This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Розплата

 Бондарь Анастасія, 16 р., НВК ДНЗ – зош І-ІІ ст. № 1,с. Лебедин, Черкаська обл.

Був сонячний літній день. Сонце загравало із білявим волоссям молодої жінки. Сонячні зайчики швидко перестрибували з одного місця на інше, ніжно пестили і зігрівали. Як же гарно довкола!


Дорога в’ється сірою довгою стрічкою. Ноги, здавалося, самі несуть у невідомий край.
Ганна зупинилася перепочити. Сіла на зелену соковиту траву. Прекрасно було на поляні. Щебетали весело пташки на кущах. Знизу йшли теплі випари й млосна лісова вогкість. У траві ж стрекотали стоголосо всілякі коники та цвіркуни. Все жило і раділо. Цілий клубок смутних думок заворушився в її голові.
- Господи, чужий край… Як там жити? Люди незнайомі. А як не приймуть мене. Нікуди голову прихилити. Як жити?
Ганна впала на м’яку траву і гірко заридала.
- Та, чого це я розпустила нюні? Я молода приваблива жінка. У мене все буде в порядку. Село впаде до моїх ніг.
Жінка швидко піднялася. Підняла голову і впевненим кроком рушила вперед.
Виднілося село. Воно розкинулося по горбах і ярах і мало здалеку вельми привабливий вигляд. Село потопало в зелені.
Минула ставок. Піднялася на пагорб. Перед її очима розкинулося зелене поле. А ліворуч зустрічав вітряк. Цей велетень, мов сторож, оберігав село від злого ока. Ганні він видався темним, непривітним.
- Чому ти такий негостинний? Хіба так зустрічають дорогих гостей? – подумки запитала вона. А вітряк у відповідь тільки заскрипів своїми довгими вітрилами.
Ганна оглянула місцевість. У село вели дві дороги. Вона вирішила піти праворуч. По обидва боки дороги стояли білі хати під солом’яними стріхами. Біля кожного двору були сади. Ганною оволоділо якесь нестримне, ні з чим незрівнянне почуття радості та задоволення. Якийсь гарячий клубок підкочується до горла… і хочеться говорити і мовчати, плакати і сміятися. Саме так буває, коли відчуваєш себе розгубленим.
Вулиця була безлюдною. На перший погляд Ганні здалося, що село вимерло. Аж ось на обрії з’явився чоловік.
- Доброго дня, чоловіче добрий! – гукнула жінка.
- І вам доброго, коли не жартуєте, – відповів незнайомець.
- Скажіть мені, будь ласка, де у вас знаходиться сільська рада?
- А ви хто будете, і навіщо вам сільрада? – запитав чоловік.
Ганні не сподобалося, що цей кремезний чоловік дивиться на неї з підозрою, але пригадала давню прикмету: якщо на дорозі зустрінеться перший чоловік, то буде вдача, тому посміхнулася і відповіла:
- Хочу у вас оселитися.
- Оселитися у нас можна. І роботи повно. Але дивися, бо село у нас не просте. Коли ти добра і потрібна в селі, то воно тебе залишить, а якщо прийшла із нечистими помислами – вижене або задавить.
- Та хіба ж у вас нелюди живуть?
- Ні, живуть тут звичайні люди, але щоб зрозуміти лебединців, треба бути лебединцем, – загадково сказав чоловік. – А сільрада прямо по дорозі, ідіть і нікуди не звертайте, – мовив чоловік і пішов геть.
Ганна дійшла до сільської ради. Зайшла всередину. Постукала в двері. За столом сидів голова. Це був чорнявий молодий чоловік.
- Добрий день! Можна до вас?
- Добрий день! Проходьте. Сідайте, будь ласка. Що ж привело таку гарну молодичку до мене в кабінет? – запитав сільський голова.
- Я, Ганна Чибісова, хочу тут оселитися, роботу знайти.
- А що вас сюди привело? – здивовано запитав Іван Федорович. – Ви жінка, видно, з міста, а в селі роботи багато. Люди з ранку до вечора тяжко працюють.
- Я ніякої роботи не боюся, – відповіла жінка.
- Молоді робочі руки нам конче потрібні. Ласкаво просимо! У нашому селі є три колгоспи і завод. Де маєте бажання працювати?
