This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Прикмети постмодерного стилю в романі Ю. Андруховича «Московіада»

Високолян Олена, 17 р., НВК «зош І-ІІІ ст.. № 2 – ліцей», м. Славута, Хмельницька обл.

Сучасна українська література – явище цікаве, непересічне, але інколи суперечливе й таке, що не піддається однозначній оцінці. Протягом останніх десятиліть в літературу прийшло молоде покоління літераторів, наших сучасників, які мають оригінальний погляд на мистецтво та особливості його творення. Серед них – гордість нашої літератури Юрій Андрухович.

До його творчості, а саме до роману «Московіада» ми і вирішили звернутися у своїй роботі. Та спочатку трохи абстрагуємося від теми.
…У природі все циклічне і взаємопов’язане, це підтверджує закон буддизму, у якому йдеться про те, що нічого не виникає з нічого і не зникає безслідно. Це універсальне правило, підтвердження якого ми можемо бачити скрізь. Це безпосередньо стосується й літератури. Усесвітній літературний процес як такий – це створення нового, що базується на давно відомому, безперервний розвиток і вдосконалення. Усе, що створюється сьогодні, – це наслідок минулого. Так, якщо порівняти народні думи й сучасну поезію, важко побачити відповідність і схожість. Але однозначним є те, що без минулого немає майбутнього, і це безпосередньо стосується літератури. Адже кожен період – це ніби сходинка, стаючи на яку, література підіймалася на новий рівень. Між першим і останнім східчиком – величезна відстань. Але варто прибрати один – і нагору ти вже не підіймешся. Тому з упевненістю можемо стверджувати, що сучасний літературний напрям – постмодернізм – є результатом вікового літературного процесу, синтезом стилів, напрямів, методів, тем і проблематики попередніх епох. У творах цього напряму ми можемо прослідкувати багато рис попередніх.
Працюючи над змістом будь-якого постмодерністського роману, необхідно мати чітке уявлення про сам літературний напрям, засади, на яких він базується, провідні ідеї творчості постмодерністів, розуміти їх світосприйняття та погляди.
Тому першим завданням цієї роботи є систематизація теоретичних відомостей за довідковою літературою.
Отже, постмодернізм (від лат. post – після і фр. moderne – сучасний) – світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття приходить на зміну модернізмові. Цей напрям – продукт післяіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядно-філософських, економічних, політичних. Постмодерн виявляється на кількох рівнях: онтологічному, гносеологічному та естетичному.
Усі ці рівні у єдності виробляють специфічне світосприймання постмодерніста. Його визначають окремі риси, які ми розглянемо на прикладі відомого роману сучасного українського письменника Юрія Андруховича «Московіада». Автор прагне увібрати, поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій, тому в московському гуртожитку у неймовірній тісноті, постійно заважаючи одне одному, мешкають абсолютно різні за традиціями та звичками росіяни, українці, євреї, узбеки, туркмени, таджики, якути, чеченці, а також у пивбарі та в «Закусочной» змішалися представники найрізноманітніших суспільних верств і націй.
Письменник бачить повсякденне реальне життя як гру, як театр абсурду,
апокаліптичний карнавал. Гротескним є пивбар на Фонвізіна, куди треба приходити із власними слоїками, гротескною є продукція танкового заводу – паперові голуби, що їх продають у «Дитячому світі».
Можливо, у той час, коли писався цей роман, у роки перебудови і нестачі елементарних товарів, ці моменти не виглядали так перебільшено, але сьогодні це сприймається дещо карикатурно.
Гротеск часто слугує для вираження сатири, якої у романі багато. Починаючи з того, як автор передає російську мову українськими літерами (такий собі трансліт), як пів-Москви розмовляє щирою українською, закінчуючи тим, що пияцтво — це імперська релігія, і «карнавалом» у конференц-залі. До речі, образи карнавальних «історичних персон»-ляльок можна вважати найвищим виявом гротеску в романі. Іронічність та пародійність є, власне, найхарактернішими прикметами цього стилю. Корені такого підходу у «романтичній іронії», тобто неприйнятті реального стану речей, життєвого ладу, а також у намаганні оголити примітивність, несправжність, а то й безглуздя ідей, кумирів, істин, смаків, які обожнювалися вчора чи обожнюються і нині у масовій свідомості.
