This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Балада як жанр та її інтерпретації в поезії Олекси Влизька

Лепенець Катерина, м. Шпола, Черкаська обл.

Баладна скарбниця українського народу – одна з найбільших у світовому фольклорі. На сьогодні в ній відомо більше трьохсот сюжетних творів, не враховуючи їх варіантів. У своїх коментарях до народних дум, легенд, пісень, балад О. Мукомела зазначає, що пісні-балади співалися на нашій землі ще за доби Київської Русі в надрах язичницької календарної та родинної обрядності.

Прийшовши з давнини, балади не втратили свого пізнавального, виховного й естетичного значення в подальші часи.
Нових імпульсів набув цей жанр у літературі ХХ століття. Серед приголомшливо багатої літературної палітри в Україні у 20-і роки ХХ століття зустрічаємо ще зовсім молодого поета, нашого земляка – Олексу Влизька, який теж немало зробив для розвитку баладного жанру. Леонід Новиченко в статті-передмові «Поет недоспіваної пісні» до «Вибраних поезій» Олекси Влизька пише: «Балада як жанр в українській радянській поезії тоді лише починалася, але починалася цікаво». Саме баладами Олекси Влизька молода українська поезія складала серйозний жанровий іспит у галузі літератури. «Книга балад» цього митця вийшла 1930 року.
Коротенький восьмирічний літературний шлях О. Влизька позначений динамічними шуканнями, різнорідністю форм, жанрів, тем. Володимир Поліщук, відстежуючи оцінку літературних критиків 20-х – поч. 30-х років, відзначає, що критики доволі об’єктивно, уважно слідкували за творчим поступом Олекси Влизька. Михайло Слабошпицький про нього говорить: «Влизько – справді головний поет кінця двадцятих, початку тридцятих років».
Однак рання смерть стала його долею. Як і більшість представників демократично мислячої інтелігенції, О. Влизько потрапляє за грати. Його оголошено «ворогом народу». Виїзною сесією військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні 14 грудня 1934 року, в числі 28-ми інших,
О. Влизьку було винесено смертний вирок, який того ж дня виконано.
Про Олексу Влизька в останні роки з’явилися публікації із загальним аналізом творчості поета. У зв’язку з його сторіччям вийшли збірки поезій.
В. Поліщук відзначає, що в критиці практично відсутня хоч якась інформація щодо жанро-видових особливостей лірики Влизька. Найбільш повно та різнобічно осмислюється творча спадщина талановитого українського письменника Олекси Влизька у збірнику праць Всеукраїнського наукового семінару «Олекса Влизько в контексті українського літературного відродження 20-х років ХХ століття». Цікавим є роман-ревю Михайла Слабошпицького «Веніямін літературної сім’ї» (Олекса Влизько та інші), в якому зібрано чимало документів, ведеться розповідь про багатьох особистостей, поет Влизько постає перед нами людиною, громадянином, митцем. Про нашого земляка писали всі провідні газети й журнали 2008 року у зв’язку з його 100-річчям. Та повного дослідження балад Олекси Влизька ми не знайшли.
У 1930 році виходить «Книга балад» О. Влизька. Ми бачимо, що трагізм світовідчуття став ознакою баладного мислення й Олекси Влизька, набувши рис особливої психології, своєрідних образів, характерних уявлень. Досліджуючи поетичні пошуки Олекси Влизька, Ю. Ковалів говорить, що ця збірка стала помітним артистичним досягненням, «в якій поставав образ вірного лицаря морального обов’язку і чину, здатного діяти в екстремальних ситуаціях, мобілізувати силу волі в обороні гуманістичних ідеалів». Син своєї епохи, він відчував нерозумність дійсності, мав бажання поетично здолати негаразди в суспільстві, щось змінити на краще своїм словом.
