This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Така його доля…П’єса-притча

Доннік Єлизавета, 17 р., міський ліцей, м. Маріуполь, Донецька обл.

Діючі особи

Тарас Шевченко – український поет, художник, мислитель; Ганна – господиня, українська селянка років шітдесяти; Доля – дівчина, одягнута в бархатний кунтуш та шовкову плахту; Українські дівчата, хлопці.

Дія I

 Дія відбувається в українській хаті. На вікнах фіранки. Попід вікнами чільної стіни проти печі — широка лава із кольоровим рядном. Божниці на покуті прикрашені вишиваними рушниками. Стіл застелений скатертиною. Мальована скриня.

 

Ява I. У хаті Тарас Шевченко

Шевченко (коло вікна, вдивляючись). Зима - то тихо плаче, то чомусь радіє! А втомлені яблуні в саду ховають руки в кишені. І вітер, меланхолійний, печальний, то зігріва схололі плечі дерев, то, набігавшись степом, знесилившись, виє якусь сумну мелодію, схлипуючи від розпачу. А сонце, що показується рідко, котиться в поле й дивиться за небокрай, мабуть, у глиб надій чи вже в інше життя? Коли ж сніжинки – замерзлі сльози неба - падають у долоні або різким стокато шмагають по шибках – і в мене сльоза на горло наступає… Що ж це зима, ніжна, чарівна і зваблива… А потім непривітна, нудна, набурмосена, утомлена, сива, мов жебрачка, що себе занапастила. Як моє життя … Ним можна милуватися: учорашній раб, а нині - відомий у столиці художник, якого називають «руським Рембрандтом», академік гравірування, «витівник» – поет, поціновувач театральних вистав, бажаний гість на будь – якому балу. І разом із тим, це життя осоружне – поневіряння на чужині й постійна, безнадійна, смертельна туга за рідним краєм… Яка примхлива доля! В одну мить дарує години радості, а в іншу - нагороджує роками самотності, туги або дає все й одразу й не знаєш потім куди діватися й що робити: ніби нагороджений долею, а ніби й побитий нею.

 Знадвору чути:

«Доле, Доле, йди до нас кашу їсти !»

«Доле, ходи до нас вечеряти!

«Доленько моя, озовися, доленько щаслива,

пригорнися – іди до нас вечеряти!»

До хати входить господиня із білизною

Ява II. Входить господиня

Господиня. Ой дівчата - чарівниці! Ворожать, скоро ж сватання почнуться й весілля!

Шевченко (прислухається). А що вони там про кашу гукають?

Господиня (дивуючись). Та хіба ж ви не знаєте, пане Тарасе, що сьогодні свято Катерини, або свято Долі? Катерини – Долі! Свято привертання кохання й любові, бо свята Катеринонька - заступниця шлюбу та наречених.

Шевченко. Щось я в днях заплутався, поки сюди їхав. Сьогодні в церкві ще здивувався, що дівчата коло ікони Катерини свічки ставлять та ще придивляються, як горить.

Господиня. Звісно, що придивляються, бо дівчаткам відомо, якщо горить яскраво, то Катерина простила гріхи. Ні – значить, вертайся та йди і до наступного року з нею навіть не заговорити не смій: постися, твори милосердні справи, спокутуй гріхи. І тільки тоді Катерина зглянеться над тобою.

Шевченко. Я пам 'ятаю з дитинства, що святу й мати, і сестри шанували. А чому? Видко, забулося… А почув зараз оці дівочі голоси – і щось стиснуло груди. Обличчя матері так і стало перед лицем, на очах засвітилися сльози, наче роса вранішньої порі... прислухався до співанки:

Катерина по раю ходила,

Катерина в Господа просила:

"Подай щастя молодій дівчині,

Що вгодила святій Катерині…"

Шевченко ( до господині). Чи не розкажете ви мені про це свято? Дуже цікаво.

Господиня. Та хіба такому паничу я, невчена, можу щось розповісти, бо ж по - панському велеречиво й не вмію ( удавано зітхає).

