Понад усе любов до України

Воронова Марія, м. Маріуполь, Донецька обл.

(Діяльність ОУН у Маріуполі в роки Другої світової війни)

«Вірю, що треба писати правду про ці події без огляду на те, подобається це комусь чи ні. Правда допоможе розібратися історикам в подіях, що відбувалися на українських землях, і хто був героєм, а хто лише хоче жити коштом інших».
Євген Стахів. «Крізь тюрми, підпілля й кордони»

Головним і неупередженим суддею історичного процесу, діянь мільйонів його учасників, зокрема державних, військових та громадсько-політичних постатей, є час. У пошуках історичної правди дослідникам належить, по суті, тільки роль його асистентів.

У цьому дійстві вони або прискорюють, або уповільнюють наближення найоб’єктивнішої оцінки тих чи інших подій, процес пізнання яких є фактично безкінечним.
У ХХ столітті Україна пережила вельми драматичні потрясіння, внаслідок яких зазнала чимало болючих поразок, але святкувала й радість перемог, насамперед, здобула державну незалежність, що засвідчило конечність торжества ідей та волелюбних прагнень народу, за здійснення яких самовіддано і мужньо боролися багато поколінь українців. Ці події теж неоднозначно, а в багатьох випадках навіть діаметрально протилежно, оцінювалися дослідниками, що триває і нині. Яскравим підтвердженням цього є нестихаючі дискусії навколо діяльності революційно-політичної підпільної Організації українських націоналістів.
На шляху діяльності організації були, з одного боку, жертовний героїчний чин в ім’я волі України, а також помилки і невдачі, багаторічне паплюження і забуття її історії в Радянському Союзі. Але були й перемоги.
Під час Другої світової війни націоналістичне підпілля ОУН діяло не лише на західноукраїнських теренах. «Декларація Проводу ОУН» засвідчує активну діяльність і на землях Східної України: «Українці зі східних областей! Ми, українські революціонери і повстанці, ‒ борці за волю і незалежність України, кличемо Вас: ширше включайтеся у визвольну революційну боротьбу проти большевицького ярма! Боротьба за волю і незалежність українського народу ‒ священний обов’язок кожного сина України!»
Підпільна боротьба ОУН у Східних областях України особливо активізувалася у 1941 році. Підпілля на Донеччині очолював Євген Стахів. Одним із завдань ОУН під його керівництвом було утвердження державного статусу української мови. Мета була досягнута, і в 1942 році видано 7 наказів про запровадження української мови як державної у 6 районах, а саме у Горлівському, Костянтинівському, Волноваському, Ольгинському, Авдіївському, Маріупольському.
У Маріуполі тривалий час практично нічого не було відомо про діяльність підпільників. Думки містян стосовно діяльності цієї організації були різні. Одні засуджували їх, інші схвалювали. Важко повірити, але чисельність оунівців у місті складала близько 300 осіб.
Очолив маріупольське підпілля українських націоналістів колишній член Центральної Ради й Генерального Секретаріату та першого уряду
В. Винниченка за Директорії Микола Стасюк. Будучи постачальником армії УНР, він не відійшов на Захід, невдовзі повернувся і потрапив у кігті ДПУ. Після ув’язнення йому було заборонено проживати у великих містах, тому й опинився М. Стасюк у Маріуполі, де сторожував ночами міський парк. У перші дні окупації міста, гітлерівці оголосили про реєстрацію осіб, які постраждали від більшовиків. Цим людям вони видавали посилені пайки, надавали різні пільги. Напевне, на реєстрацію прийшов і М. М. Стасюк. Гітлерівці дали йому квартиру в престижному будинку по вул. Енгельса, 1. Пізніше, 10 листопада 1941 року, вийшов перший номер «Маріюпільської газети», підписаний відповідальним редактором Миколою Стасюком.
