Пісні Прикарпаття: флоросимволи жіночих та чоловічих образів

Гук Надія, 18 р., гімназя,м Калуш, Івано-Франківська обл.

Слово, яке вимовляє народ, – це ім’я конкретної речі, конкретного явища, а не просто їх знак. Слова-символи підсилюють образність мови фольклору, роблять її невимушеною, соковитою, дотепно-влучною.
Мовець як представник етносу завжди керується у своїй діяльності досвідом попередніх поколінь, тобто тими знаннями, які акумулювалися у традиціях, віруваннях, звичаях, міфології, фольклорі.

Людина послуговується стереотипними уявленнями, як частиною “мовного” досвіду його етносу, сприймаючи культуру через міфи та казки, прислів'я та приказки, фразеологізми, через багатство народної мови.
Результатом взаємодії фізичного та духовного у свідомості людини постає образне мислення. Воно відіграє важливу роль у процесах символізації предметного світу. Символіка образу конкретної реалії знаходить вираження у перенесенні смислів одного предмета на інший. У такому разі останній постає символом оригінального предмету, смислів якого він набув.
Символіка народних пісень приваблювала багатьох учених, зокрема
Г. Сковороду, М. Костомарова, М. Максимовича, О. Потебню, І. Франка,
В. Кононенка, В. Жайворонка.
В наш час увага до проблем національного самовираження зростає. Тому дослідження слів-символів жіночих та чоловічих образів у піснях Прикарпаття, які віддзеркалюють культурно-історичні умови життя українців, світогляд, соціальні відносини є актуальними.
Полем для дослідження було обрано збірку різножанрових пісень: колядки і щедрівки, гаївки, історичні та суспільно-побутові пісні, балади, ліричні пісні, старовинні галицькі пісні-вальси, жартівливі, соціально-побутові, колискові, коломийки, народні романси та пісні літературного походження. Завдяки цьому розглянули слова-символи крізь товщу вікових нашарувань етнокультури Прикарпаття, що і стало новизною цієї наукової роботи.
В цій роботі досліджено, що для пісень Прикарпаття є характерні ґендерно-марковані флоросимволи, а також флоросимволи, які мовець (український народ) застосовує для змалювання, як жіночих, так і чоловічих образів. Символіка в текстах українських народних пісень належить до царин фольклористики та народознавства, тому результати дослідження цієї наукової роботи можна застосовувати та продовжувати розвивати в цих галузях науки.

Український фольклор – джерело історичної пам’яті та культури народу

Народна культура та мистецтво українців є одними з найбагатших надбань культурної спадщини європейських націй. Для українського фольклору характерними є багатогранність жанрів, поетичність і вишуканий ліризм, невтримний запал.
“Фольклор (від англ. folklore – народна мудрість, знання) є важливою складовою частиною культури народу”/
Українці змогли зберегти свою національну самосвідомість і пронести крізь століття поневолення дужчими народами, втративши свою державність. Носієм української культури стало село. Саме там з уст в уста від матері до доньки, від батька до сина з покоління в покоління передавались життєвий досвід українського народу, народна мудрість, світогляд та ідеали, фольклор слугував кумулятивним засобом. Усна народна творчість віками формувалась разом з мовою і тому увібрала в себе багатовіковий досвід, знання та пам’ять про історичне минуле на різних стадіях розвитку українського народу. Саме тому фольклор став віддзеркаленням не тільки найважливіших подій в історії України, починаючи з княжої доби, а й зберіг численні архаїчні язичницькі мотиви і символи, які часто приховуються під нашаруванням християнських традицій. Завдяки фольклорній спадщині ми можемо ознайомитися із стародавнім побутом українців, уявити їх свята і будні, які були сповнені магічних обрядів. Найдавніший фольклор (язичницький), виражаючи форми буття, поєднує вірування і уявлення, базується на етичній основі. Для наших предків усе в природі було впорядковане вищими силами. У цьому ряду було і сонце, і місяць та зірки, і земля, і дощ, блискавка, град, мороз, усі живі істоти, серед яких людина сприймала себе як рівна серед рівних. Найдавніша форма фольклору – молитви (заклинання), колядки, щедрівки, веснянки, троїцькі, купальські, жнивні пісні, обрядова і календарна поезія, замовляння і приказки, казки, міфи, легенди.
Твори усної народної творчості поділяються на музично-поетичні (пісні, думи, приспівки і т.д.) і прозові (казки, легенди, анекдоти і т.д.).

