This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Концепт „дитина” у малій прозі Б. Грінченка

Манько Альона, 21 р, Національний університет ім. Т.Г. Шевченка,м. Луганськ

Ні, хочу я борні і досягання,
Ні, хочу діл поважних і міцних.
Б. Грінченко

Пишаємось, цінуємо, вивчаємо! Б. Грінченко і Луганщина
Видатна, помітна, важлива та багатогранна постать Б. Грінченка в історії української літератури та народної педагогіки відома громадянам Батьківщини та поза її межами. Відомий поет, письменник, публіцист, фольклорист, етнограф, мовознавець, критик, історик, педагог, перекладач, просвітницький і громадський діяч. Його творчість є феноменом на межі літературних епох.

Луганщина осяяна ім’ям Б. Грінченка, який жив у селі Олексіївка Перевальського району на Луганщині протягом незначного чисельно, проте вагомого в плані духовного розвитку та мистецького становлення часу. „Нам, луганцям, справді пощастило. Адже шість років вчителювання праці видатного письменника пов’язано з нашим краєм – селом Олексіївка.
5 грудня 1988 року з нагоди 125-річчя з дня народження Б. Грінченка була відкрита музей-кімната письменника в Олексіївській неповній середній школі. Тепер у музеї проводяться літературні читання, екскурсії. Сюди приїздять учні з різних шкіл, студенти Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, щоб вклонитися пам’яті митця та почерпнути для себе нову інформацію, поглибити свої знання та уявлення про видатного земляка.
Своєю місією Б. Грінченко вважав зміну духовного „обличчя” свого народу. Для цього він жив і каторжно працював. Для потреб національної школи письменник написав підручник з української мови та читанку для дітей, видавав і писав багато книжок для народу.
Крім того, народний педагог виступав захисником української мови. Він був переконаний, що саме українська мова має бути державною, а тому, відповідно, вона повинна стати гарантом миру і злагоди в суспільстві, взаємодії і підтримки всіх здорових сил нації. Маючи такі глибокі переконання та невідступну натуру, Б. Грінченко мусив терпіти забаганки власної долі, яка не завжди була милосердною, і гонила його по всій Україні, подібно до перекотиполя, що згодом стало псевдонімом. Однак це нелегке життя прикрашала любов до дітей та Батьківщини.
Б. Грінченко захоплювався народними скарбами і видав кілька томів фольклорних записів. Народна поезія надихала його. З неї беруть витоки казки за власними сюжетами.
Особливості розкриття концепту «дитина» в оповіданнях Б. Грінченка
У жанрі малої епічної форми письменник досяг значних висот. Будучи автором п’ятдесяти оповідань, він зумів поєднати в них свої життєві гуманістичні позиції з глибинним проникненням у загадковий світ дитячої психології. Багато з них він присвятив сільським дітям, які вже малими зазнали голоду, злиднів. З великою задушевністю і теплотою розповідав він про їх тяжку долю. Більшість з числа оповідань митця присвячена показу „маленької людини” на загальному соціальному тлі. При цьому образ цієї дитини, підлітка чи навіть дорослої сформованої особистості показаний у руслі життєвого руху, який або сприймає цю людину або витісняє її за рамки своїх моральних устоїв, багатовікових, однак, часом не виправданих, механізованих дій та мислення-кліше. Концепт „дитина” демонструється в різних оповіданнях за різних ситуацій, історичних умов, оточуючих людей, які або лояльні до головного персонажа, або ж навпаки (що трапляється найчастіше), вороже настроєні, духовно сліпі, не здатні зрозуміти елементарних речей, що відіграє вирішальну роль у становленні „маленької людини” або її раптової смерті.
Однак при цьому оповідання Б. Грінченка про дітей у ряді випадків не можна назвати дитячими, тобто призначеними лише для малих читців, а розрахованими радше на більш дорослу аудиторію: учнів середнього та старшого шкільного віку та загалом дорослих. Це пояснюється підняттям соціально-громадських питань та проблем у цих творах, наявністю, окрім дітей, інших головних персонажів – дорослих.
Бідність як соціальне зло виступає стрижнем у таких оповіданнях, як „Украла”, „Грицько”, „Дзвоник” та багато інших. Однак не тільки вона є домінантним вістрям дій та вчинків персонажів.
Головна героїня оповідання „Украла” Олександра – тип „маленької людини”, що є втіленням абстрактних понять несміливості, приниженості, невпевненості, скривдженості. Будучи дочкою сільського писарчука-п’янички, вона постійно боялася бути покараною, побитою, відчувала потребу в теплому ставленні до себе, що проявлялося лише в гуманності сільського вчителя прототипу самого Б. Грінченка, який „описував, відтворював, розглядав, аналізував, закликав до гуманних, „людиноцентристських” перетворень в Україні, і саме це становить лейтмотивний пафос його діяльності як культуролога, письменника, публіциста, педагога й ученого”.
