This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Сім: мить вічності

 Гук Надія, 17 р., гімназія,м Калуш, Івано-Франківська обл.

1. Колаж

Думки полинули за обрій, залишивши мене на однині з собою. Я намагався їх знайти. Але покров ночі сховав лінію горизонту у морі, де плавали зорі, продовживши небо до кінчиків пальців моїх ніг.

Я навіть не намагався втекти від прохолоди, що вкрала мої думки. Так було спокійніше: я знав, що вони десь близько, десь тут плавають і оберігають мене. Можливо, це я їх оберігав, але так хотілось вірити в протилежне, бо тоді, здавалось, що я не такий одинокий серед цієї нічної тиші…

2. А “ТИ” побіг, а “Я” дивився тобі в слід…

Великий натовп – чудове середовище. Ми завжди біжимо і ніколи не зупиняємось. Нас ніколи не поглине тиша. Кожен має своє місце. Вирватись чи вийти ніхто не хоче. І навіть, якби хотів, то це так важко. Тим паче, що роздуми про незнані страшні горизонти самотнього життя зовсім не манять, а швидше – лякають. Ходять чутки про тих, які таки зупинилися, і не найкращі. Це, власне, популярні “страшилки”, що розважають нашу заклопотану подорож – життя. Ми – тільки “МИ”. Немає “Я”, бо кому воно потрібне? Всі такі однакові, що аж серце радіє, а роз’єднуватись якимось “Я” – це просто безглуздо. Начебто, всі щасливі.
Частинкою “МИ”, що про це все роздумувала, був він. Ще молодий, повний сил і романтичних сподівань про своє майбутнє. Карі оченята світились вогнем, що давно зник у старших, зомбованих вже “МИ”, що ставали все більш згуртованою сірою масою, яка вже століття котилась в майбуття і не усвідомлювала, що це таке – той вогонь… Біг – це життя. Вся ця “мура” наповнила голову Макса і дійшла до такої консистенції, що ось-ось мала виродити великим, ефектним бумерангом думку, чергову ідею, яка так подобалась їх автору, що всі його тридцять два зуби в ці моменти визирали на світ білий і цим сповна виражали внутрішнє самовдоволення хлопця.
І ось тут з’явилась одна з них. Журналістка-паузистка (Їх останнім часом розвелось багато). Це ті, що хотіли занапастити щастя та світлий розум ”МИ”. Ці тварюки каверзними запитаннями вносили розколи в натовп. Вони розповідали, що страшна тиша, яка поглинає все, крім натовпу, не є небезпечною, а навпаки – корабликом рятунку. Що ж доброго в тому – відокремитись, ніхто й думати не бажав.
Але ця була не така. Вона була інша. Від неї віяло солодким запахом. Що це був за аромат, хлопець не знав. Руді кучері були акуратно зібрані фіолетовою стрічкою. А чорні очі чомусь здавались такими світлими, що ставало ніяково. “Як це? – подумав він. – Чорні, але світлі…Парадоксально. Точно. Вона – це взагалі парадокс, і все, що говорить – суцільна нісенітниця.” В такому руслі спрямувалися його думки, і Макс дійшов висновку, що йому взагалі не варто не те, що говорити, а й думати про неї.
І тут раптом пролунало гучне, найнеймовірніше в його житті “Привіт!”.
“Чого кричите? – сказав чоловік, що йшов попереду. – Нас голова тут болить, а воно розкричалося…” – продовжував буркотіти.
Макс навмисне повернув голову в бік, протилежний від дівчини.
– Ей, ти! – продовжила Єва.
– Ви це до кого? – промовив він стиха, з при піднятою правою бровою.
–Угу! – весело відповіла паузистка і продовжила. – Я тебе давно побачила. Про що ти думав? Мені здалось, що ти щось зважував, хіба ні?
– Ні, – буркнув Макс.
– Я Єва.
– От і добре, до зустрічі, Єва!
– Привіт!
– Що знущаєшся? – вирвалось несамовито.
Але знайомий вогник в очах незнайомки обеззброїв всі бурні нападки супротиву, а слова відрази танули ще в думках. Тридцятидвозубова посмішка виринула на обличчі хлопця – думка прийшла, він зрозумів. Ритм серця пришвидшувався, а кроки сповільнювались…А в карих оченятах можна було побачити слід, слід “МИ”, що давно простив…