Поняття “символ”, “образ”

“Вчення про символ як категорію пізнання, мислення, мови і художньої творчості сягає ще античної філософії та риторики. Давні мудреці вважали, що думка зароджується і передається в образах і символах. Звідси виникає потреба у фігурах як складних образах і в образах як містилищах кількох фігур”.
Існує багато визначень поняття “символ”. Так в енциклопедії “Українська мова” символ – “…багатозначний предметний образ, який об’єднує між собою різні плани художнього відтворення дійсності на основі їх суттєвої спільності, спорідненості; один із поетичних тропів”/
Святовець В. Ф. дає таке визначення: “… комбінований і багатозначний образ, що приховує конкретний та асоціативний зміст; умовне позначення певного предмета, явища за допомогою інших понять на основі спільної ознаки, часткової чи приблизної подібності для гранично стислого, але виразного, заснованого на асоціативності передавання глибинної сутності означуваного слова”.
В “Літературознавчому словнику-довіднику” символ – “предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища (лотос – символ божества в індійців, хліб-сіль – символ гостинності в українців, блакитний колір – символ надії та ін.), має філософську смислову наповненість, тому не тотожний знакові”.
Кочерган М. П. наголошує, що символ – це “умовний знак, прикмета, ознака – слова з максимально узагальненим значенням на основі образної конденсації смислу, яке виявляється в контексті світоглядної традиції певного народу”.
Найбільший внесок у дослідження народної символіки зробив О. Потебня, який зазначив, що символ не лише стилістична категорія, а й продукт культурно-історичного розвитку людства, пов’язаний з мовою, світоглядом, пізнанням світу.
Первісне єднання людини з природою стало причиною виникнення великої кількості архетипних образів та символів на основі природних явищ, рослинного світу. Ці мотиви споріднюють пісенні жанри з міфологією. М. Костомаров у праці “Слов’янська міфологія” наголошує, що “cудячи по залишках нашої міфології в піснях, здається, мало у якого народу була така оживлена і осимволізована рослинна природа; дерева і трави часто говорять і між собою, і з птахами. І мають символічне застосування до людини.”
Занурюючись своїм корінням у міфологічний світ давнього народного світосприйняття, мова зберегла багато воістину неперевершених зразків етносимволіки слова й виразу (наприклад, символи рослинного світу: хрещатий барвінок, зеленеє жито, рута-м’ята, червона калина, тройзілля та ін.). Етносимволіка слова, тісно переплітаючись з етносимволікою позначуваної ним реалії, стає основною підвалиною становлення особливих концептуальних мовних продуктів – етнокультурних концептів, або знаків етнокультури. У переважній більшості ці концепти стали константами української національної культури, що завжди живилася з невичерпних народних джерел.
Анімістична віра предків сповідувала культ одухотвореної природи, що й став основою первісного релігійного світогляду. Він включав три елементи: аніматизм – оживлення, анімізм – одухотворення та антропоморфізм – олюднення. Ознаки цього світогляду пережили тисячоліття. Бачимо їх і сьогодні в народних піснях, казках, загадках, пареміях, оригінальній літературно-художній творчості, поетичній зокрема. Залишаючись двоєвірцем, народ розвиває свої давні світосприймання в міру розвитку власної культури, еволюції суспільних та господарських форм життя. При цьому залишається непорушною головне тло давньої віри – природопоклонство.
Культ рослин, зокрема, дерев мав тісний зв’язок із стародавніми культами та віруваннями. Вважалось, що у старих Деревах (особливо у дубі) живе дух лісу. Тому біля них здійснювались певні обряди та поклоніння. Обожнювались тотемні рослини – ті, що мають особливу силу проти хвороб, вроків, магічну дію тощо. Особливого значення надавалось тим явищам природи, які, за віруваннями, мали зв’язок із потойбічним світом і могли передавати людям “таємні знання” із потойбіччя. Пізніше об’єкти цього культу включались у систему національної флоросимволіки.
Образ – “персонаж, троп, мотив тощо, які домінують у фольклорному
чи літературному творі, наприклад, образ козака у народних думах, “зайвої людини” у прозі М. Хвильового, В. Підмогильного та ін., метафора сонця у ліриці І. Драча” або ж “центр літературного твору, категорія, що об’єднує всю систему мовних структур персонажів у їх співвідношенні з оповідачем (оповідачами) й через них стає ідейно-стильовим центром цілого макроконстекту, цілісного естетичного об’єкта”.
Отже, символ – один з поетичних тропів, який умовно позначає певний предмет, за допомогою інших понять на основі спільних ознак, часткової чи приблизної подібності, асоціативних зв’язків. Цей художній засіб слугує для яскравого змалювання образів в українському фольклорі.

