Юрій Федорів (1907-2001) — любов до Бога та людей крізь усі грані життя

Петрів Ольга, м. Івано-Франківськ

Все, що мав у житті, він віддав для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав, і трудився для неї.
І. Франко

Вступ
«Життя прожити – не поле перейти» – слова відомої народної приказки можна застосувати до кожної людини на землі. Бо ж то не велика мудрість – прожити життя. Хоч водночас скажемо: яка то велика мудрість і мужність – прижити життя гідно, згідно Божої волі, у Його ласці і любові. Любові, яка перейшла через випробування, тернисті закрути та повороти долі, а потім віддане і довге служіння Богові та ближнім.

Прочитавши історію цієї простої, на перший погляд, людини, неможливо залишитися байдужим. Отець Юрій Федорів із перших років життя з гідністю прийняв своє особливе духовне покликання і невпинно, до останніх днів, виконував свою місію служіння Господу.
Отець доктор Юрій Федорів посідає своє особливе місце в історії і діяльності УКГЦ. Його дорога до священства пролягла через випробування міцними тюремними мурами та колючим дротом німецького концтабору, через переслідування кедебістів, зрештою, можливі спокуси, які чомусь часто бувають у людей з особливим покликанням. Але, терниста дорога надавала йому наснаги та стимулу, зрештою, впевненості у правильному виборі. Тож відірвавшись від чіпких рук КГД, опинившись на волі за океаном, у Канаді, отець з впевненістю прийняв освячений сан душпастиря, віддавши на служіння Господу увесь свій талант, вміння, душевні поривання. По закінченні земного шляху отець залишив для нащадків не так уже й мало: документальні книги спогадів про перебування у польських тюрмах та німецькому концтаборі, неймовірно світлі та захоплюючі розповіді про паломницькі подорожі, дослідження Історії церкви в Україні та підручники з поясненням обрядів нашої церкви, церковних Богослужінь та Святих Тайн, якими донині послуговуються семінаристи теологічних академій, релігійні розвідки та статті у богословських журналах, а також щирі і проникливі молитви за прийдешні покоління нашого українського народу.
Про життя та діяльність отця Юрія Федоріва написано не так уже й багато – всього 2 статті у місцевих газетах за 1993 та 2003 роки. Тому ми вважаємо тему дослідження актуальною. Особливо актуальною, близькою та цікавою для мене вона є ще й тому, що нас пов`язують родинні зв`язки. Отець Юрій – брат моєї бабусі. Юрій Федорів – справді визначна особистість у нашій великій родині. Стіни помешкань моїх родичів прикрашають портрети отця Юрія. У них зберігаються фотографії, статті та книги написані Юрієм Федорівом – свідчення про життя і творчість автора. Тож поки ще жива моя бабуся, поки живі родичі - свідки особистих зустрічей з отцем - маю добру нагоду, а можливо і обов’язок, розпитувати їх і писати цю роботу. Мені надзвичайно цікаво було досліджувати життєвий шлях Юрія Федоріва, дізнаватись дивовижні факти з його біографії, переноситися у минуле і старатися відчувати усі пережиті отцем події.
Розділ І. Тернистий шлях непередбачуваної долі – від політичного в’язня до доктора теології УГКЦ
Юрій Федорів народився 21 березня 1907 року у с. Саджава, що на Богородчанщині. Його батько, Дмитро Федорів, був найзаможнішим селянином не тільки в селі, але й у районі: мав своїх наймитів та робітників. Мав у власності також велику територію лісу та поля. Сім`я була багатодітна: крім Юрія ще дев`ятеро братів і сестер. Та тільки у нього виявився величезний хист до навчання. Ще у віці малого хлопця полюбив читати книги, цікавився різними науками, мовами.
