This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Реінкарнації

Василенко Олександра, м. Київ

За межею жінки. Добірка поетичних творів

Кревна зрада

Дарувала півусміх синій кометі,
Що пензлем народжує візерунки.
Старий Миколай куняє в кареті.
Волаю, що не потрібні дарунки.

Я хочу, щоб знову несамовито
Стогнали знайомі сталеві дороги,
Шляхи до втечі були відкрито...
Пегасові так остогидли остроги!
Над кревною зрадою сірого міста
Роздумує зелений вогник ліхтаря.
«Не плач. У справі цій все чисто.
А тільки виграв хто? Невже не я?!»
 
Зізнання
Серце рудою гупає в скронях,
Первісний жах на виду застиг,
Патлата темрява в долонях,
Дике мереживо п'яних доріг.
Хитросплетіння леза і крові,
Минулого стогін на вістрі ножа...
Що це? Остання іронія долі,
Чи шлях туди, де вільна душа?
Завтрашній день неодмінно буде!
Для тебе чи інших? Яка різниця!
Людство століття якось добуде,
Тільки без мене. Отак годиться?
Кажете, винна? Нехай, байдуже!
Право судити в Творця забрала?
Почуй! Не конати хотіла, друже!
А сонцем упитись. Я не збрехала:
За скоєним я не жалкую й часини,
Якби повернути – вчинила б знову.
Останні промені срібної днини...
Я йду від них. Облишмо розмову.
***
Я йду неспішно в зранену завію,
У сірий шовк загублених вітрів.
Не знаю й вам сказати не зумію,
Чи змірю шлях без зайвих слів.
Не битий він, не поторований,
Залізні крутні жил йому не рвуть.
Як тяжко тут, у тиші закатованій!
Як легко зараз проминути суть!
Тут раптом непомітно посивієш,
І рипне гілка зраненим круком.
Стигла зіниця, срібні губи й вії,
Та ґвалт у тілі крові з молоком…
***
Липневі жуки
Шурхотять ногами
У картонній коробці.
Котять сонце Дзиґарика.
***
Коли дивитись на чужі світлини
(Байдуже: вже пожовклі чи нові),
На зітканій із пам’яті тканині
Зійдуть яскраві квіти у росі.
Потягнуться пелюстками тендітно
До закапелків розуму брудних,
Уродять стигло й непомітно
Впадуть до стомлених побитих ніг,
Зігріють їх теплом медовим,
Заколисають, як вино,
Розвіються, немов полова.
Залишивши на денці зло.
***
У великому череві риби
Сумно.
Цілувати старі картини
Нумо.
Полотняні мальовані зморшки
Розгладимо,
Воскові не натруджені руки
Розправимо.
У великому череві риби
Порожньо.
Сиплеться з неба тополине
Борошно
На полущені, запилюжені,
Зганьблені,
Недомиловані, недоціловані,
Зранені,
Бачені в снах жіночі
Обличчя
Місяцем тихо спливають у
Вічність.
***
Я не можу тебе
Втратити,
Я не можу туди
Втрапити,
У ранок, де тихо та
Зоряно.
Моє тіло нещадно
Розорано,
Моє тіло квапливо
Засіяно,
А душа отруєна
Мріями.
Їм не судилося
Заколоситися.
Я хочу лише
Обновитися,
Розчинитись в солодкій
Здобі,
Народитись в твоїй
Подобі.
Викроїти тебе
Хочу
Зі своєї крові
Проти глупої
Ночі.
Іch lіebe dіch
Ми з тобою таки
Незвичні.
Ми з тобою хащі
Правічні.
Ми з тобою ніколи
Не вінчані.
Так раптово було
Скінчено
Небувалі між нами
Стосунки,
Неотримані мною
Цілунки,
Поминальні сльози
Свічі,
Недаровані мною
Ключі.
Серед щоденних
Зловтіх
Пальцем пишу на
Склі:
Іch
lіebe
dіch.
Спокусниця
Беззахисні ноги коріння
Торкаються, та гайвороння,
Вхопивши твоє шепотіння,
Сідає на підвіконня,
Летить
У
Безсоння
й
бездоння
творити нові
беззаконня
так, ніби
й
не
святі судді
Приходили в твій альков
Втішатись з тобою ганебно
Й бубніти старих молитов
У розтріскане хворе небо.
Усе
сторчголов.
На
майдані
спокушені
судили
спокусницю.
***
Тобі володіти миром
Т світлом очей моїх.
Мені – бути твоїм кумиром,
Просіювати крізь сито сміх.
Тобі – сонячні цятки
В ранковім вікні.
Мені – Богородиці обіцяти
Навчитись казати «ні».
Ти розмовляєш з казками.
Тобі це все іграшки,
Мені, обплутаній мотузками,
Без броду брести навпрошки.
Тобі володіти миром,
Ловити вірші вночі.
Мені – стояти над виром,
Спочити в тебе на плечі.
Тобі
Володіти
Миром...
***
Наливаю схід сонця
У склянки,
Зустрічаю самотні голубині
Світанки,
Кришталеві зорі зачиняю
У скриню,
Розмальовую небо фарбою
Синьою,
Вишиваю із крапель райдугу
Кольорову,
Відмиваю плями на сонці
Знову.
Поперу в молоці пухкі
Хмари,
Заварю на вогні давні
Чари,
Із рудого волосся сплету
Мотузки,
Попідв'язую ними криваві
Бузки.
Біля вікна
Ось і все.
Зачиниш двері,
До кишені мідний ключ.
Краплею повзу зі стелі,
Рву скляні троянди голіруч
Ось і все.
Причиниш вікна,
Нігтем проведу по склу.
Тихше, тихше.
Якось звикну,
Подих твій з руки зітру.
Ось і все.
Сухі ромашки
Потовчу на порохню.
Чай розквітнув на дні чашки.
Надіп'ю та позіхну.
***
Достигли тремтливі
Яблука часу,
Дерева втрачають
Багряну цноту.
Сонячній лампі
Забракло гасу.
Я загорну тебе
В теплу турботу.
Спи, моє щастя,
Міцно засни.
Завжди я йтиму
Поряд з тобою.
Нам ще вітати
Пісню весни,
Нам брати реванш
У життєвім двобою.
А поки в хованки
Грайся з добою.
Мені ж – виконувать
Божу волю.
Коли безсилля –
До бою,
Коли несила
До болю.
А тобі –
У міражі
Різнобарвні
Вітражі.
Не стояти
Тобі
На межі
Ніколи.