Флоросимволи жіночих та чоловічих образів

Український фольклор, – за Миколою Васильчуком, – це той аргумент, який реально показує нашу давнину. Так, пісні несуть такий потужний заряд українства, таку його правдиву досконалість, що розумієш: українці справді давні, а не наслідок політтехнологій австрійської доби.
Базою дослідження флоросимволів жіночих та чоловічих образів було обрано книгу “Пісні Прикарпаття” у записах Петра Свериди. Він працював над нею впродовж десятиліть. У збірці представлено різножанрові пісні, записані на Івано-Франківщині у другій половині XX століття. Саме народні пісні та народні пісні літературного походження репрезентують дійсність із особливою експресією, образністю, розкриваючи ставлення народу до тих чи інших подій та явищ, їхню історію, культуру, звичаї, символи.
Під час дослідження ми проаналізували 397 одиниць ілюстративного матеріалу і встановили, що у центрі пісенного простору перебуває людина, її образ, сфера емоційної й раціональної поведінки. Чоловік, жінка – ліричні герої – епіцентр народної творчості.
Кожен тип культури виробляє свою символічну мову й свій образ світу. У пісні, національній пам’яті народу, приховані глибинні риси мовного вираження всіх аспектів світосприйняття, руху національної думки. Народна символіка як кодовий знак світосприйняття розкриває ментальність українського народу. Вона надзвичайно багата, неординарна. Особливу групу складають рослини-символи: дерева, кущі, трави і квіти. Їх можна поділити на чоловічі і жіночі.
В українських народних піснях розкривається образ жінки, яка втілює в собі все ціннісне і прекрасне, що передає минуле й створює майбутнє. Жінка – берегиня родинного вогнища, уособлення найвищих морально-етичних, соціально-культурних норм. В залежності від функціональної місії в родині (жінка/дівчина, жінка/дитина, жінка/мати, жінка/дружина, жінка/невістка, жінка/вдова) формуються жіночі образи, які супроводжуються відповідними символами.
Опрацювавши ілюстративний матеріал, ми встановили, що найбільш вживаними для жіночих образів є флоросимволи:
а) назви дерев, кущів та їхніх плодів: калина, верба, тополя, терен;
б) назви квітів та трав’яних рослин: рута, барвінок.
Всі вони мають власне символічне значення, яке містить в собі національно-культурний компонент, і вживаються на позначення людей.
Червона калина здавна вважалася символом України. Її садили біля хати, дівчина дарувала калину своєму нареченому на знак вірності і любові, нею прикрашали весільне гільце молодої. Вона була не лише окрасою осель, а й оберегом.
Кущ калини уособлює в собі жіноче начало. Вона – “символ духовного життя жінки: її дівочість, краса та кохання, заміжжя, радість і горе, родинні почуття”. Наведемо кілька прикладів із образом-символом “калина”:

Ой у лузі калина стояла.
Ту калину дівчина ламала.
Ту калину дівчина ламала.
Вона всіх парубків чарувала.

Ламати калину означало виходити заміж, любити. Цвіт калини молодість,
кохання:

Червона калина, раз,
Біленько зацвіла, два,
Молода дівчино, шум – трія – ра,
Жовняра любила, у – ха – ха – ха.

У попередніх зразках пісень автор використовує паралелізм,
порівнюючи красу калини і дівчини, а в наступних – порівняння:

Я червона, як калина, як калина,
Ще й солодка, як малина.
А в Космачі такі дівки,
Єк цвіт на калині.

В народній уяві калина, в якої ягоди червоні, а цвіт білий – символ дорослості дівчини і дівоцтва. Звідси ламати калину – позбавляти дівоцтва, наприклад:

Козаче, козаче, я тобі не вірю:
Зламав-іс калину на моїм подвір'ю.
Зламав-іс калину гілляву, гілляву
Зрадив-іс дівчину біляву, біляву.

Верба – жіночий символ Світового Дерева. Її вважали прадеревом життя,
а Чумацький шлях(Молочну стежку) – її відображенням на зоряному небі. Вербу по праву можна назвати українським деревом-тотемом, від якого, як вірили, походять люди. В народі здавна існує повір’я, що дітей знаходять на вербі. Гаївка “Вербовая дощечка” виконувалась дівчатами під час весняної гри. Вербовая дощичка символізувала місток, по якому дівчата переходили від дівочого до заміжнього життя:

Вербовая дощечка, дощечка,
По ній ходить Настонька, Настонька…
На все поле леліє, леліє,
Звідки милий приїде, приїде.

