This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Скіфська богиня Табіті або магічний подих степів…

Бабкіна Валерія, м. Маріуполь, Донецька обл.

(легенда-феєрія)

Сонячний літній ранок у степу передмістя стародавнього міста на березі Меотійського моря біля бухти річки Каяли. Який дивний край! Землі родючі, але які норовливі, тільки гідні розуміються з ними та надовго залишаються в цих краях.

А про тих, хто живе тут, багато незвичайного кажуть, неначе розуміють все, що вітер шепоче, від чого море гнівається, а сонце пестить, неначе в звірів можуть перетворюватись і говорити по-їхньому. Кажуть, вогню та сонцю лише вклоняються вони.

***
Старший син величного бога небосхилу Папая тільки наближався до світу людей, щоб розбудити їх, а старий жрець вже давно молився, ставши на коліна перед великою кам’яною чашею, зводячи руки до небосхилу.
– О Папає, батько усього живого, о Апі, мати-земле! Дайте нам новий день прожити та ніч зустріти … – молиться він, але щось невловиме, погрозливе не дає спокою йому навіть у молитвах, вже дуже давно, і ось сьогодні ця загроза близько, як ніколи. Старі сухі пальці зірвали з поясу маленький шкіряний мішечок з рунами і кинули їх у воду – Що день мовить від ночі чекати?... – шепотів він, водячи пальцями над поверхнею води.
Незрячі темні очі довго вдивлялись у водяне плесо, шукаючи відповідь. Але вже через мить його обличчя спотворив жах, жах від його власного майбутнього та його племені.
– О, Боги всемогутні… Чи можна хоч щось зробити? – прошепотів, замерши над водою.
Відповідь довго не затримувалась, страшний ворон, передвісник смерті, стрілою пролетів над чашею, зачепивши кігтями водяне плесо, кинув туди червону ягоду, що пустила багряний, як кров, сік, змінивши геть усе. Старий жрець все зрозумів, заплющеними очима він зумів вимовити лише одне:
– Хто?...
Той же ворон полетів геть, саме туди, звідки виходила рано-вранці сім’я старійшини на ранковий поклін та молитви богам.

***
Ватаг сидів на колінах під вишнями із заплющеними очима лицем до ранкового сонця, що здіймалось, та пошепки читав молитви богам.
Валамір нечутно підійшов та мовчки дочекався, доки батько скінчить молитви.
– Підійди ближче, – тихо мовив він.
Валамір підійшов та також став на коліна поряд з батьком, серце скажено билось у його грудях: цей день настав! Що таке для кожного хлопця день, коли він доводить, що він уже дорослий чоловік? Це все. Це день вирішення усього його життя, як він себе проявить, таким йому і бути до кінця своїх днів.
Він здивовано дивився на те, що лежало перед батьком, а перед ним на невеликому шматку тонкої шкіри, оздобленою золотою вишивкою по краях, лежав медальйон із золота з червоним карнеолом посередні та невеликий кинджал у звичайних, потертих, шкіряних ножнах – найбільша реліквія його роду.