Шевченко. Та який же я панич? Дурниці то все! Хоча з мужицькою долею розминувся – навіки пішла, як вода по камені, а панську так і не знайшов, хоч по правді сказати, старався. Та що з того? І такий жаль іноді охопить! Але є щось більше за нас, за наші жалі, сум, болі… Оце зараз ви зайшли знадвору з білизною, і я відчув оті призабуті пахощі дитинства, такі рідні серцю: свіжість висушених на сонці сорочок, рушників, які мати прали та на сонці сушили в погожий день. І що то були за пахощі! Єдині у світі, немов материна любов, бо відвертають від смертельної небезпеки, оберігають від лиха й нещасть, халеп, дурних снів, недобрих людей… Я їх і досі пам'ятаю, наче огортає мене минуле… Оті перші роки життя - мужицькі, але такі щасливі…

Господиня. Вигляд хоч у вас і панський, та по вас, Тарасе Григоровичу, видно, що ви чоловік непоказної людяності, а душа у вас щиросердна, навстіж відкрита. Недарма кажуть, що не той пан, що жупан, а той, у якого щире серце. А що давні дитячі пахощі прибилися, вихопили мимоволі згадку, то буде добре, як минеться зле. І хто з нас не повертав від долі, а хто, шукаючи, не йшов в інший бік, топтав свою копу лиха… Усі ми перейшли не одне поле, перетнули не одне море. Дехто навіть перехитрити свою долю хотів.

Шевченко. Перехитрити долю…Що ж це, мабуть, теж вихід… Та пригадалася мені одна притча, яку чув від дяка в рідному селі. Ішов якось дорогою натовп. Кожний ніс свій хрест. Одному чоловікові здалося, що його хрест найважчий. Відставши від усіх, він зайшов у ліс і відпиляв частину хреста. Задоволений, чоловік наздогнав інших і пішов з ними далі. Раптом на їх шляху відкрилася прірва. Усі поклали свої хрести й по них перейшли на інший бік. А хитрун залишився на цьому боці. Бо його хрест виявився занадто коротким…

Господиня. І то правда! Як не хитруй, а результат буде один: це не допоможе стати кращим і доля не змилується над тобою.

Шевченко. Тітко Ганно, а мені здається від вас ще й калиною та весіллями пахне! (щиро посміхається й дивиться хитрими очима)

Господиня. Та й то так! (засміявшись). Сонце сьогодні сходило червонавим — сила буде в дівчат рости. Та і я, грішна, віття калини тулила до грудей, аби лихої слави за мною, удовицею, не було. Мабуть, нема сьогодні, на свято Долі, дівчини, яка б не помріяла про те, з ким вінчатися, з тим і кінчатися, щоб судженого Доля послала раз і навіки. На Катерину сам Господь вінець дівці на голівку мітить одягнути, якщо вона ніколи старших не зневажила, поважала.

 Чути гуркіт. О, дівчата вже б'ють по черзі макогоном у ворота, скоро на вечорниці до нас прийдуть. Треба останні приготування закінчити. Дівчата на селі всі хороші, умілі. Серце радіє, коли їх бачу. Вони вже й за хату заплатили печеним хлібом, пшоном, борошном, полотном. Гріх то грішми брати. Гроші, — кажуть, — тільки шинкар бере!

Шевченко. Ніколи не бував на вечорницях, особливо в такий день. Цікавенько дізнатися про ці обряди, тим паче, з перших уст, господине.

Господиня. То й не тільки дізнаєтесь, а й побачите все на власні очі.

Дія II

Ява I

Господиня, а потім у хату заходять дівчата з полив'яними мисками та полумисками, з макітрами та ваганами, горщиками - двійнятами та ще безліччю домашнього приладдя

Дівчата (в один голос). Добрий вечір, паніманко! Дозвольте до вас завітати!

Господиня. Заходьте, заходьте, мої лебідоньки! Он уже й вечір шкребеться у двері, заходьтеся хутчіш готувати.

Дівчата беруться за роботу, працюють мовчки, розмов мало, хіба що кількома словами перекинуться... Інколи у жвавіших терпець уривається: то одна, то друга дивиться у вікно, на двері, починає співати; переб’є пісню розмовою, сміхом, а потім знову всі притихають та ще енерґійніше берутьсяя за діло.

