This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Я так тебе люблю…мою Україну убогу!

 Учні, випускники та педагоги кафедри гуманітарних наук,зош І-ІІІ ступенів, с. Червона Кам’янка, Кіровоградська обл.


І найбагатшу враз,
водночас, повсякчас…
Та проклинать не буду я нікого,
Нехай святиться ім’я це сьогодні і весь час.
Тобі я слово-зброю подарую,
Щоб вороги зламалися нараз.
І ту любов-лелеку офірую,
Що з’єднує всіх українців враз!

Слово мовлене учнями та випускницею Червонокам’янської зош І-ІІІ ст. про війну і мир, любов і ненависть, гордість і презирство, про вчора, сьогодні і завтра… на віки
Читання художньої літератури і сучасна молодь, мабуть, речі на дуже близькі. Бо чи часто побачиш молоду людину в транспорті або затишному фотелі за книжкою?

Відповідь очевидна – ні! Ми, молодь, – у комп’ютерних іграх, соціальних мережах, а не за фоліантами.
Не можу сказати про себе, що читаю дуже багато книг. Звичайно, всі твори за програмою, якісь, що зацікавили товариша або гарно прорекламовано вчителем. Проте навіть за такого «індивідуального» вибіркового підходу до читання є книги, які не можуть залишити байдужим такого «вибагливого» читача, як сучасна молодь.
До таких, які вкарбували по собі слід, мабуть, на все життя, можна зараховувати і Хемінгуеєву «Прощай, зброє»(1929). Твір «не простий», років зо три тому, напевно, не справив би на мене такого враження, як сьогодні. На тлі останніх подій в Україні книга восьмидесятишестилітньої давнини стає актуальною. Саме сьогодні розумієш те, про що хотів сказати Хемінгуей багато років тому. Два непоєднувані поняття – кохання і війна – злилися воєдино…
Хвиля любові! Кого не захоплювала вона в свої теплі обійми, заставляючи забути про все на світі. За неї готові були платити найдорожчим. Саме про неї, велику, непереможну, хочеться сказати щоразу: «Така любов буває тільки раз, така любов буває раз в ніколи…» Таким було кохання Фредеріка Генрі та Кетрін Барклі, кохання, яке не змогла вбити навіть війна.
Моя бабуся говорила, що й у війну дітки народжуються, народжуються, щоб стати продовженням та гімном великої любові. А ще, кажуть, що від великого кохання народжуються гарні діти. Мабуть, дитя героїв Хемінгуея теж було б дуже гарним, як і любов його батьків. Та не судилося йому з’явитися на світ, бо була сила більша від крихітки – грізна, жорстока війна.
Хемінгуеєва «Прощай, зброє!» «о войне, где любовь – лишь краткий миг покоя, не имеющий ни прошлого, ни будущего…»
Так як пише про війну Хемінгуей – не пише ніхто. Короткими, мов обрубаними фразами, американський письменник передає основні події, дії, вчинки, почуття і думки героїв. Війна Хемінгуея проста і безжальна, як і його критика цього безглуздого процесу. У ній є місце подвигу, але дурості в ній, мабуть, ще більше. Більшість героїв роману «Прощавай, зброє!» ненавидять війну. Вони б і раді з нею покінчити, та не можуть. Тих, хто йде з поля бою, чекає або розстріл, або сімейна ганьба.
Складний, суперечливий внутрішній світ Фредеріка Генрі зумовлює не тільки його болісне й сильне, трагічне й людяне кохання до Кетрін Барклі, а й його поведінку на соціальній арені. Остаточно переконавшись, що війна, в якій він брав участь, – війна злочинна, лейтенант Генрі кинув зброю і втік до нейтральної Швейцарії. Його начебто анітрохи не обходить навколишній світ, і всі його думки й почуття зосереджені на Кетрін, на її пологах, на її смерті, на його переживанні цієї смерті як кінця всіх людських сподівань.
Люди, які пройшли крізь м'ясорубку війни, ті, кому вдалося пережити Верден і Марну, повернулися додому, залишивши на полях боїв не тільки хто руку, хто ногу– фізичне здоров'я, – а й щось більше. Втрачені були ідеали, віра в життя, в майбутнє. Нестерпною фальшю стали звучати (як згодом напише Хемінгуей в романі «Прощай, зброє!») слова «священний», «славний», «жертва», а також вислів «здійснилося».
Автор зумів передати усі відчуття героїв словом так, ніби щосекунди був поруч з ними. Поранення, госпіталь, море крові, а над усім цим – велика, всеосяжна любов, яка крапелькою сонця зігрівала душу, яка кричала: «Живи, живи..!» Мільйонами голосів минулого і сьогоднішнього дня (убієнних і ненароджених, серед яких і Генрі з Кетрін, і сотні сьогоднішніх українців та представників інших національностей) хочеться крикути на весь світ і Всесвіт, міжпланетні простори: «Прощай, зброє», в ім’я щасливого завтра, в ім’я великої та непереможої сили – любові!»

