This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Ангел

Харченко Олеся, м. Запоріжжя

Частина перша
1
– Відповів? – Машка, поставивши на стіл чашку з гарячим чаєм, сіла коло мене на диван.
Замість відповіді я повернула до неї ноутбук, показуючи повідомлення, а сама втупилась у чашку. Насправді більше мене зацікавила пара над нею. Було в цьому щось.
– Називай мене просто – Ангел, – вголос прочитала вона. – Дивно!

– Може, на сьогодні досить, га? – переводжу погляд на мініатюрну дівчину з небесно-блакитними очима – мою подругу. – Друга година ночі, я спати хочу.
– Спочатку дай відповідь цьому... Ангелу?
– Машо, ну навіщо? Хіба не зрозуміло, що хтось просто вирішив мене розіграти, і нічого більше за цим не стоїть?
– А тобі хіба не цікаво? Може бути, що хлопець просто романтик? Ти...
– Ні, мені не цікаво.
Все, набридло. Більше не буду відповідати на його повідомлення і, оце вже точно, нічого не буду показувати Машці.
– Я – спати, – кажу подрузі, закриваючи ноутбук.
– Яка ж ти все-таки злюка, – посміхається вона.
– Що є, те є!
Ага, спати я буду, аякже! До цього часу не можу очей заплющити.
Машка давно сопе собі на сусідньому дивані, час від часу щось бурмотить уві сні. А я лежу, втупившись у стелю.
Це ж треба, Ангел!
Розумію, все моє з ним листування – чистої води розіграш. І, тим не менше, цікавість моя зростає з кожною секундою. Так, мені хочеться прочитати наступне його повідомлення. По-дурному, легковажно, дивно – все це про мене. Але за вікном ніч, тисячі зірок палають на небі й кожна ніби говорить: “Дай відповідь!”
А якщо відповісти? Нічого ж не зміниться через одне нещасне повідомлення, правда?
“Неправда!” – репетує здоровий глузд. Дам відповідь – потраплю на гачок, буду втягнута в гру, стану предметом насмішок, зайвий раз доведу власну наївність... і так ще безкінечне число варіантів. Та хто й коли слухає здоровий глузд? Так вже історично склалося: цікавість завжди бере гору.
Більше не роздумуючи ні секунди, вмикаю ноутбук, заходжу до Інтернету й набираю: “Я незнайомих людей Ангелами не називаю. Може, зізнаєшся, хто ти?”
Так, начебто і не наговорила грубощів, і не послала, і на продовження діалогу натякнула.
Надсилаю.
А ось тепер можна й поспати!
Світло.
Багато пронизуючого, білого, неприємного світла. Хочеться втекти геть, заховатися в тінь, зникнути. Тільки от виходу немає або його не видно через світло.
– Аїда...
Стинаюся. По тілу мурашки.
Хтось називає мене на ім’я, але не гукає. Звучить просто як констатація факту. Я тут, і хтось про це знає. Власник голосу знає мене, бачить і, більше того, знаходиться поруч.
– Хто... хто тут? – запитую здавленим від страху голосом.
У той же час озираюсь, намагаючись бодай щось розгледіти. І хоча це не має жодного сенсу через світло, нічого не можу з собою зробити, продовжую роззиратися і йду наосліп.
Світло стає яскравішим. Настільки яскравим, що очі доводиться заплющити.
– Ангел...
Він зовсім поруч, кожна клітинка мого тіла відлунює його голосу.
“Ангел, Ангел, Ангел...” – щось знайоме.
– Ми знайомі?
– Вже скоро...
Темрява. Різкий звук, схожий на стогін, і нічого більше.
Немає світла, немає голосу Ангела. Лише я і темнота.
Падаю на коліна, закриваю вуха долонями і кричу що є сили. Темноту потрібно заповнити. Чим завгодно! Нехай навіть власним криком, але її просто необхідно заповнити!
– Аїда! – знайомий голос поруч зі мною. – Що з тобою?
Розплющую очі. Бачу перед собою схвильоване обличчя Машки.
