This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Про що співає Гамаюн?

Разумович Ірина, м. Запоріжжя

Фантастично-патріотична повість (уривки)

Усі стежки життя злились в одну,
І хоч біда не раз мене косила,
Я всім планетам Світу доведу,
Що Батьківщина – то найвища сила.

Пролог
Десь далеко в місті годинник пробив шосту годину ранку. Професор Буринчук потягнувся в кріслі та відклав у сторону документ, який щойно закінчив читати.

Те, що було там написано, звучало фантастично, але професор знав, що про містифікацію не могло бути й мови, адже він тридцять років чекав на отримання цього листа, і ось, нарешті, його давній товариш та колега Меланенко розшифрував текст, про який Буринчук не міг забути півжиття. Професор зітхнув та знову пробіг його очима.
Глава 1
«Країна, в якій я виріс, була найчарівніша на Землі. Сріблясті струни річок, золоті злитки стиглої пшениці, тремтіння кришталевої пісні жайворонків, синьо-чорна гущина лісів… Ми, діти двох світів, були віддані блакитній планеті, але, звичайно, не могли забути Ательстеори, величної зірки, яка дала життя нашій расі багато мільйонів років тому. Кожного року, восени, коли Місяць був у перигеї, відбувалася церемонія вшанування Ательстеори. Тоді ще декотрі наші старійшини ще берегли пам’ять про фіолетовий туман, який тонкими стрічками оплітає неродючі рівнини, відмикали важкі двері Старої обсерваторії, що стояла на околиці Омаренії, нашої земної столиці. Тут вони вмикали телескоп й не відриваючи погляду, милувалися далекою батьківщиною. яка ледве мерехтіла крізь земну атмосферу.
Я був другим міністром при дворі правителя Ідорізія. Правитель та його два міністри вважалися найповажнішими особами в країні, але не меншу значущість мали й три радники правителя, яких обирали з найшляхетніших землян держави. У той час, про який іде мова, радниками правителя були К, М, та Велемир, якому судилося зіграти в моєму житті особливу роль, адже він мав єдину доньку, яка навіки змінила устрій країни.
Глава 2
Росана завжди була поруч, але в той же час залишалася неймовірно віддаленою як від нас, так і від створінь своєї раси, навіть від свого батька. Ніхто не міг зрозуміти цю дівчину, яка годинами перебирала застарілі листки, помережані примітивними літерами, якими користувалися її пращури в давно минулу пору.
– Не марнуй час, – казав дочці Велемир. – На дворі чотириста восьмий рік Нового ладу. Твої папірці належать до темної епохи. Зараз усі пишуть на ілофітових пластинках – чим не гідна заміна? Вогнестійкі, легкі, зручні…До того ж, з них не прочитаєш такої нісенітниці, як з цих твоїх книжок. Але Росана не звертала на нього уваги й продовжувала жити у світі власних мрій.
Наближалася чотириста восьма річниця з того дня, коли «Міжгалактичний орел», корабель мого прапрадідуся, вперше торкнувся ґрунту на тому місці, де зараз висилася Омаренія, столиця нашої держави на Землі. Хоча це величне місто, найбільше в нашій державі, завжди ставало центром урочистостей, у ньому незмінно панував ідеальний порядок. Практично повна відсутність рослин на вулицях підкреслювала чіткі контури споруд, хоча дехто з землян вважав, що це надавало пейзажеві холодного та зловісного вигляду, а будинки та дороги, які відсвічували склом та відбивали сталевими відблисками, відображали бездушність тих, хто їх збудував.
Приготування до свята були сплановані раз і назавжди багато років тому, усі наперед могли в подробицях описати користі, тим більше, що їх було небагато. Зранку Велемир прийшов до мого кабінету довідатись про справи.
Я взяв зі столу маленький ларчик, оздоблений іридієм, одним з найцінніших металів, який так важко було добувати на Землі, та простягнув його Велемирові.
– Будьте ласкаві, передайте Росані.
Він посміхнувся, вочевидь зрозумівши, що в мене на думці:
– Гадаю, згадувати твоє ім’я буде зайвим?
Я кивнув: «Інакше вона не візьме». Велемир трохи задумався і сказав: «Не ображайся на Росану. Забобони вкрай задурили їй голову. Нещодавно вона взагалі з глузду з’їхала. На дах мого будинку сів птах – дивний, мабуть, залишився з тих шкідників, яких твій дідусь наказав відстрелити, та заверещав так довго та жалісно, ніби сумував за чимось. Уже хотів я його прогнати, а Росана скочила – не чіпай, кричить, Алконост мою тугу висловлює. Треба, каже, дійсно землю нашу від чужинців визволяти, якщо вже з Ірію посланці до нас прилітають, скаржаться. А птах цей киває, ніби з нею погоджується».
Велемир здвигнув плечима, потім махнув рукою. «Навіщо я тобі набридаю? Вона вся у свою матір. Але, можливо, з віком це пройде».
