This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Буковинські народні ігри: семантичний та функціональний аспект

Житарюк Марія, 15 р., гімназія № 3, м. Чернівці

Вступ
У кожного народу є свої ігри, в яких, як у дзеркалі, відбиваються традиції, особливості його культури і побуту, географічне положення та кліматичні умови місцевості. Ігри дітей – дзеркало суспільства. Їх величезна, безмежна кількість, і вони складають цілий чарівний світ, у якому діти створюють самих себе, вчаться правильно оцінювати свої сили і здібності.

«У дітей своя власна манера бачити, думати і відчувати», - вказував відомий педагог Жан-Жак Руссо. І в цьому всі діти світу дуже схожі між собою. Тому й не дивно, що чимало ігор, як і дитячих пісень, лічилок тощо, у різних народів вражають своєю подібністю.
У давнину народні ігри були дуже популярні. Деякі з них, скажімо, такі як піжмурки ( гра в хованки ), відомі, як твердять дослідники, ще з докиївських часів.
Проте сила народних ігор притягальна, бо інтерес до них не зник й донині. Зазирніть до першого-ліпшого дитячого садка – і ви неодмінно почуєте:
-Гуси, гуси!
-Га-га-га
Пройдіть вулицями міста чи села – і ви, напевне, побачите, як дівчатка, а часом і хлопчики, вистрибують на одній нозі, граючи в класики.
Ігри існують стільки часу, скільки існує людство. Спершу їх використовували в ритуальних дійствах – з допомогою гри наші предки намагалися задобрити язичницьких богів, викликали прихильність природи, відігнати від себе злих духів. З удосконаленням людини гра втрачала первісне значення. Дедалі більше вона ставала елементом розваг та забав, зберігаючи при цьому народні звичаї, багатий історичний та військовий досвід. Народні ігри створені народом так само, як казки, приказки, загадки, вони передаються з покоління в покоління. У їх змісті відбито національну психологію кожного народу: «У всіх народів існує чималий запас ігор, котрі якоюсь мірою відбивають побут народу».
Історичні джерела засвідчують, що перші записувачі та збирачі українських народних ігор з'явилися в XIX ст. Це етнографічні праці Н. Маркевича, П. П. Чубинського, О. В. Богдановича. У наш час у Києві було започатковано Клуб друзів гри, учасники якого впродовж 10 років (1973— 1983) вирушали в етнографічні експедиції для збирання й записування українських народних ігор. Вони зібрали й опублікували понад 400 українських народних ігор.
 
Народні ігри як засіб виховання дітей високо оцінювали такі педагоги, як К. Д. Ушинський, Є. М. Водовозова, Є. І. Тихєєва, С. Ф. Русова, О. П. Усова, В. О. Сухомлинський та ін.
Так, К. Д. Ушинський підкреслював яскраво виражену педагогічну спрямованість народних ігор. На його думку, кожна народна гра містить у собі доступні форми навчання, вона спонукає дітей до ігрових дій, спілкування з дорослими. О. П. Усова писала: «У народних іграх немає навіть тіні педагогічної настирливості, й разом з тим усі вони цілком педагогічні».
Досить високо оцінив значення ігор В. О. Сухомлинський: «Гра - це величезне світле вікно, крізь яке в духовний світ дитини вливається живлючий потік уявлень, понять про навколишній світ. Гра - це іскра, що засвічує вогник допитливості».
Ігри та забави становлять чималий розділ народної дидактики й охоплюють найрізноманітніші її аспекти: народознавчий, мовленнєвий, математичний, природничий, пізнавальний, розважальний, оздоровчий тощо. Народні ігри супроводжують свята та національні обряди, у їх змісті відбиті сезонні явища, звичаї, пов'язані з хліборобською та землеробською працею.
Народні ігри - це історія народу, оскільки вони відображають соціальне життя кожної епохи. Крім того, гра сприяє розвитку індивідуальних здібностей дитини, допомагає позбутися багатьох фізичних та психологічних вад.
Нарешті, народні ігри просто цікаві і по-своєму захоплюючі, мудрі й поетичні, як і народна пісня. Часто гра сама переходить у пісні або хоровод і, без перебільшення, може претендувати на таку саму роль у нашому житті, як і мистецтво.