Першу освіту здобув у Саджавській початковій школі, закінчивши всього чотири класи. Пізніше впродовж восьми років навчався у Станіславівській Українській гімназії. Подальше навчання перервала Перша світова війна. Через деякий час школи та гімназії знову було відкрито і Юрій зміг продовжити своє навчання. Після закінчення гімназії Юрій Федорів виявив бажання вивчати теологію. Вступив до Львівської Богословської Академії та замешкав у гуртожитку Духовної Семінарії при вулиці Коперника, 36 у Львові. Навчання в Академії тривало протягом 1930-33 років, потім була перерва, пов’язана з арештом, та завершилось 1938 році.
Під час канікул юний семінарист Юрко приїжджав у рідне село. Там, у будинку батьків, мав свою маленьку кімнатку. У ній він проводив заняття з німецької мови зі своїми племінниками. Один із них, Ярослав Федоров розповів, що Юрій був дуже строгим та вимогливим учителем. Згадує також, що попри все він завжди залишався простою людиною, ніколи не соромився праці на полі, радо допомагав своїм рідним.
Восени 1933 року українці-галичани протестували проти голоду в Радянській Україні організованого більшовиками. Напруження зростало. Багато молоді було заарештовано без будь-якої підозри і провини. Тоді усі в’язні ділилися на звичайних і політичних. Якраз в середині тридцятих років політичних стало більше, ніж кримінальних. Передусім це були галичани, запідозрені у приналежності до ОУН (а насправді просто свідомі українці).
23 листопада 1933 року Юрія затримав незнайомий чоловік і попросив „на кілька слів”. Виявилося, що тим чоловіком був агент поліції. Юрія Федоріва, на той час студента третього року Богословської Академії, арештували. Спочатку він сидів у кримінальному відділку у Богородчанах, а пізніше був переведений до Станіславівської в’язниці. У своїй книжці „Записки політв’язня”, отець Юрій Федорів так згадує судову справу:
«...обвинувачено мене, що моя доповідь писана стилем, якого вживає Організація Українських Націоналістів, а це вказує, що маю відношення до названої організації. На підставі зізнань свідка Сірка, команданта богородчаньської поліції, акт закидав мені живу діяльність між окружньою молоддю, а це мало доказувати, що моя діяльність антидержавна. ... Інші свідки обвинувачували мене, що я ходжу щотижня до всіх культурно-освітних українських установ, де збираються небезпечні для польської держави особи і все з ними маю наради”. Восени 1934 року закінчилося слідство у його справі. Ось, що про те він сам писав у своїх спогадах:
«...Акт обвинувачення видавався мені безосновним. У ньому ж не було нічого, що могло б мене дійсно обтяжити. Написане там обвинувачення – було радше свідоцтвом про мою явну, легальну культуро-освітню працю.»
Юрію Дмитровичу Федоріву, все-таки, присудили п’ять років ув’язнення з 96 параграфу карного права. За тим параграфом загрожувало йому від 5 до 15 років, проте Юрій отримав "лагідний" присуд, оскільки ще ніколи не перебував в ув`язнені. Тоді, як і тепер, Станіславівська тюрма призначалася перед усім для тих, хто перебував під слідством, а засуджені перебували в ній тільки такі, які отримали не більше двох років ув’язнення, тому однієї ночі озброєний конвой відпровадив його на вокзал і посадив у спеціальний вагон, відправивши до Львова, а пізніше до тюрми у місті Вронки в Західній Польщі. Взагалі, значну частину свого життя Юрій Федорів провів у тюрмах та таборах. Найчастіше, як політичний в`язень. Звільнення з Вронок прийшло несподівано. На прохання митрополита УГКЦ Андрія Шептицького, в 1938 році польська влада вирішила подарувати ув`язненому решту кари. Повернувшись на волю, він поїхав до столиці Чехословаччини Праги і там вступив до Карлового Університету, де по закінченні чотирирічного навчання захистив докторську дисертацію та повернувся до України (за іншими даними доповнював свої студії у Віденському університеті). Після повернення працював учителем середніх шкіл у Станиславові. Навчав української, латинської та грецької мов.