– Ви зовсім не сумуєте за дружиною? – спитав я, згадавши, що в землян прийнято вдавати сум за близькими, котрих немає поруч.
– Сумую, звісно, – байдуже відповів Велемир. – Але ж вона сама винна. Говорила якусь нісенітницю про повстання, намагалася людей до бунту підбивати. Але та хоча б пісень не співала та з птахами не балакала.
– Ви не були проти її вигнання.
– А чому противитись? Як вона поїхала, в країні хоч тихіше стало. Для мене ж країна понад усе, – додав Велемир. Він відкрив ларчик, який я йому дав. Усередині був перстень з масивним коштовним каменем світло-зеленого кольору. Велемир постукав по каменю, покрутив перстень у руках: «Це що, справжній амблігоніт? Високо ти оцінюєш моє дівчисько. Звичайно, на вигляд він міг би бути кращим… Однак, справи не терплять зволікання». Він жестом попрощавсь та пішов, а я ще довго сидів та роздумував, чому застарілі земні божества Росані миліші, ніж наша спільна сучасність.
 Глава 3
Біля Старої Обсерваторії зібрався натовп пишно вбраних людей. Щойно завершилася традиційна церемонія вшанування Ательстеори, і правитель Ідорізій разом зі своїми радниками поїхав до палацу. Як завжди, урочистості здавалися землянам украй нудними, щойно вони закінчилися, всі почали гомоніти. Перший міністр Ольбег невдоволено наморщився: «Не люблю я цей земний ґвалт».
Росана стояла в юрбі. Серед усміхнених людей вона виділялася серйозністю. Вигляд у неї був напружений і в той же час відсутній, ніби вона не помічала міста, яке височіло перед нею камінно-металевим монолітом, не чула урочистої промови, яку щойно виголосив Ідорізій. Я поцікавився причиною її пригніченості. Росана відповіла:
– Нудьга все глибше укорінюється в суспільстві. Значить, не все гаразд із нашим світоглядом.
– До чого це?
– Тому, хто шукає сенсу в житті, не буде часу для нудьгування, – терпляче пояснила вона.
– Нудьга є не більше, ніж емоція. Емоції легко побороти, якщо маєш розум.
– Ми вклоняємось розуму, але майже втратили його. Ілюзорний ідол – ось чим він став. У знаннях ми втрачаємо мудрість.
Ольбег, втрутившись у розмову, пожартував, що принади цивілізації зробили дівчину примхливою.
– Те, що на вашій мові зветься цивілізацією, перетворює нас на пасивних глядачів і споживачів. Нестача активності породжує нестачу смислу, – відповіла Росана.
Усі повільно залишали площу перед Обсерваторією. Росана рушила алеєю і не стала заперечувати, коли я пішов поруч. Праворуч був пам’ятник, точніше, меморіальна плита, яка мала особливе значення, адже була встановлена тут першим правителем нашої земної держави на згадку про Ательстеору, і досі вона слабо поблискувала частинками зіркового пилу, що закарбувалися у товщі білого доломіту. Росана мигцем подивилася на пам’ятник:
– Камінь. Усюди мертвий камінь.
– Це наша єдина пам’ять про Ательстеору, – сказав я.
– Ти говориш про пам’ять. Знаєш, зараз я згадала, що колись і наш народ вірив, що в кожного – своя зірка, яка з'являється на небосхилі з нашим народженням. Із смертю ж відбувається падіння її, або туди вирушає дух померлого.
Купка людей, що стояли неподалік, почули її слова та зацікавилися. Почалося шепотіння, дехто перепитував одне одного: «Хто це?», «Що відбувається?», «Про що вона каже?»
Юрба почала тихо гомоніти. Вочевидь, усі вперше порушили складне питання.
– Батьківщина – там, де цінується рідна мова, шануються звичаї та традиції, де живе пам’ять про спільне минуле, долю й недолю, де прагнуть вільного життя. Але ми добровільно залишаємось іноземцями у власній Батьківщині. Як говорить більшість з нас? На сухій суміші своїх та чужинських слів…
Гомін наростав. Промова Росани на багатьох справила враження.
– Чого ми чекаємо? Фальшивого свята поклоніння чужій планеті, яке є не більше, ніж спектаклем навіть для тих, хто має його шанувати.
Вона виразно подивилася на мене. Докір, який лунав у її чорних очах, не міг не відбитися в моїй свідомості. Але я не міг зрозуміти причин для цього. Ми зробили для землян усе. Усе, що мали, ділили з ними. Ми навчили їх справжній мові – чіткій, точній, говорячи якою неможливо було заплутатись або неправильно щось зрозуміти, у якій було достатньо простих слів, що дозволяли уникати незрозумілих зворотів, які Росана називала метафорами та перифразами, і які, за словами Ідорізія, так плюндрували мовлення землян яких-небудь сто років тому.