За змістом «Книга балад» О. Влизька досить широко розкриває нам глибину його мислення. В. Коваленко підкреслює, що саме в баладах поет підтекстово розкриває «життя сколонізованої України», бо «крізь призму інших народів осмислює трагедію свого, показуючи жорстоку боротьбу радянської влади з українським селянством, що противилося колективізації й новій панщині». Поет жадібний до нових тем, до нового життєвого й естетичного матеріалу. Тому «Книга балад» Олекси Влизька досить широка за своїм тематичним змістом. У баладах звучать східні й західні мотиви («Балада про басмача Мамета-Абдулу», «Балада про зайві очі», «Балада про «Веселого Рожера», «Балада про Короткозоре Ельдорадо», «Балада про остаточно короткозоре Ельдорадо»). Є балади, присвячені морській тематиці, («Балада з одрубаним хвостом», «Балада про контрабанду», «Балада про Летючого Голландця», «Балада про честь матроса»). Є балади філософського змісту. Ось про «Баладу сентиментального ухилу» В. Коваленко пише: «Ліричний герой намагається стати, як і місто, байдужим, але не вірить у те, що його уста змовкнуть. Серце починає битися з перебоями, воно «з розумом сьогодні не в лад», тому поет пише «в апатії суму».
У «Баладі про двозначну волошку» відчутно вплив літературної дискусії. Ліричному герою-поетові волошка навіює чудові образи:
Моя Україно! – п’янюче вино!
Моя волошино! – Блакитне панно!..
Та раптом з’являється «прозаїчний, як жук, агроном». Для нього головне – план хлібоздачі. Тому зірвати волошину і «роздерти» степ матюком – це звичайні речі для цієї людини. У баладі протиставляється ліричний поет реальному агроному з планом хлібоздачі. «Балада про двозначну волошку» ніби не вписується в жанр балади за змістом і побудовою, та піднімає філософські питання людського буття. Тут немає трагічної кінцівки, ніби й не напружений сюжет, та все інше є баладним. Якщо заглибитися в зміст твору, то ми бачимо, що трагедія є – це сама суть життя агронома, який не розуміє своєї обмеженості, бідності життя. Поет робить висновок, що таким є життя в його країні, де головне – план, а не людська душа. А це вже трагедія мільйонів. Тому з цим не міг змиритися Олекса Влизько.
Найкращі балади Влизька написані на східному матеріалі – цим автор зобов’язаний своїй подорожі на Памір у 1929 році, де він перебував із завданням «писати проти англійського імперіалізму в Ірані». Влизько пише низку балад, «повних двозначних картин та алюзій до української дійсності», – говорить В. Коваленко. Поет упевнено володіє специфікою жанру, що відчувається в усьому: в майстерній передачі місцевого колориту, в точно розрахованій композиції твору («Балада про басмача Мамета-Абдулу», «Балада про зайві очі»). Ось у «Баладі про зайві очі» ми бачимо трагедію правдолюбця-трударя Хадона Мулу-Музафара, який не схилив перед ханом тюрбан, зламавши цим закон шаріату, він думає про свій народ, про рідну землю:
Влизько на прикладі народів Середньої Азії говорить про той біль за рідну Україну, що живе в ньому: «Але найбільш нещасна країна – це рідна країна моя».
«Балада про басмача Мамета-Абдулу», написана теж на східному ґрунті, майстерно передає весь колорит сходу. Композиція твору точно відтворює специфіку жанру балади. О. Влизько починає твір словами:
Про це мені оповідав добро людей Салах –
Мамет-Абдула, – хай його помилує аллах!
Ці два рядочки в баладі звучать рефреном 11 разів! Що ж такого доброго зробив басмач Мамет-Абдула? Він, правовірний, пішов у гори боротися «за віру, до смертних останніх ран», з тими, хто «не шанує Коран!». З якою простотою Мамет розповідає про ту жорстокість та завзятість у діях басмачів: «Різали ми як треба…», «Вішали ми й ґвалтували, і кров дівчат по ножу текла»… Навіть Аллах не витримує таких нелюдських звірств: «…на небі Аллах оглух». Ми усвідомлюємо, що сам автор твору повністю відкидає таку жорстокість, позиція О. Влизька стає зрозумілою нам в останніх рядках твору. Тих, хто, прикриваючись святим іменем, сам іде на шлях страшних злочинів, убивств, не можна милувати:
Розстріляти! – Швах! –
Я не помилую, – хай помилує Аллах!.