Із циклу «Сім життів панни Туранської»
Добірка прозових творів

Передранкове.
(Зі сну однієї баби)

«Ой, нельзя ніяк! Ой Боже мій, Боже! Як його жить?»
Баба Ганя глипнула на хворе коліно й натужно перевернулася на другий бік. Біль стих. Натомість місячне світло, що заливало лікарняне ліжко, навіяло на бабу спомин білої її хати, в котрій вона зробила перший ковток материнського молока та й доліковує тепер.
Перед очима старої пропливла груша-дичка, що циганським шатром розкинулася над ґанком.
У сінях бабиної хати темно, пахне зерном і смугастим котом Пушком. Стиха риплять пофарбовані у вишневе двері. Пропускають господиню до тісненької кухні, в котрій вгніздилася білосніжна розмальована піч.
Під вікном, на столі, засланому зеленою скатертиною, узвар та пиріжки з маком.
Баба Ганя розплющила очі й вчула запах маку, їй чогось здалося, що на казенній тумбочці лежать її теплі з коричнюватою шкоринкою пироги.
Та їх не було.
Стара зітхнула. Знайшла у зморшках обличчя та втерла рукавом сорочки сльозу. Потому знову завовтузилась на скрипучому ліжку.
«Ой, ну його все в будку! Ой-ой-ой, шпигає!» – шепотіла жінка.
«Чи вибілила невістка сволок? Зелені ж свята на носі. Ой, лихо, нельзя ніяк!»
Старенькій стало раптом шкода своєї усміхненої кривобокої хатини, в котрій тепер господарювала привітна, та все таки «не така» невістка, їй стало жаль жовтих у коричневу смужечку шпалерів. Буфету, що пах свіжоспиляним дубом. Стало шкода просторого ладного ліжка.
«Ото дома в мене – ліжко. Га-а-арне, кат його бери, ліжко. А це труна якась отутечки, прости Господи», – баба підібгала під себе здорово ногу й запорпалась в подушці.
«Ой, тр'а було сказати, щоб дідову карточку не чіпала. Вона ніби й хазяйновита. Але сказано: невістка – чужа кістка».
Баба Ганя помацала «нікуди не годне хоре» коліно й пірнула в старечий сон.
А там, уві сні, припливає до неї стара хата з портретом молодого діда над ліжком. З букетиком колосків та маку на божниці поруч з іконою Семистрільної Божої Матері. Припливає, підсліпкуватими вікнами осяює сон господарки й тихо тане в прохолодному передранішньому тумані.

