This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Магія козацької пісні

Осадча Оксана, с. Шевченкове, Черкаська обл.

В житті людському мелодії, а особливо пісні, які побутують в той чи інший час, хочемо ми цього чи ні, а значною мірою формують моральний і фізичний стан кожної особистості. І це не випадково. Кожне мовлене, проспіване слово має відповідну вагу, своє, притаманне тільки йому біополе, темпоритм.

Нещодавно Україна широко відзначила 500-річчя з часу створення перших постійних пристанищ запорізьких січовиків. Лицарі полум'яного духу і безсмертної відваги, цвіт народу українського п'ятсот літ тому зібралися воєдино, аби разом дати гідну відсіч напасникам, обороняти співвітчизників, захищати від усього лихого рідну землю.
Знали козаки магічну силу слів, покладених на музику. Вміли добре грати на багатьох інструментах, а особливо на цимбалах, скрипках, бубнах. Найбільше ж полюбляли кобзу. Як вони лише до неї не зверталися! "Кобзо моя, дружинонько вірная", "Сестра-порадниця", "Ненька-жалібниця". Кобза для козаків – нерозлучна супутниця на всіх життєвих шляхах. І варто видатися бодай кільком вільним хвилинам, як збирався гурт козацький, опускалися пальці на струни кобзи-бандури і линула у всесвіт пісня-сповідь, пісня-молитва, пісня-охоронниця. І співалося таких пісень стільки, що й усім зозулям України ні за літо, ні за роки не перекувати...
Коли ж заглянемо до будь-якого пісенника то побачимо, що справжніх бойових пісень до нас дійшло обмаль. Будь-яких інших – безліч. Тільки не козацьких.
Як же так сталося, чому народ український, що створив і подарував людству понад пів-мільйона найрізноманітніших пісень, так мало залишив у пам'яті нащадків пісень про козаків, про тих, хто був його совістю, гордістю, славою?
Польський історик XVI століття Б. Папроцький засвідчив бачене ним вочевидь: "Козаки показували дивовижні штуки: стріляли, співали та грали на кобзах".
Де ж вони, оті мелодії?
Відомо, що кожна пісня, яку ми звемо народною, насправді мала своїх авторів. Імена їх, окрім хіба що Марусі Чурай, та ще кількох менш відомих, безнадійно втрачені.
Не знаходилося місця в житті мирних хліборобів чи ремісників для пісні, що кликала до бою, для звитяжної козацької пісні. Не трималися вони за зброю, а без шаблі чи, бодай, ратища в руках, козацька пісня, як мовиться, "не звучить", не має належної сили впливу на серця й душі. Та й нащо матері з немовлям, чи закоханим, чи хліборобам, натомленим виснажливою працею, співати пісні, які б будили в крові героїчний дух, мужність, готовність будь-якої миті вхопити зброю, покласти життя на олтар справи святої? Співали вони, якщо співалося, і це цілком виправдано й зрозуміло, про те, що було їм ближчим, що безпосередньо торкало струни серця.
Як же творилася козацька пісня?
На Січі постійно малося тридцять вісім куренів. У кожному курені, крім запорожців, постійно мешкало кілька кобзарів високої, як би тепер мовили, кваліфікації. Основним їх завданням, окрім співу та виконання танцювальних мелодій, було виготовлення музичних інструментів, складання нових пісень, які б уславляли козацьке життя. І були кобзарі не лише добрими музиками і співаками. Своєрідні Гомери січової вольниці, вони співали про події з життя України, зберігали й передавали молоді легенди та перекази про козацьке життя, ратні подвиги, хоробрість і звитягу запорожців, оповіді про їх звичаї та побут. Коли ж лаштувалися в похід козаки, то видющі кобзарі разом із братчиками сідали в чайки чи сідлали коней і йшли боронити рідну землю.
За трьохсотрічне існування вольниці запорізької створено тисячі й тисячі козацьких пісень. Співали їх січовики, в похід вирушаючи, співали, з походу вертаючи, співали кожної вільної хвилини. Аби душу до небес піднести, серце звеселити, набратися гордості за рід за козацький невмирущий, непосидющий та волелюбний. А що коїлося на свята! Січ гула піснями. І кожний курінь намагався заспівати якомога майстерніше нову, незнану ніким пісню. Підхоплювало все січове братство ту, яка найбільше до серця доходила, а найвправнішого кобзаря, що скомпонував її, звали відтоді кобзарським батьком. І була то неабияка честь.
