This website works best with JavaScript enabled
Joomla

З душею тихо розмовляла… Добірка поезій

Смирнова Ярина, 16 р., Калузька гімназія, м. Калуш, Івано-Франківська обл.

***
А я прийду, я буду Вас чекати.
Покину на узбіччі самоту.
Зустріну Вас і буду дивуватись,
Усе до випадковості зведу.
А протиріччя? З ним тепер прощатимусь,
Воно жило зі мною стільки днів.

Так, я чекала Вас, хоча іще боятимусь,
Бо Ви вже тут, а страх ще не дотлів.
Я не затнусь, згадаю різних класиків,
Немало говорили вони слів.
Неначе ми ще діти, граєм класики,
Камінчик до десятки долетів.

***
Прокинутись вбивця боїться вночі:
Сам у холодній кімнаті.
Вбивця боїться себе і її,
Думку  почути й впізнати.
Вбивцю лякає, якщо телефон
Десь у тумані задзвонить,
Та не тому, що спіймали його,
В ньому свідомість говорить.
Він все чекає, що раптом дзвінок -
Спиця в дурманну свідомість -
Голос того,чий вже подих замовк,
Облік чий став - невагомість.
І хай мільйони людей на землі
Скажуть:"Нічого не сталось",
Вибір прийдеться робити мені,
Я за свій вчинок покаюсь.
Ніч хай прийде, встромить лезо в думки,
Я не збираюсь пручатись.
Так, я боюсь, я боюсь темноти,
В ній вже нема де сховатись...
 
***
Втомлено прийду в твої обійми,
Як лещата стиснуть мій демарш.
Може, це відбудеться опівдні,
Може, невагомим стане час.
Ти з очей змахнеш колючо-білу
Віру в те, що віри вже нема.
В день, як вирушала я над прірву,
Ти вернув щось втрачене дарма.
Скільки днів залишиться на спомин,
Стільки знаків принесла зима.
Ми не помічали одиноких -
Одиноких між чужих нема..

***
Двері зачиниш у темно-прозору кімнату,
Її ми заповнимо двоє і трішки імла.
Сонця не пущу, я жадна тебе віддавати,
Ти тут, то навіщо мені ще чужого тепла?
А сонце й не гріло, лише обпікало свідомість,
Безмежно далеко воно, а я бачу щодня.
А ти де?Десь тут? У думках настає невагомість,
Обмеженість щастя на фоні чудесного дня.
І ніби все добре, і літо таке навіжене,
І щось таке схоже на нові якісь почуття.
А справді? То сонце, жахливе й таке непрощенне,
Готує до страти мене - до наступного дня.
І так було довго, і було нестерпно противно,
А я божеволіла від намагнічених фраз.
Буде все добре, а добре того і не видно.
Клітка думок, навіть сил вже нема для образ.
Все закінчилось у темно-прозорій кімнаті,
Вийшла з кімнати і ця непорочна імла.
Я так стомилась, ти можеш мене заховати?
В твоїх долонях я місце для себе знайшла…

***
Злились два дні,боролись їхні ночі,
Проходив бій у мене за вікном.
Дивилась в дим. Палали мої очі.
А іншим що? Впивалися вином.
А скло,що транслювало неминучість,
Вогнем боліло, втратою і сном.
Стояла я. А поруч була сутність,
Скривавленим увінчана вінком.
 
***
І знову я почну любити тишу,
Таку,  як є, без блиску, без прикрас.
Вона до серця стане дуже близько,
І не чужим для мене буде час.
Почую знов, як поруч йде годинник,
Як стрілки виміряють нам життя,
Я оживу... Я знову буду жити...
І душу приведу я до чуття...

***
Мені снилось: я була десь,і була не собою.
Я не з тобою була,і була не сама,
І на обличчі моєму не сум і не радість,
Або обличчя мого не було і нема...
Може,я тінь,що так спрагло упала на землю
Хтось із плеча мене скинув, неначе вуаль..
Або я те,що давно вже не ладить із нею -
Небо,яке роздійнялось за обрієм хмар.
Може, я зовсім не сплю і не сон мені сниться -
Я цим живу, або мною живе це життя.
Хто не помер ще, той, мабуть,уже народився
Або чекає, коли вже прийде до буття...

***
На небо вверх, а знизу тишина,
Коли біжить пісок по моїх венах.
Гарячка,сон чи справді я жива?
Думки дрімають високо на кленах.
Півмарево, півтемрява, півсон,
Мереживо півболісно стискає.
Пускає днів печальний моветон
І вище в небо тихо проводжає.
Наступний день зустріне лиш вікно,
Я буду це здалека споглядати.
Задивиться оправами воно
На ранок, що готується світати.