– Нічого, – бурмочу собі під ніс, перевертаючись на інший бік.
– Ти говорила з кимось уві сні, а потім почала кричати. Я...
– Мій сон, з ким хочу з тим і розмовляю!
– Та ну тебе! – Машка ображено.
Вона виходить з кімнати. Чую спочатку човгання кроків по коридору, а потім дзвін посуду. Напевне, вона вирішила заварити собі кави. Обережно, рукою шукаю на підлозі біля дивана свій мобільний телефон. О-так, раненько – 5.37.
Це ж треба було оселитися з подругою! Я її, звісно, люблю і зазвичай її присутність мені подобається: завжди є можливість з кимось поговорити, попросити поради. Але ж іноді, навпаки, хочеться побути наодинці з собою і своїми думками. Ось як зараз, наприклад. Що ж, потрібно користуватися моментом!
Отже, Ангел. Це, звісно, набагато краще за щось інше, та теж далеко не ідеально. Не фонтан, я б сказала. І його голос... Неймовірно, та я пам’ятаю його голос. Якщо закрити очі й дати волю фантазії, можу згадати не лише голос, а навіть його присутність. Поруч ніби реально хтось є. Волосся на голові стає дибки. Ні-ні-ні, не буду згадувати! Навіщо зайвий раз нерви собі псувати? Нервові клітини, як каже мама, не відновлюються. Закриваю обличчя долонями, потім повільно прибираю їх, проганяючи залишки дурного сну. Все ж нормально, чи не так?
“Цікаво, а чи є нове повідомлення?” – згадую про іншого Ангела.
Ні, ніякої відповіді. Чомусь стало трохи прикро. Невже так важко виділити мені крапельку свого ангельського часу? Хоча, якщо подумати про час, то логічно припустити, що мені просто не встигли відповісти. Приймати за можливу правду те, що відповідати просто не захотіли, було неприємно.
2
– Ой! – зойкнула я, відчувши різкий біль у плечі.
Озирнулась. Ну... нічого собі! Штовхнув і посміхається стоїть!
Просто в мене за спиною стоїть хлопець і посміхається на всі 32. От гад!
Я відвернулась, потерла вдарене плече. Ні, так просто я цього не залишу. В голові вже зароджується уїдлива промова. Залишилося лише озвучити її просто в обличчя нахаби. Знову повертаюсь, тільки тепер уже всім корпусом. Ледве я встигла це зробити, як зрозуміла, що поруч вже нікого нема. Втік...
– Боягуз! – слово вирвалось саме собою.
– Хто?
– Як хто? – зі злістю подивилась на Машку. – Той придурок! Він мене ще в плече вдарив, ну?
– Нікого не було, Аїда...
3
”Нікого не було” – слова крутяться в голові. По колу, ще і ще, ще і ще, ще і ще...
Як же не було, якщо був. Власними очима бачила цю зухвалу пику і, не менш зухвалу посмішку. Він стояв просто у мене за спиною, дивився на мене. Та що там! Він вдарив мене, і плече, на якому синець і котре зараз ще трохи болить, зайвий раз уперто доводить, що хлопець був, і мені це зовсім не привиділось. Та й психічних відхилень у мене немає, на шизофренію не хворію. Висновок лише один – він там був.
Стало спокійніше. Набагато. А недовго ж було і до того, щоб почати сумніватися у своїй нормальності. Воно мені потрібно?
– Твоє?
– Що? Хто тут?
– Хто тут? – запитую вголос.
– А ти подивись. Чи так і будеш ховати обличчя?
Ой! Напевне, виглядаю по-дурному. Пальцями розгрібаю волосся, сплутане вітром, навіть стараюся їх розчесати, знову ж таки, пальцями. Виходить, чесно кажучи, не дуже.
Чоловік, обличчя якого мені поки що так і не вдалося побачити через проблеми із зачіскою, засміявся. Я почервоніла, різким рухом руки відкинула волосся назад і заявила:
– А ось і не смішно! Ні крапельки!
– Смішно, – заперечив чоловік, простягаючи мені пакети з продуктами.
Вже й скласти все встиг!