Кобзарі завше були на Січі у привілейованому становищі. Глибоко шанували, поважали їх козаки. Та й як не поважати, коли кобзарі чи не найголовніші носії козацьких традицій! Кобзарі навіть мову для спілкування між собою окрему мали, так звану лебійську, яку розуміли лише посвячені. З переказів знаємо, що козаки дуже рідко хворіли. Вмирали якщо не на бранному полі, то ходячими в глибокій старості. Що ж лікувало козаків, що ставило на ноги навіть смертельно вражених? Як уже зазначалося, були у козаків пісні особливого призначення, що виконувались лише біля знемагаючих від ран, немічних. І пісні ці є своєрідною закодованою молитвою, стежкою зв'язку з козацькою охоронницею Пречистою Покровою, а то й з самим Господом Богом. І такої неймовірної сили позитивне біополе творилося навколо знеможеного, що той невдовзі ставав на ноги. І допомагала сила Господня, втілена у пісню, відсторонитися від гріхів щоденних, очиститися від скверни, набратися нової снаги. Багато козацьких пісень не несло в собі розважального характеру. Співати їх потрібно було лише увійшовши душею у відповідний стан, відцуравшись усього, що принижує людський дух, тисне на розум. Заповідними козацькими святинями-піснями не спішили братчики ділитися будь з ким. Ворогам і байдужим знати їх ні до чого.
Як не прикро, а майже до недавнього часу не записували кобзарі своїх пісень. Що далеко не всі знали нотну грамоту, а що й звички до цього не мали. Уповали на пам'ять, яка, як співалося: "...не вмре, не поляже, міжду панами, міжду всіма православними християнами, поміж козаками, поміж друзями, поміж лицарями, поміж добрими молодцями". На жаль, не сталося. Ішли у вічність кобзарі, а з ними полишали Україну цілі світи козацьких пісень. І все ж зуміли передати і нам бодай мізерне крихіття від могутньої будови храму пісні козацької. Дякуючи цьому, дійшла в сьогодення неймовірно прекрасна героїчна мелодія Запорозького похідного маршу. Такі речі, зрозуміло, не з'являються зненацька серед пустелі. Ми не можемо навіть уявити, які безмірно: цінні скарби втратилися безнадійно. Першопричиною масової смерті козацької пісні був садистський указ Катерини II про скасування на "на віки-вічні" Запорозької Січі. Для України, для козаків ця подія була своєрідним шоком. Водночас було заборонено все, чим жила нація. Для народу залишалося тільки рабське животіння. Про які козацькі, повні духу волелюбства пісні могла йти мова в подальшому холуйському існуванні? Ось як розплатилася за постійну допомогу запорожців у численних війнах Московія! Та ще й яку допомогу. Недарма честі зватися козаком домагалися найвідоміші на той час полководці. В тім числі і князь Потьомкін. Де могли відтоді знайти вжиток бойові, похідні пісні? Де, як не стало Січі? І пісні, як люди під час сталінського голодомору, почали масово гинути. Прийшов згодом до тями народ наш, та вже не заспівав, як бувало раніше колись, про щастя вмерти у двобої з ворогом. На зміну цим пісням прийшли нові, які умовно можна назвати піснями горя, скорботи, піснями сліз. Співалося в них про все те, що не властиве було жодному козаку, завше сповненому веселощів, жарту, гумору, презирства до ворогів.
Розгорнемо навмання будь-який збірник народних пісень, виданий до жовтневого перевороту чи й зараз. До речі, в Україні, що входила до складу радянської імперії, так і не видано більш-менш пристойного збірника козацьких пісень з мелодіями. Все, на що надибуємо в пісенниках – це на річки сліз, озера журби, моря болю, гори високі смертної туги. Геть зник дух завзяття, бадьорості, нестримної піднесеності емоцій, гордості за себе, зневага до небезпеки.
Героїчний дух нації стратився в неволі царській до неймовірності. І все ж він був. І час від часу нагадував про себе. Недарма ж керівники проваленого повстання проти царя в 1825 році, відомі в історії як декабристи, головною метою своєї діяльності опісля перемоги вважали негайне виселення всіх українців до Сибіру. Вдячна Україна спорудила їм – чи не за це? – численні пам'ятники. Боже, яка ганьба! Царські можновладці розуміли: людиною легко правувати, якщо зробити з неї раба. А для цього слід затаврувати ганьбою всю минувшину. Не було, мовляв, в Україні ані історії путньої, ані героїв достойних. Московія забрала навіть нашу прадавню назву і стала зватися Руссю. Ляхи, а їх тоді чимало дивилося на край козацький, як на колонію, даровану Маткою Боскою, нищили прадавню мову нашу нещадно. Все діловодство велося тільки по-польськи. Діти козацькі ставали козачками. Молоді юнаки звалися хлопцями (похідне з польського хлоп), або парубками (з польського – паробок, наймит). До якого ж стану зневаги до самих себе потрібно опуститися, щоб не задумуючись, зватися добровільно хлопцями чи парубками, тобто рабами чи наймитами. Підставимо у відому пісню "Розпрягайте, хлопці, коні" первісне значення слова хлопці. Виходить – "Розпрягайте, раби, коней". А ось як мовиться у прадавній козацькій пісні:
"Ви мені не пани, а я вам не хлопець,
Пам'ятайте, вражі ляхи, що я запорожець". 
І в жодній думі, жодній пісні козацькій немає зневажливо-образливих слів на кшталт "хлопець" чи "парубок". Розуміли січові братчики, що є що. І в піснях рабами, тобто хлопцями, себе не називали. З'явилися згодом пісні, де козак і на побаченні з дівчиною вважає за краще набити шлунок пирогами, тобто уподібнитися свині. Не могли козаки створити таку пісню, бо добре знали звичаї січові. А серед них і таке: "їсти діло свиняче, а пити – козаче".
Цілком очевидно, подібні пісні творено на замовлення. Свідомо чи ні, але так. Аби не бадьорила пісня лицарське козацьке серце, не тяглися руки до мушкета чи шаблі. Хай ліпше всі плачуть. Той, хто плаче, не підніме голови, не гляне сонцю в очі, а на похилену голову легко ярмо надіти.
Минали роки. І в описах тих, хто відвідав Україну, з'являється аморфний тип мешканця краю, який покірно зве себе малоросом чи хохлом. Цей мізерного розуму чоловічок всього в світі боїться, а над усе власної жінки. Над усе в житті любить їсти сало з часником, вареники та галушки. Вдачею неповороткий, повільний в роздумах, часто-густо недотепкуватий. Всі знають Карася із опери "Запорожець за Дунаєм" Гулака-Артемовського. Іван Карась – гуляка, п'яниця і теж боїться жінки. До речі, опера ця – своєрідна похвала самому ганебному, що було поміж козаків – зраді. Відомо з історії, що останній кошовий Задунайської Січі Йосип Бондар (Гладкий), взявши з собою неправдою і силою триста запорожців, у 1828 році перекинувся на бік московського царя Миколи 1. Таким чином лишив Гладкий на поталу туркам тринадцять тисяч козаків. Тринадцять тисяч! Та не тільки їх, а й сім'ї – дітей, жінок; всіх знищено майже повністю. А ми дивимось оперу та сміємося. З кого?
І все ж козацька пісня, хай і в атрофованому стані, а жила. Як жив і дух козацький. Бо жили кобзарі. Пережила пісня громадянську війну, голодовку 1921-22 років, голодомор 1933, колективізацію. Але "батькові народів" Йосипу Сталіну постійно мало було пролитої крові. Майже всіх кобзарів з України зібрали на фестиваль кобзарського мистецтва, як тоді говорилося, і усіх, без суду і слідства, розстріляли.
Не відступали від свого духовного отця і партчинуші наступних поколінь, аж до теперішнього часу. Козацькі пісні були майже начисто вилучені з репертуару народних хорів та ансамблів. Не забороняли, ні – просто "не рекомендували" їх виконувати.
Як відомо, кобза – чоловічий інструмент, як і шабля чи люлька. Та ось у пору масового радянського омужичування всіх і вся жінок посадили за трактори, комбайни, погнали у шахтні забої, декотрі стали вантажниками, боксерами, футболістами – деякі, натхненні соцреалізмом вхопилися за кобзи-бандури. І заспівали. Я ні в якій мірі не збираюсь ображати жінок і їхні умілі руки, але є на світі те, що мають робити і творити лише чоловіки. І тільки. Тому що козацькі пісні творилися не біля печі і не біля колиски, а в кривавих січах, коли ще руки тремтіли після тривалого бою і пісня рвалася з грудей, аби пам'ять не згасала, аби донести до людей, як жили, боролися, як умирали сини України. Почули б ми пісні і про трагедію Коліївщини, та страшний присуд ляхів скарав на горло не лише гайдамаків, а й усіх відомих кобзарів. У ганебній "Коденській книзі" надибуємо прізвища народних співців, яких знищено за те, що "гайдамакам на бандурах грали". Прокіп Стріха, Василь Варченко...
Історія донесла до нас прізвища і відносна недавніх кобзарів. Це Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Федір Гриценко (Холодний), Андрій Шут та багато інших. І жодного прізвища серед них немає жіночого. Бо не жіноча то справа про козацьку муку, горе та біди виспівувати.
Мені випала нагода бути на першому Всеукраїнському фестивалі козацької пісні, що проходив у Запоріжжі. Лауреатом – переможцем було оголошено хор бабусь, яким за сімдесят років, за пісню:
І умер – не тужила,
І на лавку положила.
І не буду тужить,
Нехай стерво лежить!
Козацька пісня відродиться. Не може не відродитися. І забуяє вічнозелений гай пісень українських новою, небаченою красою, бо міцне козацьке коріння народу українського, приспане більше ніж трьохсотлітнім рабством, не вмерло, не засохло, а живе. Прийдуть нові творці і перехопить дихання у всесвіту від захоплення перед незбагненною силою краси і могутності козацького мелосу.

Політика конфіденційності сайту

Створення сайтів і підтримка студія PBB design

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123