Океанські акварелі

Лапта Альона, 20 р., Національний університет ім. Т.Г. Шевченка. м. Луганськ

Океан перший “Я відчуваю тебе...”
Він мав би бути її найбільшою слабкістю. Найвразливішим місцем, найчуттєвішою точкою, найерогеннішою зоною її тонкого дівочого стану... Мав би бути... Мав би... Натомість, став її найбільшою силою. Могутньою, нерушимою і руйнуючою перепони на своєму шляху, незламною, всемогутньою такою силою...Силою, яка надихала її на найнеперевершеніші речі, робила з неї ту, ким мала вона бути, але ким, навіть не могла себе уявити.

Він дійсно був найвагомішою частиною її життя. Силою, завдяки якій вона ще дихала, творила і літала поміж хмарами. Мірилом, яким вона визначала важливість усіх минаючих подій. Мірилом, крізь яке вона дивилася у світ.
Вони зустрічалися лише раз на місяць, десь опів на сьому вечора. За дві години до того, як він мав покинути її на тридцять безкінечних днів і вирушити на роботу. Та його клята робота завжди стояла стіною між їхньою ніччю, ніччю важливих розмов, чергових жартів та шалених обіймів. Здається, він спеціально обирав день, коли працює, аби не допустити тої ночі. Звісно, він не міг її допустити, бо то був би крах їхньої сумнівної дружби, що тривала якихось незначних пів року. То був би крах для його обіцянок ніколи, ніколи не подавати їй надії на щось більше, аніж ті дві години на місяць в якомусь черговому парку або кафе. Обіцянок зупиняти її, якщо вона почне уявляти собі те, чого не може бути між ними і ставити її на місце. Обіцянок дарити їй себе усього, зі своїми думками, планами і тарганами у голові, відповідати на запитання, розповідати про такі речі, яких навіть ліпшим друзям не розкриває, дивитися їй прямо в очі і згадувати дитячі роки. Та лише дві години на місяць. І вона погодилася. Хоча він навіть не сподівався на те.
Іноді, він хотів її просто вбити. Розстріляти на місці без суду та слідства. Покінчити, врешті, з тими зустрічами, посмішками та філософськими домислами. Покінчити з тими її фразами, котрі щоденно крутяться в голові, заперечуються, здіймають ґвалт, тупцяють ногами і змушують рахувати хвилини до того моменту, коли він зможе сказати їй усе, що думає з того приводу. Отримати нову порцію глузливих роздумів. Сідаючи напроти, він точно знає, що піти від неї буде занадто складно, але життєво необхідно. Так, він навмисно обирав день для зустрічі з нею тоді, коли вночі мав працювати. Для того, аби таки змусити себе піти. Для того, аби не порушити власних клятв.
Вона цілувала його при зустрічі у неголену щоку і нарікала на те, що його щетина знов поколола їй губи. Нарікала, але невпинно думала, що цілувала б ті щоки доти, доки б вуста не почали кровоточити. Ба, більше...вона б цілувала їх без упину і тоді...Цілувала, якби мала на те хоча б одне малесеньке право у його Конвенції...хоча б одну статтю про це у його власній Конституції прав та обов’язків громадян, хоча б один дозвіл на носіння такої зброї. Ні, на то все їй накладалося вето. За порушення статей, які суворо забороняли навіть кількість поцілунків, дозволену при зустрічі правилами етикету, на неї мали оформити протокол та виписати величезний штраф, мов за перебільшення швидкості на дорозі. Її мали б затримати й позбавити волі, судити та вимагати матеріальної й моральної компенсації. Все так, як прописано у Кримінальному Кодексі його душі. Вона знала статті, пункти і положення у всіх його Кодексах, а тому дарувала собі єдиний поцілунок у неголену щоку, потираючи потім долонею губи, аби краще пам’ятати той дотик...
Він дивився в її кавові очі та усвідомлював, що через декілька зустрічей вони вип’ють з нього все живе. Ті очі, у яких розсипані темні кавові зерна....мов кратери, на дні яких – могутнє, затягуюче жерло... Вони – одне з найдивовижніших явищ, одне з найнеймовірніших чудес світу, одне з найбільших радощів і захоплень, що викликають у нього магічне відчуття подиву і якогось чаклунського затьмарення розуму... Вони – феномен, його власний феномен, який він приховував від усіх.
