Пам’ятаймо… (Збірка замальовок до 28-ї річниці аварії на ЧАЕС)

Сумні мамині очі… Задумливо та журливо дивляться вони кудись у далечінь, де широка смуга обрію загромаджує іншу половину світу від докучливих поглядів. Але відображається в них не сивий вечір міста, не затягнуте димним поглядом заводів небо, і навіть не я – маленька чорнява дівчинка в картатій сорочці та пишній спідничці.

- Мамо, що там? Щось цікаве? – я намагаюся простежити за її поглядом, вловити частку тієї швидкоплинної туги, яка оповила мою зазвичай життєрадісну матусю.

- Де саме, доню?

- Там, куди ти так уважно дивишся.

Мама знизує плечима та, здається, не зразу може відповісти.

- Там дніпровські хвилі з білими пісками, гнучкі верболози, там наша столиця – Київ…

Але цим не вдовольнити дитячу допитливість, яка, мов бездонна криниця, жадібно всотує кожне слово, кожен уривок цікавої фрази.

- Але ж ти зовсім не тому так старанно вдивляєшся туди !

Маминими вустами пробігає ледь помітна посмішка. Мама все розуміє. Вона запрошує мене присісти поруч з нею та змітає рукою з лавиці сухе жовте листя. На пальці в неї крихітною білою зірочкою блищить каблучка. Материнська рука випромінює турботу та тепло. В інший час я б, мабуть, попросила погратися з прикрасою, або просто схопила б цю рідну, ніжну руку, поклала свою пухку дитячу долоньку в мамину – м’яку та надійну, і прислухалася б до вечірньої тиші та ласкавого шепотіння ліхтарів, відображених у розмитій дрімоті калюж. Але це - в інший час, а зараз я хочу віднайти те, що здається мені найвеличнішою істиною у світі. Тим більше, що мама і сама бажає поділитися зі мною своєю таємницею.

- Та що ти, доню, які ж тут можуть бути секрети? – в мамині очі повертаються гострі, майже пустотливі вогники. – Навпаки. Це має бути відомо всім, адже зачепила ця подія не мало не багато – увесь світ…

Так я вперше почула слово «Чорнобиль». Розповідь мами линула плавно та неспішно, речення слушно та вправно шикувались у стрій, але у юній свідомості займали свої, тепер уже незмінні місця поняття «атом», «реактор», «радіація», «евакуація». Дивно, але ці складні, громіздкі терміни не валилися у пам’ять безформенними каменюками, не відбивалися у враженнях незграбним вантажем, а сприймалися за потрібне, як пригадується якась давно забута, але невід’ємна частина історії особистості. Чому в мене тоді не виникло велетенської купи питань, чому не захлеснула хвиля наївних здогадок та припущень? Звісно, мама все значно спростила та прикрасила, але не це було основною причиною. Просто я зрозуміла, що Чорнобиль – це не одне з тих далеких та недосяжних страхіть, які так часто демонструють в новинах, а історія моєї Батьківщини, доля моєї родини, моя доля і моя правда.

Пізніше навчання у школі та університеті, та й звичайний життєвий досвід, додали безліч штрихів до давньої маминої оповіді, різноманітні, інколи суперечливі гіпотези щодо причин та наслідків катастрофи, її впливу на екологічну ситуацію, здоров’я людей, та перспектив на майбутнє часом перетворюють картину чорнобильської трагедії на строкатий гобелен, зітканий з десятків різних думок, точок зору та теорій. Але у багатій палітрі сперечань та дискусій незмінно переважають чорні кольори, бо хоч в одному всі дотримуються єдиної позиції: аварія на ЧАЕС стала наймаcштабнішою техногенною катастрофою за весь період існування атомної енергетики як за кількістю загиблих та постраждалих, так і за економічними збитками. Але сухі цифри та підрахунки ніколи не відкриють завіси, якою відгороджені від сторонніх спостерігачів жертви чорнобильської брудної бомби, що залишились наодинці із духовним спустошенням, самотністю та відчуженням.

Тема Чорнобиля багато разів розглядалася науковцями та публіцистами, але чомусь і досі міцно не закріпилася у художній творчості. Чи то тривале замовчування і нестача радянської «ґласності» відкинули Чорнобиль на другий план, чи то банальна байдужість та необізнаність заважає нашим сучасникам озирнутися, - я не беруся судити. Замість цього я просто пропоную свій художній погляд на подію, яка невиліковною раною залишається на тілі нашої держави та душі народу.

Про Чорнобиль знає кожен, але не кожен має змогу дізнатися подробиці подій із перших вуст. В мене, на щастя, така можливість була і є, адже мої батьки були безпосередніми учасниками тих, наполовину вкритих легендами трагічних подій, і саме батькам я дякую за подароване мені натхнення.

Епізод 1

Вона колише застарілі тіні,

Мов мавзолей міцний, недоторканний.

Та ворог мовчазний і невблаганний,

В захоплених угіддях спить віднині.