У «Маріюпільській газеті», в умовах жорсткої цензури, з номера в номер публікувалися матеріали з історії, літератури і культури України. Історичні події висвітлювалися не за більшовицьким варіантом, а за концепцією
М. Грушевського. Газета відзначала відродження релігійного життя в місті, друкувала матеріали про Різдво, Великдень. У 1942 році «Маріюпільська газета» повідомила про те, що за згодою комендатури у місті була організована і активно працювала «Просвіта» (літературну секцію очолював Микола Стасюк). Українською мовою ставили спектаклі в театрі, широко відзначався день народження Т. Г. Шевченка, а в березні 1942 р. Маріупольському театру було присвоєно ім’я Т. Г. Шевченка. При товаристві мали організуватися аматорські гуртки – драматичний, хоровий, танців, бандури, створювалася українська книгозбірня. З історичної довідки відомо, що установчі збори товариства були скликані у липні 1942 року. Керівником «Просвіти» було обрано Андрія Ірія, він працював директором українського театру, а заступником став Микола Стасюк, генеральним писарем – Федір Ляшинський, казначеєм – Федір Гайдар, бібліотекарем – Ліля Сидоренко. Уже в цей час в «Просвіті» працювало декілька секцій: історико-економічна, мовно-літературна, драматична та інші. Створенню організації товариства «Просвіта» сприяв провідник ОУН зі Львова Лев Кащенко, який нелегально жив у Маріуполі. Він переправляв українську націоналістичну літературу для поширення її серед населення. Активну участь в її розповсюдженні брав працівник радіовузла на прізвище Галушко. Літературу нелегально зберігали в краєзнавчому музеї у Миколи Фененка.
У «Маріюпільській газеті» друкували уривки з мемуарів М. Стасюка «На межі божевілля». Також газета регулярно публікувала тижневі календарні плани роботи «Просвіти», детально висвітлювала заходи товариства, тут друкувалися і патріотичні публікації різних авторів. Товариство «Просвіта» діяло в Маріуполі від червня 1942 по червень 1943 року.
Маріупольське відродження тривало недовго. Оскільки, підпілля ОУН вело активну роботу, їхня діяльність не могла не зацікавити допоміжну кримінальну службу. На той час начальником ДКС у місті був П. М. Бордичевський. Він розповідав: «Про націоналістичне підпілля у Маріуполі мені стало відомо влітку 1942 року. Секретаря шуцполіції було завербовано як секретного агента. Йому було доручено розробляти українських націоналістів».
Гестапо не залишилося осторонь і швидко відреагувало на цю інформацію ‒ в міській українській газеті у № 100 від 21 червня 1942 року із заголовку прибрали тризуб, а назву «Маріюпільська газета» замінили німецькою ‒ “Marіupoler Zeіtung”. Також усунули Миколу Стасюка з посади редактора.
Розробку підпільників ОУН вели не лише нещодавно завербовані агенти ДКС П. М. Бордичевського. У березні 1943 року до Маріуполя прибув досвідчений секретний агент ГФП (таємної польової поліції) Олек (Олексій) Вальчик. Його завданням було проникнути в українське націоналістичне підпілля.
Яскравою діяльністю в маріупольському підпіллі на той час відзначався Теодор Гриців. Він прибув до Маріуполя у квітні 1943 року. Працював перекладачем у Маріупольському управлінні пропаганди Міністерства народної освіти і пропаганди рейха. Німецьке громадянство, справжнє німецьке посвідчення працівника підрозділу Міністерства пропаганди, німецька форма були надійним прикриттям його активної діяльності в якості провідника ОУН. Він без перешкод відвідував Запоріжжя, Дніпропетровськ, Берлін. Теодор Гриців відігравав важливу роль в підпіллі ОУН у Маріуполі. Зв’язок із маріупольськими підпільниками ОУН Теодор Гриців підтримував через Миколу Фененка. Його завданням було розповсюдження ідей ОУН серед селян і в промислових центрах Приазов’я. Він власним коштом купував книжки і роздавав мешканцям. Це підтверджував у своїх доносах і Олько Вальчик, який швидко увійшов у довіру до Т. Гриціва. Спочатку як колега-перекладач, потім як земляк, тому що був вихідцем із Західної України. Пізніше у них розкрилися спільні погляди щодо захисту інтересів українського народу. Працюючи у підпіллі, він запропонував свою допомогу у поширені та активізації діяльності націоналістичної організації. Працював під псевдонімами Далекий і Костя. У травні 1943 року Олек Вальчик надіслав своє перше донесення в Берлін, у якому повідомив, що роботу з поширення діяльності ОУН уже проведено. Також дав оцінку підпільній групі: «Особливо неперевершеними є місцеві українці, вони діють безстрашно та безпощадно, у той час як західні українці є гарними організаторами. Хоча східні українці спочатку трохи недовірливі, але якщо їх долучити до справи, то віддаються їй з усією душею». Такої ж думки був і керівник підпілля на Донеччині Євген Стахів, який у свої книзі «Крізь тюрми, підпілля і кордони» згадував: «Скільки я зустрічав чудових людей, добрих, сердечних, скрізь на Донбасі, в південній Україні, де я бував, вони переховували підпільників, допомагали, хоч їм і їхнім рідним загрожувала смерть, бо німці готові були знищити всіх, щоб не було навіть у зародку українського патріотизму, українського мислення». З травня 1943 року не без участі Олека Вальчика швидко йшло розкриття групи підпільників. Секретний агент свою місію виконав, з’ясував хто керівники та яку роль відігравали у підпіллі. Він зумів зібрати їх у музеї, там всіх і заарештували, окрім Євгена Стахіва, який перед від’їздом до Дніпропетровська, проявив обережність і не пішов на зустріч.