Олександра – це тиха, сором’язлива, проте старанна та здібна дитина, охоча до навчання, до малювання, доказом чого може бути її намагання виміняти власний малюнок на мовчання подруги щодо Олександрового „злочину” – дівчина вкрала кусень хліба, аби не вмерти з голоду.
У зовсім малому обсязі – дві з половиною сторінки – автор зумів вкласти всю глибину свого творчого задуму, розкрити образ малої дівчинки, яка свідомо пішла на протизаконні дії, що перечили елементарній людській моралі, аби задовольнити елементарні біологічні потреби – потребу в їжі: „ У нас…у нас…нема чого їсти…Батько нічого…не приносять з волості…усе пропивають…Ми їмо су…су… сухарі вже другий тиждень”.
Загалом автор починає свою розповідь уже з кульмінації, що наближує твір до нарису, а потім до завершення твору прагне показати каяття та сором дитини за вимушене проявлення інстинкту самозбереження – крадіжка хліба у власної подруги: „Голосне ридання розітнулося у школі. Це плакала Олександра, припавши головою до столу. Школярі відразу притихли. Очі їм широко розплющилися, і вони мовчки, затаївши духа, дивилися на Олександру”; „І вона ридала ще дужче. У великій класовій хаті стояли шістдесят школярів мовчки, не ворушачись, а серед їх, припавши головою до столу, гірко плакала маленька білява дівчина”.
Таким чином у просту та ясну форму викладу, призначену, головним чином, для сільського читача, автор зумів вкласти глибокий, актуальний для тих часів зміст: трагізм ситуації з оптимістичною надією на краще майбутнє.
Менш оптимістичний фінал має оповідання „Каторжна”, про дівчину, відринуту від суспільства. Здичавілість, прихована агресія з періодичними випадами властива дитині Докії, яку з ранніх літ кликали не інакше як Каторжна: „І зла ж вона була, на всіх зла! І всі їй були вороги і вона всім ворог – каторжна й годі! Мабуть, у неї не серце, а камінюка була”.
Останньою краплею до відчуження дівчини стало рубання мачухою тієї калини, тієї єдиної дівочої розради: „…Каторжна обхопила руками кущ, і її тонкі маленькі пальці так і заклякли на цівці. Трохи пальців їй не поламала мачуха, поки відірвала від калини, відволокла геть і останніми разами дорубала дерево…”.
Свій молодий вік з тих пір каторжна дівчина коротала лише сумними піснями та мутними, незрозумілими навіть їй самій думами. Росла вона „без милування, без жалування, без ляльок. Без дитячих іграшок, без калини…”.
Б. Грінченко уводить з художньої „сцени” свого персонажа, показуючи, однак, що з її смертю нічого не змінюється: ставлення до Докії залишається байдужим, у тих хто її оточував, бо для них вона так назавжди і залишилася каторжною: „Її поховано, і ніхто не пожалів її. Вона всім осталась каторжною. Санька тільки плакала. І ніхто й не думав одмовити собі на питання, що вона кинула вмираючи: за що? За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне”. З таким повчально-дидактичним питанням звертається Б. Грінченко до всіх, залишаючи його відкритим та спонукаючи кожного замислитися на змістом сказаних слів.
Концепт „дитина” відтворений Б. Грінченком за різних життєвих обставин: у побутових умовах, у школі, у стосунках зі сторонніми людьми; у контрастних проксемічних виявах: життя в селі, у місті.
Контрастність існування у сферах місто-село яскраво відтворене в оповіданні „Сама зовсім сама”. Життя сільської дівчини-сироти, яка менше ніж рік проживає в місті, закінчується, подібно до мотивів „Анни Кареніни” на колії під поїздом. Жахливі картини натуралізму змогли стисло передати останні подихи життя „маленької людини” розчавленої не стільки потягом, скільки отруйним середовищем міського існування: „…Щось притисло її шию до рейки, щось різонуло страшним болем – і годі… Вона вже нічого не бачить, нічого не чує…Тільки тепла кров з безголового трупа оббризкує колеса поїздові, а той біжить далі закривавлений…”.
Що ж стало причиною свідомого суїциду? Б. Грінченко з перших рядків оповідання, градуюючи занурює перцепієнта у сеанс занурення в психологію шістнадцятирічної дівчини, що стоїть на грані духовної прірви. Доля жорстока відносно неї: вона відриває її від рідної сільської місцини, кидає у життя вируючого міста, після чого за лічені дні позбавляє годувальника родини – батька, якого підточили сухоти, старанно підживлені алкоголем. Дівчина змушена йти в найми, аби прогодувати себе та хвору матір, що невдовзі також помирає. Цей невеликий екскурс у недавнє минуле одинокої, не сформованої до кінця людини, здатен уже сам по собі віщувати не казкову розв’язку оповідання.