Дівчина. Паніматко, а розкажіть нам, як свою долю ви закликали? Було ж, напевно, хоч одне дійство, що ви по молодості робили? (присідають навколо неї)

Господиня. Ой, дівчата, що вам стару слухать? Ну, та добре вже! Було в нашому садку як зацвіте півонія чи рожа, то мати її стерегла, щоб ніхто не зрізав і дівочу долю не вкрав, а дівчат у хаті було аж троє. Мати цю першу квітку зривала й мила всім трьом коси, щоб мали добру долю та й приказувала: "Щоб щастя цвіло, щоб доля любила і милий не бив ". А ще ми в любистку, чебреці та м’яті голову мили, щоб хлопці любили.

У цей час лунає спів, дехто з дівчат підспівує

Коло млина калина,

Там дівчина ходила,

Ромен – зілля копала,

Свою неньку питала:

«Кого, мати, чарувати?»

Господиня (продовжує). Колись і я діждалася сонця у віконці: рудувате, чубувате, але карооке, високе та ставне було воно. Завидний хлопець, інші скоса на нього задивлялись, а любив тільки мене. Ото було щастя! А потім і коровай пекли з червоної пшениці, і нам на весіллі співали:

Коровайниці п 'яні

Усе тісто забрали,

То в пазухи. То в кишені –

Своїм дітям на вечерю…

Та, мабуть, дощ, який пішов на весіллі (кажуть, що то на щастя) не знав, що він щастя повинен принести, чи доля в мене була оманлива й надщербнута, але й кілька місяців не намилувалися – поїхав мій Івась з паничем кудись та й не повернувся більше, і ні згадки про себе. Я й до панії бігала, цілувала їй ноги. Просила сказати, де мій коханий? Та під ніс прогугніла, що то не панське діло про всіх кріпаків пам'ятати й одіслала мене. Так я й зосталася: ні дружина, ні вдова, ні дівка, хоч усього сімнадцять було, ні жінка… Уже й доленьку просила, щоб повернула мені чоловіка, але, видно мені до щастя дорога була замовлена...(витираючи сльози). Як не було добра змалку, то не буде до останку! Так усе життя й приколисувала жагу кохання й материнства. А ви, мої ластівки, не журіться! Свого судженого й конем не об 'їдете, хіба що на козі! (дівчата сміються) Давайте, любі мої, парубків зустрічайте, хтось у двері стукає!

Ява II

Господиня, дівчата, до вечорничої хати помалу заходять хлопці

Хлопець. Добрий вечір, пані-матко, уся чесна громадо й хато, чи дозволите завітати до оселі та привітати зі святом Долі?!

Господиня. Заходьте, люди добрі! Ми чекаємо на вас!

Хлопець переступає поріг, кладе хліб та іншу їжу на стіл

Хлопець 1. Зі святом Долі, з добрим вечором, здоровенькі були! Щастя вам, господине!

Хлопець 2. Добрий вечір вашій хаті! Помагай – бо і нашим і вашим!

Дівчина 1. Доброго здоров’я! Помагай-бо нашим!

Хлопець 3. А котрі ваші? (сміється)

Господиня. А ті, що господарів пошанували та до цієї хати примандрували!

Хлопець 1. Спасибі! Від теплого слова й лід розмерзає, а ми й подавно! (переглядається весело з іншими)

Господиня. За звичаєм тим давнім, гостям, що рідко заходять, треба ноги попелом з нашої печі посипати, щоб частіше в гості ходили.

Ява XIII

Ті ж, заходить Шевченко, дівчата засоромлюються, штовхають одна одну під боки, найсміливіша, стріляючи очима із-під вій, говорить

Дівчина 1. Оце так! Чи привиділося, чи приснилося, що до нас і панич завітав?

Господиня. Та воно то так, та трошки не так! Він наш, Тарас Григорович, із Звенигородщини! Народився тут, виріс, ще й у мужиках побував, тож він наш, із народу. Ось тільки прийшлося йому вік звікувати – не в гостях побувати!

Хлопець 1 (допитливо). Либонь, ви світу багато побачили?

Шевченко. Для себе бачив багато, а для світу цілого - мало. Він великий, було б здоров ' я! Моя ж хата – мандрівочка, моя сестриця – у криниці водиця, мої перини – степові травинки. Я чоловік простий, багато не прошу, тільки б люди були хороші. Без них світ великий, але такий немилий!

Дівчина 2. Та й, справді, по - нашому говорить!