Вона, як неприступна удова,

У траурнім уборі гордовита,

Таємною нудьгою оповита,

У мертвім смутку все-таки жива.

Туман накрив ту пам’ятну весну,

За обрій плинуть невгамовні роки,

І час від часу тут лунають кроки,

І місто прокидається від сну.

Той, хто колись його вигнанцем став,

Вертається до міста на хвилину,

І крізь м ‘яке мереживо полину

Хтось йде шляхом, який з дитинства знав.

Зупиниться. І знов бракує слів,

Коли батьківську бачиш в тліні хату.

«Пробач живих…» Що можна ще додати?

«Пробачила», - полин прошепотів.

Усе пішло. Минуло і завмерло. Звичайно, це не новина – жовтіє і опадає листя з дерев, відлітають у теплі краї листки календаря. Але не так. Так не мало бути.

Мені шістнадцять. Попереду вічність, і від того ще сумніше. Здається, ще вчора було все: усюди снували люди, гомоніли дітлахи, вулицями торохтіли рідкі автівки, метушливо ляскали двері магазинів, шкіл та дитячих садків. Ввечері мерехтіли ліхтарі, і їм відповідали вогні сімейного затишку у вікнах. Відтоді не змінилося нічого, і все ж змінилося геть усе. Залишилися ті самі вулиці, але по них гуляє лише вітер, що ліниво грає застарілим сміттям. На сірих подвір’ях тих самих шкіл не чутно жвавого гвалту. Люди пішли, залишивши мені усе, окрім головного – своєї любові та турботи. Вони зникли, не забравши скарбу з осель. На поличках у темних квартирах все ще вкриваються пилом дорогі чиємусь серцю світлини. У мовчазних шафах печальним караулом вишикувалися книжки, чиїх хрустких сторінок вже давно не торкалася нічия рука. Де-не-де, на порослих бур’яном ганках, вірні пси все ще чекають повернення хазяїв. Марно. Я відчуваю. Так, саме відчуваю. Хай моє тіло зроблене з цементу та бетону, але в мене також є почуття. У міст є душі. Бо «неживий» – не значить «без душі».

Епізод 2

Весна в новій смарагдовій хустині

Бринить теплом в блакиті річковій.

А в них одна незлічена хвилина

Покликать смерть і виклик кинуть їй.

Двері автобусу розкрилися з боязким ляскотом. В салон, де ми були ув’язнені всього лише 15 хвилин, але свинцево-важка атмосфера якого вже зімкнула свої іржаві кігті на наших горлянках, вривається життєрадісний запах озону. Ніби веселий хлопчисько, пурхає він по довгій «гармошці» «Ікарусу», але всі розуміють, що це лише омана чуттів. Ця весна суха та тепла. На грунті немає ані краплі дощу. Але у повітрі, здається, розчинився привид свіжої грози. Можливо, десь недалечко пройшов рясний дощ. А можливо, це запах страху. Але ні, сказати так значило б збрехати: мало хто по з нас по-справжньому наляканий. Так, тривога та напруження майже фізично присутні у кімнаті. Але ніхто не виказує цього. Наші очі сповнені не страхом, а рішучістю та гарячим бажанням виправити чужу помилку, яка так раптово розірвала нашу звичну і затишну буденність. В лавах добровольців ледь чутно лунають репліки несміливого нарікання: з’явилася сухість у роті, неприємне застудливе подразнення в горлі, від якого сльозяться очі та плутаються думки. Ще вчора ми були абсолютно різні, кожен прив’язаний до власного життя, власних проблем, ніким не знаний і нічого не знаючий про інших. Сьогодні, за лічені години, ми перетворились на єдине ціле, злилися у спільний організм. Ми одне, бо ми – перша зміна ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Спецприміщення тріщить по швах від натовпу новоприбулих. Коли прямували сюди, думалося: все обійдеться, чи не кожного тижня трапляються різні нещасні випадки… Але скоро стає зрозуміло: таке трапилося вперше.

У наскоро створеному штабі з ліквідації наслідків аварії задіяні спеціалісти різних професій з наукових, військових та інших установ. Але більшість тих, які зібралися тут зі мною – зовсім молоді хлопчаки, солдати-строковики. Мабуть, у свої вісімнадцять вони ще не повністю усвідомлюють, що через кілька годин стануть одними з тих, хто врятує світ від атомної бурі. Вони намагаються здаватись безпечними. Можливо, це здається їм просто пригодою. Може, десь глибоко в душі, під шаром побоювань перед невідомим, вони мріють стати героями та тихо радіють, що стали по-справжньому необхідні своєму місту та своїй країні. Дивлюся на них, мимохіть зціпивши кулаки. Чому доля так несправедлива до молодих? Навіщо їм добровільно поспішати до самого пекла?

Звук дверей, що відчиняються, заставляє здригнутися. До кімнати заходить черговий по зміні. Невисокий, втомлений майор з постійно збентеженим виразом на обличчі. Так, штаб надає ліквідаторам докладні інструкції, але не все можна висловити на папері, і кожної миті відповідальні за проведення робіт мають приймати важкі та непередбачені рішення.