- У заводі, – не довго думаючи випалила вона.
- От і славненько, – потираючи руки, сказав Іван Федорович.
- А на квартиру десь можна влаштуватися?
- Можу запропонувати вам, Ганно, пожити у баби Меланії. Вона живе сама. Думаю, з радістю прийме квартирувати до себе гарненьку молодичку.
Ганні не подобалося, що Іван Федорович називав її молодичкою. Яка ж вона молодичка?! Вона тендітна і ефектна жінка. А молодичка – це товста, огрядна дівиця.
Іван Федорович провів Ганну до хати баби Меланки.
Подвір’я було гамірним. Здавалося, що тут зібралися усі сільські дітлахи. Бабуся сиділа на призьбі і лузала малим насіння. Малеча, мов пташенята, відкривала ротики для смаколиків.
- Бабо Меланко, ось вам квартирантку привів, – сказав голова.
- Добре, Федоровичу, вдвох воно якось веселіше, а самому важко на білому світі жити. Цілий день мене діти забавляють, а ввечері ні з ким і словечком перекинутися.
Баба Меланка пильно подивилася на Ганну старечими очима. Від того погляду молоду жінку пронизав такий холод, що враз хотілося втекти. «Оце тобі й на, – подумала вона, – не сподобалася я старій, мабуть, не візьме на квартиру».
Бабуся уважно обдивилася Ганну, а потім запитала:
- Як звати тебе?
- Ганною.
- Я жінка добра, але не люблю брехливих і безпардонних людей. В хаті треба, щоб був порядок.
- Я і сама люблю чистоту, - сказала з полегшенням молода жінка.
- Заходь до хати. Ти з дороги втомилася. На столі молоко в глечику і пиріжки під рушником. Пообідай і відпочинь, а потім будемо теревені правити. А ми тут трохи з Іваном Федоровичем погомонимо.
Ганна зайшла в хату. Кімната була простора. Уздовж причілкової стіни стояв стіл, накритий білою вишитою скатертиною. Біля нього попід тильною стіною – довга дерев'яна лава і маленький ослінчик. Зліва знаходилась скриня для домашнього скарбу. Між піччю та причілковою стіною стояло дерев’яне ліжко. На ньому викладено безліч подушок. Біля дверей на стіні висів мисник. На ньому стояли тарілки та кухлики.
Підлога була застелена домотканими ряднами. В хаті було чисто і затишно. Пахло любистком. Ганна пообідала. Лягла полежати і незчулася як заснула.
Проснулася Ганна з першими променями сонця. Баба Меланка вже поралася біля господарства.
- Тьотю Меланко, я хочу сьогодні ж влаштуватися на роботу.
- Встигнеш з козами на торги, – відповіла стара. – Спочатку дочекайся голови, а тоді й підеш з ним.
Ганна зайшла в хату. Відкрила свою валізу і почала розглядати пожитки. Любила вона гарний, добротний одяг. «Жінка повинна виглядати ефектно», – так вважала Ганна. Мати завжди говорила, що на собі режимити не треба. Отож звичку гарно виглядати взяла від матері. Одягалася Ганна завжди зі смаком. Перебравши одяг, вирішила вбратися в білу в чорний горошок блузку і коричневу спідницю, зробила зачіску. Покрутилася перед люстром. І задоволена собою сміливо рушила до заводу, не дочекавшись голови.
Ранок видався гарним і приємним. Ганна ішла Кам’яною горою. Найбільше їй сподобалися квітники біля кожного двору.
На роботу вона влаштувалася без сторонньої допомоги. Все складалося навіть краще, як гадалося. Завтра перший робочий день, а згодом обіцяли дати квартиру. Як же хочеться власного помешкання!
Жінка відчувала, що у неї наче виростають крила, так радісно, сонячно було на душі. Їй хотілося кружляти і танцювати, співати, бігати і веселитися. Ганна усміхалася. Все навколо здавалося таким теплим, світлим, що хотілося обняти увесь білий світ.
На перший погляд, нічого особливого не сталося. Але для Ганни перший робочий день був святом. Вона рано встала, вмилася холодною водою. Одягалася вона сьогодні з особливою ретельністю. Заплела косу. Підмалювала губи і побігла на роботу.
