This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Кольористика пейзажної лірики Ліни Костенко (семантико-функціональний аспект)

 Литовченко Валентина, 15 р.,ЗОШ І-ІІІ ступенів, с. Мрин, Чернігівська обл.

Вступ

Ліна Костенко – письменниця, творчістю якої захоплюється не одне покоління українців. Її емоційні, яскраві, вишукані поезії нікого не залишають байдужим.

Не раз перечитуючи улюблену збірку «Річка Геракліта», зауважила, що кольороназви в поезіях Ліни Костенко – це не просто відтворення барв змальованого словом пейзажу, а значущий, психологічно та ідейно наснажений елемент поетичного світу авторки, один з провідних засобів образотворення. І хоча поетична мова мисткині вже була предметом багатьох мовознавчих студій, однак кольористика її творів, зокрема пейзажної лірики, і до сьогодні залишається недостатньо вивченою. Цими обставинами й зумовлена актуальність нашого дослідження.

Розділ 1. Кольористика пейзажної лірики Ліни Костенко
Кольороназви в пейзажних поезіях Ліни Костенко

Кольорова гама пейзажної лірики Ліни Костенко включає всі основні кольори спектру. Колірні характеристики мають природні явища («синій вітер»; «білий вітер»; «блакитний дощ»), рослини («посиніли дуби»; «червонощокі ружі»; «жовтенька квітка»; «рожеві сосни»; «чорні верби»; «червоні й чорні троянди»; «білі дзвони конвалій», «в золотих поземках звіробою»), просторові реалії («сіра далина»; «гори золоті», «смарагдова діброва», «сірі тротуари»); тварини: («білий кінь»; «птиці зелені»; «чорно-сині мотилі»; «білі метелики»), звуки («жовтий рев»; «сюїта голуба»), предметні реалії («чорні вікна»; «золота жирандоль»; «смарагдова куфайка»; «чорний плащ»; «червоний зонтик»), темпоральні явища («Та на зорі, в золотаву пору», «О синій день, осиній день, о синій!», «Білий вечір води»).
Кольори, що вживаються поетесою в ліричний творах, поділяємо на хроматичні: червоний («клаптики червоного суконця»), жовтий («жовта раса груш»), зелений («зелені папуаси»), синій («синій день»), голубий («сюїта голуба»), рожевий («рожеві сосни»), смарагдовий («… в смарагдовій вечірній тишині») та ахроматичні: чорний («чорні котушки тополь»; «чорний крук»; «сад чорний»), землистий («Проходить осінь, посмішка землиста»), сірий («сірі тротуари»; «сіра пелена»), сріблястий («срібні гаплички»; «срібні еполети»), білий («білий вогонь»; «білий голуб»).
Знаходимо в пейзажній ліриці й слова, що організують лексико-семантичне поле кольору за посередництвом узагальнених номінацій – барви, кольори, барвистий, цвітастий, строкатий («Люмінісцентні барви осені»; «В піднебессі тісно кольорам»; «Строката хустка – жовте і багряне –/ з плечей лісів упала їм під ноги»; «І вже дотлів цвітастий ситець літа, / оцим полям набираний на смерть»).
Кольористичній палітрі Ліни Костенко властиві й номінативні одиниці, похідні від іменників-назв самоцвітів та дорогоцінних металів, кристалів. Це кольоративи золотий, срібний, смарагдовий, бурштиновий, діамантовий. Такі колористичні акценти надають поезіям особливої вишуканості, витонченості, легкості: «Ожиново-пташиний ліс. Озера всі в лататті. / Одну сосонку вишиває/ сріблястим шовком павучок»; «І сонце, й сніг, і ожеледь, все разом. / І я не знаю, це весна чи ні?/ Сваровськи би позаздрив дивним стразам, / що мерехтять у мене на вікні»; «Село в снігах, як чаша кришталева, / у срібних жилках скованих джерел».
Неординарними, дещо несподіваними є індивідуально-авторські барвопозначення, як от: левиний, левино-жовтий, жасминний, вохрово-левиний, сутеніючий («Весна, дівчисько в ластовинні, / ще не ціловане в уста, / світанки жовті, аж левині», «Засяють ночі зорями жасминно» «гарчать обвали вохрово-левині», «пасуться коні нетипові у сутеніючій траві»), хоча випадки їх вживання поодинокі.
На основі дослідження встановлено, що найбільш частотними в художніх текстах збірки «Річка Геракліта» є кольоративи білий, чорний, золотий, зелений, у пейзажній ліриці – білий, золотий та чорний.
Функцію позначення кольору в ліричних текстах Ліни Костенко виконують не лише якісні прикметники на позначення кольору, а й іменники, субстантивовані прикметники, складні прикметники, дієприкприкметники: «Лежить дорога, золотом прошита», «Чорне – біле – золоте – зелене –/ спалахнуло – блиснуло – знялось!», «червонощокі ружі»; «… по збляклих травах/ вповзає дим циганського багаття», «І молодик над смужкою лісів/ поставить позолочений апостроф». Ще один різновид кольористики – відприкметникові дієслова: «почервоніли яблука циганки», «… вони горять нічого не питають/ німим городам руку золотять», «Од холоду в ногах посиніли дуби», «Синіє ліс, як пізні капусти», «Радіаційна мжичка попекла, / дощі кислотні вижовтили крону?», «Усохли верби, вижовкли рови».
Кольорова палітра творів поетеси – барвиста, вона вживає значну кількість кольорів та їх відтінків, проте домінуючими можна вважати три: білий, чорний та золотий. Особливості кольористики пейзажної лірики зумовлені орієнтацією авторки на добір і художньо-естетичну актуалізацію кольороназв, що належать до загальномовної лексики (білий, чорний, зелений, червоний, синій, сірий) та традиційно вживаються в мові української поезії (золотий, срібний, смарагдовий, блакитний, блакить, багряний, пурпуровий). Індивідуально-авторських позначень кольору в поетичному словнику Ліни Костенко небагато, що засвідчує настанову письменниці на інтенсивне використання наявного корпусу колірних лексем.