- Завдання – розчистка даху третього енергоблоку від уламків графітових стрижнів. Максимальний час перебування у зоні небезпеки – три хвилини. Питання?

Тим часом з’являються інші військові. Нам роздають робочий інвентар – лопати, захисні костюми. Респіратор незвично тисне обличчя. Здається, у ньому дихати стає лише важче. Але насправді це кров стугонить у скронях, здавлює серце.

Піднімаємося сходами до виходу на дах. Вузький прохід завалено уламками – свідоцтво страхітливої міці тієї сили, що вирвалася звідси у ту неспокійну ніч. Уламки бетону. Погнуті шматки арматури. Шматки цегли, яскравий помаранчевий колір якої виглядає неприродно веселим на фоні безладної купи будівельного сміття.

Тік.. Секундна стрілка невблаганно почала відраховувати мій час. Раптово обважніла лопата пече долоню навіть крізь гумову рукавицю. І отрута в повітрі здається, стала видимою, немов хвильки жару над асфальтом у літній день. А на даху, у декількох кроках від мене лежить великий шматок того, що може здатися звичайним вугіллям, якщо б не відчутна присутність небезпеки, що потоком променів ллється від нього.

Графітовий стрижень.

Я роблю крок.

Годинник рахує секунди.

Другий крок.

Одна хвилина позаду.

Третій…

Друга хвилина добігає кінця.

Четвертий…

У цю мить усе інше стає неважливим. Усе ніби поглинає морок. Бо я бачу лише одну ціль, заради якої я тут. Заради якої не шкода втраченої хвилини. Адже життя – лише хвилина, але вона все ще в моєму розпорядженні.

Епізод 3

Комусь для щастя золота бракує,

Для когось щастя – хибне почуття.

А хтось босоніж Всесвітом мандрує,

Бо він щасливий тим, що є життя…

Мама посміхається. Вона завжди усміхнена. Вона думає про мене, я знаю, що вона радіє мені, моєму теплу, яке розливається по її жилах, змушуючи серце битися частіше та енергійніше. Я вже можу уявити мамине обличчя. Так, я ще не вдивлявся у її глибокі сині очі – струмочки, не відчував оксамиту її волосся на своїй щічці та солодощів її молока на своїх губах, але я знаю – моя мама – красуня.

- Ой, Настусю! Ти стала ще гарніша – бадьора, рум’яна, як полуничка. – Такі слова мама часто чує від своїх подружок.

- На кого чекаєте?

- Юрко хоче дівчинку, а я – хлопчика. - Матуся посміхається однією з тих прозорих та щирих посмішок, від яких у зворушених подружок на очі навертаються сльози білої заздрості.

- Настусю, кажуть, що в гастрономі завтра будуть давати лимони. Відправ Юрка зайняти чергу…

Я часто мимоволі стаю свідком таких розмов, особливо коли ми з батьками приїздимо на вихідні у прип’ятський парк розваг. Інколи тато відмовляє маму від цих подорожей, але вона безтурботно відмахується: з рідного Чорнобиля автобус у Прип’ять ходить через кожні 15 хвилин і квиток коштує лише 30 копійок.

- Від автовокзалу до парку хвилин десять – п’ятнадцять пішки, - каже мама. – Ходити зараз мені корисно. До того ж мені потрібно зайти в універмаг – пора вже підшукати візочок для майбутньої дитини, та й у іграшковий відділ зайду подивлюся.

Прип’ятський парк розваг залитий сяйвом: сонце, позолочені кульбабки, картато-червоні грибки – дашки, відблиски пустотливих променів на металевих боках смішних автівочок-мурашок з відомого атракціону - все злилося, змішалося і переплелося у довгій веселковій гірлянді, ім’я якій – весна, і прізвище – духмяний квітневий ранок. У парку щебечуть діти, що захоплено копирсаються в пісочниці, ніби намагаються відшукати старовинні скарби, захоронені там сотні років тому казковими розбійниками. Зграйка русявих дівчат гучно радіє новій трав’янисто-зеленій гойдалці, яку нещодавно встановили в тіні шурхотливої чуприни літнього каштана та яка майже губиться серед листків-смарагдів. Деякі дітлахи вже прохають батьків купити морозива на паличці, адже зовсім скоро настане ще одне літо і над широкими асфальтовими доріжками парку, ніби волога пара, повиснуть тремтячі хвильки розжареного повітря.

Скоро настане час, коли і я буду бігати цими алеями та ганяти нахабних голубів, які раз за разом, начебто нізвідки пікірують прямо до рук відпочивальників, щоб отримати свою частку залишків печива чи м’ятного пряника. Настане час, коли я піднімуся до небес у колисці чортового колеса і побачу простягнуту внизу скатертину моєї малої Батьківщини - Чорнобиля, Прип’яті та того безмежного, незвіданого та багатообіцяючого світу, який чекає на мене, в якому є місце для мене, хоч поки що воно сховане в бездонному коловороті буднів, який може так легко проковтнути, але ще легше викинути на поверхню, якщо в тебе є хоч одна тонка соломинка, що допомагає триматися на плаву.