Свій трудовий стаж починала з току. Поставили її ваговиком. День пройшов швидко. Колектив заводу був молодим. Працювали зі сміхом і піснями.
Увечері дівчата запросили Ганну на вечірку. Одягнула жінка синє крепдешинове плаття. Воно дуже пасувало Ганні. Коса на синьому фоні здавалася ще білішою.
Збиралися у Килини Роздобудько. Ганна прийшла останньою.
- Доброго вечора! Я не запізнилася?
Всі затихли. Петро, який щойно розповідав веселі студентські бувальщини, замовк. Йому здалося, що з небес спустилася ця чарівна жінка неземної краси. Ганна, як зачарована, дивилася на нового знайомого. Щось змушувало дивитися йому у вічі не давало відвести погляду, як то слід було зробити…
Петро теж впився в неї своїми синіми, блискучими очима і не міг зрозуміти, що сталось. Хотілось ось так стояти і вічно споглядати красу цієї дівчини, яка своєю появою збила його з пантелику, і тепер він не міг згадати, про що він щойно говорив…
Та врешті знову зміг говорити:
– Д… дуже приємно, я був радий з вами … познайомитися!.. – ледь вимовив Петро.
– Ой, та чого ж ти стоїш, – сплеснула в долоні Килина, - проходь до кімнати, не стій, як стовп, серед дверей.
Ганна пройшла всередину, сіла на лаву. Погляд її був прикутий до Петра. Його привітне відкрите обличчя випромінювало якусь доброзичливість. На вигляд він звичайний хлопець. Обличчя довгасте, худорляве, засмагле на сонці. Високий лоб, зверху до якого легенько прилягає зачесане набік коротко підстрижене густе чорне волосся. Ніс прямий. Широкі чорні брови розлітаються на переніссі, мов у польоті пташині крила. З-під них дивляться великі круглі сині, як літнє небо, очі. Погляд їх розумний, добродушний, прямий і відвертий, як у кожної чесної людини.
Петро був середнього зросту, широкий у плечах, дужий, спритний, витривалий.
За піснями і жартами не зогледілися як пролетіла ніч. Молодь розходилася. Петро проводив Ганну додому. Це був найщасливіший день у його житті.
- Ганю, – можна я прийду до тебе завтра, – палко запитав хлопець.
- Можна, - відповіла Ганна.
Це було їх перше побачення.
Вночі їй не спалося. Сумні думки зміюкою заповзали в голову. Жінці сподобався Петро. Але таємниця, яку вона поклялася, що не дізнається ніхто, не давала їй спокою. Вона ніколи і нікому не скаже, що була дружиною радянського льотчика. Ні, ні… Вона назавжди зітре з пам’яті це приниження. Чоловік вигнав з дому, бо вона зрадниця. Ганна затулила обличчя руками і гірко заплакала. За свою провину вона тяжко розплачувалася. Тут, у чужій стороні, вона зміниться, назавжди зникне із пам’яті минуле. Вона зможе перегорнути цю жахливу сторінку.
Заради кохання можна витримати все. Кохання накрило їх з такою силою, що вони не помічали нікого! Годинами могли сидіти й дивитися одне на одного, без слів… Просто насолоджуючись тим щастям…
Кохали сильно, несамовито! Здавалося б, що спробував би їх хтось розлучити, то був би розтертий під пресом їхніх почуттів, які з кожним днем все росли і росли…
То було справжнє кохання! Ось, коли з людиною поєднуєш душу; ось, коли ви – дві половинки – зливаєтесь в одне ціле; коли ви можете дихати тільки одним повітрям!.. Не існує нічого, крім вас!
В такому любовному тумані летіли години, дні, місяці… Та Ганні то було як один день – дуже щасливий і короткий день!.. Ганна, як сказав би класик, справжня дівка «серце з перцем». Не всидить на місці ніколи. Стільки ж енергії вміщується в цій жінці. Все вона встигає.
І серед дівчат Ганни багато – все й чути дзвінкий її голос та сміх. Стільки жартів та небилиць вона вигадує забавляючи подруг. Завжди в центрі уваги. А от одної, найліпшої з них, вона не виділяє. Наче й дружить з усіма, а тримається осторонь, якщо мова зайде про особисте.