“Хто вона? Хто вона? Хто?» – питав він себе, жодного разу так і не давши відповіді на таке просте запитання. Вона – найдивніша людина, яка трапилася в його житті. Дівчина-друг...яка знущалася з нього своїми дивними розмовами, картинами і захопленнями...Дівчина-друг, котра відверто насміхалася з його життя, з його принципів і не вважала його зіркою. Вона взагалі мало що знала про його роботу. І не хотіла туди втручатися. Може, за те він і впустив її у свій тісненький Всесвіт? За те, що саме з нею він був звичайною людиною. За те, що іноді він, такий самодостатній і всіми любимий, почувався малим хлопчиськом, який невміло захищається і відстоює себе. За те, що вона не тисне на нього, не вимагає нічого і не вихваляє його. За те, що провокує і знімає з його лоба зірку. За те, що поруч з нею він – це він.
Вона – його місячна веселка на протилежній від Місяця стороні неба... Бліда, туманна та дещо змучена своїми нічними походеньками міськими дахами. Чарівна та надприродна, занадто рідкісна, аби відкриватися кожному і занадто красива, аби ховати красу від усього світу. Вона для обраних, для тих, хто живе у широтах з надмірною затуманеністю, дощами та мінливою погодою... Він, певно, прагнув зайняти вакансію дощу, бо ним вона частіше всього була спричинена...
Вона – його міраж, ілюзія, Фата Моргана... З’являється і зникає так раптово, що навіть роздивитися не встигаєш, засвічена яскравими вогниками та спричинена джазовими відлуннями, дарує завмирання серця і подив, який потім не вгамуєш декілька днів.
Вона – його нелюбов, непристрасть, небажання... Вона – повна протилежність всьому тому, що провокує почуття кохання і слів “жили вони довго і щасливо, а потім вмерли в один день”. Він не хтів того в основному тому, що мав вже ту, з котрою саме так складалася доля. Це було вже давно вирішено не тільки ними, але й їхніми батьками, родичами та друзями, які майже при кожній зустрічі питали, на коли призначене весілля і чому їх досі не покликали? Одруження було лише питанням часу. Маленька формальність, штамп у паспорті, за яким вони обидва не ганялися. Їх все влаштовувало. Між ними з Ясею вже шість років серйозних відносин, спільно наймане помешкання та собака. Кохання... Кохання? Після шести років цивільного шлюбу? Навряд чи. Ймовірно, між ними обопільна згода бути разом, бо так зручно. Їй зручно мати того, хто приносить додому гроші і сплачує рахунки за електроенергію, їжу та шопінг. Того, хто відправляє у неділю в spa, не набридає дзвінками та гріє ночами в обіймах. Йому зручно мати ту, котра забезпечує домашній затишок, не дістає “ремонтами-дітьми-сміттям” і чекає його вечорами. Ту, котра знає його звички, недоліки та переваги, вміє приготувати смачну вечерю і втішити за якоїсь невдачі. Руйнувати міцні стосунки, які будувалися так тяжко і довго, навіть заради тої, що сиділа зараз напроти нього і попивала каву, він не збирався. Бо з нею, як на американських гірках, ніколи не знаєш чим закінчиться пригода. З нею не вийде жити статично, розмірено і за правилами. Бо вона бунтарка. Він же не звик бунтувати і йти проти системи, не звик зриватися, як вона, з місця і летіти у незвідану далечінь за новими враженнями і відчуттями. Він не звик міняти шило на мило. Не звик зраджувати своїм розміреним будням. Не звик... Яся – то ідеальна дружина, ідеальна мати його майбутніх дітей, ідеальний друг.
Вона – апріорі не ідеальна. Вона – божевільна.
