This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Сива ластівка – сиве сонечко (ліричний етюд)

Янкова Анастасія, 12 р., загально-освітній навчально-виховний комплекс №108, м. Запоріжжя

Довгими  зимовими вечорами, коли за вікном гуляє віхола, свище вітер, а в кімнаті тепло і затишно, я люблю, влаштовуватись самотньо на м’якому  дивані, гортати сторінки нашого сімейного альбома. Це споглядання пожовклих від часу і зовсім нових фотографій навіває думки. Різні вони рояться в моїй голові: веселі, радісні, гіркі, невтішні. З цих фотографій складається не просто альбом, з них я бачу життя моєї бабусі.

Народилась вона, Валентина Григорівна Прокопенко, у далекому грізному 1944 році. Йшла війна, забирала людські життя, не милувала нікого: ні дорослих, ні молодих. Прабабуся моя короткі хвилі була щасливою дружиною: невдовзі після весілля її чоловіка, мого прадідуся, забрали на фронт. Багато моїх односельчанок, молодих дружин, наречених, одержали чорну страшну звістку: ваш чоловік поліг смертю хоробрих. Не обминула лиха доля і хатинки моєї прабабусі: залишилась маленька Валя, яка ще й говорити не навчилась, без тата. Так ні разу і не бачила його, знає лише з фотографій.
Ось на цій сторінці альбома  на мене дивиться великими розумними очима дівчинка – підліток. Платтячко картате, куценьке, черевички з бантом, білесенькі панчішки. Це моя бабуся – школярка. я затримуюсь поглядом на виразі її обличчя: щаслива усмішка, доброзичливість так і ллється з її очей. Ніби й не знала вона ні праці тяжкої, ні не завжди ситного обіду, не бачила того, як нелегко доводилось моїй прабабусі одній піднімати дітей.
Мені спадає на думку, що, мабуть, народилась моя бабуся для щастя, для того, щоб і іншим дарувати добро і радість, бо ж не може така безпосередня обеззброююча посмішка належати недобрій людині.
Шкільні роки в житті Валентини були найщасливішими. З усіх знімків, які є в цьому  альбомі, саме вони оці шкільні, юнацькі, стверджують, що тоді ;попри всі негаразди, була вона безжурною, радісною дівчиною. І дуже красивою. Струнка, височенька, з пишним кучерявим волоссям, з бездонними сірими очима. Тут, у школі, панувала незвичайна атмосфера, атмосфера секретів, цікавих пригод, симпатій. І кохання. Ось з цього старого знімка дивиться на мене хлопчак: смішний чубчик, великі вуха, веснянки. Він ще в першому класі закохався у мою бабусю. Я завжди посміхаюсь, як згадую цю смішну історію. Мама теж її пам’ятає, хоч минуло вже стільки років.
… Велика перерва. Борюкаються, галасують, кидаються сніжками школярі. Дві першокласниці, нагасавшись, одсапуються. Потім одна з них, опецькуватенька, обурюється:
- Який сором ! Пилипчук уже в другому класі, а не схопив мене за руку, коли я посковзнулося.
- А мене схопив ! _ стримано радіє худенька, викручуючи мокру рукавичку.
- Тебе ?...
- Ага, ще й довго не пускав.
- А ти не кричала ?
- Ні. Чого в тебе такі очі? Чого в тебе такі очі ? Не плач… Бери рукавичку витри сльози.
Так, були і ревнощі, хоч мали тоді діти всього по дев’ять – десять років. Та прикрощі  швидко забувались, життя невпинно ішло вперед. Виростали, дорослішали діти. І моя бабуся із  дівчатка,  худенького і незграбненького, перетворилась у чарівного лебедя. Ось вона на порозі самостійного життя, весела, з великим букетом квітів з сяючими очима. Чи такою ж безтурботною буде твоя доля, рідна моя?