Лихо підкралося непомітно. Війна…
3 серпня 1941року в другій половині дня в село Лебедин в’їхали передові загони німецької армії. Невеликі підрозділи Червоної Армії відступили і таким чином Лебедин був захоплений ворогом без бою. Німецькі власті відразу ж заходилися організовувати свій «новий порядок», в якому наш народ повинен був частково зникнути, а частково перетворитися на слухняних слуг Рейху. Перший наказ німців для жителів села був таким: здати вогнепальну зброю, радіоприймачі та деталі до них. За невиконання наказу – розстріл. Великої шкоди населенню Лебедина було завдано наборами та відправкою в Німеччину працездатного населення, в основному молоді. Вагонами вивозили родючий чорнозем на чужину. Німецькі власті для керівництва Лебединським насіннєвим заводом призначили свою адміністрацію. Призначивши нових керівників, німці звеліли збирати урожай, який відправляли до Німеччини. Контролювали всі виробничі процеси на полі та на заводі. Німці забрали в людей багато худоби і дозволили тримати тільки півкорови. До цього подібної норми в Лебедині не знали. Натомість дозволили брати в оренду невеликі ділянки землі. Але орендарів було небагато, тому що не було можливості обробляти ту землю. За найменшу провину нещадно били нагаями. Особливо перепадало за спізнення на роботу, передчасне залишення робочого місця.
Лебединцям деякою мірою допомагало їх традиційне заняття – торгівля. Навесні 1942 року Килина їздила в Київ за покупками. Купила галоші, синьку, мило, соду. Дорога в один кінець тривала цілий тиждень. Йшла пішки, інколи підвозили німці («щось поцвенькають, порегочуть і підвезуть»).
Ганна працювала на заводі і отримувала невеликий пайок, а також 12 карбованців на хліб. Інколи за вивантаження вагонів видавали трохи патоки, сочевиці, солі. Ганна з бабою Меланкою виживали.
Петра забрали на фронт. Два старших брати були офіцерами Червоної Армії. Під час липневих подій 1941 року, поранений, в непритомному стані потрапив у полон до Уманського концтабору. Голод і поневіряння, знущання і холод – чекали юнака в полоні. Якось вночі, коли військовополонених везли на захід, Петро разом з товаришами вистрибнув у пітьму… Побіг вдався.
Ледве переступаючи з ноги на ногу, йшов вулицею юнак. Сил уже не було, очі злипалися від безсоння, ноги, стомлені далекою ходою, не слухалися. То йшов Петро Осовський – хлопець з Лебедина. Завжди веселого Петра не впізнати, чорніше землі обличчя, зранені руки.
Мати Петра, Меланія Гаврилівна, вжахнулася, коли побачила сина виснаженого, обдертого, на його тілі не було живого місця. Та не такий тоді був час і не такий був у Петра характер, щоб думати про себе. Було інше, важливіше: Вітчизна під загрозою. Уже через кілька днів після повернення влаштовує таємні побачення з Олексою Рудем, Вадимом і Панасом Грабовими. Як бути далі? Що робити? Це було питання, яке вимагало негайного вирішення.
Тьмяно горить каганець у селянській хаті, освітлює суворі, зосередженні обличчя юнаків. Говорить Петро:
- Ворог топче рідну землю, розстрілює невинних людей. Скрізь сльози і кров. Сьогодні ми піднімаємося на боротьбу, друзі, на нещадну боротьбу! І кожен із нас повинен сказати, чи готовий він пожертвувати собою?
- А ми вже давно вирішили, – озвалися разом Андрій і Григорій. У тиші лунають слова клятви: « Клянусь честю Вітчизни, які б муки не довелося терпіти, жодним словом не зраджу товаришів. І якщо потрібно буде віддати життя, не пошкодую його».
- «Клянусь! Клянусь!» – повторюють один за одним підпільники.
Треба було діяти. Але з чого почати, ніхто не знав. Лише тоді, коли опівночі пройшли до хати Панас Грабовий і Григорій Пелих з кулеметом і двома автоматами, стало ясно, що в першу чергу потрібно дістати зброю. Незабаром у хлопців з’явився другий кулемет, кілька гвинтівок, десяток гранат.
