This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Образ наратора в українській літературі для дітей початку ХХІ століття

 Василенко Олександра, 23 р., Інститут розвитку дитини Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, м. Київ

(приклад ”Миколчиних історій” Марини Павленко)

Вступ

Феномен дитини в літературі (коли остання виступає одночасно об’єктом зображення, адресатом і творцем) зумовив цілий ряд специфічних проблем у літературознавстві. Невпорядкованість термінологічного апарату стала причиною «дослідницької апатії» вітчизняних науковців і призвела до маргінального положення дитячої літератури в загальному літературному дискурсі.

Так, наразі бачимо лише поодинокі спроби проаналізувати та реінтерпритувати радянську спадщину (мова йде про кандидатську дисертацію Н. А. Резніченко, присвячену жанрово-стильовим модифікаціям української прози для дітей 60 – 80- х років ХХ століття; розвідки О. Федотової про дитячу літературу 20–30 – х років ХХ століття; праці В. Очеретянка). Аналіз літератури для дітей з точки зору наративного дискурсу, як досить ефективного напряму досліджень, проведено в повному обсязі лише в наукових доробках Ольги Папуші та Лідії Мацевко-Беккерської.
Зважаючи на вищезазначене, темою дослідження став аналіз образу наратора в творах для дітей на початку ХХІ століття на матеріалі та збірки оповідань М. Павленко «Миколчині історії».
Актуальність дослідження зумовлена як значним впливом літератури для дітей на формування психіки юного читача та провідною роллю в цьому процесі наративу, так і недостатньою дослідженістю теми українськими літературознавцями.
Мета роботи полягає в системному дослідженні образу наратора дитячої літератури; визначенні наративних типів у тексті репрезентованої літературної епохи, осмислені їх завдань та функцій на прикладах конкретного літературного твору.
Реалізація мети передбачає розв’язання наступних завдань:
1. визначити та схарактеризувати типи нараторів у літературі початку ХХІ століть;
2. проаналізувати образи нараторів, вивчити їх спільні та відмінні риси;
3. здійснити аналіз нараторських функцій;
4. з’ясувати вплив законодавчого втручання в письменницьку працю на образ наратора в текстах літератури для дітей.
Теоретико-методологічну основу роботи склали праці вітчизняних і зарубіжних літературознавців, присвячені наратології в дитячій літературі (науковий доробок Лідії Мацевко-Бекерської, автореферат кандидатської дисертації О. М. Папуші «Наратив дитячої літератури: специфіка художнього дискурсу» та стаття «Способи регулювання наративної інформації в дитячій літературі», робота І. В. Рябової «Автор, повествователь и герой в модусе нарративных уровней ”событие“ и “история”») та загальної наратології («Наративні моделі українського письменства» М. П. Ткачука, «Грамматика нарратива» Цв. Тодорова, «Нарратология как аналитика повествовательного дискурса («Архиерей» А. П. Чехова)» В. И. Тюпи, «Нарратология» В. Шміда, «Фактор адресата» Н. Д. Арутюнової, « ”Що таке наратологія?“ (огляд концепцій)» І. Папуші), історії розвитку дитячої літератури (праці Д. М. Білецького, Н. А. Резніченко, П. В. Вовка, Ф. Х. Гурвич, С. С. Іванюка, В. А. Костюченка, М. Славової, І. І. Старцева; статі О. Федотової «Дитяча література України під цензурними заборонами 20 – 30-х років ХХ століття», С. Філоненко «Дитяча література в сучасному глобалізованому світі»), загальнотеоретичні літературознавчі («Теорія літератури» О. Галича,
В. Назарця та Є. Васильєва, «Мистецтво слова» А. Ткаченко) та мовознавчі праці («Литературный нарратив: текст и дискурс» В. А. Андреєвої та «Проблемы речевых жанров» М. М. Бахтіна).
Джерелами термінологічного аппарату стали «Літературознавча енциклопедія» у 2-х томах за редакцією Ю. І. Коваліва та «Літературознавчий словник – довідник» за редакцією Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка.
Допоміжними при розробці основних положень дослідження стали монографії І. Я. Заєць та М. Й. Сиротюка, присвячені постаті Івана Микитенка; розробки в галузі психології, пов’язані з наративною концепцією особистості («Детский нарратив: попытка экспериментального исследования» О. Н. Назарука та автореферат кандидатської дисертації О. М. Шиловської «Психологічні особливості породження наративу як засобу саморозвитку особистості»); рецензії на твір М. Павленко «Миколчині історії».
Практичне значення дослідження полягає в можливості застосування отриманих результатів у контексті спецкурсів, лекцій та семінарських занять, присвячених історії української дитячої літератури. Робота може бути використана у процесі подальших наратологічних та історико- літературознавчих досліджень прозового доробку для дітей. Матеріалами роботи можуть послуговуватися студенти-філологи та вчителі-словесники загальноосвітніх навчальних закладів України.

