This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Коли жити – гордо жити

Якимович Яна, 20 р., Харківська національна юридична академія ім. Яр. Мудрого, с.Малеве, Рівненська обл.

У чорних галявах, що у м’якім вазоні, дрімає дуб.
Як сон, блакитне п’є вино.
А тіні по снігу простягують долоні,
Щоб нагадать моє Більче,
Яке давно-давно десь там…

Це рядки із поезії нашого поета-земляка Валер’яна Поліщука, творчість якого немов жива вода кріпить нашу віру у те, що ми – українці, є, були і будем вільні, горді, об’єднані.

Я з дитинства пишаюся тим, що, хоч і в різні епохи, народилася з Валер’яном Поліщуком на одній землі і, навіть, навчалася в одній школі, а зараз навчаюся у Харкові, місті, яке стало рідним для Валер’яна.
Письменники освітлюють епоху – хто кишеньковим ліхтариком, хто свічкою, хто прожектором. Епоха Валер'яна Поліщука – час суспільних і духовних злетів і розчарувань, але важливо, що у цій шаленій круговерті подій не згасла, не спопеліла іскра поетичного таланту митця.
Благословенний сірий ранку мій,
І день, і час,
І ти, обнята працею, невтомна доле,
Я вас таких
Не розлюблю ніколи,
Поки вогонь життя
У серці не погас.
ідіть до мене, ніжні та бурхливі,
Шуміть, буруньте у веселій зливі,
Щоб знаменням мені
Своїми факелами чорними над обрієм горів
Розсипний стрій
Блакитних димарів.
Ах, як розкішно у житті кипіти!
Ах, як високо захват підніма!
Нехай розчавлені лежать розлуки квіти,
І туга хай розвіється німа!
Оселя Лева й Софії Поліщуків. Це у них народився синочок і дали йому ім’я Валерій. Це йому молода мати співає колискових і ніжно називає його Валерцьом.
Софія Михайлівна була добра, розсудлива і дуже багато всього знала. Знала всі рослини, що зустрічалися на околицях Більча. Знала всіх пташок польових та болотяних, які тут водились. Та до того всього безліч казок, приказок і віршів. Вона все робила з піснею. Скільки пісень тих вона знала!
Всі свої знання передавала дітям, а, насамперед, своєму первісткові Валерцьові.
Востаннє побачилася вона із сином 1928 року у місті Дубно. А до осені 1934 року не раз розкривала тремтячими пальцями конверти синових листів із Харкова, а потім… потім тривожна, болюча, німа тиша, тривалістю майже чверть століття. Мати ніколи не довідається, що пережила сина на 20 років.
Валерій дуже любив свою маму і пізніше присвячує їй свій вірш.
Матері
Моя рідна, моя мамо,
Чого очі засмутились?
Чого жалі затиснули –
Сльози градом покотились?
Заспокойся, стихомирся…
Що ж зробити? – все так в світі
За стражданнями страждання
Горя нікуди подіти.
Знай: у світі є нещасних
Більше й гірш, ніж ти, рідная.
Заспокойся, стихомирся.
Хай мине туга сумная.
Ти не чуєш тихих співів.
Щоб почула тра кричати.
Але, мамо, я за теє
Буду більш тебе кохати.
Ти прости мене, мамусю,
Коли часом призабуду,
І на запит твій цікавий
Я одвічу тобі грубо.
Мене часом своє слово
Довгий час ще мучить й мучить,
А ти добра вже простила
Тобі добрість не наскучить.
                    27.02.1918. Більче.
Багато дала Валер’янові школа – він захопився читанням.
Найулюбленішою його книжкою був мамин пісенник. Улюблена пісня Валер’яна Поліщука «За туманом нічого не видно».
Закінчивши на відмінно початкову школу в Малеві, Валер’ян, за порадою вчителя, продовжив навчання у селі Мирогоща біля Дубна. Але й цього було мало для допитливого хлопця. Батьки хотіли віддати сина в Білокриницьку сільськогосподарську школу чи в духовну школу в Кременці, однак це не приваблювало його.
Допоміг випадок. Батько Валер’яна познайомився з інспектором Луцької гімназії Ромасюковим, вихідцем із селян, і той вирішив допомогти мужичаті вступити до гімназії. Для цього потрібно було підготуватися до іспитів з німецької, французької, латинської мов, алгебри та історії. Щоб син міг цілу зиму жити в Луцьку і ходити на лекції, батько продав 1,5 десятин землі, корову, що вигодувала дітей.
У 1912 році Валер’ян вступив до 4-го класу Луцької гімназії.
Стояв, обнявшись із вітрами
У Луцьку на одвічних мурах
Далекий правнук комунарів,
Наполеон в літературі.
«Ото бачиш, - казав Лев Олександрович синові, - я все зробив, що міг, спродався, витягнувся до кінця, щоб ти не був таким сліпим, як я. тримайся ж і вчись. А як вивчишся на якогось там пана, то щоб мужиків не забував».
Спочатку Валер’ян заробляв на прожиття, працюючи репетитором у сина військового, де і натрапив у полковій бібліотеці на конфіскований «Кобзар» Т.Шевченка, а через рік, коли за відмінне навчання одержав річну земську стипендію, викликав батьків до Луцька і вони купили корову.
У школі, а потім і в гімназії, Валер’ян був найкращим учнем класу: він добре писав твори, але найбільше любив природознавство і математику. Одного разу, у 5-му класі гімназії, хлопець розв’язав алгебраїчну задачу двома способами: один був відомий за довідником, а другий він знайшов сам. Це рішення послали попечителеві в Київ і звідти прийшла подяка.
Під час Першої світової війни Валер’ян переїхав до Катеринослава (тепер Дніпропетровськ), де продовжив навчання у місцевій гімназії. Після закінчення гімназії із золотою медаллю, якої йому не видали через трійку з поведінки, Валер’ян вступив до Петроградського інституту цивільних інженерів.
У Петрограді його застала революція.
1921 року В.Поліщук переїжджає до столичного Харкова і стає одним із творців та організаторів літературного мистецтва. 1920 року організоване ним літературне угрупування «Гроно» випускає у Києві однойменний альманах, а наступного – у Катеринославі збірку «Вир революції». 23-річний поет підкорює Харків.
Знайомство із сестрами Оленою та Лідою Конухес закінчилося одруженням з Оленою, яку в прямому і переносному значенні відбив у Володимира Сосюри. Гарна і щаслива була сім’я. Це сприяло творчості Валер’яна. У цей період написано багато творів для дітей, адже доля дарувала йому «два пуп’янки» - синочка Марка-Реона (загинув на фронті 1943 року) та доньку Люцину-Електру.
У Харкові Валер’ян поліщук розгортає активну літературну діяльність. Знайомиться з Лесем Курбасом, В.Еланом-Блакитним, Павлом Тичиною. Багато задумів було з однодумцем Миколою Хвильовим, створено альманах «Арена». Поліщук болісно переживав самогубство Хвильового у 1933 році. Обидва намагалися поєднати ілюзію комуністичної перебудови світу з національним відродженням рідного народу. Обидва пішли з життя сорокалітніми. Глибоко відчував душу Валер’яна Поліщука Олександр Довженко, який у 1924 році намалював графічного портрета Поліщука, копія якого знаходиться у нашому шкільному музеї.
За роки творчості вийшло понад 40 книг Валер’яна Поліщука, 15 збірок поезій, поем, романів у віршах, у прозі, критичних нарисів, публіцистики. А в останні роки був задуманий і започаткований великий цикл романів, правда вже підписаний до друку твір «Завзятий вік» через арешт письменника не побачив світу.
Наприкінці 1934 року В.Поліщука разом з іншими 15-ма письменниками, зокрема, Кулішем, Епіком, Любченком, Підмогильним, Плужником заарештовано із звинуваченням у приналежності до так-званої антирадянської організації. У 1935 році виїзна сесія військової колегії Верховного суду на закритому засіданні винесла вирок: Поліщукові відміряно 10 років концтаборів. А у жовтні 1937 року, як раз до ювілею – 20-ї річниці жовтневого перевороту, особлива тройка УНКВД Ленінградської області призначила «известному украинскому писателю Валерьяну Полищуку высшую меру наказания – расстрел».
Виплеском болю є вірш нашого сучасного поета-земляка Євгена Цимбалюка «Боже, за віщо?!»
Боже, за віщо?!
Народе, навіщо?!
Ця ноша найважча –
Ноша Христа.