Хлопці вирішили зробити засаду. В лісі взяли захований кулемет, розташувалися на невеликому пагорбку, з якого, як на долоні видно було лощину, через яку проходить шлях на Журавку. Чекати «гостей» довелося недовго. Їхали п’яні німці один за одним, скупчено. Петро дав довгу чергу по ведучих мотоциклістах і зразу перевів вогонь на задніх. А потім косив вогнем справа наліво і зліва направо. Довго бігали гестаповці по Лебедину, але їм не вдалося знайти тих, хто так сміливо здійснив напад.
Петро на другий день говорив матері: « На дванадцять бандитів стало менше – і то легше для нашого народу».
Одного разу Олекса привів на збори Марію. Дівчина сіла в куточку кімнати на ослінчик. Сиділа увесь вечір тихо, з її уст не пролунало жодного словечка.
Ганна відчула внутрішній біль. А думки почали терзати їй зболену душу. «Чому ця дівчина мені не сподобалася? Нічим особливим вона не виділялася серед інших. Була невеликого зросту. Проста сіра мишка.»
В хаті Петра, у тайнику (його викопали хлопці) писали листівки, в яких закликали боротися з ворогом. Самотужки зробили портативну друкарню. На зборах вирішили розповсюджувати пресу.
- Петре, а можна і мені взяти листівки. Я теж хочу допомогти вам, – промовила Марія.
Петро почув мелодійний голос дівчини і підвів голову. Він не міг відвести погляду від Маріїних очей.
- Звичайно, можна. Це буде твоє бойове хрещення, – сказав Петро.
Марія підійшла до столу, де сидів хлопець. При світлі каганця молодий чоловік міг розглянути дівчину. Вона була одягнена в простеньку ситцеву сукенку. На плечі був накинутий сіренький жакет. Марія зашарілася від проникливого погляду Петра. Вона не була красунею, але була милою.
- Хто ви? Чому я вас раніше не зустрічав? – запитав Петро, пильно вдивляючись в обличчя молодої дівчини.
- Мене звати Марія. Я працюю вихователькою в дитячому садочку.
- Петре, звідки ти можеш знати виховательок із дитсадка, коли в тебе немає дітей, – із сарказмом випалила Ганна.
Марія відчула ворожість у словах цієї жінки, яка ніби приклеїлася до Петра і не відходила від нього ні на мить. Без зайвих слів забрала пакет паперів і пішла до дверей.
- Зачекай, Маріє, я тобі поясню, що ти маєш робити, – сказав Петро. Він швидко піднявся і рушив за Марією.
І він пішов поруч із нею, щось говорив, намагався взяти її за руку. Вона трохи соромилася, бо була зовсім юна, а він – давно дорослий чоловік.
- Маріє, розкажи мені про себе, – раптом попросив Петро.
- Я народилася в селі Березань. Батьки звичайні селяни. Зарані померла мати. Батько одружився вдруге. З мачухою ми не могли знайти спільної мови. Коли я закінчила 7 класів, помер батько. Вчитися далі не було змоги. Пішла працювати піонервожатою в Селищанську школу Малинського району.
В 1937 році райком комсомолу направив мене учитися в школу дошкільних працівників, що знаходилася в Білій Церкві. Студентські роки пробігли непомітно. За направленням потрапила в Лебединський дитячий садок вихователькою. Так і залишилася тут жити.
- Виходить, що у тебе немає рідні?
- Немає. Залишилася сама на білому світі, – відповіла вона.
- Можеш приходити до нас, – запропонував Петро. – Моя мама завжди мріяла мати доньку. Та не склалося. Є три сини.
- Дякую, за пропозицію, та я не можу прийняти твого запрошення, – сумно сказала Марія.
- Чому?
- Я не хочу стати розлучницею.
- А кого ти не хочеш розлучати, свята Маріє? – пожартував хлопець.
- Петре, не треба кривити душею, ти зустрічаєшся із тією вродливою дівчиною, що сиділа біля тебе на зборах.
Він не знав, що сказати у відповідь. Вибачився за невдалий жарт і зник в темноті ночі…
Ганна чекала. Вдивлялася в темряву, але Петра не видно. Очам стало боляче від напруження, залоскотали сльози. Вона втомлено їх приплющила. Нерозбірливі вигуки то тут, то там виривалися, як далекі вибухи грому й падали їй на голову та під ноги. Вона не буде одна з багатьох, а буде єдиною для Петра. Сльози нестримно котилися по щоках. Ганна навіть не намагалася їх витерти.