Мої роздуми були перервані голосом Росани, яка знову звернулася до людей:
– Під впливом чужинців ми все перетворили на шаблони. Сім’я, кохання, честь давно вже стали пустим звуком, риторичною прикрасою (якщо хтось ще здатен звертатися до риторики).
Натовп знову зашумів, але цього разу в гомоні чулися слабкі ноти застереження. Я озирнувся. Далеко було видно, як на площу поспішали кілька осіб, у яких я впізнав Велемира та десяток стражів з гвардії Ідорізія. Але більшість людей не здогадувалися про це і жадібно слухали Росану.
– Зараз ти отримаєш батьківське благословення, дурна дівко! – Велемир, почервонілий від гніву, розштовхав людей та підскочив до доньки. За ним підбігли стражі, які, тільки-но з юрби почулися вигуки обурення, вихопили зброю.
– До мамки захотіла? – закричав Велемир. Він схопив Росану за руки та хотів потягнути звідси, але вона не зрушила з місця, а стояла і з викликом дивилася батькові в обличчя. Натовп підбадьорив її дружнім гулом. Стражі приготувалися атакувати. Я побачив, що свято під загрозою, і вирішив втрутитись. «Сховати зброю!» – скомандував я стражам, і, коли вони завагалися, звернувся до Велемира: «Пане раднику, я забороняю вам вчиняти насильство у святковий день! Якщо хтось не в настрої святкувати, він може забиратися звідси». Я повернувся до Росани: «Це стосується всіх». Вона кинула на мене зневажливий погляд та попрямувала геть з гордо піднятою головою. Велемир, не перестаючи сваритися, поспішив за нею.
Глава 4
Наступного дня правитель Ідорізій зібрав увесь двір у головній залі палацу. Після вчорашньої промови Росани багато обурених містян прийшли до палацу правителя, вимагаючи пояснень, і знадобився значний час, щоб вгомонити їх, незважаючи на невщухаючий дощ, перший за цю осінь. Росана висловила те, про що мовчала більшість. Правитель лютував. Він прекрасно розумів: якщо Росані вдасться переконати людей та залучити їх на свій бік, спокійному життю країни прийде кінець. У своїй люті Ідорізій учинив розгром начальнику охорони, міністрам та радникам. Декотрі з них лишилися своїх місць та були вигнані в заслання. Але особливо дісталося старому Велемирові.
– Як ти поясниш мені те, що дочка мого третього радника поводить себе таким чином: підмовляє людей учинити бунт? – репетував правитель. А той, зігнувшись до самої землі та зчепивши молитовно руки, підлабузницьки виправдовувався: «Та я вже що тільки не робив з цією проклятущою дівкою!
Ідорізій уважно подивився на Велемира: «На перший раз я пробачаю її. Але тільки завдяки твоїм давнім заслугам. Сподіваюся, що твоя Росана – слухняна та любляча донька, яка більш не захоче засмучувати свого поважного батька».
На цьому зібрання закінчилося.
Через кілька днів я сидів у міністерстві, коли двері з шумом відчинилися, і у кабінет увірвався перший міністр Ольбег.
– Чув звістку?
– Яку?
– Перше: бунтарка Росана втекла з дому. Друге: правитель наказав готувати вояків, щоб придушити повстання.
Глава 5
Ми розділилися на дві колони, Ольбег став на чолі однієї, я – іншої. Ольбег перевірив озброєння, яке було досить легким, бо складалося з кинджалів та пістолетів для командирів. Видно було, що Ідорізій не вважав повстання серйозною загрозою. Розвідники доповіли правителеві, що кількість бунтівників незначна, і Ольбег був помітно задоволений.
– Треба лише несподівано напасти, а там все вирішиться саме по собі, – сказав він. Я не розділяв такої впевненості, хоча намагався переконати себе у зворотньому.
Зміїну печеру важко було назвати печерою в повному сенсі цього слова. Це була тісна ущелина в сторчовій гранітній скелі, порослій лишайниками та мохом, у яку, до того ж, можна було потрапити лише з боку річки, що в тому місці була глибока та неспокійна.
Ми вийшли на відкриту місцевість. Навколо скелі було небагато людей. Сотня-півтори, але помітно було, що вони було налаштовані твердо. Я питально подивився на Ольбега: «Може, спробуємо спочатку розібратися спокійно?»
– У нас є наказ. У наступ! – віддав команду перший міністр, і я мав зробити те саме. Вояки із запалом кинулися на ворога. Наступні півгодини виявилися швидкоплинними та плутаними. Усе змішалося. Навколо скелі вибухнула бійка. Кожен противився ворогові з усіх сил.
Хтось гукнув мене. Розкошлачений Ольбег гордою ходою підійшов до мене. Він демонстративно підняв скривавлений кинджал:
– Бач? Чи не хороша робота?