Усім, хто від смертних на голову вищий,
Завжди затуляли вуста.

Не звідаєш навіть:
Де чисті джерела, де з брудом,
Хто – справжній герой,
А хто – замаскований кат,
Хто правду, як іскру, виносив між люди,
Хто правду, як попіл, розвіював на Соловках.

Хто із піднебесся купола скинув
І танцював на розбитих хрестах.
Хто серцем незрадно любив Україну,
А хто полюбляв її лиш на словах.

Розвіють вітри, рознесуть попелище,
І час все розкаже на зломі епох.
Та тільки на крик цей «Боже, за віщо?!»
Промовчать усі, навіть Бог.
Мовчання було довге – моторошне, холодне, запрограмоване забуття.
Валер’ян Поліщук любив життя, любив Україну. В ньому жило нездоланне прагнення зробити для неї якомога більше. І ще він вірив у її незалежне державне буття:
Благословенний, сірий ранку мій,
І день, і час,
І ти, обнята працею, невтомна доле,
Я вас таких
Не розлюблю ніколи,
Поки вогонь життя
У серці не погас.
Дуже і дуже рано погас «вогонь життя» цього витонченого поета-лірика, самобутнього прозаїка, майстра лаконічного письма (автор новел-причт), продуктивного публіциста-нарисовця і запального критика, мистецтвознавця, нестримного мрійника («філософа з головою хлопчика»), залюбленого у світ геніальної природи і рукотворний світ людського генія.
Про нього поетеса Антоніна Листопад, родом із Перекаль, писала так:
Валер’ян
Долю ніде не втрачав
Дар не упав в даровизну
Біль із глухого Більча
Виніс на мапу Вітчизни.

