This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Веселка юного серця

Біла Сніжана, м. Запоріжжя

Безтурботний дотик
Збивала ніжками я вранішню росу.
Всміхалась сонечку, промінчиком обнявшись.
Вивищувалось серце гордо за красу,
і мирність неба, – щоб в колисці тихо спати.

Моє дитинство – запах меду й молока!
Едемський сад в селі з черешнями навпроти!
І десь у небі дикий голуб звисока
мені нагадує про безтурботний «дотик»...
Мого дитинства за плечима тільки шлейфик:
я посміхаюсь людям, хоч вони і злі!
А часом... Часом хочу знов відкрити двері
туди, де знали все про щастя ми малі...

Непоєднуване…
Багато слів не треба –
це осінній світ,
перипеті́ї, а навпроти –
небо чисте.
Потрохи свіжим буде
 твій вчорашній слід –
то горобці-малі
 купаються
 у листі...
У словниках усе написано
до нас.
Дороги встелено...
Лишається
відчути –
одне для кожного і завше
в перший раз
без слів (я впевнена)
 ще можна
 щось збагнути.

Так на секунду зупинитись
 на межі
між тим, що мовою,
 мабуть,
 не поєднати...
І розчинитись у довготривалім
 сні,
щоб невагомість
 ця
 ніколи
не кінчалась.

Жовтень (бандурист)
Зачаровано палить цей жовтень розгублене листя,
поміж нього кружляє сезон сніжно-білих весіль.
Перекатами струн озивається біль бандуриста.
Його музику вкотре сльозить, залишаючи сіль...

 Як ніщо, у його у житті стоголосся примарне –
так, буває, від вітру розвіє у рими слова.
Недосяжне для нього кохання – воно ж понадхмарне,
надзіркове... А поки що в серці лютує зима.
 
Він пропустить із сотню закоханих пар «він-вона»...
Переконливо падає те розмальоване листя.
А кохання так близько підніме його із чохла,
запитає: «Чи можна послухати спів бандуриста?».

То вона
Так магічно
лягає спочити
земля
лиш тоді,
коли вересень
поряд
розправляє
свої золоті
рукави,
а з-під них
просіває хтось
зорі...

Превигадливий птах
розказав –
то вона
своє сито
носитиме
доти,
як три місяці
геть пролетять,
а зима
стане подихом
мрій
чи свободи.

Оживає
один
від приходу її,
від
засніжених зір,
листопаду.
Інший
серцем углиб –
меланхолій потік!
...Мені
осінь болить...
Без обману...

У вечірній вуалі серпневостей
У вечірній вуалі серпневостей
Напівсонний притишений день,
Як свіча серед сотень мінливостей,
Водить колами вересень...
 
Гуп і гуп – у садку у трояндовім
Напівжовті, червоні світи
Нагадали – не раз бо ми падали,
Як вони...

Так притишено, ехо... заніжено,
Наче вперше торкає любов.
Тільки айстри гойдають, засніжені,
Мою кров...

У вечірній вуалі під зорями
В росянистій холодній траві
Я молитву здіймаю долонями
За весь світ...

Серпню
Останнім подихом озветься скоро серпень.
Сузір’я падатимуть, народившись знов.
До берегів квітучих небо не поверне
(під осінь часто гра у схованки любов)...

Барвистим снігом калачі і чорнобривці
лягають жити. Ні, не спати! Навпаки!
Густою попассю на небі ходять вівці,
немов слова, що не вміщаються в рядки.

Здавалось, ніби паралельно все у світі.
Натомість сльози й дощ – то в відчаї душа.
Я мов заплутуюсь в мінливості щомиті –
і цьому серпню я й не рідна й не чужа...

Ніч
Цілющий сон, і в небі сплять холодні зорі.
Спеко́ту в травах сповіщають цвіркуни.
І трошки галас, трошки тиша, наче в змові
бринчать нестомлено співучі дві струни.
Так ніжно плавиться Чумацький білий шлях.
Ковтає темряву потрохи сто світил.
Я подрімаю трішки на твоїх плечах,
допоки сонце причарує небосхил...

Ніч шовкова
Лягає ніч шовковим покривалом...
Подушки намітає білий сніг.
І тихо-тихо, так магічно стало,
що хочеться ступати босоніж...
І ще один лютневий день погаснув,
притрушуючи з неба пластівці –
люблю тебе, зима, бо ти прекрасна!
То сірі, то молочні олівці...
Малює вікна невідомий майстер.
Куди тобі, епохо Ренесанс?
Лягає ніч шовкова – стигнуть фарби,
із дня у день повторюючи нас...

Недосяжна і вільна
Розділив своє серце
на рівнотривкі половинки.
Став невільним у волі,
злочинцем у правді. Осліп.
Вкоротив собі віку
у віршах своїх неповторних,
спозаранку у втомі душевній
з’явився на світ.

