This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Шевченкова мова й стала в нас за наріжну підвалину нашої літературної мови…

Шаруділова Аліна, 16 р., гімназія, смт. Новотроїцьке, Херсонська обл.

(значення Великого Кобзаря в історії літературної мови)

…уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася… Будь, Тарасе, певний, що ми… ніколи не звернемо з дороги, що ти проложив єси.
Пантелеймон Куліш

Кожен народ має свого пророка, свого месію. Для українців таким є Тарас Шевченко. Він засіяв немеркнучою зорею на нашому духовному овиді. І ніякі найсильніші вітри, найжорстокіші стихії не спроможні зупинити потужної ходи Великого Кобзаря.

За ним ми звіряємо наше славне і безславне минуле, і з ним проживаємо кожен наш день і впевнено йдемо в майбутнє, утверджуємо на нашій, на своїй, землі самостійність і соборність, виборюємо справжню незалежність, будуємо «нову хату», у якій буде-таки «своя й правда, і сила, і воля». Шевченко залишив нам у спадок неоціненний скарб – свій «Кобзар». Сотні й сотні наймудріших людей прагнули розгадати його віще слово, його філософські думки, заповіти. Але геній Тараса вивищується над нами. Ми будемо йти до милістю Божого поета, до його відкриттів державотворення, любові, справедливості, щастя, національної й політичної свободи ще довго-довго. Різниця між нами й Кобзарем незмірно велика: він до останку віддав себе Україні, а ми лише наблизилися до нього, узяли з його невичерпної спадщини тільки дещицю. Найбільша заслуга Тараса Шевченка в тому, що він вивів українців на широку національну дорогу, указав шлях, яким маємо йти. Наш геній був свідомий того, що ми в цьому світі утвердимося, якщо збережемо власну культуру, свою мову. Поет уважав мову найприкметнішою ознакою будь-якої нації. Для нього слово не просто засіб спілкування, воно - серцевина , двигун, об’єднавчий чинник народу, воно-життя духовного підвалина:
Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!..
Тарас прагнув понад усе робити добро «ради їх, людей закованих… убогих, нищих», возвеличити «малих рабів отих німих» і «на сторожі коло їх» поставити слово. Не нарікаючи ні на Бога, ні на кого, він сіяв своє слово та вірив, що «добрі жнива колись-то будуть». І зародила рясно поетова нива: він возвеличив нас, бо про Україну і про українців світ найповніше довідався з його уст; поставив на сторожі ніжне і гнівне слово багатомільйонного народу, бо ніякі циркуляри й розпорядження не повернули нашу мову й культуру в інші мово-культурні річища. Свою долю Шевченко прирівнював до долі Ісуса Христа і благав Богородицю:
… Молю, ридаючи: пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини.
Великий Кобзар відчув сповна велич і силу материнського слова, тому що ніколи не зраджував його, розумів, що на початку було воно. Куди б не заносила доля Шевченка, він ніколи не розлучався з цим словом, ховав його від злого ока чужинця і нищечком посилав «на нашу славну Україну», щоб вона його привітала, «як свою дитину». Поет вірив у незнищенність української мови, він був певний, що в «сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій» вона заяскравіє всіма барвами, стане незборимою і всевладною.
Шевченко не погоджувався з Миколою Гоголем, Миколою Гнєдичем, Василем Наріжним, що спільною літературною мовою слов’ян є російська, а українська лише одне із її джерел. Болісно було чути йому принизливі для української мови твердження, що нею не можна передати найщиріші, найтонші й найглибші почуття, найдосконаліші судження й наймудріші роздуми, що «на малороссийском языке можна писать только одно комическое», що вона ніколи не буде обслуговувати наукову та ділові сфери, що українська література «только и дышит, что простоватостью крестьянского языка и дубоватостью крестьянского ума». Одному з українофобів Шевченко відповів так:
Спасибі за раду!
Теплий кожух, тільки шкода –
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Тарас Шевченко поділяв погляди українських інтелігентів Григорія Квітки-Основ’яненка, Євгена Гребінки, Левка Боровиковського, Амвросія Метлинського, Миколи Костомарова про те, що рідна мова має стати основою розвитку освіти, засобом поширення її серед простого народу, засобом просвітлення й умудрення його, і сам доклав немало зусиль до цієї справи: підготував посібник для навчання грамоти українською мовою в недільних школах – «Букварь южнорусскій», мріяв видати лічбу, етнографію, географію й історію народу. «Якби Бог поміг це мале діло зробити, - хвалився Кобзар, - то велике б само зробилося». Водночас він вороже заперечував прогнози інтелігентів-просвітників щодо неперспективності української мови, нездатності функціонування її як такої, котра спроможна самостійно, без допомоги інших мов (передусім російської) задовольнити всі закони української.
