This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Поетеси Луганщини: Ганна Гайворонська й Антоніна Листопад

Федорова Яна, м. Луганськ

Луганщина має свою історію та відома завдяки геніальним постатям, подіям, культурі, скульптурі, образотворчому й декоративно-прикладному мистецтву. Наш край можна вважати навіть священним, бо саме в Луганську була знайдена ікона Божої Матері, яку всі давно вважали загубленою.

З історії відомо, що колись вона висіла в келії старця Пилипа, якому приписують багато чудодій, у тому числі й те, що він був свідком явлення Божої Матері в Луганську. Саме цю подію й передано на іконі. Зображенню, яке було написано невідомим автором у 1905 році, коли Богородиця нібито з'явилася всім луганчанам, старець пророкував велике майбутнє. У багатьох джерелах зазначалися слова Пилипа про те, що ця ікона врятує Луганськ та зробить його відомим. Нині у нашому місті стоїть образ Божої Матері, виконаний у візантійській традиції й не має аналогів у всьому світі.
Літературне життя нашого краю бере свій початок ще з найдавнішої пам’ятки вітчизняної словесності – «Слова о полку Ігоревім». Невідомий автор розповідає про події, що відбувалися на території нашого краю, неподалік від Луганську та Сіверського Дінця – і це підтверджено багатьма історичними матеріалами. 1994 року в місті Луганську створена скульптурна композиція на честь автора «Слова о полку Ігоревім».
Існує легенда, що Луганський край відвідував і відомий педагог, філософ, мандрівник та письменник – Григорій Сковорода. Своїми враженнями він поділився в притчах, де чітко були зазначені деякі місця Луганщини.
Уже з 1965 року були сформовані літературні сили міста Луганська. Основоположниками регіональної письменницької організації стали Тарас Рибас, Степан Бугорков, Микита Чернявський, Федір Вольний, Геннадій Довнар, Ольга Холошенко та Михайло Єременко. Першим головою цієї спілки став Тарас Рибас.
Своїми творами Луганщину також прославляли Всеволод Гаршин, Олександр Кольцов, Володимир Даль, Микола Чернявський. Наш край не залишив без уваги й відомий російський письменник – Антон Павлович Чехов.
Цілих шість років свого життя присвятив Луганщині й відомий автор словника української мови – Борис Грінченко. За час перебування на Луганщині, Борис Грінченко викладав у Олексіївській школі. Його турбувала тема освіти, яку він розробив в оповіданнях – «Украла», «Дзвоник», «Непокірний» та «Екзамен».
Письменники Луганського краю завжди намагалися донести до читачів правду. Справжньою гордістю Луганського краю стали Іван та Надія Світличні, Микола Руденко. А зараз традиції нашого краю продовжують оспівувати та прославляти Ганна Гайворонська та Антоніна Листопад.
Луганчанка, лікар-невропатолог за професією, а за покликанням – поет, співець сучасності, активний громадський діяч, Антоніна Листопад є однією з найяскравіших представниць українського поетичного слова.
Відомо, що Антоніна Іванівна Листопад народилася 11 жовтня 1941 року в селі Перекалі Демидівського району Рівненської області. Мати з батьком були розлучені, тож Антоніна з мамою жили удвох. Закінчила Княгининську семирічку, потім працювала в маминій колгоспній буряковій ланці. Згодом з червоним дипломом закінчила Дубенське медичне училище. Від недоїдання та виснаженої праці захворіла на туберкульоз. Працювала Фельдшером у селах Заруддя та Верба Дубенського району. Згодом Антоніна Іванівна вступила до медичного інституту в Івано-Франківськ, закінчила його з червоним дипломом. Саме в Івано-Франківську поетеса зустріла своє перше кохання. Чоловік навчався в інституті нафти і газу, був шахтним стипендіатом. Саме так Антоніна Листопад опинилася на Донбасі. Від 1968 року вона живе та працює в місті Краснодоні Луганської області.
Поетеса так пояснює походження свого псевдоніму: «Я вже пізно почала писати. У зрілому, вважай, осінньому віці. Та й сама народилася восени. До того ж осінь з її дощами, її правічною мудрістю я дуже люблю».
Антоніна Іванівна видала тринадцять книжок, вона заслужений лауреат премії імені Василя Стуса та Олени Пчілки, дипломант Інституту Маркіяна Шашкевича (Вінніпег, Канада), є дипломантом шевченківського конкурсу за твір «Лицарська Голгота». Її твори визнані не лише в Україні, вони друкуються в українських часописах Канади, Америки, Австралії, Франції, Англії, Польщі, Вірменії. Антоніна Листопад виступає на всесвітніх Форумах Українців, на Шевченківських святах, на авторських вечорах. Зараз мисткиня очолює український культурний центр «Калина» в місті Краснодоні, відвідує студентську молодь, є організатором гуртка та його незмінною ведучою. Письменниця зазначає, що кожна зустріч для неї – важлива, завдяки цьому вона відчуває себе потрібною, що дає їй сили творити. Вона власним прикладом показує те, як треба любити рідний край та свою маленьку Батьківщину.