«Страшно!»

Поволеньки колишеться небо. Праворуч-ліворуч. Туди-сюди. Як маятник, під цокіт якого так гарно спати.
Під розчепіреним коріння в'яза зовсім поночі. Лише інколи долітають туди відблиски горішнього світу. Сріблясті, коли рветься в небо ракета. Вогняні, коли репається, розлітається на шматки бомба.
Неспішно, один за одним повзуть танки. Сторожко поводять дулами. Принюхуються до червневої ночі. З насолодою слухають тріск під гусеницями.
«Все перемелемо».
Стовбур дерева дрібно тремтить. На голови дітей сипляться земля та гострі камінчики.
-    Де мама? Мені страшно! – лаштується заплакати дівчинка. Брат з поважним виглядом підтягує штани. Втирає носа рукавом.
-    Ну, не скигли! А то як двину!
-    Я мамі скажууу!
-    Я тобі скажу! Ну цить, Лєнка, цить! Мама зараз прийде. Тягучий свист падаючої бомби. З кожною секундою тоншає, доки не переходить у комариний писк. Впивається в мозок, в печінки. Розрив.
–     Мама!
-    Цить, Лєнка! То дурний німець нарошно. Шоб налякать. Страаашно! – цокотять зубенята.
-    Ииии! Така велика, а боїться!
-    Я манєнька.
-    «Манєнька», – перекривив брат. – Як мамкині тухлі взувать, то велика. А тут, дивись, манєнька.
Хвильку сидять мовчки, тісно притулившись одне до одного.
–     А маму німець не забере?
–     Я йому заберу, – стискає кулаки й випинає худі груди брат. Дівчинка заспокоюється й починає дрімати.
А земля гуде. Від здорового кореня відривається прилиплий кавалок землі й шубовсть у дитячий прихисток. Мала схоплюється. Боляче вдаряє голову об сплетіння коренів. Рученята злякано мацають навколо себе.
–     Ма!Ка'!
 -    Чого тобі? – невдоволено, щоб приховати переляк, озивається старший брат.
-    Нііімець!
-    Де?
Сюди стрибнув!
-    От теля. То земля впала. Спи собі. Намацує голову сестри й кладе собі на коліна.
-    Спи, Лєнка! Нікого тут нема.
Але чим більше вдивляється туди, де сморід від танків і палаючої трави, тим більше огортає хлопця тваринний жах. Он за кущем щось ворушиться. Світло ракети вихоплює з темряви одну руку, другу... Ондечки й голова. Німець!
-    Мама!
-    Я тут, синочку!
Жінка, дочекавшись перерви між розривами, вилазить з-за куща й сповзає до сховку. На плечах в неї ковдра.
-    Оленка спить?
-    Угу.
-    Лягай і ти, синку, – проводить рукою по хлоп'ячій голові, – Боявся?
–     Нє, я великий! Ну спи, великий.
Обіймає обох дітей. Вкриває ковдрою. Деякий час чути вже сонне бурмотіння старшенького. Згодом стихає й воно. Обпершись ліктями, сторожко вдивляється мати в просвіт між корінням. Під роздертою сукнею важко здіймаються груди.
А танки йдуть.