О. Влизько помічав уже в той час загрозливі процеси в суспільстві, саме це й засвідчили балади про примарну країну Ельдорадо.
В. Коваленко констатує, що в «Баладі про остаточно короткозоре Ельдорадо» Олекса Влизько «недвозначно демонструє розрив із романтизмом (материнським несвідомим) та шляхом риторичних запитань озвучує своє умовне повернення до «свідомого» реалістичного батьківського світу». Поет ставить запитання: «Я шукаю чи ні твоїх Ельдорад?» І тут же, розуміючи, відповідає: «Навряд чи шукаю, бо не один з таких попадає за сірий тин, – в міцний і жорстокий карантин». У кінці балади ми бачимо чітке прозріння, що звучить у вигляді риторичних запитань:
Чи власна земля – холодна й німа?
Чи власна земля – назавжди тюрма?
А краща – чи всюди, де нас нема?.
«Балада колоніальних вправ з англійської мови» продовжує західну тематику. Твір має посвяту «Гео Шкурупієві» – українському поету-футуристу, який у 1934 році очолив київську філію «Нової генерації». Ця коротка за змістом балада має глибокий підтекст. Суть твору в тому, що юрба йде до вільних гір біля плантацій «високого інглеза». Та плантатор погрожує всім, що вони наставлять «гармати на гори і буде вам дуже зле!». Частина тексту звучить англійською мовою. Останні слова заробітчан англійською про те, що їм теж потрібен порох у порохівниці, дають нам зрозуміти, що юрба не буде дивитися мовчки, як її обстрілюють з гармат.У кожній з цих балад О. Влизько заперечує насильство, жорстокість, колоніальні погляди на життя.
Кілька балад Олекси Влизька написано на морську тематику. І. Ткалич у дослідженні «Мариністика Олекси Влизька» говорить про поета як про «натхненного романтика моря». Ми погоджуємося з цими словами, бо й у баладах «море» наповнене романтикою, воно оживлене.
Ю. Ковалів говорить, що в морських баладах відчутні сліди літературного навчання О. Влизька в Р. Кіплінга щодо форми – «Балада про «Веселого Рожера», «Балада про честь матроса», «Балада з одрубаним хвостом», «Балада про короткозоре Ельдорадо». В ідейному розумінні ці твори спрямовані проти «колоніальної романтики», яку оспівував англійський поет у своїх творах. Зрозуміло, що український поет О. Влизько засуджує світ грабунку й розбою, світ обману й здирництва. Це визначає його як поета-бійця.
Влизько у своїх баладах не тільки усвідомлює правду буття, ми бачимо, що поет виступає людиною морального обов’язку перед іншими, тими, хто поряд із ним. Це видно на прикладі «Балади про честь матроса», яка вражає своєю глибиною. Тут О. Влизько виступає справжнім майстром слова. Розповідь ведеться через діалог двох друзів-матросів. За бунт на кораблі сер адмірал наказав розстріляти кожного десятого. І ось уже наближається час спокути смертю одного з друзів, який визнає, що все було даремно:
Пітерсе, друже, дарма бунтували, – йолопами були,
Адже й у ніс і в корму дредноута пащі ескадр гули.
Ми надто повірили в власні сили, ми волею сліпли й ось
Тепер пропадаєм, тепер бракувати буде десь і когось.
Та Пітерс має честь матроса, він жертвує життям ради свого товариша: «Дай жеребка! Я іду!». «Честь матроса – це його жертовність, самотнього, безсімейного, – заради товариша, котрий має сина і сім’ю», – говорить В. Коваленко.
Н. Науменко в дослідженнях робить висновок, що творчість Олекси Влизька має індивідуальний стиль українського митця – мариніста, де «неоромантизм органічно сполучається із символізмом і, що найголовніше, – імпресіонізмом».