В українській культурі верба символізує швидкий ріст, здоров’я, життєву силу, плодючість. Відрізана гілочка верби, навіть без коріння, приживається в будь-якому ґрунті, так і дівчина, яка після заміжжя йде в чужу сім’ю, “приживається” в ній, чужа родина стає їй рідною. А суха верба символізує смуток дівчини, яка розлучається з коханим, як от у пісні “Ой вербо, вербо”:

– Ой вербо, вербо, сухая вербо,
Чом твоє листя впадає?
Ой де ж ти їдеш, де від’їжджаєш,
Ти, мій миленький, від мене.

Тополя – типовий образ нещасливої долі жінки-невістки, яка перетворюється на дерево через свекрушину неприязнь чи закляттях:

– Іди, ти, невістко,
Зелений льон брати,
Як його не збереш,
Не вертай до хати.
Брала льон невістка,
Брала, не дібрала.
Та й посеред поля
Тополею стала.

Та часом тополя взагалі не пророчила заміжжя, вказуючи на обман з боку парубка, наприклад в пісні “Коні, мої коні”:

– Дивись, дівчинонько,
На суху тополю,
Як розпустить листя –
Оженюсь з тобою.
Дівчина ходила,
Тополю гляділа.
Та суха тополя
Листя розпустила.
–Дивися, дівчино,
На той камінь в воду,
Як вода забере –
Оженюсь з тобою.

В наступних прикладах це дерево – символ смутку. Дівчина після загибелі коханого, як і нещасна невістка, стає тополею, наприклад в пісні “Їхав стрілець на війноньку”:

Дала дівчина хустину.
Стрілець у бою загинув.
Накрили очі темної ночі –
Стрілець навіки спочинув.
А злії люди на силу
Взяли нещасну дівчину.
Там серед поля гнеться тополя
Та й на стрілецьку могилу.

Рослина терен – колючий кущ, що дає темно-сині плоди з терпким присмаком. Його ягоди є об’єктом традиційного порівняння:

Чорні очка, як терен, чорні очка, як терен.
Чорні очка як терен, як терен, як терен.
Коли ж ми ся поберем, поберем, поберем?

Крізь тернові кущі дуже важко проходити, тому рослина символізує життєві труднощі, розлуку, вдівство – стан, який у народній традиції оцінюється як соціально-неповноцінний (поряд з неодруженими, сиротами, покритками):

Цвіте терен, цвіте терен,
А цвіт опадає.
Хто в любові не знається,
Той горя не знає…

Дерево береза “символізує (своїми похилими вітами) тугу, смуток, горе, печаль”, як от у пісні “Ой зацвіли ті білі берези”:

Ой зацвіли ті білі берези,
Ой зацвіли вони, зацвіли.
Там стояла молода Маруся,
Про розлуку їй милий говорив.

Мікросвіт кожної української родини зароджувався в обійсті та хаті господаря:

А я мешкаю коло криниці.
Приїдь, козаче, на вечорниці.
Моя хатина горішкувата,
До неї стежка барвінкувата.
Моя хатина сніпками шита.
Прийди, козаче, хоч буду бита”.

Віталій Жайворонок в книзі “Знаки української етнокультури” розповідає, що “…горіхами прикрашали весільне гільце; горіхи символізували добрий урожай, багатство і плодючість”; барвінок – “…символ дівоцтва, дівочої краси, чистоти, першого кохання”. Ліричний герой – молода дівчина – закликає свого коханого, принаджуючи достатком і дівоцтвом.
Етносимвол рута, як і барвінок уособлює дівоцтво, а також шлюб, нещасливе кохання, розлуку з милим. Наприклад:

Руту сію, руту саджу,
Руту поливаю.
А я тебе, мій миленький,
Щодня споминаю.