Наратор у прозі для дітей: теоретичний аспект

Зважаючи на множинність значень, що вкладаються науковцями в стрижневі терміни нашого дослідження – «дитяча література», «наратор», «нарататор» – розглянемо ключові моменти їх інтерпретації з метою визначення «робочих» формулювань.

Поняття «дитяча література», його неоднозначність

Найбільш неоднозначним (а, швидше, багатозначним) у сучасній українській теорії літератури є термін «дитяча література». Саме «нетермінологічний статус поняття “дитяча література”, те, що «воно позбавлене системних рис літературознавчого об’єкту», на думку О. М. Папуші, спричинило «ситуацію маргінального характеру представлення цього феномену в літературознавстві». Про «термінологічну невиразність» поняття говорить й інша дослідниця літератури для дітей – кандидат філологічних наук Лідія Мацевко-Бекерська.
Зарубіжний літературознавець Жаклін Роуз узагалі приходить до висновку, що « детские книги и их критика обслуживают социальную силу (власть), а детская литература становится невозможной как творчество детей или как выбранное ими чтение»/
Досі точаться дискусії, що саме вважати «дитячою літературою»: тексти, створені безпосередньо дітьми чи тексти, написані майстрами слова для дітей.
Сергій Іванюк пропонує виходити з того, що « “ для дітей ” означає не редукцію, а розширення адресата. Іншими словами, йдеться про літературу “ і для дітей ”, “ зокрема для дітей ”».
Укладачі «Літературознавчого словника-довідника» пропонують терміном «дитяча література» позначати власне творчість підростаючого покоління. Натомість формулювання «література для дітей» застосувати на позначення художніх, науково-популярних та публіцистичних творів, написаних письменниками безпосередньо для молодшого читача різних вікових категорій, починаючи від дошкільнят. При цьому не зазначається категоріальний статус творів, котрі перейшли з «дорослого» читацького середовища до сфери дитячої літератури (трилогія Максима Горького «Дитинство», «В людях», «Мої університети», та текстів з подвійним змістом («Панчатантра», «Тисяча й одна ніч», збірка Івана Франка «Коли ще звіри говорили», казки Г- Х. Андерсена тощо).
Для вирішення цієї проблеми варто звернути увагу на функціонування терміну «дитячий фольклор» у літературознавстві та фольклористиці. На сторінках посібника «Українська усна народна творчість» Мар’яни та Зоряни Лановик до згаданої дефініції включаються тексти, створені дорослими для дітей; тексти, що перейшли зі сфери загального фольклору до категорії дитячої усної творчості та твори самих дітей.
Таким чином, у роботі термін «дитяча література» буде використано на позначення текстів, створених дітьми. А «література для дітей» акумулюватиме твори красного письменства, написані дітям та про дітей. Це останнє формулювання стосуватиметься творів, які були засвоєні дитячою культурою.