Шевченко. Дуже хочеться подивитися,ніколи не бував на вечорницях, не приходилося. Буду радий, якщо дозволите.

Дівчина 1. Дозволимо, якщо ви не одружені…

Шевченко. Та не довелося, закохуватися, як чорт у суху вербу, приходилося, а ось одружитися… Мабуть, Господь не послав ще тієї самої.

Дівчина 2 (насміхаючись). А ви знаєте, що лисий кінь – краса, а лисий парубок – біда! (усі сміються )

Шевченко (теж сміючись) Так, я, мабуть, уже для вас і ні пава ні ґава! Та не звинувачуйте, бо так хочеться подивитися, що то за вечорниці на Катерину! Ну що, чорноброві, не прогоните в такий вечір?

Дівчина 1. Бач, який викрутень! Зоставайтесь! І нам щось цікаве розкажете!

Усі. Залишайтеся! Приєднуйтеся до гурту! Раді вас бачити! І нам, і вам буде веселіше!

Господиня. Просимо до вечері (усі розсідаються, дехто парами). Ось трохи й наливочки почаркуватися, що з минулої складчини лишилася. Бо сьогодні ж не можна на вечорниці її приносити, тільки допивати, хто хоче (розливає по чарках).

Хлопець 1. А тут чарів чи трунків для нас, хлопців, немає?

Господиня. Про зілля тільки в піснях співають, але якщо побажаєш (наспівує)

Є у мене таке зілля біля перелазу,

Як дам тобі напитися – забудеш одразу…

Дівчина 3. Кому ви потрібні, щоб вас чарувати? Масти Федя медом, а Федя все Федем (дівчата сміються).

Хлопець 2. І де ж ви народилися такі пащекуваті?

Дівчата (разом). Проти неба і землі!

Хлопець 2 (усі пригощаються самі й пригошають Шевченка). Ось, Тарасе Григоровичу, хлопці постилися цілий день до вечорниць, щоб Доля послала добру дружину, то тепер душу відведуть і вареничками, і галушками, і борщиком. Правда, зараз піст, навіть танцювати не можна, але ми й пожартуємо, і погомонимо, і поспіваємо, і до дівчат позалицяємося!

Хтось із дівчат. Коли б вам гарбуз не покотився!

Господиня. Пригощайтесь, люди добрі, щоб усі ми були веселі та ситі, а не голодні й сердиті: тут і пісний борщ з квасолею, і круп 'яна юшка, і варенички до вас посміхаються, і пироги з печеним гарбузом і калиною пишаються, і галушки сонячні дивляться, так вам до рота й просяться. А ось горохов'яники, гречаники, картопляники – такі смачнючі! Іх Даринка із Варварою смажили, вони відомі на все село куховарки. А оце яблучка з нашого саду, червонобокі, веселі, соковиті! Посмакуйте, Тарасе Григоровичу, точно не пошкодуєте.

Дівчина 1. Щось душа пісні просить (співає, інші підхоплюють):

Згубив, забув свою долю.

Ніч округ чорнїє —

Та стою на перехресті,

Відкіль вітер віє.

І то шлях, і то дорога —

Кого спитать в полї?

Хоч не питай ! Куди не йди,

Не стрівати долі

Вдарю ж лихо я об зе.млю —

Враг не розіб'ється!

Вже ж бачили добрі люде,

Як лихо сміється.

Піду ж іще танцюючи —

Лихо вередує.

Нехай бачать люде добрі,

Як воно танцює.

Хлопець 3. Щось дуже сумної завели, дівчата! І куди тільки веселість ділася? Коли ваша ласка, Тарасе Григоровичу, ви людина розумна, учена, розкажіть без пересміхів, що то доля людська? Чому в одних вона втішна, радісна й незрадлива, а в інших ніби десь загубилася або від холоду скніє? Чому одні живуть на світі білому в дорогих полотнах та в горах золота, а інші - на шмат хліба два дні працюють, та доля й цього не дає? Чому, Тарасе Григоровичу?