Кольоративи в складі тропів

У полотні художнього тексту кольоративи функціонують переважно в складі тропів. Саме в тропах найповніше реалізуються основні функції кольоративів: образна, характеризуюча, експресивна та емоційно-оцінна. У поезії Ліни Костенко назви кольорів найчастіше вживаються як епітет, у складі метафори, перифраза, виступають образом-символом. Рідше кольоративи вживаються як порівняння.
Епітетами письменниця не стільки індивідуалізує чи конкретизує описуване, скільки надає певного емоційного забарвлення, створює підкреслено емоційний фон, що завжди пов’язаний з певним підтекстовим забарвленням: «сяйво голубе», «хмара сіра і осіння», «барви золоті», «сад чорний і худий», «місяць білий».
Метафора – троп, побудований на вживанні слів у переносному значенні на основі подібності, схожості, аналогії. «Красива осінь вишиває клени/ червоним, жовтим, срібним, золотим»; «… тополя зронить краплю багрецю»; «Синіє день»; «… чую шурхіт княжих багряниць»; «Проломилась хмара наді мною золотою чашею грози».
Образністю, емоційним забарвленням вирізняються в поезії Ліни Костенко перифрази (слова, усталені словосполучення, що є образно-переносними і описовими найменуваннями предметів, явищ, істот, осіб тощо): «птиці зелені» – папороть; «козак на білому коні» – зима; «Лиш клаптики червоного суконця/ шляхам лишає сіра далина» – клаптики червоного суконця – опале листя; «Ліс несе у вічність золоті корогви» – золоті корогви – крони дерев; «нічного міста вафельки янтарні» – вікна; «І настовбурчені окраси – / зап’ястя, пера, пояси, – / гудуть зелені папуаси: лисніють литками ліси» – зелені папуаси – ліси.
Одним із прийомів використання кольоративів у художніх творах є вживання їх у конструкціях, які передають значення порівняння, зіставлення, ототожнення і т. д. Це надає висловленню яскравої емоційно-експресивної забарвленості, «збуджує» асоціативні, символічні, конотативні властивості кольоратива, вжитого як основа порівняння: «Верба – мов чорний покруч ікебани», «Стоїть берізонька – як в іскрах золотих»; «Півонії рожеві, як фламінго».
Кольористична лексика в складі тропів яскраво відбиває особливості авторського світовідчуття, особистісні риси письменниці, її ціннісні й естетичні орієнтири.