Відповідаючи усім канонам карнавальної літератури, реалізовано елемент перевдягання як спробу віднайти тотожність зовнішнього «я» внутрішньому. У романі він втілений у виборі головним героєм маски для участі у симпозіумі мерців: «Серед безлічі масок – карнавальних, дитячих, персонажних, ритуальних, що ними повнилася шафа, – ти спершу розгубився. Що одягнути, чорт забирай? Оцю довгоносу венеціанську почвару? Чи, може, новорічного зайчика з волохатими вухами? Або щура, щоб уже бути послідовним і не цуратися власної сутності? Чи маску сибірського шамана, щоби вчасно розчинитися на хвилях екстазу? Або буддійського монаха? Або посмертну маску Сергія Єсеніна? Чи оцю карикатуру на Гітлера? На Брежнєва? На англійську королеву? На папу римського? На аятолу Хомейні? Ні. З-поміж великої безлічі масок ти вибрав стару, мов цирк, космополітичну й чимось безлику маску рудого блазня». Тож бачимо, що усі елементи допомагають розкрити образ головного персонажа та зрозуміти авторський задум роману Юрія Андруховича.
Наступна риса — це нарочито ігровий стиль. Вдаючись до зумисне «несерйозної», безглуздої гри, Андрухович підкреслює ненормальність, несправжність, протиприродність панівного в реальності штибу життя. Лише ігрова атмосфера дає змогу стерти межі поміж різними гранями, рівнями життя.
Зумисне химерне переплетіння різних стилів у постмодерністський оповіді (там часто грайливо співіснують високий класицистичний стиль і сентиментальний чи грубо натуралістичний, детективний, казковий, гумористично – анекдотичний тощо). У стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний або діловий: «Без музики ти дешевий сучий син, егоїстична потвора, обмежене самозакохане бидло. З музикою ти поет, геній, людинолюбець і мудрець, тільки музика надає сенсу твоєму гнітючому, помилковому і, зрештою, випадковому існуванню, дурний осле. Музика дає тобі шанс порятувати бодай півнігтя свого наскрізь просяклого гріхом падлючого тіла. А ти розкидаєшся нею, полишаєш, де не слід».
Сюжети творів представників постмодерну – це легко замасковані алюзії на відомі сюжети літератури попередніх епох та на досить давно відомі крилаті вислови. Андрухович виявив себе справжнім майстром у розкритті цієї риси сучасної літератури. Він поєднав алюзію з пародійністю, і це допомогло автору протягом усього твору підказати читачеві шлях до розуміння його ідейного задуму, а також сприяло нам у розкритті теми нашої роботи. Запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному, версифікаційному рівнях.
«Нагадуєш тепер одну з поезій Рембо. Тільки ти не п’яний корабель. Корабель – це занадто красиво для тебе. П’яний бульдозер, от ти хто». Згадки про «Валеріяна, Освальда чи Михайля» викликають асоціації з українськими письменниками (Валеріян Поліщук, Освальд Бургардт (Юрій Клен) і Михайль Семенко – представники літератури «Розстріляного Відродження»). Зрештою, як і «Осінні пси Карпат» (одна зі збірок В. Герасим’юка). Проте для широкого кола читачів ці слова будуть лише набором літер.
Як правило, у такому творі присутній образ оповідача. Переповідаючи різні історії, постмодерніст підкреслює суб’єктивність показу, відносність своїх оцінок, відчужує від читача побутову реальність, увиразнює її ілюзорність, розглядає її на тлі досвіду попередніх епох. Над цим питанням ми вирішили попрацювати детальніше, тож наведемо кілька цитат з твору:
«Усе життя я доводив собі та іншим, які мене, правда, не розуміли, що світ цей занадто брутальний, аби можна було його змінити на краще за допомогою слів, але й занадто ніжний, аби щось у ньому змінити за допомогою куль. Тобто навпаки. Ну, ви самі розумієте».