***

…Та ланки ланцюга – години й дні

Не вилиті з гартованої криці,

І вклониться хтось відьмі жовтолицій -

Старій журбі в кошлатій сивині…

Юрко – це мій тато, чий образ у моїй уяві складається з уривків барвистої мозаїки, створеної геніальним художником у ту хвилину натхнення, яка оживає та вичерпується, залишаючи шедевр незавершеним, щойно муза відкладає свою срібну ліру. Цокіт чобіт у вітальні, брязкіт посуду на кухні, хрипкий сміх, жарти й запах свіжих рожевих тюльпанів, який наповнює мамині легені та ледь чутною мелодією торкається мене – все це мій неперевершений тато.

- Ти будеш не проти, якщо ми назвемо малюка теж Юрком? – питається мама.

Тато всміхається:

- А якщо народиться дівчинка?

- Ні, хлопчик, точно хлопчик. Юрій Юрійович – правда, гарно звучить?

Тато лукаво примружився.

- Хіба ти не знаєш, що не ім’я повинне красити людину, а людина – ім’я?

- Звісно, я хочу, щоб у мене було два красені-Юрка! Що ж в цьому поганого?

- Тоді, якщо буде дівчинка, назвемо її Надією. Адже, щоб носити таке величне ім’я, людина і сама має відірватись від буденності…

Так, тату, ти маєш рацію. Я - людина. Хлопчик чи дівчинка, величний чи низький, красивий чи непоказний, я – людина. І в мене має бути надія…

- Вніманіє, вніманіє! Уважаємиє таваріщі… неблагопріятная радіационная обстановка…

Я відчуваю, як напружуються мамині м’язи, кров приливає до скронь і починає стугоніти спочатку повільно, а потім все швидше і швидше, ніби намагаючись вирватися назовні, мов закута в греблю річка, яка прагне повернути втрачену свободу. Десь глибоко в її душі хвилювання вже зав’язується у тугий вузол, що пульсує та переливається швидкоплинними відтінками чисельних емоцій, ніби миготливий залишок всепоглинаючої сили наднової зірки.

- Вознікаєт нєобходімость провєсті врємєнную евакуацию…

Мама глибоко вдихає повітря, але це лише одна краплина, яка не загасить іскру, яка вперто перетворюється на спустошуюче вогнище тривоги. Так, поки що це вогнище холодне, воно ще не набуло тієї непереборної могутності, яка стирає все на своєму шляху, залишаючи по собі присипаний печально-сизим попелом слід розрухи. Але від мене нічого не приховати. І я розумію, що зовсім скоро спалахне великий вогонь, який перетворить маленький Рим нашої родини на скорботну пустку, і брама моєї нещодавньої фортеці впаде під тиском примарної кінноти незримого супротивника.

- Це лише чутки, зарано турбуєшся, Настусю,- ласкаво каже татусь, поклавши руки на мамин животик і ніжно погладжуючи його. - Заспокойся, люба, злякаєш дитину.

- Але ж ти розумієш, коханий, якщо вже наша влада мала таку ласку і наважилася на подібний крок, то це все дуже серйозно… Адже кремлівським «державним мужам» завжди було начхати на Україну.

А за вікнами невпинно повзе одноманітна низка комахоподібних автобусів-ЛАЗів. Мама, плутаючись, намагається порахувати їх: не менше, ніж чотириста. Вона відчуває, як душно стає у тих вузьких салонах після того, як автобус кілька годин проторохтить закопченим від пилу путівцем. Пасажири обмахуватимуться зім’ятими хустинками. ЛАЗи не переповнені, у деяких навіть є пара вільних місць, але атмосфера в них така ж важка, як у воєнному ешелоні. Кожне з цих залізних створінь – поодинока секунда на безкінечній стрілі часу, яка несеться з нізвідки в нікуди крізь безформенну матерію Світу. Зроблене прадавнім ковалем вістря цієї стріли загублене у майбутньому, тьмяне оперення забуте в минулому, сточене хробаками історії древко – застигла крижинка теперішнього, якою схоплені я, мої батьки та моя країна.