Я кивнув. Позаду хтось несамовито закричав щось про перехоплення. Ми озирнулися. Невелика група землян тікала в бік гаю. Серед них мигцем я помітив жіночу фігуру.
– Прикрий мене, я з ними розберусь, – вигукнув я Ольбегові та, гукнувши вояків, які були здатні мене почути в галасі, кинувся переслідувати втікачів.
Ми наздогнали втікачів на широкій галявині. Я віддав наказ оточувати. Земляни почали відступати до дерев. Серед них була Росана. У руках вона тримала короткий ніж. Вона була готова до сутички. Я зробив спробу переконати її припинити це божевілля:
– Це неприродно. Заради чого ти робиш це? «Звільнення Батьківщини!» Ти хоча б сама віриш у те, що пропагуєш?
– А ти ? – запитала вона.
Питання було неочікуваним.
– Хіба я щось пропагую? – поцікавився я трохи роздратовано.
– Щастя – за допомогою насильства. Розквіт – за допомогою руйнування, – серйозно відповіла Росана.
– Ви самі винні. Навіщо підняли цей даремний бунт? А ця бійка – просто бійка. Нас не турбують поодинокі подробиці, адже загалом вона принесе лише покращення, – відповів я невпевнено.
– Тож у бійців немає совісті? – наполягала вона.
– Чому? Є.
– Навіть боєць має вміти розрізняти правду і кривду.
– Ми служимо саме правді, Росано.
– Якщо так, до чого ця розмова? Починаймо! – і Росана занесла ніж і кинулася на наш загін, перш ніж я міг зупинити її.
Мої бійці вже передчували перемогу, коли раптом зі сторони річки почувся дивний гуркіт. З дерев посипалося листя та сухі гілки. Десь затремтіла прибережна скеля, пролунав звук, схожий на рев якогось невідомого звіра. Серед землян прокотилися вигуки: «Це він! Це Зміулан! Недаремно ми вірили у старовинну легенду. Він прокинувся, щоб допомогти нам!» Земля в нас під ногами почала швидко тріскатися, і розколини, які поповзли по ній, були дійсно схожі на тонких чорних змійок. Земляни спритно перестрибували через особливо широкі тріщини, але деякі з моїх людей не встигли оговтатись від здивування, і були поглинуті розщілинами. Інші раптово кинулись тікати, не слухаючи ані моїх наказів, ані окликів товаришів.
Звичайно, я не вперше бачив землетрус, але тим не менш відчував щось схоже на благоговіння. Дивна думка пронеслася в голові: що ж це за правда така в цього народу, якщо навіть міфічні звірі приходять йому на допомогу? Я потрусив головою, відганяючи нав’язливі роздуми. Вірування тут ні до чого. Вірування – це хибний шлях, що веде в нікуди, адже вони не можуть розвиватися. Вони можуть лише спотворювати факти, намагаючись підігнати їх під свої критерії, то ж, звичайно, це був найбільш звичайний буденний землетрус!..
Тим часом земляни почали наступ. Надзвичайно важко було відбивати град ударів, але я робив усе можливе, щоб одночасно прикривати Росану. Залишки строю зникли, на галявині панував повний безлад.
– Стріляйте, командире! Ми програємо! – крикнув хтось. Я вихопив пістолет, зняв його з блокіратора, але хтось штовхнув мене на слизьке, і пістолет покотився в чергову тріщину в землі…
Я піднявся, обтрусив з одягу пил та гниле листя. Ми з Росаною залишилися єдиними живими на галявині. Вона стояла, притулившись до могутнього дубового стовбура. Близько залунав хор радісних вигуків. Ольбег та залишки його загону вискочили на галявину.
– Цей землетрус! Природа жартує недоречно! Можна подумати, що в тій скелі дійсно живе якесь казкове створіння! – сварився Ольбег. Потім його погляд впав на Росану. – Молодець! Швидко затримав бунтарку! – схвалив мене перший міністр. – Заарештувати її! – наказав він воякам.
Одразу троє з них схопили Росану за руки. Вона не пручалася, а лише з докором дивилася на нас, але цей погляд був промовистішим за коли-небудь сказані слова.
Глава 6
Почувши вирок, Росана злегка здригнулася.
– З дозволу правителя, ви можете сказати кілька слів на своє виправдання, – звернувся до неї суддя, і Росана одразу виструнчилася та з викликом обвела присутніх поглядом.
– Я не боюся кари, – вимовила Росана. – Кожне життя, віддане боротьбі, сильніше роздмухує вогонь на вівтарі нації. Занапастивши мене, ви не знищите мене, тому що Батьківщина – це величезна частина мене, а я – лише крихітна часточка Вітчизни.
Ідорізій байдуже хмикнув. Радники про щось завзято зашепотіли між собою.
– Отже, пропоную затвердити вирок! – оголосив суддя. – Мій правителю, ваша думка?
Ідорізій засміявсь.