3. В спробі перегнати час

В спробі перегнати час – охолонули. Свіжий вітер майбутнього з ледь помітною насмішкою пролетів мимо. І, не поспішаючи, помчав далі з такою легкістю, що люди, задихавшись, аж оторопіли. Що за? Що за зневага? Але ж я! Я! І в цих думках знайшлась відповідь. Настільки проста і скромна, що прийшло розуміння: цим вітром здуло нашу пиху. Очі мимоволі опустились. Радість розтопила заковану кригою свідомість.
Втомились… Звичайно не пустимо все на самоплив, але зайвий багаж залишимо минулому і, програвши майбутньому, позмагаємось з теперішнім.
Солодкий присмак відпочинку… Тримати все в своїх руках – це не воля! Це ярмо тяжче від реалій життя. Відпусти! Довірся і йди туди, куди треба, а не куди змушують обставини, якими, начебто, керуєш.
Тільки не думай плисти за течією. Це безповоротно неправильно! Бо за течією пливе мертва риба. Пливи проти течії, але без зайвих тягарів!

4. Сірість і ти

Небо повністю зсірілось. Ні хмаринки. Просто сіре. Ні чорне, ні біле. Кидає в холодний піт, бо усвідомлюєш, що воно по-суті – ніяке…
Сірий – він дивний. Його чомусь жаль. Бо завжди з ним порівнюють буденність, смуток, неяскравість, а ще інколи кажуть: “сіра миша”, тобто непримітна. Ось він – непримітний. Його легко не побачити: він з чимось зливається. З усім…
Коли ходиш під нічим, яке зливається з усім, логічно, що стає некомфортно. А коли людині комфортно? Коли все йде за її планом, розмірено, буденно, звично, тобто по-сірому?.. То ж чим відрізняється буденність, яка є сірою, від сірого неба? Чому в першому випадку ти спокійний, а в другому випадку це непокоїть?
Візуальне сприйняття. Те, що небо сіре, бачиш, а коли засмоктує сіра розмірена буденність, – ні. Ось в чому весь жах. Як вирватися з того, чого не бачиш?
Та ні, ти бачиш, але вже звик. Інколи забувається, що може бути по-іншому. Та достатньо одного промінця, щоб згадати і зрозуміти. Проте мружиш очі і намагаєшся сховатись. Зона комфорту – понад усе. Це і є сірість, яка поширюється на все і зливається навіть із людьми.
Безвихідь? Просто смішно! Вдягай окуляри і поперли до екватора!:)

5. Листопад

Сірі будні листопада… Не такі яскраві, як жовтневі, і не такі чорно-білі, як зимові. Все наче затихає, засинає в передочікуванні. Вулиці тривожать тільки люди, які шаленим ритмом буття розвівають ідилію спокою. Вони, люди, вже звикли. Звикли до оточуючого. Вони постійно кудись спішать, намагаючись наздогнати час. Їм уже не приносять радості свіжий морозяний вітерець, дощик, що моросить так обережно, казкова мряка затуманеного ранку. Вони навіть не помітять, коли вітер вихопить палітру листопада з барвами дерев і порозкидає листочки по землі, наче пазли.
Люди не думають про те, що сонечка чомусь не видно. Їх більше не хвилює зорепад. Можливо, в їхніх душах поселилось літо, і вони не хочуть бачити цю сірість. Бажають пробігти крізь неї, і, наштовхнувшись на зиму, розчаровуються. Вони не вірять, що знову прийде весна. Їх сподівання обриваються із першим снігом. Круговерть хурделиці заставляє зупинитись. Холодний розум заспокоює. Люди приходять до тями. Вони сповільнюють крок, роздивляються навкруги… Кудлаті хмаринки нагадують овечок. Промінці не гріють, світяться. Дерева сплять… Люди помітили зміни. Почали розуміти, що у всьому є чарівність. Навіть у листопаді. Він творить контраст. Без розчарувань – не знали б, що таке сподівання. А без сподівань – життя не має сенсу.
Сірі будні листопада – кольорове буття…

6. Україна між Сходом та Заходом: апокаліпсис чи модель майбутнього?