***

…То ж пам’ятай, що десь існує мить,

Коли із темряви зануришся у морок,

І глянець розфарбованих акторок

Тобі болотним вогником бринить…

Схожий на стиглий золотистий гарбуз, «Ікарус» самовдоволено гуркотить по гладкій, ніби вкритій темною лускою, дорозі. За вікном миготять розрізнені фрагменти недоторканої весняної панорами – юні, але вже зміцнілі тополі, стрункі осини, тендітні гілочки кучерявої калини з набубнявілими, налитими жагою тепла, бруньками. На запітнілому склі снує пустотлива мошва. Крихітні істоти юрмляться, наштовхуються одне на одного. Кожне з цих непримітних створінь відчайдушно намагається прорватись крізь невидимий бар’єр туди, звідки їх кличе тепло, солодощі повітря та діамантові пелюстки тільки-но народжених квітів. Мама пильно дивиться на непосидючу мошву, але навряд чи бачить її. Кожен з них, кожен з цих мовчазних, зосереджених людей-істуканів, мабуть, в глибині душі відчуває непереборну схожість із тією комашнею, яка марно б’ється у непроникну перепону без тіні розуміння того, що всі зусилля вже зведені нанівець. Пасажири мало спілкуються одне з одним. Більшість повністю занурені у прірву поки що невизначених почуттів – жалю, страху перед невідомим, неспроможності прийняти на віру факт загибелі їх тісного, але такого доброзичливого маленького світу. Вони сидять, байдуже відкинувшись на подряпані сидіння, ніби монолітні статуї давнього Карнаку. Сьогодні 5 травня, але мама все одно вдягнена у темно-коричневий плащ. Незважаючи на те, що ця весна на диво м’яка і лагідна, в автобусі з евакуйованими все пронизано якимось неприродним холодком. Здається, саме повітря перетворилося на щось громіздке та незграбне. Радіація. Випромінювання. Рентгени, бери, зіверти. Ці слова лунають у маминому серці при кожному поштовсі автобусу.

Чому нас так пізно вивезли? Чому уряд крізь пальці дивився на небезпеку?

Майже тиждень люди квапилися на роботу чорнобильськими вуличками. Хтось повертався з гастроному, обережно несучи повні сітки. Роздягнені малюки гралися у пісочницях, школярі бігали крос у парку…А потім перелякані батьки не могли зрозуміти, що коїться зі здоров’ям їхніх дітей. Печія в роті, нудота, запаморочення – це були ще зовсім незначні з можливих наслідків. Насправді мало хто усвідомлював серйозність аварії. Дивно, але після повної евакуації Прип’яті лише декотрі з чорнобилян почали дійсно непокоїтись. Йодовані пігулки, які роздавали на підприємствах та у школах, підсилили їхній неспокій, але переважна більшість все ще залишалася байдужою. Навіть після того, як тата, разом із більшістю робітників, забрали на вантаження піску для придушення аварійного реактора, мама плекала останні сподівання, що все налагодиться. Тим часом місцеві партійні керівники тишком-нишком вантажилися у казенні автомобілі, квапливо навалювали туди свій скарб і, не відкладаючи у довгий ящик, вивозили свої родини подалі від небезпечного міста, залишаючи простий люд гнисти у пастці необізнаності.

Тільки сьогодні до нашого під’їзду підігнали «Ікарус» та наказали всім негайно сідати, прихопивши з собою лише необхідні документи та гроші.

- Вас евакуюють на три дні, - запевняли міліціонери, які супроводжували автобуси.

Якби ж то воно справді було так…

***

…Але й при цім вогні я ще плету

Свій килим знаків, символів і літер.

Перо зростило їх у в’язь густу,

Але її побачить тільки вітер…

Позаду залишився контрольно-пропускний пункт. Організований похапцем, він чомусь здається невід’ємною частиною рідного чорнобильського пейзажу. Ще нема тут залізного злитку сіро-зеленої будки вартового, нема розписаного кричущим червоним кольором шлагбаума, який здається таким недоречним у цьому мирному маленькому містечку, яке довгі роки не відало подібних потрясінь, але похмурі військові оточили кордон, немов пильні мисливці, які затаїлись в очікуванні своєї четвероногої жертви. Вже декілька днів нікому не дозволяється ані покинути змертвіле місто, ані в’їхати до нього. Надто багато «самовольнічества», як його називають «дисципліновані» посадовці, більшість з яких вже давно відправили своїх рідних подалі від небезпеки. А тепер поспіхом схаменулись і згадали про загрозу розповсюдження радіації поза межі зони відчуження. Тепер на виїзді встановлено цілодобове чергування та пильний контроль за рухом транспорту.

- Бі-біп, бі-біп…

Як голодні пацюки, в автобусі пищать дозиметри. Військові вимірюють радіаційний фон на речах та одязі постраждалих. Час від часу вони багатозначно переглядаються та радяться одне з одним приглушеними голосами.

- Бі-біп, бі-біп! - інколи у металевих голосах дозиметрів прослизають високі, майже істеричні, перелякані нотки. Тоді когось із евакуйованих відправляють митися в річці. Мама боязко притискає до грудей свою невеличку сумочку, куди в останню мить напхала паспорт, ощадну книжку, комсомольський квиток та пару бутербродів. Дозиметр, як маленький нахабний песик, рветься з рук військового, старанно принюхуючись і безперервно блимаючи роздратованими червоними оченятами-лампочками.

- Бі-біп, бі-біп!