Шевченко. Усе Боже, тільки гріхи наші! На жаль, моя доля сирітська виявилася, хоча люди кажуть, що не той сирота, що роду нема, а той сирота, що долі не має. Довго думав і я так, аж поки не зрозумів, що треба самому сили додати, то й доля зміниться! Треба натхнення мати, знання за плечима носити. А якщо вже так сталося, що роду немає, то ні в якому разі не падати духом додолу, самому собі допомагати треба. Доля силу любить. Знаєте, молодчики, за прожиті роки зрозумів, мабуть, головне: у дусі сила та у вірі. Якщо не маєш шмата хліба один день – не біда, два дні - не горе, а на третій - доля обов'язково його подарує, тільки силу треба мати, хлопці. Мою силу звати - Слово! Словом і душу, і серце почав зігрівати, настоявши його на материних співанках, запліднивши любов'ю до людей. Ось послухайте:

Минають дні, минають ночі,

Минає літо. Шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очі,

Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, і не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по світу волочусь,

Бо вже не плачу й не сміюсь...

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої;

Коли доброї жаль, боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні... то проклинать

І світ запалити!

Страшно впасти у кайдани.

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати,

І спати на волі —

І заснути навік-віки.

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Доле, де ти, доле, де ти?

Нема ніякої!

Коли доброї жаль. Боже,

То дай злої! злої!


Дівчата притихли, дехто сльозу витирає

Господиня. Що то вчена голова – одразу розсудила. Із якого засіку можна такі слова видобути?

Шевченко. У мене два засіки – це любов і ненависть! Може, і занесло мою власну долю снігами, та якщо комусь моє слово допоможе схаменутися, прозріти, у нагоді стане - і то буде користь. Я живу не для себе - для людей. Творю своє слово, і, сподіваюся, людям допомагаю знайти себе.

Господиня. Ось ви вірші свої прочитали, але й ми, прості люди, зрозуміли, що ваше слово не порожнє… Одразу видно, що в душі ви зовсім проста людина, живете не для паничів, а для себе й для нас, віддаєте добру частину себе українцям.

Шевченко. Ви питали, чому доля рідко бува весела? Бо люди, нанизуючи вервечку літ, мало замислюються, що по собі залишать. Чубляться, проливають кров, з братів – гречкосіїв шкуру деруть, зраджують, мовчки все терплять, борсаються в дріб'язку, а потім на долю кивають. А що за собою доброго залишають? У нашій спадщині - уся сила, кожний повинен принести щось у цей світ, і нехай зараз для нас стоїть ніч безмісячна, але через роки, через покоління, засяє сонце ополудні. Кожний коваль своєї долі!

Хлопець 1. Ото правда! У душу, як гості в хату, увійшли ваші слова! Спасибі за науку! А ще батько кажуть, хто посміхається, до того й доля схиляється! Але треба ж не забувати, що гостям два рази раді: коли прийшли й коли пішли (сміється).

Хлопець 3. У гостях добре їсти й пити, а вдома спати!

Господиня. Ну, бувайте здорові й Богу та людям милі! (дівчата та хлопці йдуть з хати).

Дія III

Ява I

У хаті Шевченко й дівчина

Шевченко (придивляється). А що ж ви, дівчино, не пішли з усіма? Просто дівчина чи панночка… Не зрозумів! Одягнуті як панянка в бархатний кунтуш та шовкову плахту. Але щось у вигляді обличчя… Наче цілий вік стоїть! Незвичайна ви та й годі!

Доля. А ви мене пізнаєте? (трохи посміхається)

Шевченко. Не можу пізнати! (збентежився). Якби зустрічав раніше, то не забув би такі сумні й ніжні очі, що зоріють, як з ікони якоїсь великомучениці…І ваша посмішка… вона така легка, але така мудра і всезнаюча.

Доля. Дійсно, ми не зустрічалися. Та я завжди була з вами…Це до мене ви зверталися із благаннями про надію, про віру, із жаданням жити на світі гордо й сміло, а не бездумно животіти! І коли життя намуровувало навколо вас тинів, кам'яниць чи засипало пісками коло Каспійського моря, чи спотикалися ви об власні помилки сірими петербурзькими ночами, я була розом із вами, вела вас по життю, разом ми наражалися й обходили небезпеки, розуміли одине одного, набиралися мудрості.

Шевченко. Усі слова, що ви кажете мені, від зітхання, від інтонації, від мовчання – усе знайоме… Так ви…

Доля. Так, я ваша доля! Сьогодні моє свято, тож вирішила вас навідати. Жодного разу ви мне не бачили, але сьогодні день особливий.