Через рік розпочалася Друга світова війна. З 1941 року Західна Україна знаходилася під німецькою окупацією. Юрій Федорів ще працював учителем. Коли німці розпочали арешти українців, отець Юрій, як сам написав у книжці „У таборі смерті”, „кожної хвилини сподівався арештування.” Якось, повертаючись додому Юрій побачив, що енкаведисти допитують саджавців. У черзі на допит, як сини заможного господаря, стояли його молодші брати Іван і Петро, а наступним мав бути Юрій. Зрозумівши, що на нього чекає небезпека, вирішив податися у далеку дорогу. Знав непогано польську, чеську і німецьку мови. За допомогою знайомих роздобув перепустку до Чехії. Поїхав до Праги, де його добре знали та із задоволенням прийняли на навчання цього разу на правничий факультет Карлового університету.
Жив там більше півтора року, але 6 жовтня 1944 року Юрія Федоріва листом викликали до гестапо. Його звинуватили в проти нацистській діяльності (хоча не представили доказів) та допитували про релігійно-виховні справи. Після допиту у Гестапо відправили до Празької в’язниці на Панкраці, де він просидів чотири місяці. Сиділи там утрьох – Юрій та двоє чехів. Щодня чули, як німці вивозять інших в’язнів до концентраційного табору в Терезіні, пережили кілька повітряних атак, під час яких німці ховалися у бомбосховищах, залишаючи ув’язнених в камерах. Не знали, яка доля їх чекає, тим більш, що, по суті, ні в чому не були винними. Кожен день був таким самим: «Дні простягалися в безконечність. Вони були подібні до себе, як і наші думки й наші зайняття.»
На початку лютого 1945 року, Юрія Федоріва транспортували до концентраційного табору в Терезіні, де вже першого дня його побив гестапівець «Придивляючись до мене – кивнув палльцем, щоб я вийшов з ряду. Я стояв непорушно. Мій сусід хотів вийти, однак гестапівець виразно зазначив, щоб вийшов я – в окулярах. Я виступив кілька кроків вперед і став перед гестапівцем. Він спитав мене, чому я з погордою дивлюся на нього. Я не відповідав ні слова і глядів прямо на його звиродніле обличчя. По запиті він підніс грубу палицю і бив мене щосили по голові. Я засланявся руками, тоді він наказав мені стояти струнко. Одначе, як зближався важкий удар до голови – я механічно підставляв руки. Врешті я почув, як мені з голови спливали теплі струмочки крови. Я болю не чув, хоч палиця раз-у-раз прала мене по голові»: – згадує отець Юрій в своїх споминах. Після того, він втратив притомність та його поливали холодною водою, щоб привести до тями.
В таких умовах у супроводі тяжкої праці та хвороби Юрій перебував майже до кінця війни. В його документах, що знаходились у табірній канцелярії було записано: «Ворог Німеччини, повернення небажане.» Микола Дмитров, який узяв інтерв’ю в отця Юрія для газети «Слово народу» так пише про той час: «В той день Федоріва вели два в’язні під руки, бо він уже не мав сили йти. Біля воріт почислили групу в’язнів і ця група мусила бігти до камер. Отець Юрій почав бігти – і впав. Скільки пролежав непритомним, не знає. Коли свідомість повернулася до нього, побачив біля себе трьох чоловік, які давали йому щось нюхати. Це були лікарі Міжнародного Червоного Хреста із Швейцарії. Вони спитали в’язня, чи його болять груди. Отець Юрій підтвердив. Лікарі поставили діагноз – туберкольоз. Так отець професор був врятований від смерті.» Тодішній статут Червоного Хреста передбачував звільнення від кар по тюрмах і концтаборах хворих на туберкульоз. Звісно, німці не показували лікарям насправді хворих в’язнів, а на отця Юрія вони потрапили випадково, коли він лежав на землі, побитий СС-манами та вже без ніякої надії чекав смерті. Інших хворих лікарська комісія не бачила, бо німці подбали про те, щоб показати їм тільки найздоровіших в’язнів. Лікарі Червоного Хреста домоглося у керівництва концтабору, щоб отця Юрія, на підставі постанов, негайно звільнили. Після врятування від смерті, отець Юрій дав обіцянку, не їсти ні м’ясних, ні молочних страв, а тільки те, що родить земля: картоплю, горох, фасолю, і т.п. і дотримувався її до кінця життя. Про це неодноразово згадують рідні о. Юрія Федоріва.