– Дякую! – забираю пакети.
В очі намагаюся не дивитись. Та й взагалі стараюсь не дивитись на чоловіка. Соромно за свою поведінку і слова. Особливо за слова. Щойно пакети опиняються в руках, їх вага приводить мене до тями.
– Вибачте, що наговорила грубощів, – виправдовуюсь. – Мені дійсно було несмішно. Хоча...
– Нічого страшного, – стверджує чоловік.
– О, ну тоді добре. Ще раз дякую! – посміхаюсь, збираючись піти геть.
– Будь обережна з таким іменем, Аїда...
– Що?
Та нікого вже немає поруч. Пакети лежать на асфальті біля моїх ніг, а їх вміст валяється навкруги. Що це було? Руки трясуться, коли я збираю продукти.
Що ж це було, чорт забирай?
4
Думки самі собою наштовхнулись на чоловіка, що його зустріла кілька хвилин тому на вулиці, а потім пішли далі – до хлопця в університетській їдальні. Якщо так різко зникли вони обидва, чи означає це, що нікого з них в реальності не було? Я втрачаю розум?
Дзвінок у двері перериває мої роздуми на тему власної повноцінності.
– Іду! – невпевнено підходжу до дверей. А раптом ще хто привидиться? – Хто там?
– Це я, – жалібний голос Машки. Щось сталося?
Відчиняю двері.
– Що сталося? – перше, що спадає на думку запитати. – Кажи!
– Вона...
Машка замовкає на півслові.
– Хто вона? Що? – продовжую засипати подругу питаннями.
Та вона проходить повз мене, до кімнати. Саме зараз вперше радію з того, що в квартирі лише одна житлова кімната. Вона сідає на диван. Йду за нею, намагаючись поводитися більш-менш стримано. Про спокій уже й мови не було.
– Будь ласка, – обіймаю її за плечі. – Поясни мені, що сталося...
Спочатку вона мовчить. Напевне, намагається перебороти себе, але врешті-решт зривається. По її тілу проходить таке тремтіння, що, здається, я зараз злечу, якщо заберу руки з її плечей.
– Вона... вона загинула!

Частина друга
1
Світом править Його Величність Випадок.
Минуло півроку після Юлиної смерті, і лише тепер я розумію це, як ніколи раніше. Її смерть, Машчина, батьків. Всі вони були випадковими. Можна навіть сказати, до безглуздя випадковими. Але суті справи безглуздість не змінила – їх смерті реальні. І вони ранять. Якщо біль вже пройшов, то спогади залишились, продовжуючи колоти. Іноді здається, що серед усіх тортур найжорстокіша – пам’ятати. Наскільки легше було б все просто забувати?
– Дівчина? – роздратовано кличе жінка на касі.
– Так... так, дякую, – йду геть, поки ще хтось не виказав свого незадоволення моєю поведінкою. Ще б пак, я ж затримую чергу!
На вулиці задушливо. Машини, люди...
Я стала дивною, мені подобається заглядати людям в очі, змагатися з ними поглядами. Зазвичай я виграю. Можливо, тому, що мені вже немає чого втрачати?
– Чорт! – загралась.
Ось, тепер ще й перечепилась. Зарікаюсь, що більше цього не повториться і тієї ж секунди знаходжу нову жертву. Сутулий, брудний хлопець, що розпиває просто на вулиці пляшку пива. Його голова опущена, давно не мите волосся закриває лице. Він весь виглядає сірим. Чому так нестерпно хочеться заглянути йому в очі?
– Нісенітниця, – кажу сама до себе і проходжу повз.
Вдома готую вечерю брату. Тепер я живу з ним. Йому я сказала, що так мені легше наглядати за ним. Неправда. Мені хочеться, щоб хтось наглядав за мною.
Скоро він прийде. Як завжди, втомлений і голодний.
Закінчивши з приготуванням їжі, заварюю собі чай. З чашкою в руках іду до своєї кімнати.
Хочеться зникнути. Клацнути пальцями і перестати існувати.
2
– Привіт!