***
Коли Валамір опритомнів, вже було майже опівдні. Він довго лежав, намагаючись згадати, що було вчора. А коли пам’ять повернулась до нього, він швидко піднявся і почав оглядати все навколо. Він лежав на випаленій траві посеред степу, а поряд із ним лежала дівчина, з його медальйоном на шиї.
«Хто вона така?... Звідкіля взялася? Адже бути однією з вершників вона не могла.. – питав він себе. – А головне, що тепер з нею робити?...»
Поки він роздумував, не помічаючи нічого, дівчина прийшла до тями, і яке було її здивування від того, де вона! Перше, що спало їй на думку, що це сон, і щоб це перевірити, вона, не вагаючись взяла камінь та кинула в когось, хто сидів до неї спиною. Цей хтось здійняв такий галас, що мабуть, весь степ чув його!
– Що робиш, жінко?! Зовсім розуму нема чи жити набридло?!!! – кричав він.
– А ти що справжній?... хіба ти мені не снишся? – ойкнула вона.
– Ні, тобі в очах мариться!
– Ну от…. – повела плечима та.
– Звісно, справжній! Ти взагалі хто така і що тут робиш??? – Валамір пильно подивися на неї, і все раптом зрозумів. – О Табіті, всемогутня пробач мене раба твого, можеш взяти моє життя….– почав він падаючи на коліна перед нею.
– Гей, ти що робиш?! – намагалась зупинити його вона, та він не слухав і продовжував:
– О всемогутня Богине вогню….
– Я не Богиня! І взагалі встань, чи ти божевільний? – Валамір скоса поглянув на неї.
– А хто ти?... – насторожено сказав він.
– Я Агідель…
Гомін кінських копит перервав Агідель. Два десятки вершників наближались до них, і вочевидь наміри в них були не дуже добрі. Валамір миттю вскочив на одного з коней, які залишились від учорашньої гонитви і прив’язав трьох інших, запасними.
– Давай руку! – і вже за мить легка і швидка Агідель поряд з ним була в сідлі. Швидкий, степний кінь ніс їх, як вітер на своїх крилах, не переводячи дух багато годин і жодна стріла не потрапила в них.
Багато днів тривала ця гонитва. І день, і ніч вони плутали сліди, приховувались у балках та низинах пагорбів, їли тільки те, що Валамір міг підстрелити, і слава усім Богам за те, що хоч здобичі було багато. Спали мало, але вже через кілька днів гонитва почала відставати від них, а на наступний ранок зникла зовсім.
Агідель швидко вчилась всьому, що Валамір їй показував: їздити та доглядати коней, готувати на вогні їжу, збирати корисні трави та ягоди та багато чого ще. Він розповідав їй про звичаї та історію їхнього народу, казки, легенди, про все, що знав, а вона завжди уважно і з цікавістю слухала його, сидячи навпроти вогнища. Його відблиски гарно грали, відбиваючись в її темних очах і переливаючись в золотому волосі. Агідель багато разів питала, як їй повернутись додому, але він не знав, що їй на це відповісти, потім вона розповідала про свою диво-країну Україну, в яку він так і не зміг повірити. Так минуло кілька тижнів.
Перед світанком, коли сняться найсолодші сни, Валамір не спав, а постійно марив, постійно просипався від неясного шепоту, що снився йому. Цей шепіт, постійно не замовкаючи, буркотів, щось незрозуміле йому у вухо, попереджаючи, про щось «Рідні… Привиди… Агідель… Вогонь… Смерть…Вони йдуть …» і так по колу. Навіть коли сонце зійшло, сон не хотів його відпускати, доки Агідель не почала трясти його.
– Ходімо швидше звідси…. – тихо мовив Валамір, швидко починаючи збиратись.
– Щось сталось? – стурбовано спитала Агідель.
– Ні… але серце каже мені, щоб ми їхали звідси. – Вона нічого більше не питала, мочки збираючи речі.
Весь день Валамір гнав коня, як скажений, сам не розуміючи, куди їде. Багато разів спинявся, повертав то на схід то на південь, знову північ і так далі, але так і не міг знайти правильного шляху в степу. Коли було майже опівдні, він вирішив дати коням відпочити. Поки коні паслися на галявині, Агідель розкладала речі, Валамір захотів піднятись на високий пагорб, роздивитись все навколо. Піднявся, і зрозумів, де вони, і шлях побачив, тільки розгортається, щоб повертатись, а дивиться нікого за пагорбом нема: ні коней, ні дівчини. Йде вниз, а пагорб не закінчується, повертає туди, де Агідель, а йде зовсім в іншу сторону, і як не поверне, а все не туди.