Балади Олекси Влизька багаті своїми художніми особливостями. У цих творах ми зустрічаємо вражаючу кількість епітетів, порівнянь, уособлень. «Наелектризоване слово О. Влизька, одивнені тропи, неординарний тип мислення, екстравертивний темперамент потребували якнайширшого творчого простору», – відзначає в статті про поета Ю. Ковалів. У дослідженні «Мариністика Олекси Влизька» І. Ткалич пише, що напрочуд вдало поетові вдаються зорові концепти, у більшості випадків вони доповнюються слуховими, що слугують найбільш глибокому вираженню настроїв ліричного героя». Про це красномовно говорять епітети балад: «смертних останніх ран», «вільних гір», «овечий дух», «овечим слідам», «дурна зоря», «посохлі губи від крові мокрі», «ми голодні й босі», «злі вуста», «прапор кривавий», «кремезні руки», «безпритульний трос», «нудний океан», «моря пастель», «п’янюче вино. Характерними є й метафори, персоніфікація: «мовчить пустеля», «небо мовчить», «зоря…порушує тишу небес», «плаче моя душа», «череп роз’їло», «відходить земля», «корчиться хмарний лоб», «дивляться жабами дула гармат роззявивши в небо залізний дзьоб», «гуркоче даль», «мовчить океан», «цвірінька… хмарний крап», «по кишенях вітер гуля», «чортик ножа виглядав із халяв», «знамена полоще кров»… Допомагають глибше усвідомити текст балад порівняння: «земля, мов іржавий дах», «гостро, мов кортик, напружено зір», «капітан рвонувсь, як чорт», «червоні пов’язки горять, як мак», «прозаїчний, як жук, агроном»...
Поетична мова О. Влизька багата стилістичними фігурами. Часто ми зустрічаємо інверсію. Надибуємо й рефрен, що є особливістю саме баладного жанру, у «Баладі про басмача Мамета-Абдулу». У «Баладі про короткозоре Ельдорадо» О. Влизько використав анафору «люди», що підсилює значення цього слова. Зустрічаємо анафору в «Баладі з одрубаним хвостом»: «Пітерсе, ти не повіриш, клянуся, – я не брешу!». У «Баладі про остаточно короткозоре Ельдорадо», поет використовує таку стилістичну фігуру як поетичне кільце.
«Звуки заліза відлунюють у фонічному оформленні балади Влизька».
Важкий броненосець відходить в рейс.
Відходить земля, мов іржавий дах.
Місток. Капітан. На злих вустах
Тринадцять чортів, а на носі цейс.
Н. Науменко відслідковує звукові асоціації протягом усього твору, Відзначає, що це робить усю оповідь неоромантичну за звучанням: дуло гармати – «крицевий дзьоб», «гуркоче даль», «цвірінька… теплий крап», трап «скрегоче в холодну сталь». Тут О. Влизько використовує алітерацію на «р», що надає поетичним рядкам твердості, рішучості. Цікавим є колоритне обрамлення балади:
У просмиках корчиться хмарний лоб..
Над обрієм сонце і синій чад.
І. Кошова говорить, що «поезія О. Влизька демонструє величезне багатство…рим»: пані – океані, брешу – держу, було – Мак – Куло, корму – юрму, нудьга – кочерга, кажи – держи, гора – добра, брат – Ельдорад, кораблі – землі, земля – короля – іздаля. Балади, написані на східному матеріалі, мають рими, що розкривають весь східний колорит: айди-курбан – тюрбан, хан – ран, коран – Рехим-хан, ножу – паранджу, кишлаку – щоку, така – ішака … У «Баладі про басмача Мамета-Абдулу» зустрічається «повторна рима» (систематична і закономірна рима тих самих слів): Саллах – Аллах. О. Сінченко зауважує про О. Влизька: «Він наслідує «драбинку» Маяковського, що не характерне для вірша Влизька». Це видно в «Баладі про Летючого Голландця», «Баладі про контрабанду».
На Шполянщині шанують пам’ять відомого земляка. У районі діє літературна студія імені Олекси Влизька, засновано премію його імені в галузі літератури, якою нагороджують талановитих літераторів за україномовні твори, спрямовані на розвиток національної культури. Тому й зараз живе чудова Влизькова поезія. Як зазначає Поліщук: «Вона й донині може слугувати дослідникам у їх намаганнях якомога повніше збагнути феномен талановитого поета Олекси Влизька».

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123