***
Не люблю, коли мій невеселий,
На смутне дивитися обличчя,
Розуміти, що десь у глибинах
У душі його щось попелиться…
Бачу я далекі щирі очі,
Розумію, щось у них роїться,
А сказати це чомусь не можу,
Думка ця мене чомусь боїться…

***
Ноктюрн заграло сонце, що заходить.
Блаженна, дивна, неповторна мить.
І, літня спеко, дякую за втому,
За літню втому, дня чарівний світ.
Із вдячністю я проводжаю сонце,
Кудись за обрій, в дальній горизонт.
Чекають на проміння інші долі,
Які уже вдивляються в озон.
Солодку спрагу тіні змінить спокій,
І трішки більше часу для краси.
На небі вже зірок бурхлива повінь,
Стихія снів у головах важких.
Світ почуттів був створений бездонним,
У літню ніч відкритий він усім.
Якщо повз пролетіли Купідони,
То в ніч таку дозволено - не спи!
Не бійся подивитись в очі сонцю,
Що знову повернулося сюди.
І пастораль ранкова посміхнеться
В очах, що ти примружив від краси...

***
Так хочеться кричати просто в небо,
Щоб аж луна та щоб не чутно слів.
В мені, в моєму серці є потреба:
Хай все живе, а розум щоб зомлів.
Нехай забуде про усі обмани
І хай омани щастя б не минав.
Нехай забуде, що існують рани,
Бо в світі розмаїття ще отрав.

***
Таких пустих думок іще не було,
Душі у тілі спокою нема.
Чекаю, щоб "сьогодні" проминуло,
Хоч й "завтра" я очікую дарма.
Поміж чужих я хочу причаїтись,
Між своїх я вишукую обман.
У натовпі не знаю де подітись,
В самотності не омиваю ран.
 
Сміюсь крізь сльози, ніби і не плачу.
Мовчу так ніби голосу нема.
І вірю в те, чого іще не бачу.
І пробачаю болі жартома...

***
Ти не сказав, ти навіть не згадав,
В безпам'ятстві слова твої тонули.
Нехай ти серцем долю обігнав,
Та інші люди цього не збагнули.
В шаленстві, що сп'яніло від вина,
Сплелися ненароком Божим волі.
Нехай знайдеться в тім чиясь вина,
А думка призвичаїться поволі...

***
Ти звір, що був заточений в неволю,
Для тебе всесвіт ще не існував.
Ти знав, що не позбавишся від болю,
Але грудьми кидався  на метал.
Твої гріхи не можна не простити,
Твоя провина в тому, ким ти став.
Провина та не створена тобою,
Та це, життя проживши, ти не знав.
І кожен день за це тебе ганили,
І ти в собі нікчемність цю картав,
Крізь тіло душу так безжально вбили,
А ти, впустивши голову, мовчав?!
Такими були дні, години, ночі,
Таким було усе твоє життя…
І  перший раз покірні твої очі
Налились страхом клітки і кінця.
Той звір, що був заточений в неволю,
Якому всесвіт ще не існував,
Хоч знав, що не позбавиться від болю,
Розбив страшну ту долю об метал!

***
У сні тіла від розуму залежні,
Приковані до мрій і до думок.
Життєвим діям дії протилежні
Чому? Бо забувається зразок.
 
Ми сліпо не ідем потоком решти,
Не створюєм життя з їх помилок.
Як кари, дня чекаєм, арешти -
Душі в в'язницю тіла, під замок.

***
Хай зміню все - залишиться   білет,
Маленьке «щось», збережене на згадку,
Всього лише звичайний документ -
Таких мільйон, а він несе загадку.
Зі слів лиш пункт початку і кінець,
Лібрето не підходить під формати,
Простий собі пом’ятий папірець,
А скільки можна всього пригадати.
Не датою залишився той день,
А днем у відповідності до дати,
Він слугував як пастка чи мішень,
Білет лише причина,щоб чекати.

***
Чим дальше горизонт, тим важче йти,
А може, не вдивлятися у далі?
Ти маєш шлях? То йди по ньому, йди,
Чи натискай ногами на педалі.
Якщо життя - це сон, то ми є хто?
Ми - тіні, що лишились на папері,
То що таке життя? Це горизонт?
Чи горизонт - всього лише деталі?...

***
Щасливі не з'являються онлайн,
Не видно їх облич із моніторів,
Поміж забутих і пустих оман
У Сітці не замотані їх долі...
Сторінка за сторінкою, туман,
Бажання загубитись між сторонніх,
А що нам залишається? Обман.
Бо що в нас є? Самотність між самотніх.

***
Я піду і тут мене не стане,
Як приймеш очікувану біль?
Скажеш на прощання щось печальне?
Чи сховаєш в пам'ять мою тінь?
 
Зарічешся більше не любити?
Розірвеш майбутнє і обман?
Чи пробачиш й будеш далі жити,
Обернувши порох на туман.
Промовчиш - душа твоя єдина,
Скажеш щось - твій біль в моїх думках.
Після слів: "Прощай, чужа людино",
Мовчки впустиш у образу страх.
Все чудово, роль твоя майстерна,
Я пішла і ти цього чекав.
То чому ця пустота нестерпна?
Ти, мабуть, цього не врахував?..


Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123