…Мабуть, гарних вчителів мала Валентина, бо закінчивши школу і сама вирішила стати педагогом. Навчатись у Нікопольському педучилищі. Працювала і вчителем початкових класів, і старшою вожатою, і вихователем дитячого садка. Більшість сторінок її альбома  заповнені великими груповими фотографіями. На них моя бабуся зі своїми вихованцями. Скільки ж років вона працює! Та вже, переступила вона шкільний поріг не ученицею, а вчителькою. Було всього: хвилювання і недоспані ночі,  радощі і невдачі. Та, мабуть, завдяки своїй природній безпосередності, щирому серцю зуміла знайти молода і недосвідчена вчителька шлях до дитячих сердець. І інколи не витрачала ниточки, невидимої павутинки, що єднала її з вихованцями. За ці 38 літ багато їх пройшло через бабусину душу. Ні до кого з них була байдужою, за всіх вболівала, для кожного знаходила слова поради і співчуття. У її альбомі, крім фотографій, є ще й листи, вітальні листівки, телеграми. Шлють їх сюди, на Степову вулицю у селі Преображенка бабусині учні. Цих листів безліч. Ніколи не була Валентина Григорівна байдужою до чужої долі. Не обмежувалось лише викладанням свого предмета. ( доречі  у 1982 році вона закінчила Запорізький державний педагогічний інститут, одержала диплом за спеціальністю вчителя рсій. мови і літератури). Тому з різних куточків України, Росії,навіть з Казахстану приходять до неї листи: чим віддячують вихованці за чуйність, увагу, небайдужість до їхніх доль.
Сторінку за сторінкою гортаю альбом. Ось Валентина на знімку вже не сама. Молодий, привабливий, стрункий. Це – мій дідусь. Поєднала їх доля у 1962 році. Виростили сина Валерика, дочку Оленку, поховали свою улюбленицю Віточку (з її смертю відірвався і шматочок бабусиного серця та й ліг у домовину разом з донечкою).  А вже пізніше в сім’ї Жуків засяяло сонечко, народилася моя матуся, тоді маленька Женечка. Про, що б не думала, а та невелика могилка на сільському кладовищі завжди перед очима, ярить душу, стискає вистраждане серце. Змінились і знімки в альбомі. На них, ніби спокійна, на перший погляд, врівноважена жінка. Але глибокий біль, зачаєний в очах, та ще зморшка через усе чоло зрадницьки показують її невиліковну сердечну рану. Поринула з головою в роботу, всю себе віддавала дітям, намагалася втекти від не поправної біди. Невдовзі була призначена заступником директора по виховній роботі. Ось тут її нестримна, романтична, натура проявилась на повну силу. Ось наш шкільний музей «Світлиця». Це ж вона Валентина Григорівна, організувала учительський колектив, учнів і батьків на його створення. І фіранки на вікна вечорами вишивали, і серветки. А який у «Світлиці» куточок національного вбрання. Багатющий! А які вечори проводились! А драматичний гурток! Тут було її справжнє щастя, цим вона жила. Її невтомний труд високо оцінені: тут,  в альбомі, безліч грамот, дипломів,якими нагороджували Валентину Григорівну за досягнуті успіхи у роботі. Моя мама розповідала,  (бабуся часто брала її у школу на свята, на вечори), як горнулись до неї діти, як прислухались до її порад вчителі. То ж, мабуть не дивлячись ні на що, була моя бабуся щасливою.
Ось на цій фотографії вона знята у день свого 55- річчя. Учителі і учні школи прийшли вітати бабусю з її ювілеєм. І хоч волосся вкрила сивина, хоч не такою стрункою, як була, постать, та очі горять завзяттям, вуста випромінюють посмішку, вираз обличчя сповнений енергії і сили, бажання працювати.
Нажаль, коли мені не було ще й року моєї бабусі не стало, вона перетворилася на янгола, але в моєму серці вічно житиме пам’ять про неї (все що я написала, знаю з розповідей моєї мами). Я закриваю нашу сімейну реліквію – бабусин альбом, складаю, руки, підводжу угору, ніби до ікони, очі і звертаюсь до Бога:
- Всемогутній Господи! Подаруй моїй ненці здоров’я, багато – багато років життя. Хочу,щоб завжди – завжди була поруч мене моя порадниця, моя найближча подруга, моя матуся, неня, ненечка, моя ластівка, моє сонечко.
Єдиним, найкращим, найріднішим у світі було, є і буде для мене моє село Преображенка. Може, тому, що в ньому жила дорога для мене людина – Валентина Григорівна Жук – моя бабуся.
 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123