Її звуть Влада. Їй 23 і вона художниця нічних пейзажів. Заробіток маленький, але на життя вистачає. Іноді вона проводить виставки, ходить на корпоративи та зустрічається з важливими людьми. Іноді, тижнями сидить на даху та малює місто у сутінках, світанках і нічних вогниках. В основному це буває після зустрічі з ним. Один вечір дарує їй тиждень безпросвітного натхнення. Вона пнеться до зірок. Мріє відкрити власну галерею, відвідати Мілан та купити квартиру у Києві. Намалювати світовий шедевр... Не заради грошей – заради мистецтва. Гроші заради грошей її не цікавлять. Її цікавить вітер, який перебирає волосся на даху двадцятисемиповерхового будинку і сонце, яке ледве-ледве опускається за горизонт, розмальовуючи небо рожево-фіолетовими згустками фарби. А ще вона мріє про нього, свого друга, який замовляє собі амаретто, не зважаючи на те, що має піти на роботу вже через годину. Ні, вона погоджується на такі розмови з ним, але поміж розмовами, немовби між рядків, бачить його кожного ранку поруч...
Його звати Алекс. Йому 28. Він відомий музичний критик. Його стихія – то вічні зустрічі, переговори та інтерв'ю. В нього немає часу мріяти. Він реаліст. Але якби то вічно було так...два різних полюси ніколи не зустрілися б... В них було дещо спільне. І тим спільним виявився джаз, рок-н-рол та філософічні замашки в їхніх головах. Так, він не завжди чоловік-кремінь, кар'єрист і хлопчик Кай. Буває так, що його полонить притаманна їй мрійливість і екстрим. Дивлячись у вікно, він уявляє те, чого з ним ніколи не трапиться. Ось він зривається з місця, нічого не пояснює і збирає речі. Мчить у безвість. Міняє своє життя. До побачення, механічна реальність. Але та дурнувата реальність дуже скоро повертає його до квартири. І він вмикає музику. Так, це ще одна деталь, яка їх об'єднала... То дивно, але він (як і вона) слухає джаз, занотовує цікаві цитати до записника та втрапляє у лапи ностальгії. Саме тоді його рука тягнеться до телефону і набирає номер тієї, що сидить на даху. Вона, немов Карлсон, а він – її Малюк, який з банкою улюбленого малинового варення мчить до неї. Говорить, що хоче бути поруч у цю хвилину... Вона веде його прогулятися дахами, і сміється, що друг рятує життя друга.
А потім за ним, ніби за справжнім Малюком, мчить пожежна машина у вигляді телефонних дзвінків цивільної дружини, котра шепоче вночі, що ні за які гроші не продасть його, навіть за сто тисяч мільйонів, бо він найдорожче, що в неї є. Він, звісно, вірить, але чекає зустрічі зі своїм Карлсоном, який пропадає кудись, вимикає телефон, виходить із соціальних мереж та, здається, щезає з цього світу. А потім раптово з'являється.
– Чого кричиш? Ти мені всю рибу розлякаєш. – відповідає його власний Карлсон, і загадково посміхається. – Краще б запитав, де я пропадав увесь цей час?!
– І де ж ти пропадав весь цей час?
І вона відповідала, що малювала пейзажі у черговому незвичайному місці, яке він неодмінно має побачити.
І сьогодні вона дивиться у його блакитні очі шаленим поглядом, розповідаючи щось незрозуміло-дивне, але таке спокусливе. Цього місяця вона була у Празі, де малювала “Будинок, що танцює” у ранкових сонячних променях. Знову заманювала його з собою, аби показати, врешті, світ, бо він, ніби той старий дід, вріс у місто, де народився, і сидить. Єдине, що може зрушити його з місця – відрядження. Але чи то відпочинок – відрядження?
Він погоджувався. Хіба можна було не погодитися? Він дійсно вріс у місто: працював, планував наступні зустрічі, писав критичні відгуки і нікуди не рвався. Вже близько чотирьох років не рвався, не маючи нагальної потреби брати відпустку, їхати бозна куди і робити вигляд, що йому весело. Бо в тих походеньках незнайомими вулицями, скуповуваннях сувенірів для всіх знайомих і фотографуванням на фоні якихось місцевих пам'яток він зовсім не вбачав нічого веселого. Він того не розумів. Та останні пів року, після кожної зустрічі з нею, виникало бажання поїхати кудись разом, робити безліч фотографій і цілувати її у скроні. Тримати за руку і прислухатися до кожного її подиху. Але той крок порушив би всі його плани на майбутнє, розірвав би їхню угоду “Про ненапад” і перекреслив ті солодкі дві години на місяць, які вони проводили разом. Дружні і спокусливі дві години.