Татко

«Я батька свого не таю,
Його я не пам'ятаю,
Не маю листа па згадку,
Не прислав солдат фотокартку...»
Олена Фещенко

Вимішаний босими ногами й кирзовими чоботями пил підіймається зі стежок. Перетворює на безглузду машкару обличчя. Затуляє сонце. Здається, спека заповзялася випити із землі останню кров.
Ані шелесне. Потріскані вуста дороги хапають вкриті порізами п'яти. Смокчучи прив'яле стебельце, простує до Великого Шляху дівчинка -підліток. Плаття їй вище збитих колін. До ніг поприставав усілякий непотріб. Голова коротко й хапливо вистрижена викраденими з бабифросиної скрині ножицями (що ті дорослі розуміють! Де це бачено – влітку та з такою гривою!).
...Великий Шлях починається біля напівзруйнованої переправи. Гадючиться, обминає почорнілу гору дерева, котра ще недавно була мостом. Багато чого приходить жителям села тим шляхом. Свої та вороги. Зустрічі й прощання. Засмальцьовані трикутники й обрамлені чорним папірці...
 Дівча сідає на горбику. Роззирається. Пил. Марево. Ліниво джумлять жуки. Зі свистом бомб проносяться невідомі дівчинці комахи. Вона шпурляє в них грудкою.
Хвилина. Дві. Час стає тягучим, як спряжене молоко. Дівчинка облизується.
Сонце напікає голову. Малеча мчить до води. Занурює в течію голову. Виринає. Трясе коротеньким рудим чубчиком. Розбризкує водний пилок.
Тупіт. Кроки. Дівчинка зривається з місця й біжить до дороги. Вдивляється в далеч до болю, до пекучого червоного вибуху в очах.
Солдати.
Он той, котрий попереду всіх. Цибатий.
– Тату?! – зривається дитячий голос.
Пройшов повз.
Кроки.
Середній у третім ряду. Зелений одяг. Сині, припалі зажурою очі. Таким бачила тата востаннє.
– Тато?
Поспішає до води.
Повз неї.
Кроки.
Як мало їх залишилось! Як мало...
Серце тріпається спійманим горобцем у котячих лапах. В останньому ряду. Достоту татко, коли брав її, малу, та підкидав вище голови. Туди, де над скривленою вишнею таємничо сяяли зірки. Де змовницьки підморгував місяць.
– Тату?!
І знову повз.
Тиша.
Пил.
Якусь мить дивиться на спорожнілий шлях. Це не сльози. Це просто очі спітніли. Втирається подолом перешитого з маминої спідниці платтячка й чимдуж біжить до села. Там, у холодній тиші сусідської хати (на місці їхньої попелище) крадькома виймає зі споду скрині папірець з чорною смужкою. Хвилину крутить його в худих рученятах, вкритих жахливими водянистими пухирями. Потім хапливо кладе назад. Лягає на лаві й дрімає.
А завтра знову прийде до розбомбленої переправи. До Великого Шляху.
Той папірець помилився. І він обов'язково прийде. Якщо не сьогодні, то завтра. Запилюжений, змоклий від поту. Але такий рідний, довгоочікуваний.
Татко.

Братіку!