Розділ 2. Функції кольоративів у пейзажній ліриці Ліни Костенко
Семантичний (психосемантичний) зміст кольоративів

Цей підрозділі ми присвятили аналізу семантики кольоративів, ужитих Ліною Костенко в пейзажній ліриці, виявленню їх конотативних значень у контексті творів, з’ясуванню їх зображально виражальних можливостей.
Чорний – символ горя, безнадії, страху, смерті. Таку семантику має кольоратив у поезії «Виходжу в сад, він чорний і худий…». Цей перший рядок «заряджає» весь твір настроєм суму, допомагає увиразнити мотив згасання осінньої природи; увесь вірш сприймається в чорно – сіро – білих, тьмяних тонах. В образі очеретів «із чорними свічками» в поезії «Ще назва є, а річки вже немає» виразно прочитується семантика смерті. Проте чорний у контексті може набувати й інших, дещо незвичних, несподіваних конотацій. «Іде над лісом романтична хмара, / наче Гамлет в чорному плащі» – тут чорному надається ореол романтичності, загадковості. У вірші «Красива осінь вишивала клени…» чорний виступає антонімічним до барвистих, яскравих кольорів, і набуває значення байдужості, приземленості: «Ворони п’ють надкльовані горіхи. / А що їм, чорним? Чорним все одно».
Білий колір – полісемантичний, в українському етнокультурному просторі він поєднує одночасно різноманітні, часом протилежні, значення. Так і в Ліни Костенко кольоратив білий залежно від контексту, набуває як позитивної, так і негативної семантики. Часто білий вживається в якості постійного епітета до слова світ: «Ще на світанку білому розверзне/ небесні брами хмара снігова»; «Черкнула блискавка по зелах, аж полягали вони всі. / Над світом білим, світом білим хтось всі спіралі перегрів». Також білий асоціюється з холодом, це колір зими: «Сніги метуть. У вікнах біле мрево»; «На білий вальс запрошую дерева, / на білий вальс вітрів і хуртовин». У церковному малярстві все біле використовувалося для означення небесного сяйва, яке перетворює, переображає, очищає і освячує усе земне і матеріальне. Недарма білий колір у поетеси асоціюється із храмом: «Біліють храми беріз». Білий у Ліни Костенко – це й колір сонця: «І над медовим подихом галяви/ сміється сонце усміхом білявим», «Скупе, аж біле, сонце над полями». Цікава семантика білого в поезії «Пекучий день… Лісів солодка млява…», вона поєднує в собі водночас і позитивне, і негативне навантаження: «Тремтіння віт, і жах, і насолода, / шаленство злив у білому вогні!». Білий може символізувати також небуття, траур, печаль: «Задзвонять над ними погребно/ білі дзвони конвалій»; «Холодна пустка виє у димар. / І місяць білий, як обличчя міма, – трагічна маска під бровами хмар».
Кольоратив сивий традиційно вживається як синонім до дуже давній, старий, мудрий і виступає в ролі епітета: «І падають багряні скальпи/ шаману сивому до ніг»; «Живе в тій хаті сивий-сивий спомин, / улітку він під грушею сидить».
Сірий – у Ліни Костенко це колір пізньої осені, коли природа втрачає яскраві барви, все довкола здається сумним і сірим: «… по збляклих травах/ вповзає дим циганського багаття, / і чутно – перегукуються люди/ за сірою гіркою переленою». Сіра барва використовується і як синонім буденності, звичайності: «Звичайна хмара, сіра і осіння…». Уживає авторка й кольоратив сизий – темно-сірий із синюватим полиском, сіро-голубий – також як колір осені: «Змарніє день, зіщуляться берези, / замре коріння в сизій мерзлоті…».