Тищенко Анастасія, учениця 9 класу

Шелестить ліс... Над головою блакитне небо. До пам'ятника Слави нескінченним потоком йдуть люди, щоб віддати шану і вклонитися воїну-визволителю, а я йду до Вас, прадідусю, на цвинтар…Йду поспілкуватися з вами, рідний, хоча ніколи Вас не бачила…
Доброго дня Вам, шановний Григорію Микитовичу!
Звертається до Вас ваша правнука Наталія (донька вашої онуки Світлани та онука доньки вашої Олександри, яка вже теж пішла за межу).
Пролітають роки, віддаляючи від нас той час, коли весь світ горів у полум’ї війни, коли забували про вік дорослі та малі і ставали воїнами. Але ніякі події не зможуть примусити нас забути велич подвигу, здійсненого захисниками заради щастя майбутніх поколінь.
З розповідей мами та бабусі я знаю, що ви пройшли всю війну – від першого і до останнього її дня. Я не люблю слово «пра», я буду говорити: дідусь. Ви, дідусю Григорію (якщо дозволите вас так називати), були водієм, возили зброю бійцям на передову. У бабусі збереглися ваші старі пожовклі фотографії періоду війни, де ви зі своїм двоюрідним братом Ільком. Ми часто їх розглядаємо – і тоді бабуся починає згадувати…
Одного разу, коли вашу машину обстріляли і вона зірвалася, ви були тяжко поранені. Ваше тіло – пронизане смертельними шматками снаряду, частина з них залишилася у ньому назавжди. Це вічна пам'ять, яка часто нагадувала про себе, особливо тоді, коли змінювалася погода, вічний фізичний та душевний біль...
Останнім часом часто замислююся, скільки крові треба було пролити й скільки людських страждань треба було знести, щоб ми могли спокійно спати, навчатися і жити. Пройшло вже сімдесят років, чималий час, а незагоєні рани на серцях колишніх воїнів не зарубцювалися.. Залишаться, мабуть, на все життя. Бо чи ж можуть вони, колишні солдати, офіцери, медсестри, забути криваві згарища, полум'яні бурі, холодні грози, що гартували юнацькі серця, висушували гарячі солоні сльози за полеглими друзями…
А чи навчила нас, нащадків, чогось ця війна?!
Повинна я розчарувати вас: наша молодь стає все розбещенішою, чи то ми втратили страх, або у нас занадто багато можливостей. Не змогли вберегти завойоване вами мирне існування. В данний час наша держава переживає не кращі часи.
Майдан… Небесна сотня… Крим…І…Донбас….Усе це пов’язано. І знову у ХХІ столітті пролилася кров, загинули молоді люди.. На жаль, війни все ще є і будуть... Всі вони різні, малі та великі, війни за місце на ринку, війни за мову, війни за територію, і війни, коли гинуть тисячі людей, хоча немає міри вимірювання війни, війна завжди буде війною, але я вірю, що рано чи пізно зникнуть чвари, вбивства, терористи, зрадники, о, як же їх багато...
Мільйони людей вмирали і будуть вмирати через війну, «війна» – це найстрашніше слово, немає нічого жахливішого війни, на ній гинуть люди, руйнуються сім'ї, а ті, хто залишається живий, моляться і плачуть за мертвими...
Я не знаю, як закінчаться події на Сході, чи буде «Крим – наш», але я точно знаю, що в будь-який момент (сподіваюся, що він не настане) я піду в бій за батьківщину, так само, як і ви тоді, я віддам усе задля того, щоб мої діти і наступні після нас люди жили так само добре і з такими ж думками захоплення, як і ми – про вас!
Люди, зупинімо всі війни на землі в ім'я майбутнього, щоб щасливо жила наша Україна, всі народи світу. Хай буде на нашій планеті мир і спокій, хай зникне зброя, що нищить красу, створену людиною.
Це необхідно і для нас, і для прийдешніх поколінь. Пам'ять про полум'яні роки повинна стати пересторогою новим паліям війни, бо, як сказав відомий поет:

Ми вростаємо в зорі, вечірні та ранні,
У веселку, яка спалахне і згорить,
В пам'ять друзів, які обелісками стали,
В той граніт, до якого кладуться вінки,
В ті стежини, які ще діди протоптали,
Із минулих віків у прийдешні віки.

P.S. Невже війну можна зупинити тільки війною?! Не вірю...
З найкращими побажаннями
та подяками
всьому нашому народу всіх часів -
від Наталії з величезним спасибі!

Костиря Наталія, студентка КДПУ ім. В.Винниченка
(випускниця Червонокам’янської ЗШ 2014 року)


Доброго тобі дня, моя дорога бабусю! Впізнала рідненька? Так, це я, твоя Настуня. Знаю, що не можу почути від тебе: «Здрастуй, онученько», бо майже чотири роки тебе немає на цьому світі, але ти завжди поруч, залишаєшся в моєму серці. До цих пір я пам’ятаю твої розповіді про «важке» дитинство та непросту юність. Тоді я не розуміла, чому ти говорила, що воно «важке», «непросте», чому переконувала, що на все свій час.
Нещодавно я згадувала твої розповіді і зрозуміла, чому ти так казала, адже ти народилася у складні часи, а юність твоя була обпалеа війною, яка забрала десятки мільйонів людських життів.
Пам’ятаєш, бабусю, коли я перебирала твої численні нагороди, серед них я побачила ювілейну до роковин Перемоги. Звісно, я перепитала: «Як це бабусю? Хіба ти воювала?» Ти посміхнулася і сказала:«Що ти, маленька? Окопи рила, солдатам нашим допомагала, з німецьких потягів тікала. Онучечко, так тоді всі чинили, бо ворога ненавиділи, миру хотіли найбільше за все».
Сьогодні я хочу подякувати тобі, моя найдобріша бабусенько, хоча ти й не брала участі у боях, проте такі, як ти допомагали наблизити довгоочікувану, вистраждану перемогу. Ти не скорилася, зуміла зберегти своє життя та життя своєї родини, адже якби тебе не було, то не було б і мене.
Дякую тобі, бабусю, за незабутні розповіді про своє дитинство, за виховання, за теплоту серця, яку не змогли вбити усі життєві випробування, за те, що була поряд завжди, за те, що просто була, і головне за те, що боронила моє майбутнє – моє мирне і щасливе життя! Рідна моя, найкраща, вибач, що не завжди цінуємо те, що маємо. Вірю, що збережемо найдорожче, що ви наші дорогі ветерани, передали нам у спадок – мирне небо над нашими головами. Сумую, дуже люблю, пам’ятаю.
Твоя Настя
P.S. Ти завжди залишилася у моєму серці.

Тищенко Анастасія, учениця 9 класу

Моя земля

Кипіла кров’ю ця земля,
Земля, оточена любов’ю…
За що, Вкраїнонько моя,
Кати вчинили так з тобою?
Ти не гукала їх сюди -
Катів, запроданців, манкуртів…
Вони зросли з роси й води
І за любов помстились брудно….
Комусь війна ця – біль розлук,
Комусь – великі брудні гроші…
Тобі ж, Вкраїнонько моя,
Дітей твоїх криваві сльози.
Це пустка кинутих осель,
Це поле, танками розрите…
Та зупиніть, дорослі, це!
Моя земля бідою вкрита!!!

Тищенко Анастасія, учениця 9 класу


Віщий сон

Є в матері гордість: два красені-сини.
Старший в іншій країні вже має родину.
Менший – поруч, а в серці у мами їх двоє,
Хоч дорослі давно вже, військові обоє.
Сниться матері сон: Фронт, лунає команда: «До бою!»
І по різні боки її діти взялися за зброю.
Закричала щосили крізь сон: « Зупиніться, молю!
Хто ж почав братовбивчу війну без жалю?!»
І в холоднім поту руки вгору здіймає небога:
«Вбережи їх обох!» – просить – молить у Бога.
Жінці Бог відповів: «Мої сили не діють.
Цю війну розпалив той, хто в Бога не вірить!»

