Вони зняли залізо з даху. Був жовтень, і розкрита хата під дощем і снігом стояла до наступного серпня. Шукали хліба, змели до зернини на горищі. Мати насипала в горщик жита і поставила в піч. Тарас Миргородський знайшов і там та все дивувався: «Бач, до чого додумалась!» Батька засудили на три роки і відправили в Мурманськ. Через рік він помер. Його впізнала дочка, що поїхала на похорон, за знівеченим пальцем...
Більшість із заслання не повернулися. Жодної звістки не одержали рідні від Івана Мурзи, Махтея Іщенка, Григорія Путала, Івана Чумака, Єфрема Бойка, братів Медведів – Івана і Платона.
Тих, хто повернувся з переселення, продовжували переслідувати. Сім'я Прокопа Дядченка, в якій було четверо дітей, повернулася з Зауралля в 1933 році. «Батько працював їздовим у технікумі, а в 1934 році поступив у колгосп, повернувся на свою садибу. У 1934 році, коли батьки були на роботі, активісти спалили і розвалили хату. (Свідчать Архип Сокур і Федір Демченко). Перезимували в найнятій. У 1935 році збудували нову хату. Влітку 1937 року, вночі, батька забрали. Більше про нього не було ніякої звістки. Мати і сестра Марія поїхали у Вільшану, але їх до батька не пустили. А жити було важко, і матеріально, і морально. Ми були дітьми ворога народу. Вина ж мого батька була в тому, що він мав пару коней і дві десятини землі, на якій щоденно працював». (Григорій Дядченко).
Тільки проаналізувавши все, можна зрозуміти, чому син посивів у двадцять років і завжди мовчазний. Важко уявити, скільки треба було прикласти зусиль, щоб стати вчителем, здобувши вищу освіту аж у Челябінську. А приїхав знову в село, де з діда-прадіда його рід працював на землі.
«Проте навіть у ті страшні роки не всі були сліпими виконавцями волі вождя. Так, Іван Федорович Боровик відмовлявся збирати в людей лишки хліба». (Свідчить Гапка Кислиця, 80 років).
«Нам сьогодні важко це уявити, але люди їли кору дерев, лободу, бруньки, бурякове насіння. Для поховання копали одну яму, куди звозили всіх померлих того дня спеціально виділені люди. Були випадки, коли на кладовище привозили напівживих, щоб не везти завтра. Домовин не робили, замотували в рядна, коли були рідні». (Гапка Кислиця, 80 років).
Зголоднілі люди втрачали батьківські почуття і розсудок, хапалися за останню надію вижити.
За даними похатнього аналізу, в селі Шевченкове за час голоду померло 318 осіб.
За голодом пішла нова хвиля репресій. Були репресовані Василь Федьорко – викладач Харківського університету і Максим Голуб – студент Харківського медичного інституту.
Найбільше репресії загострилися в 1937 році. Арештували колишніх розкуркулених: Ілька Бардадима, Григорія Дядченка, Прокопа Дядченка; офіцерів царської армії і їх родичів: Григорія Шевченка, Порфирія Тарануху; комуністів, що встановляли Радянську владу на селі: Йосипа Бондаренка, Володимира Погрібного, Івана Лимаренка, Якова Марченка; вчителя Степана Жежеруна; лікаря-болгарина Цвітанова; за вольність у висловах: Максима Голуба, Дениса Штанька та інших.
Людей осуджували за неперевіреними доносами. Це підтверджує запис архіву Черкаського обласного суду: «Постанову трійки УНКВС Київської області від 28.04.1938 року відносно Таранухи Порфирія Авксентійовича скасовано та справу закрито за недоведеністю пред'явленого обвинувачення».
Дев'ятнадцять наших односельців були піддані репресіям. Повернулися ж лише троє: Яків Марченко, Максим Голуб та Іван Волков, а на решту надійшли реабілітуючі документи.
В розгул голоду і культу особи Сталіна загинуло 365 жителів села Шевченкове.
Сьогодні, коли так багато говорять про відродження української культури, а найбільше мови, спадає на думку: а чи не в роки того лихолітті люди, тікаючи з безпаспортного села, прагнучи якомога швидше забути не лише горе, що так їх знедолило, а може, навіть мову, якою говорили в рідному українському селі...
Ожили сторінки історії нашого народу, бо людська пам'ять невичерпна.
А як же оцінити сьогодні діяльність активістів розкуркулювання, тих, хто писав доноси в НКВС. хто підслуховував розмови про політику Сталіна, хто відмовлявся від своїх репресованих батьків, хто прирікав сім'ї своїх сусідів на голодну смерть?
Зрозуміло одне – валити все лише на «такий був час» не можна. Хіба на честь, совість, людяність міг бути провал в історії цілого народу?
А на слова – «Не треба згадувати минуле», «Це розбиває віру» – хочеться сказати: згадувати треба, необхідно: «Людина, котра не знає свого минулого, ніколи повно не усвідомить сучасності й не загляне зірко в майбутнє: людина без минулого – безбатченко» (Ю. Смолич).
Відкрилася скарбниця людської пам'яті, повна смутку і туги.
З розтаємниченням документів у роки незалежності незаперечним став той факт, що голод в Україні був штучним, умисним. Історики присвятили цій темі чимало наукових праць і публікацій, вона дедалі частіше з'являється на шпальтах районних, обласних газет, багатотиражок, звучить по радіо, включається в уроки у школах та інших навчальних закладах. Трагічні події вісімдесятилітньої давності перебувають нині у полі зору політиків і державних діячів, привертають увагу громадських формувань, зокрема «Меморіалу», Всеукраїнського товариства «Просвіта», Асоціації дослідників голодомору-геноциду 1932–1933 років, що охоплює своєю діяльністю всі області України.
Незалежна Україна прагне спокути перед тими мільйонами, які загинули голодною смертю. Для морального зцілення нації важливо кожному комуністу-нищителю покаятись і просити прощення за всіх убієнних голодом.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123