Ти віддав своє небо,
що часом тебе рятувало.
Став безбожним і віру
продав, та на жаль, сатані.
Щоб дивитись на неї,
коли вже Вона засинає, –
недосяжно
ховаючись
знов
у стіні...

Природній стан
Природній стан... на віях спить вчорашнє літо.
Медові спогади цукрово одяглись –
кристалізовані. Я тиха і щаслива,
осінні колії в душі переплелись!

Розсипле ґудзики проміння вересневе
в найпотаємніші щілиночки землі.
Потрохи мрії розляглися просто неба...
і дощ, і сльози розлилися на чолі.

Що на папері, те й в думках повиростало,
повицвітало, спопеліло і нема...
А що залишилось, то для життя так мало,
то мов без снігу прийде чергова зима…

Ти ось (Ти поряд)
Поговори зі мною в тишині осінній,
накривши парасолею від злих периферій.
І заглядатиму я в очі Твої сині –
Ти ось, Ти поряд, з-поміж недіжда́них мрій.

Таке пусте, коли німіють мої пальці,
і навіть серце, калатаючи, болить.
Ти ось, Ти поряд – мій найперший юний танець,
моя акустика в душі, блаженна мить!
 
Поговори зі мною. Знаєш, так потрібно!
Я, не вагаючись, вернуся до життя!
Так вперше осінь стане до весни подібна.
Одне до одного одним серцебиттям...

Близнюки
Навпіл день розривається. Ніч, як покинутий острів.
По обидва боки́: самота перекри́влює сміх.
Серед галасу їхнього вдарить, мов блискавка, постріл
в серце – га́ряче, в шкіру – заметами сніг...

Кольори вимальовують пальці яскраві і тусклі.
Що за доля: постійно від вітру ламає мольберт?!
Наче в очі впадають примарами маски і сукні,
іншим часом – без люду зчинився органний концерт...

Зорі-свічки в мереживі неба, галактики, світла.
Візерунками грим розвели на стемнілім чолі...
То така у душі в мене, люди, мінлива палітра –
зодіак Близнюки і стихія вітрів в голові.

Полярність
Між ними полярність, високі паркани,
та досить думками до когось дійти, –
як зорі згорають, а місяць розтане.
І відстань до щастя лише в півруки!

І міряють небо ті двоє, обнявшись,
в руках канделябри, сто свіч – фестиваль!
Кохання те чисте, без жодної фальші –
рожево-квітнева весняна вуаль.

З робіт спочивають натомлені люди,
а ті, повні сили прості пустуни,
веселі, закохані «будь-що там буде» –
високо-високо єднають світи!

Про себе
Мовчанням сплітається біль і розлука.
І сонце, здається, напівзолоте.
Коли ж провесняність хапає за руки –
мужніше тоді я творю вар’єте.
Така необачна... Простіть – закохалась!
Душа розірвала нарешті нитки!
І досить чекати – я вічність чекала,
щоб втратити, певно, і знову знайти.

Мовчанням сплітаються сльози від щастя,
коли мені ве́сну стрічати є з ким!
Така-собі, люди, дивачка-фантастка –
сьогодні я вітер, а завтра – лиш дим...
 
Присвята. Франкова муза!
Чого являєшся вві сні, Франкова музо?
Чому я плачу, коли навколо життя?
Чому від тебе не відтяти свої узи,
чому не можу я напитись смерть-зілля?

Холодна кава набридає тишині,
та опікає чорним кольором уста...
І мої сльози на папері тім однім,
неначе берег, що чекає корабля.

Пуста кімната – замуровані вірші...
Вже цілий тиждень не писав про твої очі,
неначе вирвав хтось два клаптики душі –
один спалив, а другий мучить мої ночі.

Чому ж далека ти, холодна, моя зоре?
Хіба ж не я хотів з тобою назавжди...
Мовчить струна, а на папері ціле море...
Франкова муза захотіла самоти.

Писав поет, пишу і я про дно студене
твоїх очей ясних, веселих і сумних...
То, як в поета, не обернешся до мене,
але найкраща ти зі всіх прожитих лих...

Четвертий ступінь
Здається, кава обпекла – четвертий ступінь.
Годинник міцно зачепив венозну кров.
До краю, певно, ми догралися в любов,
не реагуючи на «стопи» і на «звуки»...

Не йдуться ноги навіть у прекрасну осінь.
Не б’ється серце, лиш порочно калата!
Це так уперше – серед вересня зима
перетворила листя на льодові сльози...

А що слова? Вони уголос – геть німі...
Невиліковно те, що рани залишає.
Змиритись важко – і куди подітись далі,
коли зітліло те, що билось у мені...

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123