– Ви ще питаєте! Звичайно, затвердити!
– Шановні радники правителя, ваша думка?
– Затвердити, – відповіли усі троє, і голос Велемира звучав так же холодно, як голоси його колег.
– Перший міністр? – продовжував суддя.
Ольбег покосивсь на мене, потім піднявся і сказав: «затвердити».
– Другий міністр?
Я подивися на Росану, потім на Ідорізія, піднявся і голосно сказав:
– Я заперечую.
«Я заперечую». Напівпуста зала вибухнула наріканнями. «То ти все-таки насправді втратив розум», – зашипів Ольбег. На обличчі Росани з’явилося неприховане здивування. Суддя завагався, а Ідорізій, який спочатку скочив з місця, переборов лють та проголосив: «Шановні присутні, думки розійшлися. Але це не значить, що вирок буде скасовано. Ви знаєте, що голос більшості є вирішальним. А більшість, – виразно додав він, – вимагає його затвердження та негайного виконання!» На цьому суд було закрито.
Неймовірно, але ніхто не дорікав мені за безглуздий протест у суді. Усі були надто збентежені, адже вирок мав бути приведений у дію одразу наступного ранку.
Я йшов вулицею столиці. Невисокі незграбні споруди похмуро купчилися з усіх сторін. Місто здавалося чужим. Будівля суду, хоча зовні абсолютно не відрізнялася від інших, маячила на горизонті, і, чим далі я відходив, тим більш потворною вона виглядала.
Завтра мала запанувати справедливість. Принаймні, так вважала більшість моїх співвітчизників. Але ж вони завжди знали, справедливе – це те, що знаходиться в гармонії. Тут все суперечило одне одному. Поняття справедливості для всіх підмінилося турботою про справедливість для себе, турботою про власне благополуччя…
 Глава 7
Я поспішав до Тюремного кургану не тому, що боявся переслідування чи очікував раптових перешкод, а тому що мав встигнути дістатись його перш ніж за Росаною зачиняться двері.
Таких тюремно-могильних курганів у державі було небагато, і більшість з них стояли покинуті. Останній випадок засудження до кургану мав місце на світанку нашої цивілізації на Землі, і мало хто з молодого покоління знав, чим завинили ті, хто був там замурований. Однак, зважаючи на події цих днів, можна було припустити, що їхні в’язні заслуговували на кращу долю.
У гроті було темно, прохолодно та моторошно. Приміщення не було просторим, хоча ззовні курган справляв враження величезного. Вузький коридор, яким я потрапив сюди, розгалужувався на десятки інших, вужчих ходів. Низька стеля, в якій де-не-де також виднілися отвори – вертикальні ходи, змушувала нахиляти голову. Не варто було сунутися в ті коридори, не знаючи шляху, адже деякі вели вглиб землі, деякі піднімалися догори, ніби на поверхню, а потім круто обривалися в прірву підземного озера, води якого колись напували поверхневе море, яке ось вже майже тисячу років повільно, але невпинно відступало перед степом. Час від часу грот оживав від луни обвалів, яка піднімалася звідкись з надр землі.
Потрапити усередину було не складно. Зовнішній коридор був відносно прямим, і ті проходи, які відгалужувалися від нього, закінчувалися глухими кутами. Я вийшов у центральний прохід, озирнувся навколо, зробив ледь помітну зарубку над зводом входу, а потім заховався в одному з бокових тунелів, чекаючи світанку.
Нарешті, далеко в головному коридорі почулися обережні кроки. Я зачаїв подих. Скоро увійшли Ольбег та двоє стражів, які вели Росану, очі якої, за правилом, були щільно зав’язані. Вона рухалася впевнено, не зупиняючись, щоб спробувати зорієнтуватися, майже не повертаючи голови. Коли вони вийшли до центру ходу, Ольбег наказав стражам залишити Росану посеред коридору.
Щойно вони зникли, я вийшов зі схованки. Росана здригнулася та зірвала пов’язку з очей. «Не бійся», – прошепотів я заспокоююче. Вона різко, як пружина, повернулася, напружуючи зір. Я ввімкнув ліхтарик.
– Здрастуй, Росано. Будь-ласка, не питай ні про що.
Вона здивовано привіталася. Я вказав на потрібний коридор:
– Вихід – у той бік. Не повертай ліворуч, там глухі кути. Лише прямо та праворуч, там єдиний додатковий хід, який потім все одно виведе на поверхню. Можливо, ти вийдеш трохи з іншого боку, але це неважливо. Тут ніколи ніхто не ходить.
Росана трохи постояла, вагаючись. Потім кивнула: «Якщо це не жарт, я буду завжди вдячна».
– Постривай. – Я простягнув Росані ліхтарик. – Ось, візьми, мені він не знадобиться. Вона поблажливо посміхнулася та похитала головою.