Київ, 30 листопада 2013 року…
Дівчинка бігла по ледь освітленій вулиці… Жовтаве світло ліхтарів, що мерехтіло, як крила метелика, хоч трохи проїдало темряву. Вулиця здавалася великою консервною банкою. Шум, що доносився з каналізації…Велика залізна труба… Далі сходи, на яких і ногу неважко вивернути. Облуплена стіна... Смітник…Різні кульки, що розвівалися в повітрі… Недокинуті і перекинуті стаканчики з-під кави та чаю. А ось і кавовий автомат. Банкомат, якісь коробки, поскладані попід парканом чи під тим, що від нього залишилось. Сірий туман і мряка…
Живописний тротуар з недопалками та плювками. Бруківка, на якій частіше зустрічається потоптана жувальна гумка, ніж камінь. Водяне сонце міста – великий фонтан із підсвіткою в парку. І далі знову – типові види великого міста.
І дівчинка бігла, спотикалася, дихала то носом, то ротом, сповільнювала крок, потім знову прискорювала. То мряка затінювала її на фоні височенного будинку, то тьмяне світло з вікна чи фари проїжджаючої машини виводило сіру тінь із чорного затінку. Галас, що був на Майдані, тлінним відлунням в голові заставляв серце битись ще дужче.
“За що?!” – питання вихором неслось крізь тунель її думок і переслідувало, наче розлючений правоохоронець, що вже давно залишився позаду.
І справді… Як кремезний чоловік із битою в руках і, що найголовніше, зі статусом правоохоронця, міг бігти за ніжною, тендітною, ще зовсім дитинною студенткою від самої площі до глибини міста, щоб вдарити її? Це було понад розуміння дівчини і лякало її ще більше, ніж побиття. Їх цінності не надто відрізнялись. Упевнена, що він не вдарив би свою сестру чи доньку. Але прірва в їхньому сприйнятті дійсності була настільки великою, що, здавалось, різниця в їх віці становила століття…
І тому я з мамою на Майдані в Києві. Запах диму, намети, сцена... Люди змерзлі, втомлені, але щасливі. Ми наче краплинки в людському морі. П`яний солодкий дух свободи наповнює очі і серце радістю. Жовто-блакитні стяги майорять і оберегом покривають людей на Майдані.
… На Майдані в муках народилась нація. Революція гідності змінила українців. Дух патріотизму проник глибоко в серця людей. Тим, хто втратили надію на краще, наче дали сірничок в руку, щоб вони знову запалили вогник сподівань. Розчарування минулого відійшли на задній план. Ми відчули себе людьми, відчули силу єдності. Зрозуміли, що настав час втілювати європейські цінності в життя, бо досі вони були, як водяна пара: знаєш, що вода є, а напитись не можеш…
Нам ні на мить не можна зупинятись. Заради майбутнього. Життя кожного залежить від наших рішучих кроків. Змінюймося самі і змінюймо світ довкола нас: принципи, погляди, вимоги, ментальність. Час працює проти нас. Погляньте, як чинить опір головний наш ворог – корупція. Вона, як спрут, що запустив тисячі щупалець всюди, де тільки зміг: в суди, міліцію, школи, університети, медицину, бізнес. Він не дає нам дихати, перекриває доступ повітря в живий організм держави. Але якби ж то тільки це?.. Нужденні уламки Радянського Союзу продовжують прорізати собі шлях у майбуття. Правду віртуозно “загортають у папірці”. Штучний конфлікт, що розгорівся на Сході України, створений, щоб ослабити нас, щоб поставити на коліна. “Старший брат” не хоче відпускати, він тримається за нас і тягне назад в темряву, просяклу нафталіном спільного минулого.
Та серце нашої держави б’ється щиро, відкрито. Це серце прагне миру. Воно хвилюється за всіх нас, оплакує кожного загиблого, воно просить світ допомогти нам зупинити агресора. Україна, наша мати, втрачає дітей, але ми не відступимо, ми на своїй землі.
Волонтерський рух, який народився на Майдані, крокує по планеті Земля. Дорогою життя рухаються вантажі на Схід. Але головне не їжа, одяг, хоч без них ми і не вистояли б в цей важкий час випробувань. Головне – волонтери об`єднали світ. Вони, кращі з нас, формують паросток нової моделі життя. Принцип: “Моя хата скраю, я нічого не знаю”, – зруйновано.
Багато років наші батьки чули тільки пусті обіцянки, а сьогодні молоде покоління запалило вогонь надії, він зігріває нас, освітлює путь. Ми хочемо поділитись цим теплом з цілим світом і, звичайно, з нашими східними сусідами. І хоча вони ще затуманені брехнею, але я знаю, що скоро відкриються їхні очі і серця повернуться до правди. Я знаю, що, як в тих казках, які читала мені, маленькій, мама, правда переможе кривду. І тоді спільними зусиллями ми почнемо руйнувати “берлінську стіну”, що виросла між Україною та Росією. (Адже вже вдалося зняти перші цеглинки зі стіни між нами та Європою). І Україна стане містком, що об’єднає наш великий, різнобарвний світ у дружну родину, як про це мріяв Тарас Григорович Шевченко. Він нагадує нам в передмові до поеми “Гайдамаки”, що ми одної матері діти, даючи настанову: “Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря – слов`янськая земля.”
Я іду помірним кроком по вечірній добре освітленій вулиці повз водяне сонце – великий фонтан з підсвіткою в парку… Жовтаве світло ліхтарів мерехтить, як крила метелика... Типові види величавого вільного міста… Я горда, що я – українка.