Шевченко (здивовано). Моя Доля?.. Так чому ж ви завітали до мене? Розумію, що не випадково, але навіщо - не знаю.

Доля. Доля не може випадково до людини нагодитися, навіть коли її кличуть і благають. Але інколи, у день Долі, вона може явитися. Не для того, щоб уберегти від напасті чи гризот, що серце душать, бо людина сама створює свою долю! А скоріше прийти до тих пережурених, що зберегли душу. Таких, як ви, Тарасе Григоровичу, що ломлячи себе, чавлячи болі, ідуть уперед по стерні життя. Я прийшла, щоб підтримати вас, я результат вашої праці, я - це ви. Скажу вам одне: ви заслоговуєте найкращого, як людина - ви повністю відбулись.

Шевченко. Тож ви завжди зі мною?

Доля. Усякчас! Я можу бути чужою, але при цьому з вами! Я можу бути доброю й співчутливою, але безкрилою й зраненою образами! Я можу бути безжальною, але найближчою й найріднішою! Я можу бути різна… Але хоч у нас із вами одна дорога й одне дихання, ви обираєте їх самі! Сьогодні я можу відповісти на запитання про ваше особисте майбутнє. Які гризоти у вас? Що турбує вашу натхненну душу?

Шевченко. Я уже підстаркуватий парубок (усміхається). Але, мабуть, як усі, хочу родинного затишку, мрію про своє маленьке щастячко, що буде бігати кімнатою і веселити моє серце…Хочеться й собі дружину, а не відчувати себе перекотиполем! Може, і справді вихопити собі дівчину, як ранішня зоря, одружитися, та й щем на душі стихне?

Доля. Хіба ви такий дівчур?

Шевченко (із сумом). Та ні! Болить серденько, та плакать стидненько! Знайшов собі красуню, зваблюю дорогими подарунками і навіть Євангеліє в білій оправі із золотими краями подарував. Т а не знаю, чи захоче така молода, як у меду скупана, весела, як ясочка, зачепитися за таке старе перевесло? Чи захоче одягнути весільну воскову квітку від мене?

Доля. Від напасті й від любові не вбережешся! Хтось і може відігріти коханням і смуток, і самотність свою, але не ви!

Шевченко (з гіркотою). Отже, не судилося мені щастя родинне й не треба за нього воювати?

Доля. Кожний по – своєму за нього воює: хто сокирою, хто гарматою, хто ніжністю й голубленням, милуванням і пестощами… А вам судилося словом, книгою мудрою боронити щасливі родинні долі інших, а не свою…

Шевченко. Ні одружитися, ні розжитися на діточок…

Доля (утішаючи). Життя закоротке для щастя, а задовге для терпіння! У вас інший талан. Кликати на боротьбу за кращу долю людей, рятувати людські душі від мерзоти й душевної надсади. Ставлячи на сторожі коло них слово, цим тамувати біль кип'ячого й жертовного серця!

Шевченко (зажурено). А я десь глибоко в душі ще сподівався… (крізь зажурення) Значить, не обминув я своє щастя, а тільки вимріяв…

Доля. Хочете – вірте, хочете – не вірте, - як собі знаєте… Вам судилося бути провісником долі всієї України! Таку долю ви собі оберете! Із нею підете по життю. Славити вас будуть по всій Україні.

Шевченко. Спасибі, на доброму слові! Спасибі, тобі, доленько, що дала простір серцю й слову! Десь я чув, що коли озеро стає болотом, - тяжко, а коли людина, - то страшно! Ніколи не скнів сам і Україна оживе... Твердо в це вірю! Якою б занедбаною вона не була зараз, підійметься, про неї дізнається світ (тихо напівшепоче):

Німим отверзуться уста;

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита.

Зцілющою водою вмита,

Прокинеться; і потечуть

Веселі ріки, а озера

Кругом гаями поростуть,

Веселим птаством оживуть.

Оживуть степи, озера,

І не верствовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться.

Доля тихенько йде

Шевченко (сам). А може, наперекір долі вихопити собі дівчину, як ранішня зоря, одружитися, та й щем на душі стихне?.. Навряд чи….

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123