This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Конотація як національний аспект психіки народу (на основі досліджень пісенної творчості Прикарпаття)

Гук Надія, 16 р., Калуська гімназія, м. Калуш, Івано-Франківська обл.

Вступ
Завдяки мові культура має національне забарвлення. Історичні традиції також творяться разом з мовою.
Слово в українській мові може містити в собі два компоненти: денотативний і конотативний. Завдяки конотативному забарвленню підсилюється образність, картинність, жива внутрішня форма слів. Це робить мову невимушеною, соковитою, дотепно-влучною. Конотативний компонент належить до мови й мовлення, а мова як психологічне явище впливає на психіку народу, витворює його характер.

Тому вивчення конотації – емоційного забарвлення слова – розглядається через призму національної психології і духовного життя нації.
Конотації виконують кумулятивну функцію мови, сприяють формуванню належної соціокультурної компетенції, зацікавленості у процесі знайомства з цінностями української культури та традицій, вихованню, формуванню власного бачення світу та свого місця в ньому.
Експресивні конотації (складна стилістична категорія) надають мовленню, з одного боку, стилістичного забарвлення (як  стилістики відправника, так і стилістики адресата), виразності повідомлюваного, сили висловлювання, а з іншого боку – забезпечують його здатністю виступати в комунікативному акті засобом суб'єктивного вираження ставлення мовця до змісту чи адресата мовлення.
При цьому “експресивність  властива одиницям усіх рівнів мовної структури, вона сприяє деавтоматизації висловлювання, привертає увагу до  відтінків думки, емоційних оцінок сказаного”.
Експресія має місце майже у всіх мовних сферах: фонетиці, граматиці, лексиці, словотворі тощо. Утворення нового слова здійснюється  для більш точної передачі смислового змісту, оскільки саме експресивність робить висловлення більш зрозумілим. Словотворчі засоби можуть слугувати емоційному посиленню мовлення. Одним із елементів експресивної конотати  є стилістичні протиставлення: позитивне / негативне, добре / погане; приємне / неприємне, високе / низьке тощо.
Як семантико-стилістична категорія експресивність виявляє зв'язок з емоційністю, оцінністю, стилістичним значенням, проте не ототожнюється з названими поняттями. Експресивність акумулює в собі ці поняття, є інтенсивною виразністю певного мовного знака.
Інтенсивність – це експресивне посилення значення поняття в мові або мовленні, яке виражається словом, є одним із різновидів стилістичного значення, які виникають на основі якісних і кількісних відтінків денотат. В енциклопедії “Українська мова” підкреслюється, що “інтенсифікована виразність з'являється там, де є можливість зіставлення певних ознак на основі протиставлення  експресивно нейтральних і емоційно виразних мовних засобів”.
Інтенсивність може виражати ефект як збільшення, так і зменшення. Вона відбувається при зіставленні “сильного” виразного слова з менш виразним або нейтральним синонімом. Співвідношення інтенсивності з денотативними і конотативними компонентами залежить від того, який із них підлягає посиленню.
Емотивні конотації представляють лінгвістичний аспект емоційності. Слово “емотивний” – синонім до слова емоційний, частіше вживається стосовно неконтрольованих емоцій – афектів”.
Комунікативна функція психіки реалізується у спілкуванні людей, яке є основою міжособистісних взаємин, способом організації спільної діяльності та методом пізнання людини людиною.
Слово, яке вимовляє народ, – це ім’я конкретної речі, конкретного явища, а не просто їх знак. Конотативно забарвлене слово  може розповісти як про час, так і про середовище, в якому воно існує. У ньому відображаються фрагменти соціального досвіду, обумовленого основною діяльністю народу тієї чи іншої країни. Зокрема, практичні потреби пояснюють існування в мові тих чи інших конотацій.
Український фольклор, – за Миколою Васильчуком, – це той аргумент, який реально показує нашу давнину. Так, пісні несуть такий потужний заряд українства, таку його правдиву досконалість, що розумієш: українці справді давні, а не наслідок політтехнологій австрійської доби.
Базою дослідження конотативного забарвлення слів було обрано книгу “Пісні Прикарпаття” в записах Петра Свериди. Він працював над нею впродовж десятиліть. У збірці представлено різножанрові пісні, записані на Івано-Франківщині у другій половині XX століття. Саме народні пісні та народні пісні літературного походження репрезентують дійсність із особливою експресією, образністю, розкриваючи ставлення народу до тих чи інших подій та явищ, психічні особливості мовців, їхню історію, культуру, звичаї, символи.