Розплющую очі. Я спала. Так, як сплять, коли вже тривалий час хворіють. Незчулася навіть, коли й заснула.
– Сашку! – кличу його.
Кроки. Скрип дверей.
– Я тебе розбудив, так? – брат заглядає через прочинені двері.
Як завжди – задоволений. Його посмішка заразна, їй не можна протистояти. Махаю головою, заперечуючи:
– Ні, не розбудив.
– Добре! – заходить до кімнати. – Дякую за вечерю!
– Завжди будь-ласка – дивлюся на нього.
Він тут, поруч зі мною. Все добре.
– Втомився? – починаю розмову.
– Угу, – киває, – зовсім трохи. А ти як?
– Нормально, – доводиться брехати. – Як день пройшов? Надзвичайні ситуації були?
– Ха! – його очі загораються. Зараз буде історія. – Уявляєш...
І я уважно слухаю все, що мені розповідають.
Чашка не випитого мною чаю так і стоїть на столі. Тільки пари вже немає. До чого ж дивно. Я можу нагріти воду, можу налити її в чашку і заварити чай. Можу випити його або, навпаки, ні. Справа вибору. Гірше те, що я не можу підтримати в ньому життя. Не можу залишати його гарячим з власної волі. Лише штучно, за допомогою термоса або повторного нагрівання, наприклад.
Схоже, я й сама живу лише завдяки термосу. Чи «нагріє» мене хто-небудь повторно? Чи мені доведеться повністю охолонути й бути «вилитою» в раковину через причину непотрібності?
3
Як можна так терти сир? Методично, ще і ще бити ним об терку, навіть не стараючись по ній потрапити. Просто-напросто одноманітні змахи рукою, котрі супроводжуються неприємним звуком. Чи то скрегіт, чи то шипіння, чи то писк. Найбільше схоже якраз на писк. Як від болю. Сильного болю. Начебто сир, що його на терці стирає стара жінка, живий, і може щось відчувати. Дуже своєрідна картина.
Спостерігаю за нею збоку, не втручаючись. Та й як втручатися, якщо все одно нічого не розумію! Хто ця жінка в старій весільній сукні й порваній фаті? Вона дивиться на мене. Очі виділяються на фоні старого обличчя, вкритого зморшками. Стара, але очі живі.
– Хто ви? – голос не схожий на мій.
– Ти...
Я? Вона це я? Чи як це розуміти?
Знову сир пищить від болю. Зажмурюю очі, не хочу дивитися на жінку в старій вінчальній сукні, не хочу.
“Ні!”
Вітер. Звідки? Я ж була в кімнаті. В кімнаті зі старою жінкою. А зараз...
Дорога. Не бачу, куди саме вона веде. Темно. І туман. Далеко-далеко попереду, так само, як і позаду, я бачу лише дорогу. Іду, обхопивши себе за плечі. Не стільки від холоду, як від страху і самотності, починаю тремтіти. Так самотньо! Це з’їдає зсередини...
Звук позаду. Шурхіт. Повертаюсь.
Бачу позаду себе візок... без коня. Він рухається просто на мене. Як?
Відступаю назад, продовжуючи злякано спостерігати. У візку людина. Голова опущена, в руках повіддя. Ніби править невидимим конем. І направляє його просто на мене!
– Стій!
Зупиняється. Голови не піднімає, не дивиться на мене.
– Зійди з дороги, мені потрібно його забрати.
– Що? – чортівня якась! – Кого?
Замість відповіді людина у візку підіймає руку й показує в далечінь.
Бачу, як картинка знову змінюється. Дорога не безкінечна. Там стоїть ще одна людина. Знайома мені людина!
– Забрати його?! – голос зривається від намагання перекричати вітер.
– Так, його.
Людина в кінці дороги відступає на кілька кроків і починає розчинятися в повітрі. Вуста рухаються, намагається щось мені сказати. Єдине, що розумію:
– Не дозволяй... забрати... боляче...
Такий знайомий голос. Сашко? Мій брат! Він тут що робить?
– Ти як тут опинився? – йду до нього.
А він продовжує розчинятися в тумані. Втрачаю його... Боляче дихати. Тільки не його! Не можна забирати його у мене, ні!