Актуальні проблеми повернення до народних ігор, а саме проблеми рухової та мисленнєвої активізації дітей в сучасних дошкільних закладах та сім’ї зумовлює вибір теми нашого наукового дослідження.
Буковинські народні ігри: семантичний та функціональний аспект
1. Лічилки
В українській системі виховання та буковинській зокрема споконвіку використовувалися фольклорні тексти, які є справжнім джерелом людської мудрості, виразником народного світогляду, скарбницею національної духовності. Значну їх частину становить дитячий фольклор.
Поняття «дитячий фольклор» увійшло до науки порівняно недавно. Проте новизна терміну не пов’язана з пізнім походженням цього виду фольклору. Відповідним фольклорним текстам притаманна глибока старовина.
Дитячий фольклор — це сукупність зразків усної народної творчості, яка складається із класичних та сучасних фольклорних форм і функціонує у дитячому середовищі або виконується спеціально для дітей.
Нині серед буковинської дітвори, про що ми можемо говорити з упевненістю відповідно до результатів анкетування, у більшій шані лічилка.
Лічилка, за тлумачним словником української мови, - це віршик із лічбою у дитячій грі.
 Більшість лічилок у дитячому виконанні звучить як вірші, тільки «смішні». Діти так і ставляться до них, як до веселих віршів, часто змішуючи зі скоромовками, утішками тощо. Основна особливість лічилки — чіткий ритм, можливість кричати окремо всі слова.
Найпоширеніший вид народної лічилки призначений безпосередньо для розрахунку гравців.
Велика група лічилок указує на тих, хто буде учасником гри. Останній, хто залишився після розрахунку, водить.
До цього ж виду лічилок належать такі, де немає прямої словесної вказівки на те, хто водить або виходить після рахування. Його замінює останнє виразне слово. У цій групі особливо виділяються безглузді лічилки, з абсурдним сюжетом і звуко– та словосполученням.
Схожі лічилки існують у дитячому фольклорі різних народів.
Наступна група лічилок — ігрова — призначена одночасно і для рахування, і для гри. Саме ці лічилки закінчуються питаннями, завданнями, вказівками та іншими вимогами.
Лічилки — це здавна придуманий для дітей спосіб здійснення об’єктивної справедливості. Ніби сама доля розпоряджається розподілом ролей. А коли це так, то виграш у грі залежить тільки від граючого. Дитина під час гри повинна бути меткою, кмітливою, пам’яткою, догадливою, спритною тощо. Всі ці якості в дитячій свідомості розвиває лічилка.
Для композиції лічилки властиві такі форми: зачин, який виражається найчастіше в рахунку; процес, який починається фактично від самого зачину, тримається за нього і розвиває тему; вихід.
Наведемо приклади найчастіше вживаних лічилок у процесі виховання педагогами дитячої дошкільної установи № ++
Котилася торба
З високого горба,
А в тій торбі книш-паляниця,
Кому припаде,
Тому і жмуриться.
Їхав Лис через ліс.
Поламав п’ять коліс,
Треба стать, погадать,
Скільки йому грошей дать.
Сів метелик на травичку
І думає про дрібничку.
Раз, два, три,
Ти, метелику, лети!
Митір, Сидір і Каленик
Збудували тут куреник.
У куренику сидять,
По варенику їдять.
В нас вареників немає.
Хто жмуритись починає?
Раз, два, три,
Чотири, п’ять –
Я іду шукать.
Шість, сім –
Іду зовсім.
 
2. Народні ігри
Народні ігри - це яскраве вираження народу, відображення етносу в цілому та історії його розвитку. Своїм корінням українські народні ігри сягають доісторичних, ще язичницьких часів. Тоді наші предки жили в тісних зв’язках із природою і їх господарські заняття та світогляд єдналися з явищами природи.