Золотий – один з найчастіше вживаних кольорів у поезіях Ліни Костенко. Здебільшого цей колір авторка використовує в осінньому пейзажі, адже традиційно золотий – це колір осені, осіннього листя: «Красива осінь вишиває клени/ червоним, жовтим, срібним, золотим»; «Ставить осінь на землю сваю золоту жирандоль…»; «Вже листопад підкрався з за дубів/ і гай знімає золоту перуку». Золотий – колір сонячного проміння: «Півнеба захід – золото червоне»); місячного сяйва: «І молодик над смужкою лісів/ поставить позолочений апостроф». Обидві кольористичні метафори надзвичайно влучно передають враження ліричної героїні, викликаючи в уяві читача мальовничі картини: заходу сонця, коли на обрії стоїть сонячна заграва – сяючий червоний переходить у золотавий, чи нічного неба, на якому ясніє тоненький серпик золотого місяця. Психологи стверджують, що золотий – «колір променистого щастя», і у ліриці Ліни Костенко він має виразно позитивну семантику. Золоті – а отже, надзвичайно вагомі, особливо цінні для ліричної героїні, такі, що засвідчують незримий, проте нерозривний зв’язок із природою, гармонію єдності, взаємне почуття любові та вдячності.
Жовтий колір – колір сонця, «легкий, сяючий, а тому зігріваючий». Саме так його можна інтерпретувати й у більшості поезій: «Вкопай тепла земного. / Поклади/ на тихі груди снігову намітку. / А в головах у мене посади/ жовтогаряче сонце, як нагідку»; «… як цятка сну, як хвостик лева, / жовтенька квіточка цвіте». Проте в окремих поезіях на екологічну тематику жовтий набуває негативної семантики, як барва смерті, знищеної радіацією природи: «Радіаційна мжичка попекла, / дощі кислотні вижовтили крону?», «Ще назва є, а річки вже немає. / Усохли верби, вижовкли рови, / і дика качка тоскно обминає/ рудиментарні залишки багви».
Таке ж емоційне навантаження має кольоратив рудий/ іржавий, стаючи в поезіях Ліни Костенко кольором тліну, розрухи, небезпеки: «Вже навіть ржавим залишком локацій/ він може думать тільки про війну. / Не ясні зорі і не тихі води. / І ліс рудий. І стежки аніде. / А він стоїть. Він цар Антиприроди. / І на вітрах антенами гуде», «Жив був народ над Прип’яттю – і зник. / В Рудому лісі виросли поганки, / і ходить Смерть, єдиний тут грибник», «Цезій гусне в крові. / Динозаври іржаві пасуться в траві». А от кольорема оранжевий, хоча й рідко використовується авторкою, відтворює атмосферу радості, казковості: «А на грибку, під криласом пташок, / з великим пензлем, у зелених капцях/ фарбує гном оранжевий дашок».
Янтарний сприймається як колір ніжності, краси: «Ще літо спить. А вранці осінь встане – / в косі янтарній нитка сивини…»; вишукано звучить у колористичному перифразі: «Надходить ніч. Думки у неї хмарні. / Бринить дорога на одній струні. / Нічного міста вафельки янтарні/ тихенько тануть десь удалині».
Червоний – колір чуттєвий, пристрасний, «циганський», саме таку семантику він має в поезіях «Чатує вітер на останнє листя» («І вся природа схожа на циганку – / вродливу, / темнооку, / напівголу, / в червоному намисті з горобини…») та «На ціле поле цвів в саду ромен» («На ціле поле в полі цвів ромен. / В садах пливли причілки і веранди. / Стояла ніч красива, як Кармен, / червоні й чорні міряла троянди»). В останньому фрагменті семантика пристрасті, тілесності підсилюється поєднанням із контрастним чорним. «Збудження (червоний) посилюється безумовною вимогою (чорний) до імпульсивного й обов’язкового прагнення переживань» – таке психологічне трактування поєднання кольорів якнайвлучніше характеризує відому літературну героїню – Кармен, риси якої шляхом порівняння переносяться на образ ночі, створений авторкою. Чи не в цьому полягає високе поетичне обдарування поетеси – одним лаконічним штрихом передати цілу палітру вражень, почуттів, відчуттів, у чотиривірші створити чудове пейзажне полотно?
Рожевий – світлий, легкий піднесений, створює ауру ніжності і, вжитий у початковому рядку, задає такий же настрій усій поезії: «Рожеві сосни… Арфа вечорова…», стисло й містко дозволяє відтворити пейзаж – сосни, осяяні призахідним сонцем. У вірші «Ранесенько, акації ще спали…» осипання рожевого вишневого цвіту символізує нетривкість, тендітність, скороминущість кохання.