Територія кожного народу має свої природні особливості й певною мірою впливає на формування національного характеру. Краса землі України сприяла закоханості в природу, ліризму, спогляданню та спокою. Як от у пісні “Вечірній впав туман”. Автор олюднює природу, наділяє її рисами живих істот: “впав туман”, “заснули гори сині”, “злітає аж до хмар чарівний звук флояри” [14, c. 494]. Або ж у наступному фольклорному зразку “Човен хитається”: “В місячнім сяйві біліють сади”, “Тільки одні комиші, / З вітром жартуючи на всі лади, / Ворушать тишу ночі”[14, c. 489]. Мовець – народ образно розкриває своє ставлення до рідного краю:
“Верховино, світку ти наш, / Гей, як у тебе тут мило. / Як ігри вод, пливе тут час / Свобідно, шумно, весело… / Ой немає краю, краю / Над ту Верховину!”
У пісні, національній пам’яті народу, приховані глибинні риси мовного вираження всіх аспектів світосприйняття, руху національної думки. Народна символіка як кодовий знак світосприйняття розкриває ментальність українського народу. Національна специфіка лексики українського фольклору виражається через наявність великої кількості слів, значення яких вирізняється національно-культур-ним конотативним компонентом.
Назви дерев займають чільне місце у символіці українського народу. До найбільш уживаних маркованих слів належать: калина, малина, верба, береза, вільха, тополя, дуб, явір, терен і подібні. Ці всі назви кущів та дерев мають власне символічне значення. Так, наприклад, калина, малина, верба, береза, вільха, тополя уособлюють жіноче єство, а дуб, явір, терен  характеризують чоловічі образи. Для пісень є характерним використання паралелізмів. Ознаки дерев переносяться на людей, розкриваючи внутрішній стан людини. Порівняймо: “Я висока, як та сосна, як та сосна, / Бо при своїй мамі росла”, “Над городі вільха, / Під нев вода мілка. / Ото ми ся сподобала / В (Михайлихи) дівка”.
Особливе місце займає калина або малина. Наведемо кілька прикладів із образом-символом “калина”: Ой у лузі калина стояла. / Ту калину дівчина ламала. / Ту калину дівчина ламала. / Вона всіх парубків чарувала”.
У наступних рядках калина символізує дівочу красу. Цвіт калини – молодість, кохання:
“Червона калина, раз, / Біленько зацвіла, два, / Молода дівчино, шум – трія – ра, / Жовняра любила, у-ха-ха-ха”.
У попередніх зразках пісень автор використовує паралелізм, співставляючи красу калини й дівчини, а в наступних – порівняння:
“Я червона, як калина, як калина, / Ще й солодка, як малина. / А в Космачі такі дівки, / Єк цвіт на калині”. А береза, суха верба  символізують розлуку закоханих, нещасливе кохання: “Ой вербо, вербо, сухая вербо, / Чом твоє листя впадає? / Ой де ж ти їдеш, де від’їжджаєш, / Ти, мій миленький, від мене”.
Або ж порівняймо з наступним прикладом:
Ой зацвіли ті білі берези, / Ой зацвіли вони, зацвіли. / Там стояла молода Маруся, / Про розлуку їй милий говорив”.
Дерево липа символізує надію, і це засвідчує наступний ілюстративний матеріал:
“До мене ще літо вернеться, / І липа ще раз зацвіте. / До мене мій милий вернеться, / Не марно життя пропаде”.
Тополя – символ смутку, нещасливої долі, жінки-невістки. Розглянемо наступний приклад:
“Іди, ти, невістко, / Зелений льон брати, / Як його не збереш,  / Не вертай до хати. / Брала, не дібрала / Та й посеред поля / Тополею стала”.
У народі дерево дуб – основний образ-символ чоловічої мужності, сили і твердості характеру, незламності духу та довголіття. Наприклад:
“Ой ти, дубе зелененький, / Дубоче, дубоче. / Та ні дав би я за дуляри / Житє  парубоче”.
Дуб або молодий дубочок символізує парубка, юнака: “Ой дубе, ти, дубе, / Дубе кучерявий. / Любив мене хлопець, / Личко рум’яне”.