Основні наратологічні категорії: «наратор» та «нарататор»

Інший термін, що потребує уточнення, – «оповідач». Вітчизняне літературознавство цим поняттям «літературний суб’єкт вигаданий автором, від імені якого у прозовому творі розповідається про певні події, формується естетичний, ідеологічний, психологічний погляд на зображуване».
Поряд із дефініцією «оповідач» існує визначення «розповідач». Літературознавча енциклопедія за редакцією Ю. І. Коваліва пояснює останнє як «різновид літературного суб’єкта, вигадана автором особа, від імені якої в епічному творі він зображує події та людей, формує літературний текст як уявний світ. Розповідач сприймається за літературну постать, котра зазвичай постає одночасно автором і персонажем.
Є. П. Кирилюк у статті «До термінології українського літературознавства» розрізнив категорію оповідача та розповідача з мовознавчої точки зору. За головний критерій науковець взяв особу, яка «розповідає іншим людям про те, що трапилося», себто репрезентує певну історію. За схемою літературознавця оповідач – це першоособовий формат оповіді, а розповідач – третьоособовий.
Таким чином, з метою уникнення термінологічної плутанини у тексті роботи на позначення суб’єкта, що переповідає подієвий ряд («адресанта фиктивной нарраторской коммуникации» за В. Шмідом) вживається поняття «наратор».
У літературознавстві ще й зараз можна натрапити на цілеспрямоване ототожнення термінів «автор», «образ автора» та власне «наратор».
Жан Жанет дотримується думки, що «екстрадієгетичний наратор», тобто найвища інстанція, котру можна охарактеризувати як всевидячу та всезнаючу (поняття «олімпійський наратор», введене Шиплі) дорівнює «експліцитному авторові».
Експліцитний автор – це реально існуюча фізична особа, креатор тексту. Текст та реальний автор існують незалежно один від одного. У свою чергу, в творі діє образ автора («абстрактний автор» за В. Шмідом та «імпліцитний автор» за Ж. Женетом). Абстрактного автора не можна ототожнювати з реальним. Письменник не затрачає час та зусилля для цілеспрямованого конструювання образу автора. Він виникає лише під час інтерпретації та осмислення тексту читачем.
Підтвердженням вищезазначеної тези можуть слугувати приклади, наведені В. Шмідом у його теоретичній праці «Наратологія»: «абстрактный автор может представать перед читателем в идеологическом аспекте значительнео радикальнее и одностороннее, чем конкретный автор был в действительности, или чем мы представляем его себе по историческим свидетельствам или просто по традиции».
Ядром образу автора є формозмістові домінанти тексту, тоді як «оболонку» кожен окремий реальний читач формує для себе заново, спираючись на власний життєвий, у тому числі, й читацький досвід.
У цій роботі ми схиляємося до концепції В. Шміда про розмежування абстрактного та фіктивного автора, котре ґрунтується на притаманній останньому фокалізаційній здатності. Іншими словами, «наратор всегда предстает как субъект, наделенный более или менее определенной точкой зрения».
Таке твердження суголосне позиції М. П. Ткачука. Він звертає увагу на те, що «наратор як суб’єкт часто або стоїть за текстом, або є частиною художнього світу. Цей суб’єкт мовлення безпосередньо моделюється текстом [ виділення наше – О. В. ]. Важливою в цьому контексті є точка зору наратора, зокрема часова і просторова, з якої моделюються фабульні ситуації».
Наратор може виражати думки цілком не співвідносні зі світовідчуттям абстрактного автора й, тим паче, з ідеологічними переконаннями експліцитного творця. На правильність останньої тези вказує й різноманіття персоніфікаційних форм наратора. Він може набуати рис абсолюту (згадуваний вище «олімпійський» наратор), бути персонажем твору (особливо це стосується текстів з рамковою композицією на зразок «Тисяча й однієї ночі» та «Панчатантри» і системи оповідей, об’єднаних спільним героєм – оповідачем), виявляти свою присутність у традиційних формулах (усна народна казкова традиція), бути твариною («Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим» І. Багмута) чи, навіть, предметом (казки Г. – Х. Андерсена).
З терміном «наратор» тісно пов’язана дефініція «нарататор».
Нарататор – особа (особи), якій (яким) адресується оповідь (розповідь) наратора.
Як і у випадку з наратором, нарататор (фіктивного реципієнта) не варто сплутувати з конкретним читачем (існує поза твором, який читає та є сукупністю всіх реально існуючих фізичних осіб, що, незалежно від часопросторових умов, стали споживачами тексту) та імпліцитним (абстрактним) читальником. Абстрактний читач – це уявлення конкретного автора про свого читача, що втілюються в категорії ідеальності.