Нарешті розумію. Людина у візку хоче забрати мого брата. Не можна цього допустити, не можна. Ні в якому разі, за жодних обставин цього не повинно статися!
– Спочатку тобі доведеться взяти мене! – вітер забиває дух, та я знаю, що голос мій чутно.
– Сама винна...
Візок без коня мчить на мене.
Не відступлю, там брат. Не дозволю!
4
Вона близько, так близько...
“Нізащо не відступлю!” – наказую собі, розводжу руки в різні боки. Вона не зможе мене об’їхати.
Сонце за вікном яскраве. Вітер легенько торкає крони дерев. Красиво, як завжди.
Між іншим, у мене теж все як завжди. Страх не відпускає. Нехай я вже не в жахливому світі власних ілюзій, на мене не мчить візок без коня, і поряд немає жінки, що тре сир. Нехай так, але від цього не легше!
Сон незвичайний. Такого ніколи раніше не було, і це дико для мене самої, але впевненість у значущості побаченого видіння нездоланна. Так, не те, звісно, що уві сні, але щось станеться в реальності. Притиснувши коліна до грудей, повертаюсь до стіни. Серце, здається, майже не б’ється. Воно спокійне, як ніколи, воно вже все знає. Скільки залишилось часу? Скільки часу до повної самотності?
– Скоро!
Хочеться втиснутися в землю, почувши це. В буквальному сенсі втиснутися в землю і зникнути. Так, це всього лише розмова незнайомої мені людини по телефону. Чоловік обіцяє, що скоро прийде додому чи ще щось в цьому роді. Просте слово, яке набуває вбивчої сили, коли надаєш йому особливого значення.
5
– Ти що на балконі робиш?
– Я... – таке враження, що Сашко щойно повернувся. – Гостя твого проводжала!
– Пожартувала, молодець, – брат відходить на кілька кроків, даючи мені можливість увійти до кімнати. – Якого гостя?
– Я ж сказала, твого! Дивний такий хлопець, з балконів стрибає, – що ж тут незрозумілого? Сам цього ідіота до квартири привів і робить вигляд, що не розуміє, про кого йдеться. – Де був?
– Що? Аїдо, де я кожного дня буваю?
– Звідки мені знати!
– На навчанні, уявляєш?! Щойно прийшов, а мені тут одразу гору претензій, звинувачень і...
– Гаразд, – не хочу сваритися. – Яєчня чи пельмені?
Врешті-решт, я ж шукала його, щоб запитати саме про це, так?
– Нічого!
Перед самим моїм носом брат зачиняє двері. Не розумію, що сталося?
– Чудово!
Прикро, звісно. Але нехай, перебіситься.
Питання не в тому. Цей... гм, літун з балконів, хто він? Якщо брат не приводив його і дійсно повернувся додому вже тоді, коли я була на балконі, то як все можна пояснити? Бреше він все, зараза мала! Він прийшов набагато раніше і ще дорікав мені відсутністю вечері.
Розіграти, певне, вирішив.
Ось уже й пельмені готові. Віднесу їх жартівникові!
– Це було несмішно, – ставлячи на стіл тарілку з пельменями, повідомляю братові і гордо виходжу з його кімнати.
 6
Я точно знаю, що лежу у себе на дивані, в своїй кімнаті, в своїй квартирі і мені, в принципі, не повинно бути страшно. Але чому тоді по тілу бігають мурашки, а м’язи просто зводить від бажання втекти звідси? Може, я сплю, і це просто жах? Ні, не може бути! Я можу відрізнити реальність від вигадки. І... це реально!
У моїй кімнаті хтось є, це точно. Я відчуваю на собі чийсь погляд. Намагаюсь прикинутися сплячою. Правда, недовго. Що мені від цього? В сусідній кімнаті спить брат і, якщо це не сонна маячня і в квартирі хтось є, окрім мене і нього, потрібно діяти. Тим більше сон, що наснився нещодавно, явно провіщав можливу небезпеку для Сашка.