Б. Грінченко, майстер психологічного портрету, детально протягом усього твору подає абриси дівчини та її дій: „Тепер вона сама. Вона змарніла за цей час. Бліде обличчя ще побілішало, здавалося, аж світилося наскрізь під чорним волоссям. Очі, зовсім ще дитячі, але вже якоюсь таємною думкою повні, глибоко позападали, і над їми, біля правої брови, вже позначилася невеличка зморшка – перший слід муки”; „Змучена, стомлена, вся трусячися з холоду, вернулася додому. Зранку не їла й крихти, але їй і не хотілося їсти. Поскидала з себе одежу, роззулася і впала на ліжко. Невимовна нудьга, нудьга з страшної самотності обняла її, і вона, стиснувши руки та зціпивши зуби, наче скам’яніла над однією, сто разів передуманою думкою: „Сама, зовсім сама…” У неї тепер нічого не було в голові, тільки ця думка. Вона запанувала над нею, гнітила її ще дитячі молоді груди. Морозила серце. Сама зовсім сама без хліба без роботи…Безнадійність обіймала її – чорна, без просвітку”.
Протягом усього оповідання Б. Грінченко робить спорадичний порівняльний аналіз міста та села: то за допомогою дитячих спогадів, то очима зламаної горем людини: „Вона не дивилася навкруги, не хотіла бачити цих величезних будинків – вони мов гнітили її, холодом од їх віяло на неї, бо вона зросла серед сільських привітних, хоч і вбогих, хаток серед зелених лук, веселих садків та таємних лісів”. Дитяча ремінісценція, що передувала агонії Марисі, мов з кіноплівки відтворює щасливі моменти дитячого безтурботного життя: „Згадала! Це тоді діялось, як ще вона маленькою дівчинкою була, як ще вони на селі жили. Це саме восени й було. Вона-одна однісінька йшла густим лісом, ішла без стежки, навмання, а золоте листя падало і шелестіло, як і тепер шелестить. І так, як тепер, вона йшла шукати іншого, небесного життя, так і там вона шукала неба, хоч їй і не хотілося тоді вмирати. Але мати їй часто розказувала про рай, про те, що на землі горе, а на небі довічне щастя, – і шестилітній дівчинці схотілося на небо. І вона пішла туди, де небо торкалося до землі, – там мусили бути східці на небо, і це було за лісом. Довго вона блукала, поки додому вернулася…”.
Прикметним є благоговійне ставлення дівчини до матері, безперестанне згадування її пророчих слів: „На землі тільки горе, а щастя на небі”. Марина підносила матір до рангу вищих істот, сприймала її, наче якусь божественну силу: „І здавалося дівчині, що мати то найвища сила, що має боронити її, життям її керуючи; і такою мати й тоді їй зосталася, як уже ні піклуватися, ні дбати ні про віщо сама не могла. І недужу матір Марися доглядаючи, вбачала в їй не людину хвору, немощну, а саме ту силу вищу, що без неї вона, Марися, не могла б і жити…”. Тож не дивним є епізод про дівочий сон, у якому Марина потрапляє до раю, і серед невимовної краси, тиші та гармонії тутешніх просторів, бачить поряд із Сином Божим власну матір, яка вже „не мертва, не бліда – ні, гарна і блискуча у своїх білих шатах”.
Досить трагічною є кінцівка твору – смерть дівчини під важкими колесами потягу, однак Б. Грінченко, хоча й підкреслює свідомість вибору дівчини, однак, моментами показує її вагання щодо правильності власного вибору, бажання жити: „Господи! Та що ж це вона робить? Це ж смерть! Їй ще хочеться жити. А це – смерть! Геть відціля, а то ось!.. ”. Проте дівчині не судилося підвестися, її шию притисло до рейки. Але навіть ідучи на смерть, Марися ще не втрачає зв’язок з життєвими побутовими клопотами: вона турбується, чи замкнена її хата, чи ніхто в неї не проникне, поки вона не вдома. Однак рішучість перемагає здоровий глузд, і дівчина покидає цей світ. Аби хоч якось зменшити жахіття свідомого завершення життя, письменник завершує свій твір здійсненням останньої волі Марисі: „Марися „ пішла до мами”…”.
Висновки
Отже, дитячі оповідання Б. Грінченка про долю „маленької людини” за своїм змістом глибоко психолого-педагогічні нариси, підкріплені життєвим досвідом. Його оповідання – це радше сумні реалії життя, почасти такі, що наводять справжній жах. Однак, будучи майстром цього жанру, письменникові вдається з тонким ліризмом змалювати психологічний портрет дитини в несприятливих умовах існування: бідності, сирітстві, відторгненні та байдужості суспільства. Обираючи для своєї малої прози саме таку сюжетну канву, автор яскраво вимальовує зрушення, падіння та намагання втриматися, що вирують у дитячій душі. Його герої – діти з власним світобаченням та світосприйняттям, відкинуті суспільством, усамітнені у власному горі. Однак автор змальовує для кожного свій життєвий шлях, що формується залежно від обраної життєвої позиції та зовнішніх умов. Ці оповідання – невід’ємна частина психологічної прози української літератури ХІХ – початку ХХ століття.
 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123