Аналіз образу наратора в українській прозі для дітей
(«Миколчині історії» Марини Павленко)

На літературний текст як мистецьке утворення здійснюють вплив різноманітні фактори, починаючи від життєвого досвіду автора і закінчуючи рівнем художньої майстерності конкретного письменника та ситуацією на ринку книги.

Нормативне регулювання письменницької праці як фактор впливу на образ наратора в тексті

Авторка «Миколчиних історій» Марина Павленко не має потреби вводити до тексту всезнаючого наратора. Нарататор сприймає історію безпритульного хлопця від його собаки Найди: «Школа – чужак. Вона тхне Миколчиними почервонілими вухами й зауваженнями в щоденнику», «Вітчим – чужак. Від нього несе часником, цигарками і перегаром», «ті черевики теж були ще пристойні, зовсім не старі й не дуже на Миколку великі. Їх Найда теж дбайливо підібрав для хазяїна: годі мерзнути в порваних кросівках! ⁄⁄ Але цим людям догоди! Каже: “дядківські” якісь! Добре, що діряві кросівки не “дядківські”», «вся його радість замикалася на тому, як його… Ґіацинтові»/
Розповідь історії завідомо суб’єктивно (собака характеризує живі ⁄ неживі об’єкти за запахом; не розуміє значення абстрактних, не підкріплених його життєвим досвідом явищ та понять) відкриває можливість нарататорові володіти додатковим знанням у порівнянні з наратором.
Найда Марини Павленко може помилятися, робити хибні висновки. Як от у таких епізодах: «Дівчинка і Її Тато – чужаки. Від Дівчинки смердить милом і цукерками, від Тата – потом, тяжкою роботою і любов’ю до своєї Дівчинки», «біле – це зневага до всього сущого, до всього, що бігає Вулицями, нюшить по Смітниках і ночує під Халабудами на Пустирищах».
«Двортер’єр» Найда з «Миколчиних історій» не скупиться на «вуличні словечка»: «Тепер голос у Чікси гірший за голоси Товстухи, Завгоспа і всіх Прибираьниць разом узятих», «не тхне від хлопця, як ото від смердючого Вітчима», «порошком і ковбасою несе від неї за кілометр», «балакає з якоюсь малявкою в патлатій шапці» тощо.
Прихильники мовного пуризму, зокрема й Олексій Куценко, нарікають на невиправдане послуговування авторкою сленгових слів та жаргонізмів, аргументуючи це тим, що «використання цих слів подано як констатація факту – школярі так говорять. Без жодних пояснень, чому далеко не всі дорослі люди використовують ці слова».
Річ у тім, що за ступенем обрамленості виділяють первинного, вторинного та третинного наратора. Оповідач може поєднати в собі риси наратора та дійової особи тоді, коли в тексті присутня авторитетніша за ступенем розміщення оповідна інстанція.