Підстаркувате сонце розтікалося іскристим шлаком по захололому небу. Якийсь птах здійнявся понад берези й поодинокі сосни, розпластався чорним хрестом в киплячому світлі. Покосив оком на скривлену жіночу постать й шугнув у торішні буреломи.
Жінка втерла з поморщеного, як печене яблуко чола краплини поту. Заворушилася, щоб розім'яти ноги, й продовжила сповідальне шепотіти.
«Братіку мій! Як же я згорюзалася... Кровиночко моя рідна... Братіку...Одні ми з тобою залишилися. Одні на цілому світі.»
Стара втерла запалі очі, що зовсім несподівано запливли туманом.
«Братіку! Рідненький... Як воно добре, що сьогодні зустрілися! Ніби й не роблю нічого, а вибратися до тебе все ніколилося... То сяк, то так... Знаю, що знудився ти, еге ж, братіку?.
Братіку! А мені оце згадалося, як ти мені калоші привіз. Пам'ятаєш? Я їх цілісінький день не знімала. Навіть спати в них лягла!!!! Ііііііііііііі!!! І ляльку ти мені з бабифросиної сподниці зробив. Баба все побивалася, що клята коза сподницю з'їла. Гонориста коза була в баби Фросі. З характером.
Жінка тихо засміялася.
«Бачиш, братіку, яка дурна стала. Що сьогодні вранці робила – не здумаю. А це, бач, помню. Стара. Дурна.
А за татка так ніхто й не зголосився, братіку. Ніхто. Мені хоч би кришечку землі з його гробу. Таточку...»
Плечі жінки, як білі буруни в негоду, то злітали, то опадали.
«Братіку мій! Один ти в мене залишився. Братіку! Як же мені тошно. Рідненький, звільни мене від самоти! Поклич! Братіку!»
Підстаркувате сонце розтікалося іскристим шлаком по захололому небу. Жінка востаннє попестила рукою траву на гробі брата, перехрестилася й почвалала до цвинтарних воріт.

Не самотня самотність

Небо над світом синє-синє й глибоке-глибоке. Половіють жита. Розливається густим туманом спокій, наповнює кожну клітинку тіла і душі.
Під самим склепінням Всесвіту тягнеться тонкорунною тятивою золоте проміння сонця. Ані шелесне. Лише вряди-годи під важкістю втомленої зеленої мухи схилиться колос, якому суджено наповнитися зерном.
Ще не пломеніють соняшники, не стоять на варті миру й спокою, а вже цікаві горобці обсіли опудало та роззираються на чотири боки зачарованого піснею світу.
У зеленому листі зачервонілася запишалася полуниця, вбираючи вологість світанків і наливаючись під вогняним диском.
А зажурена вишня, що цієї весни в п'ятнадцяте уквітчалася до шлюбу, хилиться до землі під вагою власних діток, сивих ранків й прожитих років
«Чи лишилося в її тілі хоч краплина життя ? Де вона бере сили розквітати щовесни так гарно, ніби в останнє?» – думає дід Василь.
У жилавих руках старого зблискують полуниці. Крапельки води на їхніх бочках відливають всіма кольорами райдуги.
Старий завмирає й слухає тишу. Він знає, як зітхає колос і як шумить гречка, на яку погоду джміль джумить роздратовано, а на яку – лагідно, як риба скидається у воді, розбиваючи на скалки місяць пружним хвостом, як в мереживі тих скалок танцює мошкара, як співає жаба...
Всього наслухався дідок за своє нелегке й довге життя. А що ж йому робити, як не дослухатися до зітхань землі, коли на п'ятсот хат залишився він один. Та ще його Василина під старою вишнею.
Спочатку не стало села, а потім – баби. Була вона чепурненька та моторненька. Без співу дівчат, живого народного слова й крику півнів швидко пішла на бесіду із зорями...
Її дід доглядає тепер пасіку, невеличкий городець, стару вишню. Самотність не часто навідує діда Василя, бо ж гомонить він з усім, що бачить. Та й стара із замашною косою не лякає його: вже давно дідусь почав копати собі в житах останнє пристановище. Тільки хто вирядить діда на вічний спочинок?!
А, може, воно буде краще, коли одного ранку надягне він білу сорочку, з'їсть цілющого медку, ляже у могилку й попливе у Всесвіт ? Колихатимуться над ним жита, сипатимуть зерно на неживе обличчя, руки.
Одне непокоїть діда, боляче відлунює в старому серці: нема з ким медом поділитися, цілющим чаєм пригостити нікого.
Чому вимерло село? Він не переймається таким питанням, а просто сідає до човна, випливає на середину річки й підслуховує розмову зір.
Світ давно відцурався самотнього діда, що ніби з сторінок казки зійшов у двадцять перший вік.
Але дід Василь не тримає на нього зла: дивиться, як пелюстки вишні надають на зелений горбик і вірить, що до наступного літа ще доживе, почує шепіт колоса, помилується бджілкою й піде на вічний спочинок.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123