Родермель Еріка, учениця 5 клас

Молюсь за тебе, Україно!

Молюсь за тебе, Україно!
За тебе так Тарас моливсь,
Надії світлого майбуття
Для тебе він просив колись.
Дай доброти усім – нам, людям,
Та розуму передусім,
Той край, що зветься Батьківщина,
Нам зберегти на світі цім.
Щоб у агонії озброєнь
Не перетнули ми межу.
Молюсь за тебе, Україно,
І віру в серці бережу!

Наумкіна Дар`я, учениця 6 клас

Тяжко на світі жити
Скільки людей уже вбиті
Горем замучені рідні,
Україна руйнується в злидні,
Крим забрали «зелені чоловічки».
Дім наш, при морі, при чистім
Руйнують, грабують, вбивають
І спокій в людей забирають
Не бояться ні Бога, ні кари,
Совість на гроші зміняли,
Залишились люди без волі.
Ніхто б не хотів такої долі
Нумо, повстанемо, браття,
Життя, щоб своє зберегти.
І мужнім, відважним солдатам
Подяку свою піднести.

Бичок Вікторія, учениця 9 клас


Все віддам…

О життя, бурхливе і пісенне,
Ти таїш багато у собі
Небезпек незвіданих для мене
У наступній праці й боротьбі.
Та нітрохи не страшить мене це.
За найкраще я піду у бій,
Все здобуду, що бажає серце,
Все віддам Вкраїні дорогій.

Караповська Дар`я, учениця 5 клас

Йдуть дні війни,
Усі немов застигли,
Зітхання привели
До розбратань, насильства.
Йдуть дні війни,
А в кабінетах винуватці
Повід`їдали животи
І всі сидять, як миші.

Чеботар Микола, учень 9 клас

Пишаюсь тим, що українка зроду.
Красу землі цієї п’ю,
Мов у велику спеку ту погожу воду,
Бо ж Україна – славний край!
Тут рідне все мені до болю:
Зелений гай, безмежний степ і плодоносне житнє поле.
На цій землі живе моя родина -
Красива, вільна Україна!
Дивлюсь на неї щирими очима
Та й згадаю її великого я сина!
Того, що волю Україні віщував,
Народ весь до звитяги закликав!
Що сам творив, боровся і цим жив,
І нас на подвиги усіх благословив.
Я часто згадую усе, чого він так хотів,
Чим переймався, про що мріяв і чому нас вчив!
Про землю ту, що подарована від роду,
Що Богом дана рідному народу!
Про мрію ту Тарасову й мету,
Життя віддать за землю цю святу

Зозулінська Дар’я, учениця 8 класу

Коріння України

Мій рідний край, моя земля, 

Ти є найкраща і єдина!
Моє коріння все є нині
На вільній нашій Україні.
Я – українка і пишаюсь цим,
Тут виросла і проживаю,
Цю землю я благословляю,
За неї щиро вболіваю.
Цей край, це поле і гаї
Я полюбила від колиски.
На загартованій, не раз сплюндрованій землі
Пройшов народ шляхи тернисті!
Пройшов крізь грози, буревії та нужду,
Проте зберіг своє обличчя,
Творив історію живу!
«Я заповіт даю такий:
Любіть свою країну,
Любіть народ, гаї, сади
І волю ту єдину,
Що так оспівував Тарас,
Цінуйте і шануйте!
А він помолиться за нас,
Бо вже настав Вкраїни час!»

Зозулінська Дар’я учениця 8 класу

* * *
Я – українка. До глибин родоводу
Я – українка! І пишаюся тим, що цього
Я роду!
Я – українка! Це доля моя навіки!
Я – українка! Візьміть, вороги, це втямки!
Я – українка! Люблю українську природу,
Синєє небо, солодку Дніпровую воду,
Чорноземи родючі, квітучі лани,
Я – українка! Послухайте, скільки у цім глибини!