1 травня 1945 року його звільнили. Отець Юрій так це згадує: «Оберкапо відчинив якусь канцелярійну книгу і провірив із неї всі мої особисті дані, а на кінець заявив, що від завтра від 8 год. ранку я звільнений із кацету. Піді мною затряслися ноги.” Там, у таборі, дав ще одну обітницю, що якщо залишиться живим, то присвятить своє життя служінню Богові.
Саме тоді, коли минула небезпека смерті було оголошено про закінчення війни, але поневіряння для отця Юрія не закінчилися. Він, не маючи де жити, опинився в притулку для біженців де перебував якийсь час, а навіть викладав у організованій там школі. Проте, увесь час почувався у небезпеці. Чехословаччина перебувала під контролем радянських військ та НКВД. У Празі Юрій був свідком жахливих подій, яких допускалася Червона армія та, перед усім, НКВД. Вони буквально грабували місто, цінні речі пакували до ешелонів і вивозили до Радянського Союзу. НКВД і Червона армія заводили свій терор у Чехословаччині.
Отцю Федоріву загрожувало чергове ув’язнення, цього разу в совітських тюрмах і таборах. Офіцери НКВД нишпорили по окупованих територіях Польщі, Чехословаччині, Німеччині, виловлюючи усіх, хто проживав колись на землях, що по війні стали належали СРСР, щоб повертати «на родіну». Кого схопили, розміщували у тимчасових таборах для біженців, а потім ешелонами переправляли їх або до Сибіру або десь по дорозі розстрілювали у лісах. Юрій Федорів пам’ятав свої розмови з громадянами Совєтского Союзу в німецькому концтаборі: «На згадку про поворот на «родіну» – вони блідли зі страху і одверто признавалися, що воліли би вже тут згинути ніж переходити нові муки в «совєтському раю». Вони розповідали, що в Радянському Союзі гинуть мільйони українців просто тому, що вони – українці.
За таких обставин Юрій збагнув що має вибір: опинитися в совєтському таборі і померти десь посеред Сибіру чи навіть ще по дорозі до нього або пробувати втікати. Тож почав різними способами, переважно на дахах товарних вагонів, пробиратися на Захід. Спочатку потрапив до Східної Німеччини. Але виявилося, що й там його чекає небезпека, бо групи НКВД вже там працювали як банди. Юрій вирішив добратися до американської зони. Проте, через незнання та легкодушність потрапив до нової пастки, до табору НКВД для всеукраїнських біженців. Але цього разу Юрію допомогла полька, котра прийняла його за свого земляка. Вона віддала йому свою посвідку і Юрій вільно вийшов із табору та попрямував до костьолу. Там він зустрів таємного "гостя зі Львова", як той сам себе назвав. Ним виявився греко-католицький священик. "Таємний гість” розповів про те, що став свідком загадкових обставин, у яких, помирав великий митрополит Андрій Шептицький, а також про відправлення на каторгу новопоставленого митрополита Йосипа Сліпого. Після того, Юрій зрозумів, що йому треба подбати про переїзд до однієї із заморських країн. Маючи відповідний документ, Юрій вирішив емігрувати на американський континент.
Юрій Федорів дістався до Канади та у Вудстоку якийсь час працював на току коло молотарки. Коли робота закінчилася, одержав хорошу платню, скориставшись можливістю, поїхав у Торонто. Не маючи де заночувати, опинився на вулиці, неподалік української церкви. Саме в той час приїхав Ізидор Борецький, якого Юрій Федорів знав ще з часів навчання в Богословській академії.