Вони щиро вірили, що є такі боги, які правлять світом, і особливо шанували тих, від кого сподівались добра та щастя. Прихід весни зустрічали веснянками (гаївками), в яких тісно поєднувались хорові пісні з іграми й танцями. Поворот Сонця з літа на осінь знаменувало свято Івана Купала - день «великого очищення вогнем». Ігри присвячувались Матері-Землі, богу, який посилає грім і блискавку, - Перуну, богу сонця - Ярилу. Уславлення божеств піснями, танцями та іграми мало під собою практичну основу - задобрити оточуючу природу й таким чином забезпечити собі достаток і благополуччя.
Протягом певного часу обрядові дійства наших предків утратили своє ритуальне значення й від них лишились тільки молодіжні та дитячі забави. Будь-які зібрання дорослих і дітей супроводжувались ігровою діяльністю, найбільш поширеними різновидами якої були біг, скачки, стріль ба з лука, кулачні бої, метання спису, а жінки та діти водили хороводи. Участь у грі дозволяла людині відійти від проблем повсякдення, запобігала виникненню сумніву й недовіри до своїх сил.
Час вносить свої корективи у зміст ігор, створює багато різних варіантів, тільки їх рухлива основа залишається незмінною. Народна педагогіка вимагає, щоби батьки, учителі, вихователі піклувались про фізичний розвиток дітей, всіляко заохочували їх до рухів.
«Якщо дитина бігає і грається, то їй здоров’я усміхається», - стверджує прислів’я. Чим більше дитина рухається, тим краще росте й розвивається. Народні ігри є універсальним засобом у фізичному вихованні молоді. Підкреслюючи універсальність цього засобу виховання, А. Макаренко писав: «Гра має важливе значення, яке в дорослого має діяльність, робота, служба: яка дитина у грі, такою з багатьох поглядів вона буде в роботі, коли виросте. Тому виховання майбутнього діяча насамперед відбувається у грі».
Народні ігри сприяють гармонійному росту організму дитини; підвищують працездатність; зміцнюють здоров’я; виховують моральні та вольові якості дітей; любов до рідного краю, звичаїв і традицій українського народу; любов до щоденних і систематичних занять фізичними вправами.
Останнім часом активно відроджуються культурні цінності нашого народу, які донедавна були забуті та викоріненні зі свідомості українців. Одним із таких культурних надбань є народна гра, яка відображає характер, темперамент, почуття, побут, звичаї українців. Народні рухливі ігри - неоціненний виховний скарб, який залишили нам наші прадіди. У результаті життя й побуту мільйонів людей протягом віків в Україні сформувалися самобутні народні ігри, які шліфувались і перевірялись досвідом людей багатьох поколінь. У них як у дзеркалі відображаються звичаї нашого народу, їх побут й уявлення про світ. Кожна гра, кожна забава має свої специфічні функції та розвиває фізичні й моральні якості.
Народну гру високо цінували видатні педагоги минулого (К. Ушинський, С. Русова, В. Сухомлинський та ін. ). Наукові дослідження в галузі педагогіки виявили, що найсильніше бажання в дитини - це бажання рухатись. У гру дитина вкладає всю свою енергію, бо це зміст її життя. У жодній порі свого життя людина не виявляє стільки рухливості, як під час забав у дитячому віці.
На жаль, за роки існування Радянського Союзу багато народних ігор було розгублено й забуто. Особливе занепокоєння нині викликає відсутність у більшості юнацтва усвідомлення себе як частини свого народу, співвідношення своєї діяльності з інтересами нації. Зарадити справі може створення такої системи освіти, яка би виховувала національно свідомих громадян України.
Дослідження науковців переконливо доводять, що дитина повинна перебувати під постійним виховним впливом матеріальної та духовної культури свого народу. Це потрібно насамперед для найповнішого розкриття природних здібностей дитини, розвитку її талантів, виявлення етнопедагогічних особливостей. Тому система освіти загалом і процес фізичного виховання зокрема мусять бути саме національними.
Гра - це не просто забава, у ній мудрість народу. «У грі розкривається перед дітьми світ, розкриваються творчі можливості особистості», - казав великий український педагог В. Сухомлинський. Тому нам усім треба по крупинці зібрати цей безцінний скарб, щоб разом скласти веселу азбуку дитинства.