Костиря Наталія, студентка КДПУ ім. В.Винниченка (випускниця Червонокам’янської ЗШ 2014 року)

Я – доня мамина!..Хоч і не в цьому суть,
Я – степовичка і козачка юна,
Я те, без чого в світі не живуть -
Любов і сонце, і земля, й природа…
Я – намистинка у прекрасному разку
Намиста найдорожчого у світі.
А ще – майстриня, юна, молода,
Що бісером нанизує слова,
Які поетом у минулому нам дані:
«Ми разом – сила! Ми – разом брати!»
А ми цей заповіт не забували,
Ішли до нього цілі ми віки,
Та незалежність, браття, здобували.
Я – українка! І горджуся цим,
Шаную звичаї свого народу!

Я – українка! Ось у чому суть!
Я – намистинка у разочку роду!

Костиря Наталія, студентка КДПУ ім. В.Винниченка (випускниця Червонокам’янської ЗШ 2014 року)

Кожна людина і кожний народ має свої святині. До цих цінностей зараховуємо і пошану до матері, яка дала нам життя, виростила й виховала.
Коротке це слово – мама, але які надлюдські глибини скарбів містить воно в собі! Усе її життя з серця б’є невичерпним джерелом безкорислива любов до своїх дітей. Усе її життя – це терпіння, самопожертва, пробачення провини і, звичайно, безмежна, всеохоплююча любов.
Мати... Це перше слово, яке з радістю та усмішкою вимовляє дитина. Мама – це те слово, яке найчастіше повторює людина в хвилини страждання й горя.
Поняття про щастя, добро і ласку нерозривно пов’язані в нас з образом найдорожчої людини – Матері.
А мамина колискова звучить найніжнішою музикою і тоді, коли посрібляться наші скроні. Вона з нами завжди, з тієї миті, коли ми починаємо відчувати себе. Слово «матір» є символом усіх людських вартостей. Не мав би світ стільки геніїв, стільки великих мужів, якби над їхнім дитинством не тремтіло чисте серце матері.
Благословенна ж будь, Українська мати, усюди й завжди!
В особі батька народ оспівав вірного захисника. Довгі й виснажливі війни за свободу та незалежність рідної землі, свого народу вимагали постійної його відсутності. А при поверненні чоловіки вимушені були обробляти ниви, чумакувати, ходити в найми. Отже, у традиційному понятті батько уособлювався насамперед як захисник, годувальник.
Одначе батьків приклад, батькове слово, наказ були законом, нормою виховання. Не випадково казали: «Не навчив батько, не навчить і дядько».
Ці давні традиції успадкували й нащадки. Якщо мати за своєю природою є втіленням ласки, ніжності, надмірної доброти, то з батьком асоціюються значно вимогливіші, практичніше означення. Це відбилося і в прислів’ях: «Батькова лайка дужча за материну бійку»; «Батько не мати, не поцілує і не приголубить»; «З батьком суд коротенький».
Батьків приклад у родині має особливе значення, адже діти, особливо хлопці, намагаються «робити з нього життя». Особливо це стосується навичок працелюбності
Дід – це жива мудрість, неписана історія нашого народу. На своїх зігнутих плечах несуть наші сивочолі чоловіки стільки краси й ніжності, що може позаздрити їм будь-хто.
Досвід, отриманий у спадок від рідних бабусь, залишається золотим набутком на все життя. Ще змалечку ці мудрі вчителі виховували в дітей любов до рідної землі, традицій та звичаїв.
Нерідко бабусі є творцями легенд, казок, прислів’їв та приповідок. «Тисячі речей, – писав Іван Франко, – у житті забудете, а тих хвилин, коли вам люба мама чи бабуся оповідали байки, не забудете до смерті».
Самою природою жінці визначено бути дружиною, матір’ю, хранителькою сімейного вогнища, берегинею роду людського. Тому й наділено її так щедро красою і душевним багатством, прагненням створити здорову сім’ю, родинне благополуччя. Та не до всіх жінок доля виявляється такою милостивою. Звідси – страждання, болі, які не можуть залишити байдужим поета, переконаного, що на землі «нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим».
Тому у багатьох творах Т. Шевченка центральним є образ жінки, матері, дівчини. Недарма його називають співцем жіночої долі. Для Т. Шевченка жіноча доля була не просто однією з тем творчості, а згустком крові, що запеклася в його серці. І дівчина – і наймичка, і покритка, і вдова, і мати, що народила кріпака, – це символ долі всіх українок, які злилися в поезії Кобзаря у величний, багатостраждальний образ України – матері.
Жінка в поезії Шевченка живе за законами правди і добра:

Я люблю, я жити хочу
Серцем, не красою…

Шевченко завжди був учителем Правди Божої: «Служити народові – то служити Богові!». Він чесно служив своєму народові, а тим самим служив і Богові.
Це слова великого сина України, який понад усе любив свій край, рідну землю – Україну – Тараса Шевченка.
24 серпня 1991 року відбулася значна подія для кожного українця. Здійснилася заповітна мрія українського народу жити у своїй державі.
Шевченкове слово відтворює історичні події, які й до сьогодні залишаються глибокою раною в душі та свідомості українців. Роз’єднаність народу гірким болем озивається у поетичних творах митця:

Того ж батька, такі ж діти, –
Жити б та брататься.
Ні, не вміли, не хотіли,
Треба роз'єднаться!
Треба крові, брата крові,
Бо заздро, що в брата
Є в коморі і надворі,
І весело в хаті!

Це про нього сказано: «Досить було однієї людини, щоб врятувати цілий народ». Він – наш український Прометей, який пророче сказав:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І воскресає він завжди у наших душах, у наших думах, у наших серцях.
Від Бога його Слово, а тому Слово його сильне, Слово його вічне. Всеукраїнське і вселюдське. Для нас і для прийдешніх поколінь.
Тебе чують, Тарасе, і крізь століття, і голос твій їм душі окриля.
Душа Шевченка – то душа всього українського народу – щедра, велика, чиста. На цій душі – на її переконаннях, мріях і стражданнях кожний з нас повинен випробувати і себе самого, наскільки він дійсний, свідомий українець, наскільки він гідний вважати себе справжнім сином України. Його ідеологію Україна сприйняла всією душею. У цьому сила Шевченка як українського поета – він став правдивим Пророком України.

Костиря Наталія, студентка КДПУ ім. В.Винниченка (випускниця Червонокам’янської ЗШ 2014 року)

Від Заходу вкраїнського й до Сходу
Ми єдності ланцюг простягнем знов,
Посієм між людьми священну згоду.
Ми разом! Це основа всіх основ.
Тепло сердець здолає ворожнечу,
І об’єднає всіх свята мета:
Тримаймось разом. Ми – велика сила.
Й не забуваймо: Батьківщина в нас одна.
Тут бились прадіди, зросили землю кров’ю,
Чужинців проганяли раз у раз.
Вороже зло ми переможемо любов’ю,
Нам об’єднатись заповів Тарас…

Так писав про єдність українського народу Посільський Дмитро. Його думка щодо Шевченка є правильною, адже Тарас Григорович у рядках свого вірша «Мені однаково..» писав:

… Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

Тарас Шевченко був палким патріотом Батьківщини, він – гідний син свого народу, який власним прикладом навчав і навчає усі покоління українців, учить нас бути гідними звання українця, гідним того, за що поклали і кладуть своє життя справжні сини та доньки країни.
Народна мудрість говорить: «Біда навчить». Нас, українців, теж навчила біда, біда, яка прийшла неочікувано, звідти, звідки ми ніколи не чекали – від «братів». Пам`ятаєте, як у Шевченковій «Катерині»: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями». Раніше наш народ був егоїстичним, кожен думав лише про себе, а сьогодні він є більш дружнім, згуртованим, тому що розуміє, що все, що відбувається зараз в Україні – то не просто чиїсь забавки, то війна, справжня війна, про яку ми могли чути лише з уст наших дідів і бабусь, бачити лише на картинах чи у художніх фільмах. Зараз це все – реальність. З’явилося багато волонтерів, які допомагають нашим бійцям, кожен хвилюється за них, кожен мріє про мир на нашій Україні. Коли ми будемо діяти разом, то всі труднощі подолаємо, бо ми – сила. Отже, об’єднаймось, браття-українці!

… І заспіває знову Україна,
І оживе її свята земля.
І пам’ятаймо: тільки в єдності –
народу сила,
То ж стали золотими ці слова.

Посільський Дмитро

І пророчими стануть рядки Івана Багряного «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами!»

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123