- Брудна! Митися! – військовий показує в сторону річки. Мама повільно підходить до води. На березі вже зібрався десяток людей. Одні квапливо хлюпаються на мілині, як сполохані перелітні гуси, інші не наважуються навіть зняти з себе одяг – останню прив’язку до покинутої оселі, з якої їх було так раптово вирвано. Лише чийсь хлопчисько безтурботно бавиться у воді, немов пухнастий горобець у куряві, користуючись цією вдалою нагодою: адже в іншій час батьки навряд чи схвалили б таку забавку.

Мама не поспішає виконати наказ. Вода ще не прогрілася, вона боїться застудитися. Вона турбується про мене. Вона лишень знімає з себе плащ та обмиває руки по лікті. Автобуси все прибувають і прибувають, тому, коли всі повертаються в наш «Ікарус», виснажені дозиметристи навіть не намагаються перевірити людей ще раз.

Мама роздивляється взяту з собою фотографію тата. Вона милується закарбованим на папері обличчям, повертаючись до тих часів, які, здається, залишилися десь за плечима життя та про які вона чула лише зі вкритих павутинням, давно минулих епох, легенд. Хоча… Вона так не вважає. Це мої власні слова… У дитинстві час завжди довший та повільніший. А в ту пору, що передує дитинству, в ту пору, коли людина ще не прийшла на цю землю, час для неї не коротший, ніж вічність. Але зараз моя вічність розбилася на два шматки і там, попереду, є лише невідомість та самотність.

- Не хвилюйся, малеча. Все налагодиться, - шепоче мама і щільніше запинається плащем.

Я не хвилююся. Я все розумію. «Малеча»… Вона помиляється. Дитинство завершується тоді, коли з’являються спогади, що викликають ностальгічний сум. Але чи може завершитися те, що ще не починалося? Чи можу я дійсно відчувати, що відбувається там, поза стінами моєї тісної оселі? Звичайно, можу, бо це відбувається зі мною.

***

Сумовита подорож триває. Ми їдемо у бік Києва. Поступово згуртована колона автобусів з тріском ламається і то один, то другий завертає до навколишніх сіл, немов відірвана намистина відкочується від своєї низки. У тих селах евакуйованим доведеться знайти свій тимчасовий притулок.

Ми вже на місці – у центрі селища Іванків. На невеликій площі, обрамленій типовими триповерховими спорудами місцевої адміністрації утворився натовп. Мама стривожено озирається навкруги, але не може помітити жодного знайомого обличчя. Механічно, слідом за всіма, вона записується у список евакуйованих, згідно з яким будуть розселяти по домівках місцевих жителів. Селяни привітно виходять на ганки, запрошують чорнобильців до себе. Ніхто не відмовляється, не зачиняє двері, не намагається відсторонитися від чужої біди. Звичайно, в багатьох нервово бігають очі і забобонний страх перед невідомим випромінюванням бурлить у крові. Але ніхто не дозволяє йому википіти через край. Мама з осторогою дивиться на селян, але десь глибоко у її підсвідомості жевріє надія. «Народе мій, як добре те, що ти у мене є на світі»… Так повелося здавна в нас, українців: брат за брата, сусід за сусіда і всі один за одного, але ніхто не залишиться глухим до відчайдушного крику про допомогу, що виривається з душі іншого.

Вже другий день мама живе у Катерини Семенівни. Я знову починаю відчувати домашній затишок, а ще вчора до нас приїхав тато. Нарешті уламки нашої родини знову зливаються у повну чашу.

- Ти вже чула звістку, Насте?- Катерина Семенівна недбало кидає на стіл сітку з пакунками. – Щойно у магазині дізналася, що усім вагітним потрібно терміново прийти до медпункту.

Мама сполохано дивиться на тата. Він приймає удавано-спокійний вигляд і через силу посміхається.

Просторий кабінет майже пустий – стіл, пара стільців, вузенька кушетка. Мабуть, це залишає його мешканцям надію, що радіації не буде за що зачепитися. Ледве мама переступає поріг, немолода стривожена медсестра кидає на неї багатозначний погляд спідлоба. «Обережно. Жінка заражена», - читається в її засклених окулярами очах. Білява лікарка також тримається осторонь. Перш ніж заговорити, вона уважним поглядом вивчає маму, ніби намагаючись помітити в ній приховані загрози, багатократні перебільшені пустими плітками, що так буйно розквітають на благодатному грунті партійних недомовок та замовчувань. Після швидкого, поверхневого огляду лікарка з багатообіцяючим виглядом запрошує маму підсісти ближче.

- Сподіваюся, Анастасіє Миколаївно, що після того, що трапилося, вам потрібно бути особливо розсудливою. Вплив радіації на внутрішньоутробний розвиток дитини ще не достатньо вивчений, тому ми не можемо дати Вам остаточних прогнозів. Але, зважаючи на підкріплені доказами дані, я порадила б Вам не ризикувати і позбавитися цієї дитини.