Гарний, як промінь кораловий.
Веди вмикнули із Вед…
Із гарноти свого Малева,
Що понад Стиром пливе.

Спадок придав спадкоємність.
Богові вічна хвала!
А Боремельська буремність
Хвилями в бурю вела.

Впала стріла із Парнаса.
Гроно міцніло. На гарт
Мало дали тільки часу…
Вартова знали, що варт!    

Не розминешся з минулим.
Хоч у минулому лід!
Встане майбуть із намулу
Сліз не загубиться слід.

Осінь, заплакана осінь…
Що там на тлі корогов?
Валеріянові роси
Впали на вранішню кров.

Голос ще далі піднісся.
Закам’янішала твердь
Поліщуків від полісся
Не відірве навіть смерть.

… Гарний, як промінь кораловий
Веди вмикнули із Вед…
Із гарноти свого Малева,
Що понад Стиром пливе.

А наша стежинонька знову біжить у Більче, на цвинтар, до могил, в яких спочивають батьки поета Лев Олександрович та Софія Михайлівна.
Протягом 60-ти років ми не знали місця, де вічним сном спочив наш земляк та його побратими.
У 1992 році на святкування 95-річчя від дня народження Валер’яна Поліщука приїхала з Москви його дочка Люцина Валер’янівна. Вона привезла землю з Соловків, де трагічно на 40-му році обірвалося життя її батька. Ця земля зріднилась із землею на могилах Поліщуків (батьків Валер’яна). І було в тому щось символічне, яке дає змогу відчути спільність людських доль, єднання у возвеличенні пам’яті.
З цього приводу Інна Головачук (тоді студентка Луцького педінституту, нині вчитель Малівської ЗОШ І – ІІІ ст.) написала вірш «Ти замість мене біль похорони».
Прости мене, земле,
І моїх друзів, і мою дорогу,
Волю, сім’ю і молоді роки, -
Все відібрали й кинули під ноги
За підписом недоброї руки.

Моє коріння вирвали з землі,
Де виріс я, де сили набирався.
Далеко вивезли – у болота гнилі:
Боялися, щоб раптом не прийнявся.
 
Хотіли в мене серце відібрати,
Думки сховати, викрасти слова.
Хотіли мою душу розтоптати
І перекреслити її права.

Хотіли мою пісню розстріляти
І щоб не зміг торкнутися пера,
Звеліли руки в ланцюги кувати
Й закрити очі, як прийде пора.

Я жив сльозою на тернових вітах
І крил благав у Бога хоч на день,
Щоб вирватись й до тебе полетіти,
Мій краю рідний, пісне із пісень.

І коли кров схолонула у жилах,
Повір, що не з моєї це вини,
До тебе я не повернувся тілом
Ти замість мене біль похорони.
1 червня 1997 року на околиці Медвежегорська в урочищі Сандормах спільною пошуковою групою Карельського і Санкт-Петербурзького товариства «Меморіал» встановлене ще одне місце масового захоронення жертв політичних репресій 1937-1938 р.р.
Тут було розстріляно декілька тисяч жителів Карелії, а також 1100 чоловік ув’язнених Соловецької тюрми, привезених сюди навмисно для виконання страти.
Тут, в урочищі Сандормох, поряд з селянами, рибалками і мисливцями з ближніх сіл, лежать вчені, інженери, письменники, діячі національних культур, ієрархи і священнослужителі різних церков, державні діячі, звезені сюди з усього Радянського Союзу.
В урочищі, поряд з Курбасом, Крушельницькими, Зеровим, Марком Вороним, Підмогильним, навіки спочив і наш земляк письменник Валер’ян Львович Поліщук.
Але вбити катові його не вдалось, бо ж Валер’ян Поліщук був одним з тих, кому в житті поталанило горіти і полум’я його серця, енергія його душі, що живилася любов’ю до безсмертної України, сьогодні передаються нам.
Все своє коротке життя поет думав про нашу Україну, яка віками тяжко двигала хрест своєї долі і вірив в її воскресіння, і чекав її воскресіння, бо мусить же прийти спокута за все, вчинене нам зло, бо таку міру зла не зазнав, певне, ні один народ на світі.
Хай воскресне страдниця Україна. Вона зазнала так багато лиха на землі, яке буває хіба тільки в страшних казках про пекло. Вона заслужила благословення і щастя під сонцем.
Воскресни, Україно! Воскресни в козацьких степах під своїм високим блакитним небозводом, як золоте сонце на куполі храму. А ми соборно помолимося в ньому, бо воздвигнув пречистий храм народ наш во славу Отця і Сина і Святого Духа.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123