Розплющую очі і, точно: за моїм письмовим столом хтось сидить. Літун?
– Якого біса ти тут забув?!
– Неймовірно, ти мене бачиш?! – хлопець підскакує і йде у напрямку до вікна.
– Я що, по-твоєму, сліпа! Звісно, бачу! – який високий у мене голос, жах. – І... і не смій знову стрибати з вікна... літун, я...
– Але ж ти спиш! – здається, наляканий він не менше за мене.
Я відкрила рота, щоб сказати щось, але затнулася, так і завмерши з відкритим ротом. Сплю?
– Ми з тобою раніше не бачились? – чомусь захотілось спитати саме це.
– Давай я просто піду і більше ніколи не з’явлюсь, добре? – хлопець повільно підходить до мене.
Натякає, що хоче вийти у вікно? Ну, ось це вже ні!
– Ні, я бачу тебе не перший раз... двічі у власній квартирі... хочу бодай поговорити! – виставляю руки перед собою, тримаючи його на відстані від себе і, звісно, від вікна. – Зроби мені таку послугу, і котись на всі чотири сторони!
– Обіцяєш?
Який же він заплутаний, не розумію його логіки.
– Що?
– Що я зможу піти... куди захочу, – опускає голову.
– Так! – киваю ствердно.
Чекаю на його реакцію. Врешті-решт, він поступається мені і сідає прямо на підлогу. Вся його поза говорить про очікування. Він чекає на мої наступні дії. Що ж... сідаю навпроти.
– Як тебе звати?
– Навіщо тобі?
– Ну… з цього зазвичай починають знайомства, уявляєш? І...
– Златан, – обриває мене на півслові, не даючи закінчити речення.
– Що ти тут робиш?
– Спостерігаю.
Оце новина! За мною, виявляється, стежили!
– І давно ти... спостерігаєш за мною?
– Давно, але не за тобою.
7
– За ким же тоді?
– За твоїм братом. Я стежу за ним від самого його народження.
А це вже неправда. Просто не може бути, щоб цей хлопець знаходився поруч із моїм братом від самого народження. Та й вік Златана суперечить сказаному. Златану на вигляд років 18, не більше, і я не уявляю, як він міг стежити за немовлям, сам будучи таким.
– Неправда, ти занадто молодий, – заявляю йому. – Тобі не більше 18, так?
– Ні, – тінь посмішки з’явилася на обличчі Златана. – Мені 72 роки.
– Що?! – у нього ще й з почуттям гумору не все в порядку. – Ти себе в дзеркало бачив?
– Я не відображаюсь у дзеркалах.
– Чудово... ти вампір?
– Ні.
Як же важко з ним говорити!
– А хто тоді?
– Ангел.
Сміх виривається попри бажання. Не знаю, істеричний він чи ні, але викликаний словами Златана.
– Ангел? Охоронець, чи як?
– Так.
Завмираю в нерозумінні. Все всередині кричить, що Златан просто гарний актор, але мені так хочеться йому вірити. Адже якщо він ангел-хранитель мого брата, то мені не варто переживати за Сашка. Сон не збудеться, ангел врятує його, і все буде добре.
– І... – не знаю, що запитати.
– Я виконую свою службу. Я загинув у віці 18 років і повинен був захищати твого брата до цього ж віку. Я вже був у такій ролі двічі, цей раз останній... я на шляху до звільнення.
– Що значить три рази? – чіпляюсь за те, що здивувало найбільше.
– 54 роки я виконую роль ангела-охоронця. Це плата за мою свободу. Три людини, не зважаючи на свою Долю, доживають до 18 років і дозволяють мені отримати таку бажану свободу й народитися заново, – Златан переводить подих. – Сьогодні остання ніч мого перебування тут.
Стільки думок в голові! Запитати, потрібно ще щось запитати.
– Не зважаючи на Долю? Це...
– Твій брат не повинен був дожити до 18 років... але я добрий ангел-охоронець. Тричі мені довелося замінити його іншими.
Сльоза котиться по моїй щоці. Починаю розуміти.
– Тричі... – повторюю вголос.