Пурпуровий – густо червоний, багряний використовується для відтворення барви осіннього листу: «Останній пензель літньої майстерні –/тополя зронить краплю багрецю»; кольору призахідного сонця: «Багряне сонце сутінню лісною/ у просвіт хмар показує кіно, »; «І смужка сонця тонко пурпурова/ далекий обрій пензликом торка». Проаналізуємо художню роль кольореми пурпуровий у вірші «Пробачте, осінь, я вас не впущу». Це – невимушений монолог ліричної героїні з осінню, немов із давньою знайомою, котра на початку вірша уявляється як звичайна земна жінка. Але метафора «… вдягніть пурпурні шати. / Бо вже пливе Левіафан, / і треба поспішати» різко змінює тональність поезії: надає образу осені нових характеристик: царственної величі (пурпур – колір імператорів), божественної досконалості, адже тільки світла неземна сила може протистояти біблійному монстрові – Левіафану, що уособлює темряву, хаос.
Синій – колір неба й води. Б. Базима стверджує: «Дуже заглиблений синій колір виражає спокій». «Чим глибший синій колір, тим більше він кличе людину до безкінечності, пробуджує прагнення до чистого, і, зрештою, надчутливого. Синій – типово небесний колір. Наближаючись до чорного, він набуває відтінку нелюдської печалі». У пейзажній поезії Ліни Костенко знаходимо всі вказані значення. Синій як колір глибини й спокою виступає в рядках: «На цямру монастирської кринички/ схилились грона горобин. / Колись сюди приходили чернички, / блакитну воду брали із глибин. / Мені приснились їхні силуети. / Сама печаль, і профіль – як зима»). У контексті поезії, оскільки ця візія – лише сон ліричної героїні, «дивне видиво буття», синій колір символізується, набуває таких конотацій – мудрості, чистоти, самовпокорення, туги, відмова від пристрастей.
У вірші «Осінній день…» завдяки явищу паронімічної атракції семантика лексем осінній, синій, сум зближується, нашаровується: «Осінній день, осінній день, осінній!/ О синій день, о синій день, о синій!/ Осанна осені, о сум! Осанна. / Невже це осінь, осінь, о! – та сама». Повтори слів, що супроводжуються вигуком о, створюють настрій безмежного смутку, розпачу, безнадії. Такий настрій синього, який є домінантним у вірші, підсилюється експресемами біль («Останні айстри горілиць зайшлися болем»), плач («І плаче коник серед трав – нема мелодій»).
Голуба барва, як і синя, – колір суму й безмежності: «Ті журавлі, і їх прощальні сурми…/ Тих відлітань сюїта голуба».
Лексеми зелений і смарагдовий у пейзажній ліриці збірки «Річка Геракліта» авторка використовує порівняно рідко. Психологічна характеристика зеленого кольору така: «це найбільш спокійна барва. Тут немає руху, немає звучання, – ні радості, ні смутку, ні пристрасті». Можливо, саме тому Ліна Костенко її мало вживає, надаючи перевагу більш експресивним кольорам, адже її поезія динамічна, надзвичайно емоційно наснажена, пристрасна. І навіть зелений (традиційно статичний) колір у поетеси вживається на позначення радісного буяння, задоволення: «А листя просить: – Виший нас зеленим!/ Ми ще побудем, ще не облетим. Уособлює зелений і животворну силу природи: «Ось я зійду з наждачного перона/ у цей зелений, цей черлений вир». Лексема зелений тут реалізує, окрім вказівки на колір, відтінки значення «буйносилий, життєдайний», «гармонійний».
Зелену гаму в поезії мисткині доповнює кольоратив смарагдовий (яскраво-зелений, ізумрудний колір, який виступає в ролі вишуканих епітетів: «І сонний гриб в смарагдовій куфайці/ дощу напився і за день підріс», «Он гномики заготовляють дрова/ в смарагдовій вечірній тишині», «Після дощів смарагдова діброва». Асоціація з дорогоцінним камінням підкреслює красу природи, омитої дощем, – блиск мокрого листя на сонці.
Таким чином, колір у пейзажній ліриці Ліни Костенко використовується не лише як засіб опису природи, а й є носієм широкого спектра символічних, асоціативних значень, що увиразнюють провідний мотив вірша чи виступають у ролі виразного настроєвого акцента.