Лікарка, відкинувши свої нав’язливі побоювання, довірчо нахиляється уперед та, як шкільна вчителька, постукує олівцем по столу.

- Замисліться, Анастасіє Миколаївно, чи потрібно це Вам? Адже у Вас зараз, вочевидь, достатньо проблем. Навіщо Вам дитина-інвалід на руках?

Ні, ні! Що ви таке кажете? Я здоровий, я її син, я хочу жити!

- Анастасіє Миколаївно, я, звичайно, ні на чому не наполягаю, але візьміть до уваги…

- Ви розумієте, що таке опромінення? – це вже стара медсестра не витримує маминого заціпеніння та жваво втручається у «бесіду». – Ви прирікаєте дитину на життя ізгоя, Ви чули про радіаційне ураження мозку? Спочатку Ви можете нічого не помічати, але потім, коли їй виповниться років п’ять-десять…Втрати свідомості, епілептичні напади…

Лікарка згідно киває.

- Кожен дань на таблетках – і так усе життя…

Мама мовчить, зціпивши зуби. Мама заплющує очі, намагаючись заспокоїтись, але я знаю, що вона вже вирішила. Емоції, що переповнюють її душу, мають кисло-солоний присмак. Страх. Справжній, непідробний страх. Жирним могильним черв’яком підточує він фундамент маминих сподівань та очікувань. Прямий шлях її невеличкого життєвого досвіду наштовхується на перехрестя. Воно вимощене білим мармуром, і жодного сліду не відбито на його незаймано-світлій, чистій поверхні. Бо цей шлях – лише до одного, і мама має сама обрати одну з двох гілок, які ростуть з цієї розвилини. Перехрестя – ніби величезна літера V, два шляхи та непосильний тягар вибору, що містить у собі вільну множину альтернатив. Victoria – перемога. Перемога над сумнівом, над страхом, над тремтінням у колінах, над сльозами на віях, над безжальним натиском «товаришів»-ескулапів. Перемога над собою та над легковажністю життя. Vindicta – звільнення. Звільнення? Так, бо більше не треба згорати у виснажливому чеканні, не треба прокидатися від псевдо-пророчих кошмарних сновидінь, не треба звалювати на свої плечі тягар відповідальності за Іншого. Але, при разючій різниці пунктів призначення, ці шляхи лежать крізь один і той же терен і однакова мужність потрібна, щоб розірвати його цупкі шпичасті зарості-лапи.

Мама ледь чутно каже щось лікарям та вислизає з кабінету. У коридорі тато знервовано тупцює біля вікна. Побачивши маму, він підбігає до неї та майже машинально пригортає до себе.

- Ну що, Настусю?

Хвилину здається, що на всьому світі панує тиша. Мама відвертається до вікна, де яблуневий цвіт наполегливо шкребеться у скло.

- Я люблю тебе, Юрко, - тихо шепоче вона. Але тато розуміє, що ці слова адресовані не йому.

***

На біле тло спустилася зима,

Бо від сьогодні вже мене нема…

Епізод 4

Прокинувсь день, щоб освітити час,

Застиглий на одній добі віднині,

Записаний у кожному із нас –

У чоловіку, жінці і дитині…

У місті котрий день поспіль йшов дощ. Він стояв косою сірою стіною, а десь високо у небі розлючено гарчав грім і блимали вечірні сполохи. Сильні пориви вітру піднімали з землі мокре тьмяне листя і сердито кидали його під ноги трьом чоловікам, що поспішали кудись безлюдною вулицею. У руках кожен з чоловіків тримав по величезному букету ніжно-білого бузку, який чоловіки турботливо ховали від люті природи. Вони йшли, не зважаючи на стихію, не зважаючи на потворне хлюпання бруду під ногами. Адже вони поспішали до неї – до головної жінки у своєму житті. Вони йшли дружно та впевнено, і у їхніх серцях не було ані краплі ревнощів одне до одного, хоча вони вже не один десяток років любили одну й ту ж жінку. Вони кохали кожний по-своєму. І вона також кохала їх по-різному. Одного – турботливо та обачливо, другого – пристрасно та віддано, третього – ніжно і безмежно.

Вони завжди приходили до неї у цей день. Кожного року. Кожного квітня. Приходили, щоб подарувати своїй коханій жінці її улюблені квіти, які у цю пору завжди рясніли на їх спільній малій батьківщині, щоб згадати, як вона чекала на появу бузку, щоб принести кожному з них по гілочці і, немов дитина, дзвінко розсміятися, відшукавши серед листя п’ятилисткову квіточку. У дитинстві це були найбажаніші ласощі для усіх дітей у їх рідному місті. Білий бузок вважався найсолодшим. Фіолетовий – був схожий на м’ятні льодяники, а блідо-рожевий, як вважалося серед школярів, виконував бажання. Того року вона не встигла зірвати бузок. І вони більше не дізнаються, яке бажання вона хотіла загадати.