– Дякую. Але я не потребую штучного світла, щоб знайти правильний шлях на землі, де я народилася, де кожна билинка звертається до мене рідною мовою. Як можу я заблукати серед усіх цих звуків, запахів, голосів, кожен з яких луною озивається з глибин моєї душі?
– А в нас нема душі… – відповів я із неочікуваним для самого себе сумом.
Росана уважно дивилася на мене, і в тім погляді читався непідробний жаль.
– Помиляєшся, – вимовила вона нарешті. – Просто душу не можна мати. Її треба зростити у безперервній праці. Увесь народ має докласти до цього зусиль, адже з народної душі народжуються душі особисті.
Вона замовкла.
Тоді ж я мовчки чекав, доки Росана заговорить. Але вона не заговорила. Вона заспівала – тихо і тужливо, але, незважаючи на це, луна широко розносилася по гротові, відбивалась від полірованих стін та гучним відголоском наповнювала пустоти породи…
Я не міг зрозуміти всього…
– Якою мовою ця пісня? – поцікавився я тихо.
– Моєю рідною. Тою, яка народилася й процвітала тут, доки ви… Доки твої пращури не змінили світогляд моїх. Бережи мову – збережеш душу. Так написано в одній посивілій від віку книзі, яку я читала таємно від батька, який хотів… Але це вже неважливо. Зміст цієї пісні досить сумний.
– Тому що вона, мабуть, одна з небагатьох, яким вдалося пережити важкі часи? – перебив я.
– Тому також, але більше тому, що небагато залишилося тих, хто здатен відчути її так, як я. Розумієш, серце моє рветься на шматки, коли я бачу, як мій нерозумний батько та й інші вірять у моральні засади, плекають сподівання на майбутнє, але при цьому навмисно відрікаються від минулого. Можна помилитися раз, але ми вже понад чотириста років живемо в сліпоті. Так не може більше тривати, я маю… – вона раптом зупинилася, а потім тихо додала:
– Пробач. Не…
Я жестом благав її продовжувати, і Росана повеселішала.
– Годі нам бути безбатченками. Ми повинні знайти стежки до кращої долі, – натхненно говорила вона, але раптом щось помітила:
– Що з тобою?
Росана підійшла до мене та провела рукою по моїх очах. Я відчув незвичну вологу.
– Це сльози… – здивовано прошепотіла Росана, – це кришталь, що очищує совість.
У цю мить я помітив на пальці в неї амблігонітовий перстень, який ще так недавно я таємно подарував їй. Здавалося, століття пройшли з тих пір. Росана хотіла приховати його, але я перехопив її руку.
– Росано, я…
Вона м’яко відсторонила мене та прошепотіла:
– Ти інший. Ти кращий, ніж більшість, але…
Тиша, яка настала, була красномовніша за слова. Я мав підбадьорити її, тому сказав:
– Йди, Росано. Йди туди, де на тебе чекають. Ніхто не стане тобі на перешкоді. Тепер я знаю, що ваша душа незламна, то ж хай про це дізнається мій дядько та решта моїх співвітчизників.
Росана попрямувала до коридору, що вів назовні, коли я знову затримав її.
– Благаю, скажи ще одну річ. Якщо те, про що ти мрієш, стане реальністю, у ваших піснях буде менше болю та смутку?
Вона ще раз посміхнулася, цього разу із вдячністю:
– Так. Обіцяю. У вільного народу будуть інші пісні. Спасибі тобі.
– Що ж, прощавай.
Глава 8
Занурившись у власні думки, я раптом вперше помітив, що мій спосіб мислення був іншим. Чи не були це метафори, які любила Росана? Якщо так, то неправий був Ідорізій, коли казав, що вони паплюжать мову. Навпаки, вони… Але, мабуть, ще недостатньо розвинута була моя душа, щоб виразити те, що було в уяві. Щоб розібратися у плутанині почуттів, я дістав пластинку ілофіту, які ми завжди маємо при собі, і почав писати. Писати не кліше і формули, а історію свого життя, яке так дивно переплелося з життям дівчини, яка любила свою Батьківщину і яка навчила мене розуміти кохання. Не знаю, скільки часу пройшло, поки я писав. Слова линули самі, виринали з підсвідомості, адже вперше я писав мовою, яка розірвала ланцюги шаблонів та сама визначала плин думок. Потім щось відволікло мене. Ніби чийсь пильний погляд, спочатку холодний, а потім все більш і більш теплий та дружній. Я підвівся. Здавалося, небо опустилося нижче, а сузір’я, навпаки, стали ледь помітними білуватими ліхтариками. У височині палала єдина велетенська зірка. З невідомої причини я зрозумів, що це була Ательстеора. Вона сама з’явилася переді мною, тоді як інші мали докладати зусиль, щоб побачити її навіть у телескоп…Вона кликала мене, як жива істота. Щоб хоч трохи наблизитись до зірки, я почав підніматись на вершину кам’яного кургану, не відриваючи від неї погляд, і її зелене сяйво мерехтливою стежкою вилося переді мною поміж камінням та уламків скелі. Під проводом Ательстеори я вийшов на саму вершину.