Петро побачив Ганну і зрозумів, що зник нічого їй не сказавши. Він ніколи не бачив Ганну в такому стані. Йому треба якось виправдатися, але ніякі слова не приходили на думку. Вони мовчки стояли один навпроти одного.
Першою говорити почала Ганна:
- Чим вона краща за мене?
- Ганно, ти дуже гарна жінка. Розумієш, поряд з тобою я постійно напружений… – невпевнено почав Петро.
- А з нею впевнений у собі?
- Ганно, давай залишимося друзями, – запропонував юнак.
- Я тебе кохаю і не можу бути просто товаришкою.
- Ганно, вибач, я не хотів тебе образити.
- Вибач, і все? Я не можу тебе ділити ні з ким. Розумієш? Я тебе не віддам нікому.
Ганна підняла руку, щоб дати ляпас Петрові. Він взяв у руки її кулачки й стис їх. Не боляче, але твердо.
- Зради тобі я ніколи не пробачу. Моя помста буде страшною, – крикнула Ганна і пішла геть.
- Прости, – тихо мовив Петро.
Листівки і зведення Радінформбюро тепер щоранку з’являлися на парканах, телефонних стовпах. Підпільники розповсюджували їх у Шполі, Сигнаївці, Буртах.
Марія теж не сидить склавши руки. Вдень вона виховує дітей, а ночами розповсюджує листівки, збирає медикаменти для бійців Червоної Армії. Найбільшою її радістю стали побачення з Петром. Тепер вони разом…
Перші кроки боротьби були успішними: підпільники врятували десятки молодих лебединців від неволі в Німеччині. Була поставлена мета зв’язатися з партизанами, які перебували у Капітанівському лісі. До війни Гриць Пелих захоплювався радіотехнікою, тому змонтувати радіоприймач доручили йому. І ось з радіоприймача почувся голос Москви. Одного ранку мало не в усьому районі були перерізані телефонні і телеграфні дроти. Як тільки фашисти зігнали людей молотити хліб, щоб швидше його вивезти в Німеччину, комсомольці розбили молотарку. Мати Петра спостерігала за діяльністю сина, але мовчала. Тільки одного разу сумно сказала: «Уб’ють тебе, сину…» Глянув на неї серйозно, обняв за плечі і спокійно відповів: «Усіх не переб’ють …»
А на другий день по селу розповзалися чутки, що якісь невідомі підпиляли стовпи моста між Златополем і Шполою і на ньому провалився німецький танк, напали на колону німецьких мотоциклістів і перестріляли їх.
Одного разу Петро повернувся на світанку. Мати не спала і відразу почула його обережні кроки. Тільки встигла зачинити за сином двері, як раптом хтось постукав. Щось недобре відчуло материнське серце в ту мить. Мабуть, і син здогадався, хто це, бо наказав їй відчинити двері, сам принишк за ними. Його розрахунок був вірний. Німці і поліцаї кинулися в хату, а Петро в цю мить вибіг на вулицю. Та виявилося, що і там стояли вороги…
З особливою насолодою катували героїв німці і поліцаї лебединського гарнізону. Адже це на них готували черговий збройний напад підпільники.
Мабуть, після одного з таких допитів було видряпано напис на стіні кімнати, що служила камерою: «Можна рахувати, що життя закінчене на 25 році. П. Осовський»
«Мамо, не турбуйтеся. Мене не буде, але й німців не буде на нашій землі», – це була остання записка, яку вдалося передати Петрові із в’язниці.
Їх розстріляли на світанку, в чотири години, 22 квітня. А коли зовсім розвиднилося, німці побачили на щойно засипаній могилі вінок. Спересердя веліли ту могилу зрівняти і притрусити сміттям.
Ганна вміла тримати себе «на висоті». Це вона розповіла фашистам про Петра і про діяльність підпілля. Коли 22 квітня перші промені сонця пробилися через грати, Ганна вже знала, що вночі розстріляли Петра і Марію.