Досліджуючи ігровий потенціал буковинських дитячих установ, ми переконалися, що традиції етнопедагогіки, закладені ще кілька століть тому, продовжують бути основою національного виховання дітей, що є сьогодні надзвичайно важливо та вагомо. Адже основи національної культури, як би ми цього не хотіли, підсвідомо закладаються через народну гру, у якій присутні етнічні ідентифікатори.
Наведемо приклади тих ігор, які, на думку вихователів дитячих дошкільних установ, сприяють активному розвитку дітей і прилучають їх до національної скарбниці звичаїв, обрядів та традицій.
Гра «Калита»
Ось гра, яка мовби для того і придумана, щоб указати, кому бути «козою»:
-Іде коза, брикає,
Бородою хитає.
А борідка хиталась,
За будяки чіплялась.
Копитами цок-цок-цок
Вибігає і цапок:
- Не коліться, будяки,
Бо потопчуть вас цапки.
Туп!
На кого випаде «Туп», той виходить. А хто залишиться – «Коза».
Гра «Горішок»
Дівчата беруться за руки так, щоб по краях стояли вищі ростом, і бігають: один кінець пробігає попід руки другому. Всі співають:
Ой котиться горішок крізь ручки.
Ой, ловіться, дівочки, за ручки!
Гей, ловіться чотири, чотири,
Щоб вам ся легіні женили!
 
Гра «Печу, печу хлібчик»
Діти стають у коло і співають:
Печу, печу хлібчик
Дітям на обідчик,
Беру, беру папку,
Кладу на лопатку,
Шусть у піч!
Шусть!
За словами: «Печу, печу хлібчик дітям на обідчик» діти вдають, що місять тісто.
За словами: «Беру, беру папку.. » - вдають, що виймають тісто з діжі.
За словами: «Кладу на лопатку…» - садять тісто на лопатку.
За окликом: «Шусть у піч! Шусть!» - видають тісто в піч, виступаючи правою ногою вперед.
Гра «Сірий кіт»
Гравці стають у ряд, один за одним, взявшись ззаду за пояс, ходять у різних напрямах – прямо, кружком в’ються. В цей час, коли вони так ходять «сірий кіт», тобто гравець, який стоїть першим і усіх водить, запитує:
- А миші в стозі?
Ті, що стоять у ряду останніми і називаються мишами, відповідають:
- Є!
- А не бояться кота?
- Ні!
- Ой як кіт вусами поворушить, то всіх мишей подушить!
За цими словами кіт ловить мишей. Кого спіймає, той стає котом, а кіт – мишею.
Гра «Сороки»
А сорока білобока: че, че, че, че, че, че!
Проти сонця до віконця крекоче, крекоче.
Нумо ж, діти, рвати квіти, поки час, поки час!
Будуть гості, ще й не прості нині в нас, нині в нас!
При словах «Нумо ж діти, рвати квіти» і т. д. діти вдають, що збирають квіти. В чотирьох останніх тактах (із повторенням, бігом, під ритм пісні наслідують руками лет сороки. )
Діти гостям дарують квіти.
Гра «Була в лісі»
Дівчаткам, як ніжнішим та й таким, що їх злякати легше, ніж хлопаків, пасує ця гра. Стають у парі одна навпроти другої.
-    Була в лісі?
-    Була.
-    Рубала дрова?
-    Рубала.
-    Бачила вовка?
-    Бачила.
-    А боялась його чи ні?
-    Ні.
Та котра питала, змахує хустиночкою перед очима другої.
 
Гра «Танцювала риба з раком»
Танцювала риба з раком: гоп, гоп, гоп, раз, два, три!
А петрушка з пастернаком: гоп, гоп, раз, два, три!
А цибуля дивувалась: гоп, гоп, раз, два, три!
Де та чвірка так дібралась: гоп, гоп, раз, два, три!
Танцював сніп з коромислом,
А коновка з перевеслом,
А макітра з макогоном
Реготілась під ослоном.
Ха, ха, ха, ха, го, го, го, го, гоп, гоп, раз, два, три!
При словах «гоп, гоп» діти підскакують.
При словах «раз, два, три!» - плещуть тричі в долоні.