Суспільна позиція чоловіків та жінок, особливості їхніх стосунків зі світом, своєрідність виконуваних ролей вплинули на формування відповідних образів. В народних піснях оспівується дівоча врода, а образ хлопця-козака розкривається через відношення до дівчини, рідної землі – України. До найбільш уживаних флоросимволів, які розкривають чоловічу сутність належать: дуб, явір, терен, береза.
В народних піснях тісно переплелись язичництво і християнство. Християнські свята наклались на святки дохристиянських вірувань. Так, з давен-давен дуб уособлював народження дитини – звідси звичай садити це дерево при появі на світ сина. Саме тому дуб символізує мужність, силу, могутність, молодість, зрілість. Використовуючи паралелізм, мовець розкриває внутрішній стан ліричного героя, наприклад:

Ой ти, дубе зелененький,
Дубоче, дубоче.
Та ні дав би я за дуляри
Житє парубоче;
* * *
– Ой ти, дубе зелененький,
Чого ти ся хиляєш?
Ти, козаче молоденький,
А де ж ти ся збираєш?
– Збираюся, моя мила,
Збираюся на війну.

Явір садили на могилі загиблих воїнів, з його деревини виготовляли домовини, саме тому, лексичним фоном слова “явір” в українському народі є журба, туга за рідним краєм та смерть козака. Мовець використовує такі паралелі в своїх піснях:

Піднесли його під явір,
Явір зелененький
Ой там лежить поранений
хлопець молоденький;
Іде мамка дорогою,
Людей ся питає.
Чи далеко під явором
Синок помирає;
Явір зеленеький.
Погибає на війноньці
Жовняр молоденький…

Кущ терен в українському фольклорі символізує життєві труднощі, розлуку і використовується для змалювання, як жіночого, так і чоловічого образу:

В чистім полі там висока могила,
Там є твоя люба мила дружина.
Ой у полі росте терен, раз
Вітер ним колише, два.
На кого я, товаришу, раз, два, три,
Своє дівча лишу, два.

На городі калинонька,
Під горою терен.
Полюбив я дівчиноньку,
Люблю і тепер.
Ой, жаль, жаль серцю буде.
Візьмуть її люди, моя не буде.

Автор проводить паралель між невеселою жіночою долею та життям приймака, яким ставав хлопець-сирота “без роду та племені”, використовуючи дерево-символ березу. У пісні “Ой росте береза” відчувається позитивне ставлення автора до приймака:

Ой росте береза
Біля перелазу.
Ой ніхто так не бідує,
Як приймак відразу…
Оре приймак, оре,
Та й в гай поглядає.
Усі жінки несуть їсти,
А його немає.

Пісні про приймаків – рідкість, оскільки після одруження невістка йшла в дім свекра продовжувати чоловічий рід.
Сім’я – це поєднання жіночого та чоловічого начала. Весілля – точка відліку цього поєднання. В українському фольклорі вінок символізує початок народження сім’ї.
Плели вінок з барвінку в четвер перед весільною неділею. Його клали на хліб у вигляді кола і несли до батьків нареченої, щоб ті поблагословили доньку до шлюбу. Цей весільний обряд називали вінкоплетінням.

Під-час шлюбу священник накладає вінці на голови наречених, як освячення шлюбу. Звідси і походження слова “вінчання”.
На початках християнства після вінчання молодята ще вісім днів не були чоловіком і дружиною. Вони носили на собі вінці, які тоді були не металеві (позолочені чи срібні), а плелись з квітів. Восьмого дня приходили знову у храм, і над ними читалась відповідна молитва на зняття вінців, і тільки тоді їм дозволялось вступати в сімейні стосунки.
У гаївці “Ой на горі жито, жито” так описується шлюб:

А в церкві два престоли
Та й оба новенькі.
А там будуть присягати
Двоє молоденьких.
Там вони сі поміняють
Срібними перстенцями.
Та ніхто їх не розлучить
Бо вони звінчані.

Отож, для пісень Прикарпаття є характерні ґендерно-марковані флоросимволи, наприклад: калина, верба, тополя, барвінок, рута (жіночі), дуб, явір(чоловічі); також флоросимволи, які мовець (український народ) застосовує для змалювання, як жіночих, так і чоловічих образів, наприклад: терен, береза. Вінок – початок створення нової сім’ї – символ, який поєднує жіноче та чоловіче начало.
У процесі дослідження ми становили, що національна специфіка лексики українського фольклору найчастіше виражається через паралелізм та порівняння. Народна символіка як кодовий знак світосприйняття розкриває ментальність українського народу. Через ґендерно-марковані символи (рослинний світ) розкриваються образи чоловіків та жінок.
Симоліка в текстах українських народних пісень належить до царин фольклористики та народознавства, тому результати дослідження цієї наукової роботи можна застосовувати та продовжувати розвивати в цих галузях науки.