«Нічого ви не розумієте, якщо він досі ще не затриманий! Зауважте: якщо ви мені не дасте його живим або мертвим, або і мертвим, і живим, і ненарожденним, то з понеділка вся група, всі до одного — на Карабах».
«Усе це відносно, пане фон Ф., запевняю вас, — переконливо сказав він. — Яка різниця, як називається оце тлінне тіло? Головне — безсмертна душа. А вона не має земного імені, затісне для неї будь-яке з імен людських. Якоюсь мірою й ви не Артур… ».
Хто може достеменно визначити: це говорить автор чи його герой? Певно, у цьому й полягає майстерність письменника, одна з особливостей його творчої манери.
Поява «Московіади» Ю. Андруховича спонукала до пошуків аналогій із творами інших письменників, які представляють різні літератури та історичні умови.
Дехто був схильний називати «Московіаду» своєрідним «романом-палімпсестом», написаним поверх безсмертного тексту «нежной и тонкой поэмы Єрофеєва» , або ж констатували навіть текстуальні тотожності між цими творами. Що ж до польського контексту, то О. Забужко у своїх «Хроніках від Фортінбраса» назвала роман Ю. Андруховича «Малим Апокаліпсисом, на малоросійський лад перелицьованим».
Мовилося також про «Московіаду» як відгук в українських 90-их польських 70-их р.р.
Наявні подібності, гадаємо, слід розглядати як спробу автора «Московіади» збагнути філософсько-естетичну схему дійсності, вибудовану його попередниками, і намагання її співставити або ж накласти на систему знакових кодів української ментальності, рідної культури. У своєрідній схемі ми спробували проілюструвати висловлені думки.
…Перечитавши написане, ми зрозуміли, що рухаємося по колу. Де ж вихід? Де шукати пояснень? Вернімося до нашого дослідження, то, можливо, ми й знайдемо їх у романі Андруховича. З ким чи з чим грають герої цього твору (та й сам автор)? Звернімося до тексту. Наші герої живуть у той час, коли руйнується світ навколо (зазначимо, просто руйнується, а не руйнується і відразу ж оновлюється), а коли щось зникає, натомість з’являється порожнеча, герої потрапляють у безвихідь, у глухий кут. Та їм треба вижити, при цьому не збожеволіти і втекти від страшних запитань. Чи це можливо? Головний герой Отто фон Ф. відкидає серйозність, стирає межі між добром і злом, реальним і уявним, забуває про все, що колись було загальноприйнятим, тобто законним… Він починає вкрай небезпечну гру — зі світом і з собою (як частинкою світу, за Г.Сковородою, макрокосмосом і мікрокосмосом). Та через гру він не наближається до світла, а уникає вибору між світлом і темрявою (знову ж це риса лише постмодерністів — не робити вибору, хоча він, як кажуть, завжди є). Якою ж ця гра є насправді? Це хитке балансування між двома стихіями, і Отто поки що вдається не перейти через оту фатальну, страшну межу, він залишається у світлі, бо гра ще не цілком поглинула його, він ще здатний відділити від неї серйозне, справжнє — серцевину моралі, людинолюбство. Він зізнається, що не здатний убити людину; підставляючи себе, болісно реагує на смерть десантника Руслана; заради порятунку дідуся йде на огидну співпрацю з КДБ; у передсмертну мить зізнається собі, що хоч іноді й думає зле про Бога, та ніколи не переставав у Нього вірити. І все ж гра-балансування триває. У такому стані ми й залишаємо нашого героя після розв’язки. Це характерний стан для людини постмодерну.
Можливо, хтось, прочитавши ці роздуми, байдуже перегорне сторінку і забуде… Та все ж надіємось на те, що будуть і ті, хто, переглядаючи написане нами, подумає: «Я теж так вважаю» або ж «Це ж мої думки, бо саме таким і я бачу цей світ, саме так треба вирішувати подібні проблеми»… Ми будемо раді, якщо, розкриваючи це запитання, ми розбудили чиюсь цікавість (а може, викликали зовсім протилежне), змусили «приміряти» наші думки «на себе», не залишили байдужими навіть невиправних скептиків…

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123