Агідель розуміла, що вже минуло багато часу, але сонце, здавалось, і не зрушило з місця ні на хвилину, і Валамір зник з очей. Вона теж почала підніматись на пагорб, але замість того, щоб піднятись, або йде вниз, або пагорб йде разом з нею вгору, в один бік поверне – йде в інший. І гукала, і що тільки не робила, а він зник і все. В цей час їй спала на думку божевільна ідея зняти з шиї медальйон повернути за візерунками, як компас, та переконано йти геть від Валаміра.
Через кілька хвилин вона спиною наштовхнулась на нього.
– Що сталось??? Що це було, Валаміре??? – питала Агідель, в її очах була тривога.
– Давня магія прокидається…. – тихо відповів Валамір.
– Тобто?...
– Той, хто народився і виріс в степу, ніколи не загубиться в ньому, а ми ходимо по колу...
Вирішили зупинитись трохи далі, більше надовго і далеко не росходячись.
Тиха і прохолодна була ніч, здавалось, що вона теж дихає уві сні, тільки зорі тихо сяють десь високо-високо в небі. Агідель ще ніколи не бачила стільки зірок, як зараз. Вдома, в 21 столітті, в Маріуполі вже майже не має зірок, і їй ще ніколи не снилися такі солодкі сни, як під цими зорями!
На відміну від Агідель, Валамір не бачив ніяких снів, майже непробудний сон поглинув його повністю, не чув нічого навколо. В цей час 8 тіней почали беззвучно повзти з пагорба, нечутно підкрадаючись повз всі кущі, не шумлячи травою, як змії, все ближче і ближче, до Агідель. Ще трохи і холодні, слизькі руки схопили її, затуляючи рота. Вона намагалась опиратися, але сильні руки боляче натиснули десь біля шиї і через кілька секунд її тіло обм’якло, а дві інші тіні нечутно підняли тіло дівчини та понесли до коней, яких вже ще хтось відв’язав. В цей же час перша тінь підійшла до Валаміра і кілька секунд вдивлялась, чи не змінилось його дихання уві сні, а потім спробувала непомітно витягти кинджал, який був у нього в руках. Коли кинджал майже був у тіні, Валамір різко розплющив очі та, не роздумуючи, вдарив злодія, але той миттєво відскочив у сторону, і сам напав, коли його вже оточили. Бій був не довгим, Валаміра міцно зв’язали, і він побачив обличчя головної тіні під капюшоном плаща: це був вже немолодий жилястий головний охоронець його міста із своїм загоном.
– Валаміре-Валаміре, чого ти так міцно спиш? Так все життя проспиш…– усміхнувся він.
– Чого вам треба? – прохрипів він.
– Небагато – кинджал, медальйон, – він безцеремонно зірвав з нього і перше, і друге, – і дівчину, звісно, без неї ж ніяк. – Знову усміхаючись по самі вуха.
– Навіщо вони вам?
 – Не прикидайся, що не знаєш, – почав він жорстко. – Ти добре знаєш про привидів, Валаміре!
– Вони ж зникли геть, без чотирьох днів, майже місяць вони не з’являються!
– Так, але якщо їх не зупинити, то вони знову нападуть на нас, і не врятується вже ніхто! Це через тебе, коли вони тільки з’явились, ми не зупинили їх! – кричав він. – Але не хвилюйся, через чотири дні завдяки Табіті ми це виправимо, – мовив він погрожуючим, занадто солодким голосом.
– Як? – головний охоронець кивнув у сторону, і він побачив зв’язану непритомну Агідель, і всередині у нього все обірвалось. – Ні! Це не допоможе!
– Невже??...– передражнив він. – Вона послана нам Табіті, ніж і медальйон є, якщо принести її, як данину Богам, вони змилуються та захистять нас.
– Це не допоможе. Потрібна моя кров, – намагався переконати його Валамір, ледве стримуючи лють.
– Ватаг, казав, що ти будеш так говорити, тому я не вірю тобі. – Валамір і далі щось ричав, але головний охоронець міста не слухав його, продовжуючи. – Я обіцяв твоєму батькові, що ми залишимо тебе тут живим і непошкодженим, навіть з конем та зброєю, – він зробив паузу, а потім сказав безжалісно, – якщо не допоможе і це, ми підемо на радикальні міри, тому біжи якнайдалі доки, хоч в тебе є така можливість.
Не слухаючи нічого, що Валамір, казав, кричав, а загін тіней-охоронців залишив його зв’язаним посеред степу, забрав із собою Агідель, медальйон та кинджал.
Доки він намагався розв’язати мотузки, його голова, здавалось, ще трохи – і трісне від того вирію, думок, емоцій та хвилювань. Через кілька годин, коли він зняв усі мотузки та піднявся на вершину пагорба, звісно, побачити загін було вже неможливо, 8 швидких вершників із запасними конями через кілька годин йому вже зовсім не наздогнати.
Безнадія охоплювала його, роздираючи серце на шматки, коли він намагався вигадати, як наздогнати загін, і головне – як завадити привидам, щоб урятувати Агідель і свою сім’ю.