12 червня 1949 року владика Ісидор Борецький висвятив Юрія Федоріва на священика. Понад 40 років він душпастирював у Торонто при храмі Святого Миколая. Впродовж усього часу був особистим секретарем владики Ізидора Борецького. 20 травня 1951 року Свято-Миколаївська церква була передана парафіяльній громаді для ведення богослужінь, а з 1-го грудня 1952 року оформилась в окрему парафію, під проводом отця д-ра Богдана Липського, який згідно своїх геніальних знань оформив духовний та іконографічний характер храму.
Отець Юрій Федорів провадив активне життя на службі у Господа. Усі його бажання, думки вчинки були зосередженні на виконанні постанови, зробленої після виходу з німецького концтабору. У часі своїх щорічних відпусток о. Юрій здійснював паломницькі подорожі по Святих місцях, про які пізніше також описав у своїх книгах споминів.
У 1963 році після 18 років ув’язнення до Риму повернувся голова УГКЦ Йосип Сліпий. Один з перших його декретів стосувався заснування Українського Католицького Університету в Римі. Потреба богословської освіти для греко-католиків, які опинились в еміграції, а також необхідність збереження науково-навчальної інституції зумовили створення цього закладу. Отець д-р Юрій був професором і викладачем Історії церкви на теологічному факультеті того ж університету, а також належав до Українського Богословського Наукового Товариства заснованого Митрополитом Андреєм Шептицьким і Патріархом Йосифом Сліпим 16 грудня 1923 року при Львівській духовній семінарії
Отець гаряче підтримував кардинала Йосипа Сліпого у його змаганнях за визнання патріархату. Співпрацюючи з Українським Католицьким Університетом в Римі, отець д-р Юрій Федорів та отець професор Іван Хома зібрали та видали твори кардинала Йсифа Сліпого. Отець Юрій Федорів був дуже поважною людиною, його досі пам’ятають і поважають в Україні, Канаді та інших частинах світу. Для своїх паломницьких подорожей він потребував візи, а отримувати їх йому допомагали студенти з країн Середнього Сходу: Лівану, Сирії, Йорданії та Їзраїлю. Представництв тих держав не було в Канаді тому візи треба було улагоджувати у Європі.
Вперше після еміграції приїхати до України отцю Юрію Федоріву пощастило 1992 році. Родичка Леся згадує: «Це був перший приїзд отця Юрія до України. Він приїхав тоді сам. Мав достатньо сили це зробити. Україна вже була незалежна. Я пам’ятаю той приїзд. Його вітали в Богородчанському соборі святого Йоана. Він пройшов дуже близько повз мене. То був назький худий, сивий чоловік. Досить енергійний як на поважний вік. Особливо вразили його очі: сірі, проникливі. Потім він повернувся до Канади.»
Він ще приїжджав у 1997 році. Та востаннє приїхав щоб остаточно залишитися на Батьківщині в серпні 2000 року, коли йому було вже більше 93-ох років.
Отець д-р професор Юрій Федорів залишився великим меценатом нашої церкви, зокрема, зі своїх заощаджень він попросив прийняти 30 тисяч доларів на розвиток Духовної семінарії в Україні. Згодом, передав іще 10 тисяч канадських доларів на відновлення духовної академії у Львові. Крім цих коштів вислав через Львівську Митрополію 12 скринь книжок призначених для духовних семнарій.
Смерть прийшла 28 грудня 2001 року, коли отцю було майже 95 років. Одного дня він як завжди збирався відправити Службу Божу, проте зауважив, що почувається погано та стомлено. Отець, мабуть, відчув, що зовсім скоро йому доведеться відійти в інший світ, світ вічного життя. За його проханням прийшов священник, щоб отець Юрій міг востаннє посповідатися. Священик тримав оця за руку, а він говорив, згадував, розповідав... Так, йому справді було що згадати, адже прожив зовсім не легке життя, пережив безліч складних ситуацій. «Віра ламає стіни» – саме ця щира віра рятувала його тоді, коли здавалося, що життя вже висить на волосині. Серце його наповнялося щастям, адже скоро він відійде до Бога, його Отця та Спасителя. Поховали о. Юрія Федоріва на цвинтарі у селі Угорники Тисменицького району.