Для поета українська мова не діалект мови російської або польської, не «исчезающее наречие», «слабую тень» якого треба «положить на бумагу», не «такое наречие, которое составляет почти настоящий язык», а самостійна слов’янська мова, котра нічим не поступається перед мовою російською, польською, словацькою, чеською, сербською, хорватською, мова з високою функціональною спромогою, мова з великим майбутнім. Доля  розпорядилася так, що Тарас опинився далеко від своєї України, бачив навколо себе чужу культуру, чув нерідну мову, змушений був послугуватися нею. Однак це не вплинуло на його переконання й погляди. Шевченко, на відмінну від Гоголя, якого дуже шанував, був переконаний, що талановиті українці можуть зажити літературної слави й поза контекстом російської літератури, тому й не поповнив  ряди тих малоросів, котрі, щоб гроші мати та ще й славу, розливалися соловейком «про Матрьошу, про Парашу, радость нашу». Кобзар завжди на волі і в неволі, в Україні й далеко від неї співав своє:
Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!
Я Богу помолюсь...
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Встане Україна!
І розвіє тьму неволі,-
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
Від великої слави, від спокійного й заможного життя Кобзар був за крок. Та не переступив того звабливого кроку, бо «в його крові і генетичній пам’яті… бунтує українська історія, почута від діда і кріпаків-односельців», «кричить у ньому», «мучить його душу», бо він усвідомив, що «по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу». «Мені здається, - зізнається Шевченко, - якби батьківщина моя була найбіднішою, найменшою на землі – і тоді вона мені здавалася б кращою від Швейцарії і всієї Італії. Ті, котрі бачили одного разу нашу країну, кажуть, що бажали б жити й померти на її прегарних полях. Що ж нам казати, її дітям? Належить любити і пишатися своєю прегарною матір’ю. Я, як член її великої родини, служу їй, коли неістотну користь, то принаймні, на славу імені України». Доречно навести тут розмірковування Володимира Яворівського про українську дорогу Тараса Шевченка й Миколи Гоголя, яке допоможе збагнути феномен подвижництва першого: «Із України майже одночасно вирушають до Петербурга двоє нікому не відомих юнаків. Одного везуть серед челяді власника українських ґрунтів, маєтків і людських душ Енгельгардта. Везуть, як полоненого, з вигрітих на сонці степів України до холодного Петербурга… Його везли, як в’язня… Не хотів. Мусив. Він не знав, що це вже веде його Доля. Другий – із драглистого, нестійкого, а все ж українського, хоч почасти зросійщеного середовища підпанків, середнього стану обивателів, що незатишно почувають себе між шаром простолюду та жирним, вже пригубленим московським емісарами панством… Тараса силоміць, як невольника, відривали від України. Микола ж тікав з Малоросії до Північної Пальміри, щоб зробити кар’єру російського чиновника».
Шевченко, як ніхто, глибоко збагнув, що комплекс меншовартості – страшна хвороба українців. У листі до Якова Кухаренка (1842) він пише: «Це правда, що… в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкрити, цур йому: мене тут і земляки, і не земляки зовуть дурними, бо воно правда, але що я маю робити, хіба ж я винен, що я не уродився коца пом або не французом». Ця хвороба породила сором говорити рідною мовою, «діла незабуті» батьків і дідів відібрала в дітей, перетворила їх у «славних прадідів великих правнуків поганих, які стали легко піддаватися різним впливам, пертися на чужину «шукати доброго добра», «добра святого», «волі, волі», «братерства братнього». Хтось повинен був дбати про наш етнічний дух і нашу державність, уберегти нас від повного національного розтління, хтось мав стати апостолом» правди і науки». Це судилося Тарасові. Він розкрив чинники, які спричинили комплекс меншовартості. Вина в тому, що українці призабули свій історичний родовід, що вони «всі мови слов’янського люду» знають, а своєї:
Дастьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того ж й історію
Нашу нам розкаже.
Кобзар виводить нібито просту, але насправді ж філософськи глибоку, всеоб’ємну, геніальну етноформулу, за якою має жити його народ. У ній можна віднайти всі загальнолюдські надбання, усі чесноти, яких повинна дотримуватися вільна, горда, незалежна нація:
Не дуріте самі себе!
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого грому.
Незаперечним є твердження, що Шевченко – основоположник нової української літератури й нової української літературної мови. Творцем нової української літературної мови його вважають тому, що достойно завершив складний і тривалий процес виформування української мови на живій народній основі, який розпочали Іван Котляревський, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Григорій Квітка-Основ’яненко, і відкрив нові невичерпні можливості для її розвитку і вдосконалення, чим успішно скористалися Панас Мирний, Леся Українка, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, Іван Франко тощо. Кобзар обробив, відшліфував фонетично милозвучне, синтаксично гнучке, лексично багате, дериваційно потужне українське слово і підніс його до найвищої висоти– досконалої загальноукраїнської літературної мови.
Шевченко довів до логічного кінця процес формування української літературної мови, відсіявши випадкове, вузько локальне, а зберігши загальнонародне, загальновизнане. Тарас Шевченко не лише підняв завісу забуття над багатьма шарами літературної мови, не тільки вивів із непам’яті у вічність не помічені його попередниками мовні скарби, не лише викристалізував  мовні взірці, а й указав на джерела збагачення української літературної мови. Він довів, що розмовно-побутова, фольклорна мова є серцевиною, одним із основних джерел живлення літературної мови; за їхньою безпосередньою участю вона постійно вдосконалюється й розвивається.
Важливим шляхом поповнення мови, як свідчить мовна практика Шевченка, є старослов’янізми. З-поміж них у «Кобзарі» виділяються ті, що мають фонетичні характеристики (сполучення ра, ла, ре, ле відповідно до українських оро, оло, ере, еле, уживання є на початку слів відповідно до о, звукосполука жд на місці українського звука ж), словотвірні ознаки (префікси воз-/вос-, пред-, со-, пре-, суфікси  -тель, -знь, -ств(о), -ин(я), -щ(ий), -тв(а), -ащ-, -ющ-, -тай-, структурні компоненти складних слів благо-, бого-, зло-, добро-). Цей розряд доповнюють слова релігійно-церковної семантики, зокрема, найменування релігійно-культових понять, релігійно-міфологічних осіб, релігійних свят, церковних служб, церковних чинів і посад, священного одягу тощо (гріх, душа, молитва, Бог, Син Божий, апостол, Маковій, Пречиста, чернець, утреня, причастя, омофор, ризи).
У творах перших років, де найвиразніше проявляються мовностилістичні засоби фольклору і ще великою мірою відсутнє критичне ставлення до дійсності, уживані лексеми гріх, хрест, праведний тощо позбавлені стилістичного призначення, тоді як у поемах «Кавказ», «Єретик», «Наймичка» питома вага старослов’янізмів значно збільшується: вони не стихійно проникають у канву твору, а виконують важливі функції, зокрема стилістичні, а саме: надають описуваним подіям урочистого, піднесеного звучання, сприяють виділенню позитивних моментів.
Одним із джерел збагачення української мови, за Тарасом Шевченком, є запозичення з інших мов. Поет наситив «свої твори фрагментами із 29 мов», а насправді ж плекав рідне слово, бо знав, що «ця Мова врятує і возвеличить його народ», пам’ятав, що «можна вийти за межі держави, але не мови». Як і старослов’янізмам, іншомовним словам притаманні важливі естетичні функції: вони сприяють створенню патетичного або іронічного, сатиричного та гумористичного звучання. По-особливому це увиразнюється, коли в контексті вживаються запозичені слова, що позначають назви реалій із життя інших народів.
Виділимо ще одну досить важливу рису Тараса Шевченка як мовотворця: він не просто використовував народну мову, а був великим її зодчим, бо яскраво й неповторно представив позамовну дійсність, відобразив особливості українського світобачення і світосприйняття. Він викував нові слова, віднайшов нові грані в узвичаєному, буденному, закріпив за багатьма лексемами нове семантичне наповнення. Доростаймо до рівня Шевченківської свідомості, любімо Шевченка; пишаймося тим, що належимо до нації, котра «дала нам і світові цього геніального Поета-Пророка!» А ще – запам’ятаймо на все життя «чотири подані його науки:
1.    Треба Господа любити
2.    Треба брата милувати
3.    Треба путями добрими ходити
4.    Свою Україну любім!».
Головним заповітом для нас мають стати пророчі й безсмертні слова Великого Кобзаря:
Свою Україну любіть
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123