Наратор у тексті: типологія, функції

Одним з центральних і першочергових за важливістю питань наратології є типологія оповідних інстанцій. За всю історію його дослідження було сконструйовано кілька типологічних парадигм. У контексті нашої кваліфікаційної роботи для характеристики образу наратора залучена 5 наратологічних типологій: П. Лаббока, Н. Фрідмана, Е. Лайбфріда, В. Фюгера та В. Шміда.
Типологія Парсі Лаббока була сформована 1921 року на основі дихотомії «показ» ⁄shavіng⁄ та «розповідь» ⁄tellіng⁄, а також «картинне начало» та «драматизоване начало» і містила 4 наратологічних типи. Серед них: панорамний огляд, драматизований оповідач, драматизована свідомість та чиста драма. Пристосовуючи її до об’єкту нашого дослідження, виділяємо такі типи нараторів:
1. всезнаючий бездіяльний (універсальна проінформованість, виключення з дії, превалювання над усіма персонажами);
2. дійовий з обмеженим знанням (певна інтегрованість у текст, неповна проінформованість, використання при інтерпретації оповіді граматичної форми 1-ї особи однини);
3. виразник драматичного світогляду (розкриття внутрішнього світу персонажа в дієгезі);
4. наратор «чистої драми».
Наратор «Миколчиних історій» не оповідає, а пояснює недоказані фіктивним автором нижчої інстанції моменти. Порівняймо:«У Миколчиному третьому «Б» зараз буде фізкультура», «Найда вже хотів розвернутися і йти на свою брикетну купу. Та наступні слова зненацька прояснили суть розмови», «Хлопці – із Вулиці, і зі Школи – не шанують Найдиного Миколки не тільки через те, що вважають його бомжем і безпритульним» з інформацією, яку знає собака. Обсяг знань буде явно не на користь другого.
Спираючись на типологічний перелік Нормана Фрідмана, у тексті
Марини Павленко можна виділити наступні образи оповідачів:
1. Всезнаючий редактор (категорія редакторського всезнання, або
colіtarіal omnіscіence). Для нього характерні синтаксичні періоди загальної інформативності. Наприклад, роздуми про звичаї, мораль тощо.
2. Нейтральний всезнаючий наратор (категорія нейтрального всезнання, або neutral omnіscіence). Усюдисущий наратор, який володіє повним обсягом інформації, веде розповідь у граматичній формі 3-ї особи однини.
«Миколка декілька днів не був у школі. Мабуть, за цей час там сталося щось непередбачуване. Бо сьогодні хлопчик не показується з класу аж надто довго».
3. Наратор-протагоніст (концепція «Я- як – протагоніст», або «І as protagonіst»). Наратор є дійовою особою. Займає центральне місце в дії. Першу інформацію нарататор отримує від наратора з урахуванням його суб’єктивної точки зору.
Таким чином, у тексті твору наявний розвиток характеру персонажу протягом дії. Він досягається введенням в оповідь суб’єктивної і не завжди правильної оцінки, що «тримає» читача біля сторінок книги.
4. Гетерогенний частково всезнаючий наратор (категорія множинного часткового всезнання, або multіple selectіve omnіscіence). Становить собою сукупність нараторних інстанцій, кожна з яких знає більше за попередню.
Уведення до прози для дітей такого наратора має на меті спонукати
читача дійти до кінця тексту, щоб перевірити свої припущення і викликати співчуття до героя, що проінформований найменше.
В основу типології німецького наратолога Е. Лайбфріда покладено «Я-концепт».
Відповідно до цього, перелік образів наратологічних інстанцій має
такий вигляд:
1. внутрішня перспектива(Іch-form) – розповідь персонажа від 1-їособи однини;
2. внутрішня перспектива(Er-form) – розповідь персонажа від 3-їособи однини;
3. зовнішня перспектива(Іch-form) – граматична форма 1-ї особи однини за умови неучасті персонажа в дієгенезі;
4. зовнішня перспектива(Er-form), або «позиція олімпійця» – наратор в 3-й особі однини розповідає історію, в котрій він відсутній як дійова особа.
Аналізуючи тексти, що стали об’єктом нашого дослідження з точки зору наратологічної типології Вільгельма Фюгера, пропонуємо скористатися поданою нижче таблицею.

Наратологічні типології Вільгельма Фюгера в Досліджуваному тексті

 

Семантична форма

 


Наратологічні типи
Характеристики
Виявлення
в тексті
П ГФ РЗ МІ
З В О БО П Р Н
Аукторіальна
(подає власне сприйняття фабули) Директоріальний + + +
Наратор, що припускає + + +


Ситуативний + + +

Нейтральний

Олімпійський + + + Так Так
Спостерігаючий + + +
Передбачаючий + + +
Я-оригінальний Ретроспективний + + +
Симультантний + + +
Загадкове – Я + + +
Персональний (вираження подій через сприйняття персонажа) Спектральний + + +
Медіумцентральний + + + Так
Н2→Нр