Кажуть, у кожної людини у цьому світі є визначена місія. У Юрія це була духовна місія, місія просвіти і повне служіння Богу. Він сповна виконав її пам’ятаючи і залишаючись вірним Господеві до кінця.
Розділ ІІ. Життя записане на листочку.
Книги спогадів Юрія Федоріва
Отець Юрій Федорів був надзвичайно уважною та допитливою людиною. У кишені його штанів завжди були записничок і ручка. Усі події, які траплялися з ним поступово і ретельно занотовував, щоб пізніше поділитися враженнями із родиною та іншими людьми. Тарас Прохасько писав у своїй статті: "Наприкінці 1933 р. до станиславівської тюрми потрапив в`язень, який вирізнявся спостережливістю і здатністю до систематизованого запам'ятовування".
У цьому розділі ми розглянемо біографічні книжки отця Юрія. Цю частину його творчої спадщини, без сумніву, можемо поділити на два періоди. Перший – до кінця Другої світової війни, другий – після неї. Книжки першого періоду – спогади з в’язниці та концтабору, другого – паломницькі спогади, які безсумнівно можемо назвати паломницькою літературою. Паломницькі книжки – це "Свята Земля. Спомини паломника" (Торонто, 1959), "На чернечій горі Атос. Записки паломника" (Торонто, 1960), "На святих місцях. Дневник українського паломництва з Канади до Святої Землі" (Торонто, 1962).
Період життя отця Юрія від початку 30-их років до кінця війни – дуже тяжкий і жорстокий. Це справжній тернистий шлях простої людини, яка, все ж таки, не була першою постаттю в тодішній політичній ситуації (в Польщі 30-их років), а потім світовій війні. Юрій Федорів був свідомим українцем і це спричинилося до його проблем з польською владою, яка боролася з українським патріотизмом, він хотів нормально жити, вчитися, здобувати знання і служити Богові, що потім спричинилося до його проблем з Гестапо.
В своїх документальних повістях, що публікувались у 1950-х роках у Торонто видавництвом «Добра книжка», «У таборі смерті», «Крізь залізну завісу», «Записки політв’язня», «На Вронках», отець Юрій намагається ретельно показати пережиті часи та умови проживання у страшних місцях ув’язнення.
Своїх біографічних книжок отець Юрій не писав під справжнім прізвищем. Його псевдо – Юрій Мозіль. Справжнє прізвище -- на теологічних підручниках та книжках про українську церкву. Його творчість відома на американському континенті та, все більше, в інших державах. Як цікавинку згадаємо, що в українському щоденнику «Свобода», який виходив у Нью Йорку та Джерзі, від 7 березня 1961 року, книгарня отців Василіян в Торонто розмістила рекламу, про знижку цін на книги, серед яких: «Записки політв’язня», «Крізь залізну завісу», «На Вронках».
Читаючи спогади отця Юрія Федоріва про найтяжчі моменти з його життя, не знаходимо нарікань на долю, а замість цього пересвідчуємося, що він більше перебуває у споглядальній позиції, цікавиться всім, що відбувається навколо.
У своїх «тюремних» книжках, Юрій Федорів описує речі, про які ще недавно не можна було розмовляти, а й досі небагато хто про те знає. Ми маємо можливість дізнатися, як Червона армія вводила комуністичну владу до захоплених собою держав, особливо до Чехословаччини і Східної Німеччини. Цікавим, зате, одночасно страшним історичним фактом, про який я дізналася з книжок отця Юрія, була поведінка НКВД в тих країнах і те, як наполегливо вони шукали і арештували усіх громадян Радянського Союзу (українців, білорусів, росіян), які не хотіли повертатися «до совєтського раю». Задумуючись над подіями описаними отцем Юрієм, ще раз переконуємося в тому, якою нелегкою була наша українська доля. Спершу під польською і радянською окупацією, під час війни в горні жорстоких і кривавих подій, а після війни знову під окупацією Радянського Союзу. Отець Юрій описує це все у своїх спогадах, часом навіть з подробицями , наприклад розпорядок дня у в’язницях в яких перебував, залишаючи нам надзвичайно цінне свідоцтво тих часів, оскільки письменники, які жили за залізною завісою не могли про такі речі писати.