Кольористичний контраст у пейзажній ліриці Ліни Костенко

Дослідниця В. Ярмак зауважила, що «Ліна Костенко часто звертається до екстремумів кольорового спектру». Дійсно, контраст – одна з найяскравіших характеристик поетичної стилістики, що пронизує лірику Ліни Костенко. Насамперед це контрастні зіставлення білого (абсолютне світло) і чорного (цілковита пітьма) як абсолютно протилежних у кольоровому спектрі. Обидва кольоративи мають широкі лексико-семантичні поля не тільки в прямому, але й у переносному значенні.
Одна з улюблених форм контрасту в поетичних текстах поетеси – це створення образу чорної плями на білому тлі або ж, рідше, навпаки – білого на чорному тлі: «… Ідуть у білих каптурах дерева, / понамерзали брови у дерев. / Їм білий вітер розвіває поли, / вони бредуть, похилені, на шлях, / де гайвороння, чорне як ніколи. Як контрастні вживаються у Ліни Костенко й сірий та червоний (іноді золотий/ янтарний) кольори, які вважаються протилежними в колірному спектрі: «Вже в стільниках стерні немає меду сонця. / І дика груша журиться: одна. / Лиш клаптики червоного суконця/ шляхам лишає сіра далина»; «Пливуть важкі і вистріпані хмари. / Червоний зонтик. Сірі тротуари». Червоний – «дуже живий, повний натхнення, неспокійний колір» увиразнюється на фоні байдужого, незворушного сірого, його нерухома невизначеність ніби «проривається» вибухом збудливого яскравого червоного. Сполучене вживання кольоративів-антонімів змальовує незвичну для сприймання, надзвичайно яскраву картину – така затримка є необхідною умовою актуалізації образу: «Тінь чорна стрімко падає униз – / то білий голуб так злітає вгору». Об’ємність та індивідуальний його характер створюються завдяки несподіваній сполучуваності кольористичних номінацій у складі тропів: «Звичайна хмара, сіра і осіння, / пропише раптом барви золоті. / Стоїш, як стогін під склепінням казки».
Світловий контраст у ліриці найчастіше слугує тлом, котре відбиває:
а) складний душевний стан ліричної героїні. Це яскраво відображено в пейзажно-філософському малюнку поезії «Пролом хмари»: «Чорне – біле – золоте – зелене – / спалахнуло – блиснуло – знялось!/ Грім ударив особисто в мене, / око сонця кров’ю налилось». Зміна станів природи не випадково подається поетесою різко, лише кількома поетичними мазками, перші з яких (прикметники чорне та біле) якраз і представляють екстремальні рівні кольорового спектру, а лише потім швидка зміна кольорів, що відбувається ніби в одному кінокадрі, розширюється за рахунок інших барв, притаманних природі, – серед них і зеленого, і золотого, і червоного, що подаються опосередковано, через поетичну метафору, яка не тільки створює уявлення про колір, але й атмосферу безпосередньої причетності автора до подій; бурхлива грозова стихія сприймається як відображення душевного стану ліричної героїні.
б) трагізм ситуації, приреченість: «Чорні верби над ставом. Білий вечір води. / Зірка впала кристалом на самотні сади. / Пробиваєш кирзою ту некошену гущ, / як в часи мезозою серед первісних пущ. / Ріки в'ються вужами. Цезій гусне в крові. / Динозаври іржаві пасуться в траві. / Як невидимий ящір, кігті випустив дріт. / І летить птеродактиль, він тепер вертоліт».
в) оновлення, надію на краще, звільнення від того, що гнітить: «Осінній сад ще яблучка глядить, / листочок-два гойдає на гілляках. / І цілу ніч щось тихо шарудить, / і чорні вікна стигнуть в переляках. / Між стовбурами пробігає тінь. / А у світанків очі променисті. / То білий кінь, / то білий-білий кінь/ шукає літо у сухому листі».
Загалом, психологи стверджують, що одночасний вибір білого і чорного кольорів трапляється дуже рідко і сигналізує про надзвичайно складні душевні переживання людини, кризовий психологічний стан. І дійсно, лірична героїня проаналізованих поезій перебуває в полоні суперечливих емоцій, максимально загострених.
Отже, кольористичний контраст – надзвичайно виразний засіб образотворення в поезіях Ліни Костенко, що дає змогу відтворити не лише красу природи, а й рельєфно, яскраво шляхом зображення пейзажу через суб’єктивне сприймання ліричної героїні передати її багатий внутрішній світ.

Висновки

Cловесне барвопозначення творів Ліни Костенко багате й різноманітне, знаходимо в пейзажній ліриці всі кольори спектра та їх відтінки, проте найбільш широко авторка вживає кольоративи білий, чорний та золотий.
Барви у Ліни Костенко вражають емоційною наснаженістю та психологічною напруженістю, особливого ж їхнього драматичного звучання авторка досягає в контрастних текстових структурах. Найбільш продуктивними способами реалізації кольористичного контрасту в художніх текстах Ліни Костенко є такі: сумісне вживання прямо протилежних кольоративів; виділення протилежного кольору на тлі антонімічного відповідника. Контраст найчастіше використовується для передачі високого психологічного напруження ліричної героїні, емоційного сплеску

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123