Вона сидить напроти нього в такому легесенькому ситцевому платтячку і розповідає, як чудово було би поїхати у село, ну, десь на тиждень або два... Відчути свободу! Політати по степу! Вдихнути того повітря, якого зроду не було у задушливому місті! Зібрати врожай наливних яблучок, законсервувати улюбленого варення і наліпити полумисок вареників з вишнями!
– І мені тоді привези. Своїх вареників з вишнями. – якось механічно відповідає він, допиваючи амаретто.
Вона сміється і таки неодмінно обіцяє привезти. Він, зачарований її дитячим сміхом, застигає, а потім ніжно торкається її долоні. Раціональна свідомість на мить покидає його. Він вже готовий схопити її, і втекти подалі. Та хоч би й на дахи. Але тепер і без телефону.
Вона ошелешено дивиться на нього, нічого не розуміючи. Він здурів? Чи, може, у нього запаморочення? Звідки взялася ота ніжність? Холодний, манірний, стриманий чоловік розчулився, розтав? Вона не вірила в те. Не вірила, бо тон, яким він наказував бути лише друзями, був значно переконливішим, аніж погляди й ніжні порухи. Це, мабуть, від алкоголю... Або від перевтоми. Просто потрібно відпочити.
– Алекс, я маю тобі дещо сказати...
– Давай, не сьогодні. Не завтра, не через місяць, і не через рік? Взагалі, ніколи більше! Ти можеш, хоча б один раз просто посидіти мовчки, і не розповідати про свої домисли, подорожі та картини??? Ти можеш хоча б один раз не питати мене про щось, не чіпати мого болю? Не чіпати моєї душі?! Можеш, чи ні?
– То це тепер так називається? Вторгнення у твою бідненьку душу?
– Це називається – просто посидіти у тиші...
– Амаретто не йде тобі на користь.
– Ніби ти знаєш, що йде мені на користь.
– Якщо подумати, то я знаю тебе краще, ніж всі твої родичі разом узяті! Я знаю тебе, дурню, знаю, як ніхто інший! Знаю, що ти любиш пити зелений чай, дивитися на зорі, читати Коельо і грати на гітарі, коли сумно... Знаю кожну родимку на твоєму тілі, перераховуючи і роздивляючись їх кожного разу, коли ти сидиш напроти... Знаю, о котрій ти повертаєшся, з ким зустрічаєшся, кого кохаєш і кого ненавидиш. Знаю навіть те, скільки подихів за хвилину ти робиш.... Бо ти сам мені все розказуєш! Про всі свої страхи, про свої мрії, бажання... Воно все в моїй пам'яті, навіть якщо я не бажаю того пам'ятати, навіть якщо не планую! Воно механічно виходить! І якщо після всього того я не намагаюся стати твоєю нянькою чи матусею, витираючи соплі при кожній нагоді, то пробач! Вибачай, що я сиджу з тобою ці кляті дві години на місяць, коли тобі комфортно зі мною бачитись, розказую про свої справи, бо не можу бачити твою сіру міну, і питаю про щось, бо мені то справді цікаво! Вибачай, що ти потім починаєш заливати у мій мозок стільки бруду, скільки я місяць розгребти не можу, але розгрібаю і говорю то, що думаю з того приводу. Що я намагаюся тобі допомогти, і говорю так, як воно є, бо я не боюся, що ти не даси мені грошей на чергову кофтинку або похід по магазинам. Мені те не треба. Мені чхати на твої гроші, чхати на твої маски, за якими ти ховаєшся! Мені потрібна твоя свіжа голова і твої думки. Все. Але якщо ти такий ідіот, що не можеш цього збагнути, то йди до біса!
– Я хочу спокою, Владо. Бо це життя мене вже дістало.