7. Крик

Несміливими кроками хлопча наблизилось до краю прірви. Було тихо. Але тиша не заспокоювала. Тільки надія гріла душу, що нестримно палала серед хижого холоду. Та ніхто сюди не приходив. Було моторошно. Сурмила тиша. Перестала лунати ода війні – обстріл. Тиша сурмила, і це, напевно, лякало більше, ніж смертоносний “град”, бо тепер не було чути життя…
Сизими крилами птахи прорізали хмари, які запорошеною шаллю окутували небосхил… Димок, що переслідував хлопця від самого підгірку, танув в очах, що сльозились від холоду. Дитяче обличчя було печальним… Очі заплющені. Але уже за мить м’язи лиця напружились, брови насупились, і з-під них блиснув погляд звіра… Чомусь він налякав навіть вітер: той спинився на секунду, а замість нього заревіла душа. Цей крик пронизував усе. Напруження зростало…
Хлопчик знову закрив очі, і тепер гарячі сльози потекли по рожевих щічках уже не від холоду. Він випустив крик на волю. Гучне відлуння схлипуванням пронеслось долиною: “Ма-ма-а-а!..” “Ма-а-а-ма?” – зневірено прошепотів хлопчик. В розширених зіницях дитини відобразився знайомий силует.
***
М’який сніг хрустів під ногами. Сонце яскраво світило… Десь в далині виднілась постать. Вона стояла закутана, як голубець, а сніг шаром сметани лягав на плечі, простоволосу голову, коси, перехоплені зеленою стрічкою. Смуглява сіроока красуня із якимось крамом у руках вела поглядом прямісінько до себе. Хлоп’я вихором неслось до матері. Здавалось, що на світі залишилось тільки двоє людей… Вони наче воскресли один для одного. Обійми, сльози… І сліди… Сліди двох, що прямували кудись, кудись у мир.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123