У вищенаведених прикладах дуб символізує довголіття, а дерево явір – тугу або смерть козака:
“Іде мамка дорогою, / Людей ся питає. / Чи далеко під явором / Синок помирає”.
У пісні “Стоїть явір над водою” автор передає внутрішні переживання героя за допомогою опису дерева:
“Стоїть явір над водою, / В воду похилився. / На козака пригодонька: / Козак зажурився”, “Не рад явір хилитися – / Вода корінь миє!” – символізує смерть: “Ой поїхав з України / Та там і загинув”.
Або ж:
“Під явором зелененьким / Лежить вождь наш молоденький”.
Те ж бачимо і в такому ілюстративному матеріалі:
“Тешуть явір, тешуть явір, / Тешуть яворину. / Молодому молод-козаченьку / Та й на домовину”.
В українських народних піснях змальовується образ жінки, яка втілює в собі все ціннісне і прекрасне, що передає минуле й створює майбутнє. Жінка – берегиня родинного вогнища, уособлення найвищих морально-етичних, соціально-культурних норм. В залежності від функціональної місії в родині (жінка/дівчина, жінка/дитина, жінка/мати, жінка/дружина, жінка/невістка, жінка/вдова) формуються конотації суті жіночого образу та розкриваються у слові завдяки контексту. Конотативний ряд до слова мати: матуся, мамця, мати старенька, лихая мати. Негативне ставлення до матері зустрічається в поодиноких випадках.
Доля дівчини оспівана в колядці “Дівчині”. Мовець характеризує її:
“ґречна дівчина”, “чесна дівочка”, “велична”; вона асоціюється з буйною калиною в полі, чистою криницею, у якій чиста прозора водиця. З хлопцем “свою родину в’ни звеселили, у святій церкві си повінчьили”.
Коса – один з найдавніших образів дівочої краси, конотативний ряд до цього слова великий:
а) коса – краса;  б) руса коса; в) смуток, розпач.
Конотації, що виконують функції портретної характеристики  дівчини, зображення зовнішнього вигляду та вдачі, змальовуються дуже розгалуженими спектрами висловів, народними порівняннями:
“– Була молода, цвіла, мов ружа, / Тепер зів’яла, як жовтий цвіт”; “дочка, як пава, як розквітлий мак”; “гарна чорнобривка”; “дівчина-мурчунка”; “– Та багата, та проклята / Буде мене проклинать. / А та бідна буде гідна, / Буде мене шанувать”; “Там дівчина жито жала, / Чорнобрива, молода”; “Очі сині та сині / Дала мати дівчині”; “– Чорні очка, як терен,чорні очка, як терен, / Чорні очка, як терен,як терен,як терен”; “Дівчину-моргульку”; “Молодиці, як зірниці, / Дівчєта, як сонце”; “– Чом в тебе, дівчино, / Уста солоденькі?”
Суспільна позиція чоловіків та жінок, особливості їхніх стосунків зі світом, своєрідність виконуваних ролей стають базою для формування конотативно маркованих слів та словосполучень в українській мові. В народних піснях оспівується дівоча врода, а образ хлопця-козака розкривається через відношення до дівчини, рідної землі – України.
У мові українського народу поширені конотативні марковані слова із пестливо-зменшувальною (демінутивною) семантикою: “cин-синочок”, “неділенька”, “біленька”, “війнонька”, “доня”, “серденько”, “ранесенько”, “барвіночок”, “кониченько сивий”, “місяченько”, “огірочки”, “воріженьки”, “ягідочки”, “серденько”, “пупіночки”. Ці емоційно-оцінні конотативні забарвлення особливим чином характеризують українську націю як життєстверджувальну, позитивну, добродушну, доброзичливу, “веселої вдачі”. Слова ж із згрубіло-збільшувальною (аугментативною) семантикою зустрічаються дуже рідко, лиш в декількох жартівливих піснях.
Те ж саме ми спостерігаємо і в наступних рядках:
“А ти, старий дідугане, / Сам загинь, сам загинь”…
У пісні “Ой росте береза” відчувається позитивне ставлення автора до приймака, незважаючи на згрубіло-збільшувальне значення слова “приймачище”:
“Їде приймак, їде, / Аж в животі свище, / Ховай, доню, пиріжечки, / Бо йде приймачище”.