– Алекс, послухай мене. Годі скиглити. Пакуй валізи, і вали з міста куди подалі. Не хочеш – не капай мені на мозок! Змирись і пливи за течією.
– Гарна порада. Але то для тебе все так просто. Набрала свого лахміття у сумки, мольберт, фарби, тубус, що там ще? Кинула трошки грошей – і в дорогу. Хіба тобі є за кого хвилюватись, є що втрачати? Ні, ти вільний вітер. І я тобі заздрю. Чесно. Бо тобі не треба годувати родину і налагоджувати бізнес, не треба переживати за когось, не треба бути опорою. Тобі нічого не треба, ти не знаєш що це таке, бути відповідальним не тільки за самого себе...
–...а й за ретривера Арчі і безхребетну немічну дружину, яка палець об палець не вдарить, щоб копійку заробити, ага? Нащо працювати, якщо витрачати чуже значно цікавіше? Я, на відміну від неї, заробляю собі на хліб сама!
Вона спостерігала, як виводить його з себе, такого, завжди врівноваженого, спокійного і неемоційного чоловіка. Він запалювався... Вона спостерігала, як він починає скрипіти зубами, його жили повільно, але вірно, видувалися і він вже ледве тримав себе в руках. Розстебнув всі ґудзики на жилетці, скуйовдив волосся, стиснув кулаки і вже був на межі зриву. Вона боялася, але продовжувала говорити йому в обличчя все, що вже давно мала сказати. Тримати від нього в секреті всі свої думки – не могла, не вміла і не хотіла. Вона знала, що ці слова мають вплинути на нього. Байдуже, як. Але після цього він вже не буде ходити так, ніби з нього висмоктали життя.
– Алексе, я від’їжджаю завтра. Надовго. Ми не зустрінемося ні через тридцять, ні через шістдесят днів...
– Ого, і куди ж?
– У “Океанів” починається тур на підтримку нового альбому...Я хочу побувати на декількох концертах. Починаючи, звісно, зі Львову...
– То в тебе дорога за “Океанами”?
– Ти знаєш, що в мене завжди своя дорога.
– Тоді, пиши. Я маю спішити, бо мене не чекатимуть. Візьми мені тої, суто “Океанівської” енергії... – посміхнувся він, міцно обійняв її і поцілував у щоку.
Вони попрощалися одне з одним, нібито розлука мала бути не такою тривалою, ніби вже завтра він знову прийде в City-cafe неподалік від своєї роботи, і пробачить її за образливі слова.
Вона подивилася йому услід, допила каву і пішла збирати чергові валізи. В її горлі досі був терпкий присмак їхньої розмови.
Він мав працювати. Знову. Для того, аби якомога довше не повертатися до квартири, де чекають на його гаманця... І все думав над її словами...Думав і розумів, що вона таки дійсно його відчуває...
Океан другий “Дівчина з іншого життя”
Він зустрів її на автобусній зупинці. Тоді, коли менш за все прагнув знайомств, зустрічей чи побачень. Саме тоді, коли почалася чорна смуга його тяжких меланхолійних роздумів. Тоді, коли все навколо здавалося безглуздим і незрозумілим, а його існування у цьому світі – нікчемним, непотрібним нікому, окрім улюбленого пса, якого Алекс вигулював двічі на день. Він був тоді на межі повного самознищення, руйнації особистості, своєї індивідуальності та власного “Я”. Криза на роботі, вдома, скрізь одна суцільна криза! Він був не в собі, йому хотілося зникнути з лиця землі, врятуватися від лавини проблем, які насувалися з неймовірною швидкістю, і які не підлягали вирішенню... Вихід є завжди! Де ж він, той exit? І чому він, так гарячково шукаючи хоча б одне, простесеньке рішення, не міг його знайти? Чи то просто погано шукав? У будь-якому випадку, мав негайно вирішувати, що для нього важливіше: нова посада або стареньке, перевірене місце?