- Я ж казала, що зради не пробачу. А ти мене зрадив. Тепер ти навіки з нею. Ти не уявляєш, як мені було важко бачити вас двох щасливими. Чим же я так завинила перед тобою, Петре? Я дихала тобою, я ловила кожне твоє слово. А ти в одну мить побіг до іншої. Тепер ти дістався сирій землі. Я ж казала, що не можу бути однією з багатьох, я буду єдиною. Ти сам, Петре, винен в усьому. Не захотів бути моїм, так не будь нічиїм.
Сльози полилися з її очей. Ганна прощалася зі своїм коханим. Тепер життя втратило для неї сенс. Несподівано її охопила апатія. З’явилася нав’язлива тривога, що перейшла в депресивний стан…
Цього ж ранку її повели в кабінет німецького офіцера. Він дуже гарно володів українською мовою.
- Ганно, ви дуже вродлива жінка, я не хотів би розстріляти вас разом із тими злочинцями. Я знаю, що ви не скоювали злочину проти німецької влади. Маю надію, що ми знайдемо з вами спільну мову.
- Спільну мову знайти можна, було б бажання, – байдужим голосом промовила Ганна.
- Розумієте, світ складний, одинокій жінці важко без чоловічого захисту. Пропоную вам вигідну співпрацю.
- Що я повинна робити?
- Ваше завдання просте: ви маєте інформувати нас про злочини проти німецького народу…
Жити хочеться і треба вибирати для цього єдино існуючий варіант – стати таємним німецьким співробітником. І Ганна добровільно підписала офіційну розписку на вірність служби німецькому народу. Потім її завели до начальника Шполянської поліції І. Гуленка, якому вона обіцяла чесно служити німцям, видавати радянських активістів. Після цього Ганну було звільнено з – під арешту із завданням виявити підозрілих осіб в Лебедині, які можуть бути причетні до окремих, ще не організованих партизанських груп.
З кінця квітня 1942 року Ганна працювала в Лебединському господарстві ваговиком. Вона ненавиділа всіх людей, доносила на тих, хто виступав проти німецької влади, крав з поля зерно.
24 -25 березня 1945 року відбулося засідання військового трибуналу.
О дванадцятій годині головуючий відкрив судове засідання.
- Слухається справа підсудної Чибісової Ганни Павлівни за скоєння злочину, а саме за зраду держави та співпрацю з фашистськими окупантами…
Руки Ганни тремтіли. У голові паморочилось. Кожен звук видавався їй нестерпно голосним.
- Чибісова Ганна Павлівна… 19.. року народження… Українка. Копію обвинувального висновку отримали? – запитав суддя.
- Копію обвинувального висновку отримала, – повторила Ганна.
- Чи погоджуєтесь ви з обвинуваченням?
- Ні. Зрадницею я ніколи не була, з фашистами я не співпрацювала, – на одному диханні випалила підсудна.
Суддя зблід, і його маленькі очі за товстими лінзами окулярів стали квадратними. Такого зухвальства він давно не чув.
Ганні раптом стало страшно. Очі різало світло. Ганна чула голоси правосуддя десь здалеку. Її душа на мить покинула тілесну оболонку. Тіло тихенько сповзло на дерев’яну підлогу…
Рішенням суду Чибісову Г. П. засуджено до виняткової міри покарання.
Ганна залишилася на самоті. В холодній кімнаті, яка служила камерою, чекала смерті. Від цього і вона сама, і все навколо здавалося якимось нереальним. Її серце щомиті падало в прірву смутку, вона лякалася й у неї перехоплювало дихання від хвилювання. Жінка схопилася і з усієї сили вдарила в двері.
- Ви чуєте, я хочу жити! – тричі крикнула Ганна.
Відповіді не було. Ганна тихо опустилася на підлогу і гірко заридала. Вийти неможливо. Життя закінчувалося.
За цей довгий час чекання пролетіло з блискавичною швидкістю все життя перед очима. Згадала свого чоловіка, радянського військового льотчика, і подумала, що все на цьому світі не проходить просто так. Колись вона зрадила чоловіка, який любив її до безтями. А тепер Петро її зрадив. Згадалися слова незнайомця: «Але дивися, бо село у нас не просте. Коли ти добра і потрібна в селі, то воно тебе залишить, а якщо прийшла із нечистими помислами – вижене або задавить».
Не вижило мене село і не задавило, а просто вбило. Стерло з лиця землі.

 

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123