Медіумпериферійний
+ + + Так
Н2→Н1

Ключ до таблиці 2.2.1
П – позиція в тексті.
ГФ – граматична форма.
РЗ – рівень знань.
МІ – «Миколчині історії» Марини Павленко.
З – зовнішня позиція в тексті.
В – внутрішня позиція в тексті.
О – особова граматична форма.
БО – безособова граматична форма.
П – переважаючий рівень знань.
Р – рівний рівень знань.
Н – низький рівень знань.
Як бачимо з результатів, отриманих унаслідок конструювання таблиці, для розглянутого твору характерним є олімпійський тип наратора, який стоїть над подіями (це підкреслюється навіть вживанням безособової граматичної форми) та володіє повним комплексом знань у порівнянні з персонажем та нарататором.
Медіумцентральний та медіумпериферійний наратологічні типи персональної семантичної форми діють у тексті лише при наявності оповідача вищої інстанції (Н1). Причому, нарататор другого рівня (Н2) володіє недостатнім знанням у порівнянні з наратором першого рівня та рівним у порівнянні з наратором (Нр).
Спираючись на проведений аналіз, бачимо закономірність введення до тексту письменниками п. п. ХХІ століття, що творять для дітей, образу наратора, який наближується до дійової особи. «Такий наратор упізнається за ототожненим виявом своєї приватної історії з максимальною самопрезентацією та індивідуалізованим утіленням певної емоційності».

Висновки

Феноменальність об’єкту дослідження (література для дітей), актуальність наукової проблеми, зумовили детальний розгляд функціонування та еволюції наратора в експериментальних текстах.
Невпорядкованість термінологічного апарату призвела до детального його аналізу на сторінках роботи. Його результатом стало виведення «робочих» понять, які є базовими для всього дослідження.
Так, нечітке формулювання «дитяча література» замінюється терміном «література для дітей». Після опрацювання низки наукових джерел та на основі власних спостережень, під визначенням «література для дітей» розуміємо літературні твори написані дітям та про дітей (за умови, що вони відповідають психо-емоційному розвиткові дитини) та твори, засвоєні дитячою культурою.
Потрібно зауважити, що категорія наратора не є тотожною категорії реального читача.
У вітчизняному літературознавстві часто зустрічається сплутування термінів «автор», «образ автора» та «наратор».
Власне автор – це реальна фізична особа, що володіє необмеженими правами на створений нею текст.
Образ автора не є результатом цілеспрямованої праці реального автора. Він виникає лише під час прочитання тексту.
Аналіз образу наратора неможливий без уявлення про умови, в яких побутували тексти, обрані нами як об’єкт дослідження.
Говорячи про наратора «Миколчиних історій» Марини Павленко, помічаємо його еволюціонування. Так, у тексті діє подвійна іпостась всезнаючого редактора, який є результатом максимального зближення вторинного наратора з первинним.
Нарататор (а з ним і реальний читач) має можливість отримати першу інформацію від суб’єктивного наратора, як дійової особи (наратор – протагоніст).
«Миколчині історії» репрезентують нам еволюцію від медіумцентрального до медіумпериферійного наратора. Це не заважає обом образам фіктивних оповідачів перебувати в тісній взаємодії.
Таким чином, можемо говорити про дуалістичний характер еволюції образу наратора: зовнішній та внутрішній.
Текст, який постав на початку ХХІ століття, відрізняється від тексту початку ХХ століття більшою гнучкістю та мобільністю. Він швидше реагує на ринкову ситуацію та необтяжений нормативним тискому сфері змісту та форми.
Наратологічні студії літератури для дітей дають змогу без різкого відкидання попередньої традиції сформувати уявлення про нову модель тексту для дитини. Наратор – «олімпієць» у такому тексті має поступитися нараторові – персонажу, а моралізування – оповіді. Саме через активну дію того чи іншого персонажа (у тому числі й наратора) дитині мають подаватися ті чи інші імперативи.
Еволюція наратора в текстах літератури для дітей стає першим показником її життєспроможності та перспективності.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123