Пропозиція була більш, ніж привабливою. Вакансія музичного критика у відомому журналі, замість крісла заступника головного редактора в рідному, не першосортного розряду... З іншого боку, він мріяв про підвищення вже декілька років, удосконалюючи свої вміння, перечитуючи на ніч купу проф. літератури, пишучи відмінні критичні статті, які отримували схвальні відгуки не тільки у свого керівництва, а й від інших висококласних журналістів. Але запрошувати до більш професійних видань ніхто не поспішав. І ось тепер, коли риба сама пливе йому до рук, він починає вагатися...До того ж, існувала вагома різниця у заробітній платі. Нове видавництво пропонувало оклад дещо нижчий, бо і посада була так собі. Але ж перспективи...
Та ще й Яся кожного дня торочила йому про те, що він має думати про них двох, а тому наполягає на тому, аби він нікуди з видавництва не йшов, бо тоді всі їхні гроші підуть лише на їжу та сплату рахунків. Скрізь гроші, гроші, гроші... Це, мабуть, єдине, що зараз хвилює сім мільярдів населення нашої планети.
Він заплутався тоді у собі, і у своїх почуттях. Це була перша в житті ситуація, коли Яся категорично його не підтримала. Це була перша в житті ситуація, коли він не хотів ділитися з нею своїми думками, переживаннями і проблемами. В голову закрадалися не найприємніші думки про те, що дружину раптово перестала хвилювати його душа, його внутрішній світ, його емоційний стан... Понад усе вона прагнула не втратити певну грошову суму, за яку могла б спокійнісінько жити цілий місяць, ходити до салону краси та купувати чергову кофтинку у магазині. На те, чи хоче він працювати у тому чи іншому місці, чи комфортно йому там, чи це було те, чого він добивався, їй було чхати. Їхні відносини стали іншими, не такими ніжними, як раніше. Взяти хоча б те, що останнім часом Яся перестала зустрічати його з роботи гарячою вечерею та теплими розмовами, перестала цілувати його зранку, проводжаючи на роботу, цікавитися його життям, його планами, думками. Він почав ревнувати, вигадувати всіляких там коханців, прихильників, залицяльників, але на тих вигадках справа закінчувалася. Бо, насправді, боявся з’ясовувати стосунки з дружиною. Він боявся почути у відповідь, що вона давно збирається піти від нього, назве довжелезний список причин, спакує валізи і залишить його на самоті з собою. Самотність – ось чого він побоювався понад усе... Та клята самотність, яка підстерігала на кожному кроці, крижаними пальцями забираючись під ковдру, під одяг, під усе його життя, і неприємно лоскотала десь під ребрами.
Того похмурого осіннього вечора він блукав один, неподалік від свого будинку, і ніяк не міг прийняти багацько рішень, від яких залежало його майбутнє. Ці рішення не обмежувалися лише Ясею, або ж роботою... То було його внутрішнє, особисте, сердечне. То були його найсокровенніші думки, такі, про які розказувати комусь було б справді божевіллям... То були ті принципи, які він так ревно намагався оберігати і не порушувати за жодних умов. Думаючи про щось зовсім нереальне, він не помітив, як почався дощ, затяжний, осінній, холодний дощ. Автобусна зупинка була єдиним місцем, яке, мов рятувальний жилет, захистило б його від ангіни, що блукала зараз туди-сюди і шукала нову жертву.
Того похмурого осіннього вечора, він зустрів її, дівчину із іншого життя, не такого, як у нього, налагодженого, не такого солодкого, нудотного і медоточивого. В неї все було інакше, але від того не радісніше, не веселіше ні на крихту. Та на відміну від нього, хапалася своїми тендітними пальчиками за кожну представлену долею можливість вибратися з того існування, в якому вона знаходилася довгі роки, і витягувала з тої можливості все, що могла. Йшла далі, не жалкуючи, не обертаючись і не жахаючись нічого на своєму шляху. Бо так навчило її життя. Бо те вона знала вже дуже давно.