Глава 9
Раптом степ ожив. Загомоніли трави, мілке море забурлило низькими нотами. Далеко внизу два війська йшли назустріч одне одному. Вишиті корогви одного майоріли, хоча вітру майже не було. Воїни рухалися в простому лінійному порядку, рівними рядами, розміреним кроком і усім своїм виглядом вселяли впевненість. Попереду усіх йшла чорнява дівчина. ЇЇ довгі коси зміїлися по плечах, а в карих очах була рішучість. Інше військо не мало жодних прапорів, і рухи його воїнів були дещо скутими та вивіреними. Його закутий в броню командир, у якому я впізнав Ідорізія, робив відчайдушні зусилля, щоб підняти бойовий дух своїх вояків, але, вочевидь, це погано вдавалося. Поруч з Ідорізієм йшли троє радників, і обличчя Велемира було побілілим від жаху та злості. Їхня нерішучість була зрозумілою, адже минуло вже чотириста років з тих пір, як відгриміла остання відкрита війна. Хоча невеличкі бунти інколи траплялися в різних частинах країни раніше, жодного разу вони не перетворювалися на масове повстання.
Я спостерігав за Росаною. Вона дійсно була справжньою донькою своєї землі. Жодна з наших жінок не наважилася б з власної волі піти в круговерть битви. Яку силу духу треба мати, щоб не тікати від вогню та пострілів, а, навпаки, надихати та вести за собою інших. І я знав, що вона не згорить у цьому вогні, як багато тих, безіменних, котрих ми знищували за те, що вони хотіли принести у цей світ Прекрасне, не загубиться у невідомості, як колись її мати, а пронесе стяг незалежності крізь епохи. В одній руці вона тримала довгий срібний кинджал, в іншій несла шовковий прапор, на якому був вишитий птах із довгим золотистим дзьобом.
Ідорізій віддав команду шикуватися у його улюблений бойовий порядок, брікк, коли стрільці з малокаліберною, але надзвичайно далекобійною зброєю формували широке півколо, у якому щільними шеренгами шикувалися бійці з крупнокаліберними револьверами та холодною зброєю. Але, побачивши військо Росани, він передумав. Незважаючи на кількісну перевагу, земляни були майже неозброєні, і, вірогідно, Ідорізій вважав безглуздим сумніватися в перемозі. Тому він наказав воїнам шикуватись у звичайні фаланги, сподіваючись таким чином спростити тактику та прискорити бій.
Росана нанесла черговий удар. Відштовхнула поверженого супротивника, вирвала кинджал з його тіла. Хтось підскочив ззаду, вона різко обернулася, і два клинки з гулким дзвоном зіштовхнулись. Росана подивилась в обличчя ворога та впустила зброю, ніби усі сили раптом покинули її. Перед нею стояв Велемир.
– Ну що, дочко? Добилася свого? – тихо промовив він.
Росана не відповіла, а лише дивилася на батька, і сльози стояли в її очах. Звідкись зліва від них почувся владний крик: «Ну, чого став? Покінчи з бунтаркою!» Ідорізій підскочив до Велемира: «Оглух, чи що? Знищити її! Це наказ!» Третій радник стояв, понуривши голову, не в змозі дивитися на правителя, і тим більше нездатний виконати його команду, хоча Росана спокійно стояла перед ним, готова зустріти свою долю. Вкінець розлючений, Ідорізій вихопив шаблю з рук Велемира. Як блискавка лезо впало додолу, і голова старого відкотилася до ніг його доньки. Росана заніміло дивилася на тіло. Ідорізій заніс шаблю вдруге, цього разу на неї. Але щойно він хотів обрушити удар, неочікуваний зблиск, ніби щось велетенське вибухнуло у небі, засліпило його. Шабля з глухим дзвоном впала на по-осінньому пишну степову траву.
Дивно, що ніхто з бійців не помічав присутності Ательстеори, яка все ще висіла над степом та миготіла зеленим світлом. Але в ту саму мить, коли Ідорізій та Росана зійшлися один на один, велична зірка різко спалахнула, і її яскраве проміння зеленими стрілами полилося на землю, запроменіло по лезах кинджалів та стволах вогнепальної зброї. Засліплені раптовим сяйвом, вояки Ідорізія на мить завмерли на місці, тоді як земляни, які, вірогідно, не помітили нічого дивного, але не змарнували гарну можливість, почали тіснити їх з усіх боків, запобігаючи фланговим маневрам та врізаючись у тил.
Перші сонячні промені торкнулися краю неба. Червоним залило обрій. Битва зупинилася. «Кров…», – пронеслося по рядах землян. «Ні!, – вигукнула Росана, – Життя! Велич! Краса!»