Після арешту в 1943 р. був розстріляний окупантами член ОУН Теодор Гриців, якому було лише 29 років. Подібна доля спіткала й інших активних діячів маріупольського підпілля.
Після більшовицького терору Миколі Стасюку вдалося вціліти. Про це згадувалося у книжці Роберта Конквеста «Великий терор». Він писав: «Арештів можна було б уникнути різними способами… цікаво, що деякі з найпереконаніших противників режиму – вочевидь – найбільш далекоглядні, врятувалися тим, що відійшли в тінь. Микола Стасюк, наприклад, колишній міністр антикомуністичного уряду Української ради у 1918 році, зцілів у Маріуполі. До приходу німців й у час Другої світової війни він працював у міському парку».
Як пізніше згадувала Антоніна Олександрівна Шульженко, яка восени 1941 року опинилася в Маріуполі: щоб якось проіснувати в місті захопленому гітлерівцями, вона прийшла в пошуках роботи до редакції «Маріюпільської газети». Микола Стасюк був редактором і взяв її на роботу, на посаду коректора. Вона виконувала суто технічну роботу, щоб хоч якось прогодувати себе і свою доньку, отримуючи відповідну платню. Пізніше за 58-ю статтею Антоніна Олександрівна провела в таборах 10 років. Немалий термін у сталінських таборах відбув і Микола Стасюк, повернувшись з яких був схожий на шістдесятирічного жебрака.
Із спогадів Миколи Стасюка, опублікованих у свій час у «Маріюпільській газеті» бачимо, що в житті йому прийшлося двічі пережити панічний страх. Уперше, у 1919 році у Фастові, коли на пероні вокзалу п’яні матроси витягали з вагонів пасажирів і розстрілювали на місці. Вдруге, у лютому 1930 році, в катівнях ДПУ. У «Маріюпільській газеті» були опубліковані мемуарні нариси «На межі божевілля», де він згадував своє ув’язнення з 1930 – 1940 роки. Він під номером 13 сидів у камері смертників. Каторгу відбував у Карелії, у Мідногірській колонії посиленого режиму. Пізніше працював на Біломорсько-Балтійському комбінаті. Тому погодитися з Робертом Конквестом стосовно того, що Микола Стасюк вцілів лише тому, що відійшов в тінь, влаштувавшись працювати в міському парку, не можна.
Заарештовано Миколу Стасюка, як і інших керівників підпільної організації ОУН, серед яких були А. Болгарський, М. Фененко та ще 14 осіб, у червні 1943 року, звільнили його за умови, що він протягом 24 годин покине Маріуполь. З тих пір товариство «Просвіта» припинило своє існування. А подальша доля Миколи Стасюка невідома, припускають, що його було страчено як і інших патріотів України.
У листопаді цього ж року поліцаї вбили заступника обласної організації ОУН Донеччини Михайла Кривошапку, який разом з дочкою організував підпільні осередки у м. Сталіно (зараз Донецьк), Макіївці, Горлівці.