Чоловіки вже майже прийшли. Ще декілька кроків по знайомій алеї, ще один поворот – і за ним їх зустрінуть її сяючі, широко розкриті зелені очі. Ще трохи – і їх освітить її привітна, лагідна посмішка. Адже вона завжди чекає на них і щиро радіє кожній їхній зустрічі.

Ну, ось і прийшли. Троє чоловіків тихо зупинилися і задумливо подивилися їй в очі.

«Сподіваюся, на скору зустріч, донечко», - мовчки, одним лише серцем сказав один.

«Ти стала мені ще дорожчою, кохана», - беззвучно прошепотів інший.

А третій лагідно сказав вголос: «Твій улюблений бузок, матусю».

І троє чоловіків, не змовляючись, схилилися до ніг коханої жінки і поклали усіяні важкими краплями квіти на її могилу. А потім продовжували мовчки дивитись крізь пелену дощу на її портрет, замислившись кожний про своє, і кожний – про те ж саме.

А у чужому місті, яке так і не стало їм домівкою, гуркотіли скажені розкати грому і ще більше лютувала блискавка. Вони немов сердилися на чоловіків за те, що ті не зважають на міць стихії. І лише дощ розумів чоловіків, співчував їм, а, може, навіть відчував до них симпатію. Тому що з їхніх очей також капали дощинки і, змішуючись з небесною водою, текли по їхнім серйозним обличчям. І чоловіки були вдячні дощу за цю вологу, що стала маскою для їх стомлених душ. Адже колись Вона не раз повторювала їм: «Чоловіки не плачуть».

Епізод 5

Відчуження страшніше небуття.

На тридцять кілометрів навкруги

Спустошені простерлись береги,

Як пам’ятник людського каяття.

Залізний терен ранить краєвид,

І, на червоно-жовті очі схожі,

Трикутні знаки завжди на сторожі,

Не випустять із виду жоден слід.

Відчуження, але не забуття.

І чорний хрест залишиться в серцях

Навіть тоді, коли мов давній птах,

З відчуження зросте нове життя.

Фарба дрібними росинками осідає на пальцях. Темні краплини мерехтять у променях вранішнього сонця. Різкий запах стоїть у повітрі. Я нарешті опускаю забруднений чорними патьоками балончик та задоволено дивлюся на результат роботи, що тривала майже годину. Інші діти роблять те ж саме. Хтось бридливо стирає фарбу з рук антибактеріальними серветками, які турботливі батьки заздалегідь поклали нам у кишені. Хтось, переважно хлопчаки, усіляко намагаються ще більше забруднитися та додати пару сміливих штрихів до свого «бойового розмалювання». Ми піднімаємо очі. Перед нами звичайна стіна звичайного старого будинку. Пересохла за сотню років штукатурка давно осипалася та мала бути практично повністю замінена. Замість старих розтрісканих рам у віконних отворах біліє свіжий, немов умитий зранку, пластик. Якщо встати навшпиньки та зазирнути у вікно, крізь нещільно зачинені жалюзі можна побачити пістряві фіалки на підвіконні та почути приємні звуки домашнього затишку – стукіт посуду у кухні, приглушені голоси… Але назовні, у нижній частини фасадної стіни будинку, чорніє Тінь. Здалека вона може здатися справжньою: силует давно зниклої людини, закарбований часом на надійному тлі цегляної кладки, що здатна зберігати протягом століть свою відкриту таємницю та недвозначно повідомляти нащадкам про все, що було і про все, чого їм судилося уникнути та про все, повторенню чого вони мають запобігти будь-якою ціною.

Такий будинок не єдиний у місті Чорнобилі. Господарі будинків не дорікають нам, дітям, за те, що ми взяли за правило кожного року підправляти залишені невідомими сталкерами «Тіні Чорнобиля» - старовинні графіті на стінах споруд, бетонних парканах та навіть просто на асфальті. Маленька дівчинка із смішними бантиками, хлопчик зі своєю іграшковою машинкою, що завмер на краю карнизу даху, ніби дивлячись на відблиски примарної пожежі у прозорих хмарах, жінка, що печально схилила голову у невеселих роздумах… Під час реконструкції занедбаного міста ніхто не наважився знищити Тіні. Але не тому, що держава оголосила колишню зону відчуження культурною спадщиною України та наказала зберігати всі старі будівлі та будь-які пам’ятки, що здатні донести до нас інформацію про аварію або про активність людей у покинутому місті у роки його ізоляції від зовнішнього світу.

Я прибираю балончик з фарбою у зелений шкільний рюкзак. Інші наслідують мій приклад. І правильно – вже давно час йти обідати. Десь далеко у височині сонце вже піднімається над обрієм. Дивно думати, що воно бачило все, що сталося тут так багато років тому. Бачило людську трагедію, бачило народження легенд та чуток, а також штучних тіней, які так давно стежать за нами, слухають нас та тихо, але надзвичайно красномовно шепочуть: «Пам’ятаймо…»

Політика конфіденційності сайту

Створення сайтів і підтримка студія PBB design