Що можна було розповісти про її минуле? Росла без мами, бо та покинула їх з татком ще тоді, коли донечці ледве виповнилось чотири рочки, вважаючи, що кар’єра художниці важливіше, ніж сім’я. Вважала, що безкінечні запрошення на виставки, презентації, вечірки важливіше, ніж тепла родинна вечеря, гарячий поцілунок люблячого чоловіка і посмішка власної дитини... Вважала, що повернутися можна завжди, але не зробила цього і досі... Таткові було важко. Він так і не одружився, бо казав, що Владка – то тепер єдина дівчина в його серці. Та вона знала, що її татусь боїться. Боїться знову обпектися. Боїться нових відносин. А ще... він досі кохав маму і чекав на неї кожного вечора. Сідав на кухні вночі, заварював каву і переглядав фото. Дивився весільне відео... розглядав мамині картини. Зрештою, років через два, він спалив те все у каміні, залишивши лише одне спільне фото у рамці, яке стояло на столику в кімнаті Влади. Власне, то була єдина фотокартка, де вони були втрьох... Вона ніби досі пам'ятала той весняний день, коли воно було зроблене. Саме за декілька тижнів до того, як матінка похапцем спакувала валізи і поїхала світ за очі, залишивши в квартирі коротеньку записку і легкий шлейф “Шанель №5”.
Вона сиділа на зупинці і все те знову спливало у голові....
Так буде краще... Для кого краще, мамо? Чи ти знаєш, як жилося нам з таточком? Чи ти те знаєш? Як невміло готували сніданки (бо один поперед іншого “кращий” кухар), як щонеділі ми готували святковий обід у вигляді картоплі пюре та підгорілих грінок, і як чекали тебе завжди...
Та, зрештою, матусю, ми були щасливі. Хто ще нам був потрібен? У п’ятницю тато завжди зустрічав мене зі школи. Ми гуляли парком, тримаючи в руках смачнючий ріжок, сміялися, розказували один одному, як пройшов тиждень.
В шістнадцять його донечка влипла у дурну історію... Саме тоді тато часто був у відрядженнях, залишаючи слухняну розумну дівчинку саму.
Вона відчула запах свободи.... Рокерські компанії, байки, “хеві метал” і келих пива у барі пізно вночі. Хто міг їй заборонити те? Ніхто в світі! І навіть тато, котрий вперше побачив любу доню у чорному вбранні, а в квартирі шпалери обклеєні королями року, не став садити дівчину під замок. Якось увечері поговорив з нею про залежність від наркотиків і обережність на дорогах. Ото й усе!... Але ж ти так сильно любив мене і розумів, що то період такий... І отой період змусив твою дівчинку подорослішати швидше, аніж сама того бажала.
Його звали Стефан. Він був на сім років старший за неї, а від того ще привабливіший, сміливіший, сильніший за усіх тих відсталих від життя ровесників, які вчилися з нею разом. Роман закрутився так стрімко, що ніхто навіть оком змигнути не встиг. Почалося з того, що вона обігнала його на нічних перегонах. Його, шестикратного чемпіона міста, переможця майже всіх гонок на мотоциклах! Випередила всього лише на декілька секунд, бо вони з металевим конем були єдиним цілим, бо вони вросли одне в одного і літали вулицями, мов птахи. Через декілька днів Стефан подзвонив їй на мобільний і запросив на рок-концерт. Звісно, вона погодилася. Отак і закрутилося. Концерти, змагання, амбіції... Два роки пристрасті, кохання на межі божевілля, щастя. І не існувало Всесвіту, не існувало людей навколо, не існувало взагалі нікого, тільки небо й вони.
– Бачу, що в мене з’явився конкурент? – жартував тато.
– Таточку мій, ти поза конкуренцією завжди, – виправдовувалася вона і бігла на побачення до Стефана.
Та раптом усе змінилося. Коханий чоловік став агресивний, нервовий і неврівноважений. Зустрічі почали бути рідкістю, телефонні дзвінки взагалі на нулі... про ніжні слова можна теж було забути. Його ніби підмінили. Сварки лунали одна за одною, нерозуміння росло стіною, зриви, істерики, крики...Згодом Влада прийшла додому із синцями... Стефан почав підіймати на неї руку.