Ще однією видатною людиною і активним діячем українського націоналістичного підпілля був Микола Фененко. Він народився у 1908 році на Чернігівщині в сім’ї дворянина. Закінчив Ніжинський педагогічний інститут. На початку 1930-х років його було репресовано та засуджено до 5 років. Після звільнення прибув до Маріуполя, адже саме тут мешкала його сестра. Працював у краєзнавчому музеї. Йому вдалося зберегти від окупантів унікальну бібліотеку музею. Активно співпрацював з «Просвітою» та підпільною групою ОУН у Маріуполі. У червні 1943 року Миколу Фененка було заарештовано гітлерівцями, пізніше звільнено. Після звільнення міста Маріуполя його було заарештовано службами НКВС і 9 березня 1946 року відповідно до ст. . 54-1 КК УРСР (під номером 36178) засуджено до страти. Миколу Васильовича Фененка звинуватили в антирадянській пропаганді, співробітництві з окупантами. Вид покарання пізніше замінили на 20 років у таборах. В архівних документах СБУ в Донецькій області знаходимо наступне: «… однако Фененко Н. В. в форме участия в убийствах, грабежах и других карательных и насильственных акциях против советских граждан не участвовал». Звільнився Микола Васильович за амністією у 1956 році. Повернувся до рідного міста, викладав географію у вечірній школі та займався літературною діяльністю. Написав «Земля горить», «Топоніміка у творчості Шевченка», які вийшли друком у Києві. Поховано Фененка Миколу Васильовича на міському кладовищі у Маріуполі. У 1994 році його посмертно реабілітували. У 2010 міська організація Всеукраїнського товариства «Просвіта» ініціювала встановлення меморіальної дошки
М. В. Фененку на фасаді бібліотеки імені Н. Крупської, що в Орджонікідзевському районі Маріуполя. Але, на превеликий жаль, під час громадських слухань, це питання не знайшло підтримки.
Імена патріотів-підпільників, які віддали своє життя за Україну, яких було заарештовано, а потім страчено окупантами в застінках гестапо та концтаборах, заслуговують щоб їх пам’ятали. Нижче наведені імена підпільників, про яких збереглися деякі відомості: Петро Дужий; Іван Дубас (провідник ОУН, був перекладачем в одному з окупаційних органів Маріуполя); Іван Білик (провідник ОУН, родом із Стрия, був перекладачем дивізії СС «Лейбштандарт «Адольф Гітлер», учасник маріупольської підпільної групи ОУН. Саме через нього Стахів отримував цінну інформацію); Дмитро Бучинський; Кащенко; Юхимець; Величко; Андрій Васильович Авраменко (Ірій); Яків Жижура (директор міської типографії, в якій друкувалися антисталінські та антигітлерівські листівки; розстріляний гітлерівцями з автомата прямо на вулиці); Дмитро Йосипович Голобородько (працював в німецькій управі); Федір Гайдар; Микола Михайлович Стасюк; Микола Васильович Фененко; Галушко (працівник радіовузла, у 1943 році доправлено в тюрму м. Сталіно, розстріляно); Донців; Володимир Козельський; Борис Кубинський; Надія Сташевська; Антон Болгарський-Буткевич; Лілія Сидоренко; Літвіненко; Кашкалда; Федір Ляшинський (генеральний писар «Просвіти»); Володимир Нофенко (сирота, вихованець дитячого виховного табору, після закінчення школи писав вірші, малював, провідник ОУН, прізвисько»Весло»); Степан Держко; Теодор Гриців; Теодор Лічман; Димов; Лисий; Герс. Члени оунівського підпілля в окупованому Маріуполі воювали за суверену Україну і в ім’я цього багато з них пройшли через катівні гестапо й мужньо прийняли смертний вирок.
Організація українських націоналістів з-під стягу Степана Бандери вела боротьбу проти двох імперіалістичних акул за збереження української національної ідентичності, за суверенну й соборну українську державність, що є гарантом життя народу та його розвитку й процвітання. Україна живе й бореться та силою здобуває перемогу. Хай же вічна слава буде полеглим героям, що склали своє життя на жертовнику нації!