– Так, він був на межі смерті 3 рази. Перший раз замість нього пішла дівчина, молода дівчина. Я знайшов її у їдальні...
– Юля... – ще одна сльоза. – Там я вперше побачила тебе, так?
– Другий раз також дівчина...
“Машка”
– ... третій раз довелося пожертвувати одразу двома життями.
“Батьки”…
 Я плачу, закриваючи обличчя руками. Зігнувшись під вагою правди, не можу зупинитися.
– Що тепер..., коли ти закінчив свою... роботу? – останнє слово я виплюнула з відразою.
– Тепер черга інших, я вільний... на всі чотири сторони.
– Пішов геть! – підводжусь з підлоги. – Геть звідси!!!
– До зустрічі, Аїдо. До зустрічі...
Златан зникає в один момент. Просто випаровується. Мене ж обдає холодним повітрям...
8
Дуже повільно, неначе найскладніший у світі пазл, думки в голові складаються воєдино. Сни... ось де розгадка. Жінка – я, візок – машина… і брат. Ще можна все виправити!
На перехресті біля університету бачу Сашка. Він збирається переходити дорогу. Як завжди, в навушниках, не помічаючи нічого навколо. Ще кілька секунд – і я буду біля нього.
– Стій!!! – кричу йому, помітивши червону іномарку, що мчить на великій швидкості. – Стій на місці!
Брат не чує. Він продовжує йти вперед... просто під колеса. Один ривок – і мені вдається схопити його за рукав і потягнути назад.
– Аїдо?! Що ти... ні!!!
“Чотири рази” – кажу подумки і відпускаю рукав брата з руки.

Частина третя
1
Темно і душно.
Душно до такої міри, що неможливо терпіти.
Розмахую руками, рухаючись уперед. Там світло, йду до нього. З кожним моїм кроком стає краще фізично і гірше на душі. Мені хочеться вийти звідси, врятуватись від спеки, щоб не згоріти, і в той же час хочеться повернутися назад, подивитися на джерело невидимого вогню.
Іскра світла попереду стає все більшою і більшою. Від нього віє прохолодою і спокоєм. Вогонь все далі і далі. Те, що втримувало мене біля вогню, вже не настільки важливо, як раніше. Світло – це правильний вибір.
2
– Вітаю тебе, – звертається знайомий голос.
Почувши його, хочу рухатися швидше. Кожна клітинка мого тіла рветься вперед. Я радію, немов дитина.
– Казав же, що скоро зустрінемось.
– Так, – відповідаю.
– Ти прийшла сюди як одна з нас?
– Так, – і немає нічого прекраснішого, ніж розуміння того, що я одна з них.
– Добре.
Тепер я в промені світла. Воно огортає мене, поглинає, очищує...
“Златан все тобі покаже, Аїдо” – чужий голос у мені.
“Так. Я знаю” – і правда в тому, що я дійсно знаю... все.
3
– Я ж казав, що ми з тобою зустрінемось, – Златан бере мене за руку і виводить з променя світла.
– Що буде з братом?
– Він вільний, як і я... завдяки тобі.
– Вільний?
– Тут чи там – вільний?
– Там. Він житиме ще довго, повір.
Значить, вільний.
– Ти – четверта жертва, хоча повинно було бути всього лише три, – він веде мене кудись вниз. – Тому ти тут – і тепер одна з нас. Оскільки з життя ти пішла з власного бажання... у віці 22 років і була четвертою, твоє число – 4.
“4 людини. Що ж, вісімдесят вісім років – і я вільна” – ось що це значить насправді.
– Твоя перша підопічна, – я бачу вагітну жінку.
Вже знаю, що першою піде саме ця жінка. Лише так зможе з’явитися на світ моя підопічна, ціною першого життя. Вона доживе до 22 років і буде на межі життя і смерті 2 рази. Що ж, дві людини підуть раніше за неї, звільнивши своїх ангелів-охоронців.
Все бачиться ясно і не викликає жодних емоцій, окрім бажання завершити роботу якомога скоріше. Врешті-решт, всі хочуть бути вільними, навіть ангели...


Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123