***
– Це він?!.. – спитав Ватаг тремтячим голосом.
– Ні… Це дівчисько якесь, кажуть вона з’явилась поряд із ним після того, що він здійснив із медальйоном…. – тихо відповів головний охоронець міста, знімаючи обм’якле тіло з коня. – Якщо степ знову не почне плутати стежки, то через кілька днів він буде тут…. Що робити з дівчиною?
– Доглядайте її гарно і підмішуйте настій-сну. Через кілька днів подивимось, що буде…

***
Вже був близько вечір, коли він повернувся до дійсності. Помічаючи, що навколо почав підійматись із землі сріблястий туман, поки що схожий на водяну пару, він дуже швидко прийшов до тями.
Весь степ затих і зачаївся, чекаючи, а Валамір не роздумуючи, погнав коня. Через деякий час він зрозумів, що вже недалеко від міста, і чим ближче він під’їжджав до нього, тим більше і щільніше ставала біла мара. Коли стемніло, десь вдалечині засяяли вогні, які осяяли його душу надією. Так! Це воно! Це його місто, це бухта Каяли! Радість переповнювала його, і тільки туман з привидів нагадував, що звуки барабанів зовсім не радісні.
Загнав коня майже до смерті, він під’їхав до околиць і далі непомітно перейшов охоронні баби на в’їзді в місто, пробираючись до центральної площі, через закутки, паркани та сараї, туди, звідки доносився грім та стукіт барабанів, голосні співи та танці навколо найбільшого вогнища жертовника. Серце вискакувало з грудей, але він не відчував страху – тільки свідому абсолютну рішучість до дій, заради того, щоб врятувати Агідель та свою родину. Це відчуття обов’язку витиснуло усі інші думки та страхи, які могли завадити.

***
Вона розплющила очі і не розуміла, де вона. Велика кімната з безліччю найрізноманітніших речей, а вона стоїть біля вітражного вікна, навпроти дзеркала і міряє медальйон. Поряд якийсь дивний дідуган щось каже їй, але вона його не чує і не розуміє.
– ….Молода пані буде купувати медальйон??? – врешті донеслося до неї.
– Медальйон??.... Так, буду… – повільно вимовила вона.
– З вас … гривень. – сказав дідуган біля каси.
– Так, будь ласка …. – розгублено сказала дівчина.
Вона заплатила і вийшла з магазину, наштовхнувшись на якогось хлопця. Що за манера на неї завжди наштовхатись???
– Агідель?!.... – дивно знайомий голос, Агідель підводить очі і довго їм не вірить.
– Валаміре?!... – ледве вимовила вона. – Так це все було насправді? Це був не сон?!......
– Схоже, що так….. Ну, а… це і є твій світ? Твоя маленька країна чудес? – посміхнувся він їй.

***
Значення імен
Табіті – головна скіфська богиня «Цариця царів», богиня вогню, життя, справедливості, традицій, хранителька влади царів.
Апі – богиня-матір землі та води.
Папай – бог-батько неба.
Валамір – що змінює світ (давн. слов’ян.).
Ватаг – старший (давн. слов’ян.).
Алабор – що ввібрав силу (давн. слов’ян.).
Агідель – володарка вогню (давн. слов’ян.).

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123