А тоді вона дізналася, що Стефан на наркотиках. І все стало зрозумілим. Його нерви, неадекватність, різкість і агресія. Стало зрозуміло, звідки борги, і куди зник дорогий годинник з його руки. Витягти його з тої прірви не вдалося, якби вона не намагалася те зробити, щоб не обіцяла йому, як би самовіддано не старалася побороти кляту залежність. За рік Стефана не стало. Передозування. Передозування, то був для нього вихід. Але для неї то був глухий кут. Діагноз: нервовий зрив, лікування і купа таблеток. Аж досі мурахи по шкірі...
Коли їй виповнилось двадцять, помер тато. Автокатастрофа. І знову нервовий зрив.
Врешті, її врятували картини. Те, чого вона боялася більше за все, відрікалася, не хотіла навіть думати, налетіло на неї бумерангом. “Нізащо в світі не малюватиму!”, – говорила вона все своє дитинство і юність. Що завгодно, але не малювання... не акварелі, не мольберти, не галереї... І ось раптом. Нічне міське небо, все у ліхтариках, а-ля Левітан, і гран-прі на конкурсі молодих художників у Києві. Запрошення на навчання. Столиця. Нове життя. Нова історія.
Того вечора їй було настільки самотньо і ностальгічно, що сидіти у квартирі прирівнювалося б до самогубства. Узявши з собою музику і тепле пальто, вона вийшла на вулиці шаленого міста. Холодно... Як і на душі. Зовсім так, як і в серці. Погода своїми льодяними пальчиками забиралася під светр і розмальовувала щоки червоними фарбами. Осінній вітер пропагував сховатися у найближчому кафе, вмовляв випити філіжаночку чорної кави з молоком, і вертатися додому. Але вона зажди була неслухняним дитям... Роздуми налітали на неї, думки підхоплювали одна одну, злітали вверх, кудись у небуття, у безвість... Заколисана своїми роздумами, вона й не помітила, що хмари зібралися прямісінько над нею в один великий згусток і з хвилини на хвилину піде той затяжний дощисько. Плентатися в затишне місце, де скупчилося багацько людей, зовсім не хотілося, але і мокнути теж не дуже вже приємно. Автобусна зупинка – місце для зустрічей і прощань, місце універсальне, унікальне у своєму роді, стало їй у нагоді, знайшлося, згодилося як місце для роздумів, як притулок для душевнохворого, як прихисток для самотнього...
І все було би добре, якби не той дощ, якби не те шалене “якби” між ними тої ночі...
– Тобі не холодно?
– Не знаю.
– Як це, не знаю? – трохи дратівливо випалив він.
– Зсередини холодніше, ніж ззовні. Вважай мене божевільною, але я, певно, зараз така... Я не відчуваю, як воно, тут... Холодно, спекотно, мокро... Якось байдуже. Бо те, що відбувається в мені, приглушує всі зовнішні процеси. Ти не зрозумієш, ні... Такі як ти, ніколи нічого не розуміють...
– Не говори так впевнено про людину, котру бачиш вперше.
– Ти типовий. Тому, я бачу тебе не вперше. Такі, як ти – скрізь. Щодня. Щохвилини.
– А такі, як ти?
– Мабуть, теж. З однією різницею – в них жаги до життя трошечки більше. В мене – немає.
– В мене теж...
– Чого ти тут?
І поїхало... Ніч розмов перетекла в ранок жалоби. В один день нової історії. В один вечір нового почуття. Він не міг полишити її, не міг зупинити себе і втекти. Не міг не говорити з нею, не слухати її, не ділитися з нею своєю біллю і не лікувати її болю. Він не міг. Не міг. Чому? Чому, чому, чому... Хто те знає?
Це була перша і остання доба, коли він бачив її слабкою, з оголеною, мов дріт, душею, безсильною, нещасною такою. Бо він вдихнув у неї життя. Раптово. Ніжно. Впевнено. Не розуміючи того до кінця...
....Дуже дивно, мабуть, але більше, ніж за рік знайомства, між ними не було нічого інтимнішого, аніж її поцілунки у щоку, і розмови. Все. І нічого.
Вона врятувала його. Він врятував її. Все порівну. Ніхто нікому нічого не винен. Подякуємо один одному і розійдемося, роз’їдемося, розчинимося у повітрі... Ні? Ні... Бо то було би занадто просто. Бо то було б закінченням історії.