Ганна Андріївна Гайворонська народилася 22 серпня 1952 року в селі Вільшана Дворічанського району Харківської області. За визначенням самої письменниці, «село навчило її працювати, розуміти землю, любити українську пісню, пройматись життєвою мудрістю одвічних селюків».
Письменниця згадує, що протягом всього життя їй доводилося дуже багато переїжджати. Батько Ганни Гайворонської, Андрій Григорович, був офіцером Радянської Армії, тож поїздити по світу довелось багато. Навчалася майбутня письменниця в російськомовних школах і мала всі шанси стати саме російською письменницею, бо писати вірші їй подобалось з дитинства. Проте гени «кликали її до українського слова, адже увесь її рід, починаючи з діда та прадіда – українці». У 1962 році родина переїхала до міста Лисичанська, що стало визначальним у долі письменниці. Саме в цей час Ганна Гайворонська відкриває для себе великого українського поета Володимира Сосюру. Лірик зачепив її душу, і з цього часу «почало струменіти на Луганщині поетичне джерельце Ганни Гайворонської». Вона самотужки, за словниками вивчила українську мову й почала творити. Навчання в Київському державному університеті ім.. Т. Шевченка дало їй змогу «наблизитись до мовної стихії, відчути слово як матеріал, з якого творяться духовні цінності». Ганна Гайворонська – член Національної Спілки письменників України. Вона автор семи поетичних книжок та вистав у віршах. Нині Ганна Гайворонська мешкає в Луганську. Вона працювала в редакціях періодичних видань, була редактором і видавцем літературно-мистецької газети «Кам’яний брід». Саме їй належать слова: «Луганщина – світанок України», які стали візитною карткою для мешканців Луганського краю.
Ганна Гайворонська та Антоніна Листопад є невтомними співцями пейзажної, релігійної та любовної лірики. Про вірш Ганни Гайворонської «БОГ» поет-дисидент Микола Руденко в газеті «Літературна Україна» написав статтю під назвою «Тільки один вірш». У ній Руденко висловив думку, що, якби поетеса Ганна Гайворонська взагалі б у своєму житті більше нічого не написала, її все одно було б визнано як найталановитішу письменницю, і все це лише завдяки одному віршеві «Бог».
На творчому вечорі поетеси, який відбувся в лютому 2011 року в Будинку літераторів Спілки письменників України, український поет Дмитро Павличко зазначив, що окремі поезії Ганни Гайворонської – вже є «на рівні світових зразків». Сьогодні поетеса працює над новими книжками поезії та прози. Але все одно вважає себе тонким ліриком, оскільки любовна тема, пейзажна – це «улюблений духовний простір поетеси».
Ліриці Ганни Гайворонської властиві драматичність, пристрасність, правдивість. У її поезіях живуть і страждають невигадані герої. Це ті постаті, які зачепили її серце, це ті вчинки, які просто неможливо не помітити. Прикладом може служити вірш поетеси, присвячений Володимиру Сосюрі: Так ніхто не кохав, / Слово не видихав, / Придінцеві вітри не бандурив, / Не писав під задумливий легіт отав, / Так ніхто не співав, як Сосюра.
Великий тематичний пласт лірики Антоніни Листопад складають вірші саме на духовно-релігійну тематику, що слугує культурно-національному відродженню суспільства не тільки Луганщини, а й всій України XXІ століття. Знаковою є історична повість у поезіях «Почаїв», у якій простежується мотив «одухотворення соборного патріотизму громадян України, який стає колискою неухильного поступу до добра, щастя, успіхів під золотим стягом творця нашого»: Любімо разом. Сонце в хаті! / Єднаймось разом через біль. / І не ділімо Божу Матір. / І Бога в серці не ділім….
Лірична героїня книги «Почаїв» уособлює в собі кращі риси ментальності боголюбивого, віруючого українського народу, який в Україні переживає кризу духу. Коли лірична героїня зверталася до Святої Богородиці, вона немовби закликала: Молітесь! Боліти душа перестане. / Молітесь! І сонце у душу зайде.
Антонині Листопад болісно за гріхи народу, у розділах «Пожежа», «Вичитка», «В сутані сатани» поетеса говорить: Під каменем – камінь. Без крокви – склепіння. / Нечистий зробив камнепад в тісноті. / І падало в прірву ціле покоління. / Летіли в тартари поняття святі.
Антоніна Листопад – щира християнка, велика ідеалістка, вона вірить у чудеса та милість від Бога. Наприклад, у розділі «Малий епілог», де поетеса говорить: А диво є на кожнім кроці. / Ти тільки пильно придивись.
Мисткиня вважає, що дива не трапляються просто так, їх належить заслужити. Вони відбуваються лише з чесною, щирою, чистою душею людиною, лише за допомогою праці: А диво треба заслужити / Хоча б малесеньким трудом.
Антоніну Листопад також цікавить доля України та рідної мови. На одній із зустрічей письменниця проговорила таку фразу: «Не можна любити Україну лише трохи чи наполовину. До України або є Любов, або її немає». Вона дуже шанує і любить рідне українське слово, переконатися в цьому ми можемо завдяки поезії «Батьківська мова»: Батьківська мова, наче криниця, / Більше черпаєш – глибшає час. / П’єш її слово, і не напиться. / Віруєм в неї! Віруєм в нас! / Родимось з нею, з нею вмираєм...