Ряди Ідорізія похитнулися. Багато бійців кинулися у безладний відступ, переслідувані людьми Росани, які вже не звертали уваги на удари лез та стогони поранених.
«Дивіться, дивіться! Гамаюн летить, добрий вісник!» – знову залунали збентежені голоси. Я відвів погляд від степу. Справді, з заходу швидко наближався великий птах. На його могутніх крилах грала райдуга. Гамаюн зробив кілька широких кіл над степом, ніби шукаючи когось, а потім з радісним криком опустивсь на плече Росані. Майже одночасно зійшло сонце. Раптово наповнило воно степ золотим сяйвом, золото злилося з небесною блакиттю, і Ательстеора поступилася місцем цьому сонцю свободи та перемоги. Дивно, але я не шкодував про це. Більше цього, я сподівався, що дух волі охопить й інші куточки країни та передасться від Росани решті людей, і кожен знайде свою правду, і після цієї осені одразу почнеться весна.
Тим часом почався прилив. Хвилі плюскотіли біля самого підніжжя кургану, обіймали моноліти, які залишалися єдиними мовчазними свідками народного тріумфу. Я відклав ілофіт, на якому все ще продовжував записувати все, що відбувалося, зазирнув у темну морську глибину. Здавалося, небесна блакить не відображалася в ній. Я дивився у воду, і бачив там міжгалактичний простір, з якого, оповита легкою пеленою космічного пилу, манила мене Ательстеора. Зачарований, я потягнувсь за ілофітом, щоб занести у мою сповідь опис цієї краси, але раптово зрозумів, що більше немає сенсу обтяжувати себе писаниною, так само як немає сенсу обтяжувати цю гостинну планету своєю присутністю, коли батьківщина чекає на повернення свого сина. Чим більше я дивлюся у прірву, тим гучніше вона кличе до себе… Прощавай, Росано. Як і ти, я обираю волю. Ні, хвилинку! Я хочу попрощатися з тобою твоєю мовою:
Криниця спогадів ніколи не замулиться,
І став священим для мене той день,
Коли уперше з вуст твоїх почулися
Мелодії утрачених пісень.
Не все минає, що кінчається,
 Не все стирається з душі.
Моє кохання з мрією прощається,
Але живуть тепер мої вірші…»

Епілог
На цьому текст обірвався. Професор Буринчук простягнув руку за чашкою кави, яка повністю охолола ще годину тому. Він зробив ковток та закрив очі. У думках він перенісся на тридцять років назад, у той час, коли він, молодий амбіціозний аспірант-археолог, із двома товаришами, Меланенком та Андрєєвим, який спеціально приїхав з Москви, вів розкопки у Кам’яній Могилі. Одинадцять днів наполегливої праці нарешті ознаменувалися успіхом: коли Буринчук зробив черговий удар киркою, великий шматок породи розколовся навпіл, і дивний об’єкт представ перед очима хлопців. Надзвичайно тонка пластинка з невідомого прозорого матеріалу, на якій у променях липневого сонця проступали загадкові позначки. Така ідеальна форма не могла бути результатом вивітрювання чи ерозії, не могла пластинка бути й творінням моря, яке шуміло навколо Могили десятки тисяч років тому. Після довгих сперечань друзі прийшли до висновку, що артефакт, вірогідно, має неземну природу. Звичайно, вони були у захваті від такого відкриття і поспішили до Москви, щоб представити знахідку на Сьомому міжнародному форумі молодих археологів. Однак, їхні сподівання не справдилися. Доповідь Буринчука викликала бурю протестів з боку «світил науки», які в один голос звинуватили його в містифікації та фальсифікації. Обурений вчений покликав друзів засвідчити його чесність. Але тільки-но Меланенко почав захисну промову, почулося зневажливе: «Нумо, друзі, пожартували, й годі», і Андрєєв демонстративно покинув конференц-зал із гордо піднятою головою. То був останній раз, коли Буринчук і Меланенко з ним бачилися.
Розгніваний Меланенко кинув активну наукову діяльність та присвятив життя розшифруванню тексту на загадковій пластинці. Буринчук повернувся в Україну, а через кілька років отримав посаду професора в престижному університеті. Часто він розповідав студентам про Кам’яну Могилу та численні таємниці, якими вона оповита. Неодноразово він повертався до місця, де зробив своє юнацьке відкриття. Щось особливе було там у повітрі – дух минулого, присутність легенди. За кожним каменем тут стояли тіні тих, чиї подвиги стали притчами, і Буринчук майже відчував на собі примарні, але все ще рішучі погляди. Тепер, коли одна з таємниць Могили була розгадана, Буринчук не сумнівався, що саме тут почалася історія українського народу, і, прочитавши нарешті дешифрований текст, він упевнився: які б випробування не випали на долю його країни, обов’язково прилетить незримий Гамаюн, чиї широкі крила захистять і зігріють його націю.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123