Негативне значення зміщується на мовця – тещу, оскільки згрубіла мова не характерна для українського народу.
Береза  символізує  невеселу  жіночу  долю.  Пісні  про  приймаків –  рідкість, оскільки після одруження невістка йшла в дім свекра продовжувати чоловічий рід. Приймаком ставав хлопець-сирота, “без роду та племені”.
За допомогою кількаразового повторювання одних і тих же слів породжується звукова експресія, яка увиразнює сприйняття образу свекрухи ліричною героїнею:
“Чужа хата такая, / Як свекруха лихая, лихая. / Як не лає, то бурчить, / А все ж вона не мовчить, не мовчить”. Те ж саме спостерігаємо  й у пісні “Ой, у тебе свекрушенька”. Слова “лихая”, “лає”, “бурчить”, “осудить” уже в своєму значенні містять негативну оцінку.
Худоба, пшениця, жито, поле – образи, котрі символізують достаток. Навіть Бог та Божа мати змальовуються як ґазди:
“Ой у полі плужок оре… / За тим плужком Господь ходить… / Божа Мати їсти носить”.
У вищенаведених прикладах народних пісень мовець використовує конотативно марковані компоненти для загострення уваги та усвідомлення сучасника такої соціальної проблеми як пияцтво. Не буде з пияка та пиячкою ґаздів, бо, коли “горівка із полиці витріщить очі”, то всі статки ідуть до “горівки-шинкарівки”, рушаться сім’ї, діти сиротіють.
У піснях, як в пам’яті народу, закарбувались криваві сторінки історії України.
Воїнів, які боролись за незалежність України, мовець, український народ, називає “пан-отаман”, “жовняр молоденький”, “любий товаришу”, “побратими”, “вірні друзі”, “хлопці молодії”, “стрілець”, “козаченьки”. Цей оцінний конотативний ряд слів підкреслює позитивне відношення до героїв. Автор використовує паралелізми  для зображення образу захисників Вітчизни, зіштовхуючи з образами явищ природи, рослин, тварин, надає тексту експресивного забарвлення:
“Він впав, як той сухий листок, / Повік буде лежати…”; “Бо не одного козака / Сира земля накрила”.
Також у вірші “Зібрався стрілець у далеку дорогу”:
“Вітер колише зелену траву, / Молодий дуб до дуба схилився. / А трава шелестить, вбитий стрілець лежить, / Над ним коник його зажурився…”; “А за їхню честь лиш березовий хрест, / Дрібні сльози їм грудь обмивають”.
Образи України, рідної землі, українського народу, які складалися століттями, описуються мовцем, як живі істоти, що розмовляють із ліричним героєм.
У процесі дослідження конотації на базі народних пісень ми дослідили, що навіть найпростіші слова в рамках конкретної мови здатні викликати певні асоціації. Таке додаткове забарвлення слова називають узуальною конотацією:
“На рушничок ступає, / Присягу присягає”; “Весна іде, красу несе”; “Лебедина вірність”; “Шумить гай зелений”; “Людськая кровиця не водиця”;  “Вишневий садочок”.
Конотація закріплюється у живій мові, переходить у літературну, стає готовою формою, моделлю. Яскравим прикладом цього є смислове перегукування рядків коломийки “Співаночки мої милі” з Шевченковими  “Думи мої”.
Ми розкрили вплив національно-психологічних чинників на формування конотації мовних одиниць. В усній народній творчості доброзичливість, життєстверджувальність, “весела вдача” українського народу, виражаються через конотативно-марковані слова із пестливо-зменшувальною семантикою. Слова з аугментативною семантикою не характерні для українського фольклору і вживаються лише в декількох піснях.
Також виявили, що між узуальною й оказіональною конотаціями немає чіткої межі. В момент творення вона  оказіональна і залежно від того, настільки є влучною, вдалою і вчасною, входить й закріплюється у мовному просторі, стаючи узуальною. Яскравим прикладом цього є смислове перегукування рядків коломийки “Співаночки мої милі” з Шевченковим “Думи мої”.
Загалом досліджений матеріал є автентичним у царині вивчення експресивної функції лексики української мови. Конотація належить до царин мовознавства, психології та народознавства, тому результати дослідження цієї наукової роботи можна застосовувати та продовжувати розвивати в цих галузях науки.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123