Гра «Журавель»
Учасників довільна кількість.
На середині грища креслять коло діаметром 4-6 років («Гніздо», в якому – «журавель»). Він стоїть на одній нозі, другу підігнув під себе, одна рука – вбік, а другою тримається за ніс. Діти, взявшись за руки, ходять навколо «гнізда» і співають:
Заходився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель.
Сякий-такий журавель,
Сякий-такий довгоногий,
Сякий-такий виступає,
Конопельки все щипає.
О це ж тобі журавель, журавель,
Не літай до конопель, конопель,
Сякий-такий журавель,
Сякий…
Щоб ти більше не літав, не літав
Конопельки не щипав, не щипав.
Сякий…
У процесі співу і руху діти зупиняються і виконують різні вправи.
Гра «Фарба»
Всі діти сідають у рядок. Визначають ведучого, «щура» і «ангела». Ведучий називає кожному на вухо колір фарби. «Ангел» і «щур» по черзі вступають у діалог з ведучим:
Ангел: Дзень-дзень.
Ведучий: Хто там?
-    Ангел.
-    Звідки?
-    З неба.
-    Що потребує?
-    Фарби.
-    Якої?
Називає колір.
Щур: Гур-гур.
Ведучий: Хто там?
-    Старший щур.
-    Звідки?
-    З діри.
-    Що потребує?
-    Фарби.
-    Якої?
Називає колір.
Якщо відгадає, то гравець, названий цим кольором, переходить на його бік. Якщо такої фарби немає, то ведучий відповідає:
-    Пішла в дорогу, зламала ногу.
Коли всі кольори відгадані, утворюють дві супротивні групи на чолі з «ангелом» і «щуром». Вони лаштуються один за одним і починають перетягуватися. Таким чином перемагає добро (команда «ангела») або зло (команда «щура»).
Наші батьки ще пам’ятали всі ці ігри без книжок, але, на жаль, ми вже їх розгубили. А це ж так, як і рідна мова, пісні, обряди, також наш найдорогоцінніший скарб і його втратити не годиться. Адже гра – це не просто забавка, а водночас і весела школа життя.
В іграх закладена мудрість народна. Вони не лише розвиваються фантазію, кмітливість, спритність, а й вчать справедливості, чесності, знайомлять нас із давніми звичаями, уявленнями про світ.
Висновки
Народна гра – могутній вихователь, мудрий вчитель. Ще Костянтин Ушинський вважав за необхідне звернути увагу на народні ігри, опрацювати це живодайне джерело, організовувати їх і створити з них потужний виховний засіб. Українські народні ігри – невід’ємна частина національної культури, вони мають свій погляд на природу, людину, мораль і світ загалом.
Досліджуючи ігровий потенціал буковинських дитячих установ, ми переконалися, що традиції етнопедагогіки, закладені ще кілька століть тому, продовжують бути основою національного виховання дітей у буковинському дошкіллі, а це сьогодні надзвичайно важливо та вагомо. Адже основи національної культури, як би ми цього не хотіли, підсвідомо закладаються через народну гру, у якій присутні етнічні ідентифікатори.
Занепокоєння нині викликає відсутність у більшості юнацтва усвідомлення себе як частини свого народу, співвіднесення своєї діяльності з інтересами нації. Зарадити справі може створення такої системи освіти, яка би виховувала національно свідомих громадян України.
Дослідження науковців, опитування працівників довкілля переконливо доводять, що дитина повинна перебувати під постійним виховним впливом матеріальної та духовної культури свого народу. Це потрібно насамперед для найповнішого розкриття природних здібностей дитини, розвитку її талантів, виявлення етнопедагогічних особливостей. Тому система освіти мусить бути саме національною, і варто почитати з самого народження прививати дитині любов до свого, національного, щоб у майбутньому вони гордо могли нести ім’я українця – мудрого, свідомого й такого, який знає багатющі джерела своїх звичаїв, обрядів і не гордує ними, не схиляється перед чужоземним, а свідомо користується цим скарбом і примножує його. В цьому, на нашу думку, й допоможуть народні ігри – потужне джерело українських символів та обрядів.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123