Антоніна Листопад вважає, що все в світі проходить, все минає, але слово – невмируще. Свій вірш письменниця закінчує риторичним питанням: Мова весняна, слово квітуче, / Чи ж то зів’януть може воно?.
Антоніна Листопад не байдужа до рідного слова. Рідна, українська мова для письменниці є прикладом вічності, нездоланності та непокірності: Мово моя ясночола!.. / Світишся многостраждально / В ранах своїх корогов. / Мово – причастя вінчальне! / Сповідь народу мого... / Мово, вкраїнська молитво, / В божім клечальнім вінку.
Таким чином, ліриці Антоніни Листопад та Ганни Гайворонськоі притаманна духовність, адже вони є глибоко релігійними жінками, їм не байдужа доля людства, доля рідної мови. Їх поезії – пристрасні, правдиві, у них зображуються реальні постаті та події.
Ганна Гайворонська та Антоніна Листопад не байдужі до свого рідного краю. Тема «маленької батьківщини» є однією з провідних у їхній творчості.
Луганськ для Ганни Гайворонської – резонанс різноманітних реалій буття у кращих проявах душевних спогадів і переживань. Тема рідного краю звучить у багатьох творах: «Я біла ластівка Донбасу», «Весна іде. І я іду в Камброд…», «Журюся я, журавлику, над Сіверським Дінцем», «Де пахнеряскою Дінця прозора мить», «Луганська Божа Мати»та ін.
Поезія «Луганщина» стала своєрідним освідченням рідному краю. Не випадково, як уже зазначалося, рядки з цього вірша стали своєрідними гімном Луганщини: Луганщино! Світанок України / Земля життя мого й життя моїх батьків. / Державо юності. У світі ти єдина, / У плахті із лісів, полів і нив.
Для зображення рідного краю Г. Гайворонська використовує метафори: Луганщина, мов українська дівчина «у плахті із полів лісів і нив», на ній «ризи сонячно-святкові». Лірична героїня цілує рідну землю вустами соняхів золотих; вона в безмежних степах рідного краю вчилася не просто писати поезії, а «вчилася дзвеніти, мов жайвір, що торкає дзвін крилом».
Ганна Гайворонська пишається тим, що народилася в Україні. Вона прагне, щоб рідна Україна розквітала, співала, була «свята і вільна на усі світи». Себе вона бачить маленькою частиною цього найдивовижнішого краю. 2007 року вийшла сьома книжка поетеси, яка має назву «Біла ластівка Донбасу», де Ганна Гайворонська написала саме про себе: А на землі сумні бунтують зливи, / А в небі така ясна краса. / Я біла ластівка Донбасу. Я щаслива, / Що Бог дав крила підкоряти небеса.
Для Ганни Гайворонської Луганщина – це її «малесенька вітчизна», яка зростила її «виховала, мов панку», яка надихнула її серце й стала фундаментальною базою для образності її поезій.
Із поетичних рядків Антоніни Листопад також відчутно, що вона – щира патріотка, закохана в рідний край, Луганщину. У вірші «Синьо-Жовта Фана» Антоніна Листопад чітко окреслила свою позицію: Синє небо, синє море, сині очі… / І така пшенично-золота земля… / Серце в інший колір вірити не хоче, / Бо ніде нема такого журавля...
Ганна Гайворонська та Антоніна Листопад у своїй ліриці торкаються проблеми одвічного протистояння добра та зла.
Про ставлення Антоніни Листопад до всього доброго та поганого можна дізнатися з рядків вірша «Багата пісня». Усе добре, позитивне авторка вбачає в красивій та чистій душі, у дітях, які поважають батьків. Вона намагається донести до читача, що кошти, золото, палаци, заради яких люди іноді коять багато лихого – не варте життя, це лише зло, яке оточує нас. Необхідно цінувати рідну країну, родину, радіти, що всі здорові. Тільки людина з чистим серцем зможе подолати всі злигодні, посісти чільне місце в світі.
Ганна Гайворонська все «добре» вбачає в простих речах. Це хліб, який годує нас кожний день, без нього ми не можемо прожити. Це образ Матері, яка подарувала нам життя, яка є найріднішою та дорогою людиною: Мами – то білі богині землі. / В мантіях світла, / з чолом доброти...
Ніжні й благородні почуття ліричної героїні говорять про найсокровенніше – розуміння смислу людського життя, любов до Всевишнього: О Господи! Моя молитва / Дитинно-світла і врочиста. / Навчи в «долині сліз» прожити / Аби душа лишилась чиста...
Отже, сучасні поетеси Луганщини – Ганна Гайворонська й Антоніна Листопад – у творах відстоюють пріоритет загальнолюдських цінностей, закликаючи до позицій добра і милосердя.
Луганськ для письменниць – поєднання різноманітних реалій буття у кращих проявах душевних спогадів і переживань.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123