Людям, ув’язненим в німецьких концентраційних таборах чи сталінських катівнях, була притаманна одна риса – вони ставали невразливими. Жорстокість німців та совєтів була такою великою і розповсюдженою, що страждання і смерть ставали нормальним елементом життя в таборах. Люди, які в нормальних обставинах були чутливими, добросердими, ставали наче байдужими до чужого страждання. І отця Юрія не оминула ця риса, бо йому також доводилося дивитись на страждання і смерть інших
Майже неможливо знайти на полицях книжкових магазинів книжок написаних Юрієм Федорівом, як тюремних, так й паломницьких. Дуже шкода, адже, як на мене, ці книжки мають величезне значення і несуть у собі багато освітньої і просвітницької інформації. Адже у них об’єктивно записано історію нашої країни в під час панування на наших землях чужої влади.
Вражає паломницька література отця Юрія. За своє життя він встиг відвідати безліч місць та країн. Паломницькі спогади писані гарною мовою, в них чудово-гарні описи місць, які відвідав отець, традицій та звичаїв людей, що живуть в тих країнах. Біографічна спадщина отця д-р Юрія Федоріва – багата. Та ще небагато хто знає, що Юрій Федорів, окрім книжок, що я їх тут перелічила, написав ще історію свого рідного села Саджави.
Розділ ІІІ. Українська Церква крізь віки.
Теологічна спадщина отця Юрія Федоріва
Окрім біографічних книжок про які йшлося у попередньому розділі, отець д-р Юрій Федорів писав теологічні дослідження. Писав їх під своїм справжнім прізвищем. Нам відомі: «Історія Церкви в Україні» (Торонто, 1967), яку 23 серпня 1966 року до шкільного вжитку запровадив єпископ Ісидор Борецький, «Обряди Української Церкви» з передмовою єпископа Ісидора Борецького (Рим-Торонто, 1970), підручник «Пояснення церковних Богослужень і святих Тайн» (Торонто 1976), також з передмовою єпископа. Ці три книжки були писані для студентів теології, але також для усіх християн греко-католиків.
В «Історії Церкви в Україні» Юрій Федорів повертається до часів, ще перед введенням християнства та описує історію і релігійність людей до сучасного часу. Книжка наближає до людей тему Церкви, її історії проблеми, зміни впродовж багатьох років та їх роль у суспільстві: «Церква розвиває літературу, мистецтво, поширює освіту і знання, розбудовує шкільництво, опікується шпіталями, сиротинцями, хорими, в’язнями, старцями, немічними і т. д. Тож і з цього погляду Церква має незвичайно важливе і відповідальне становище у суспільстві.»
Книжка Юрія Федоріва поділена на передмову, вступ і чотири частини, які називаються Добами. В кожній Добі кільканадцять розділів. У вступі автор пише про часи перед християнством.
Перша Доба називається «Від початків християнства України-Русі до занепаду Києва (1240)». В цій частині 16 розділів. Отець Юрій написав у них, зокрема, про поширення християнства між слов’янами, про просвітителів слов’ян – святих братів Кирила та Мефодія, описав діяльність перших митрополитів і єпископів, писав про святу велику княгиню Ольгу.
Друга Доба називається «Від занепаду Києва (1240) до Берестейського Собору.» В цій частині, отець Юрій написав про Галицько-Волинську державу, як про другий центр церковного життя, автор зібрав дуже багато імен державних діячів, діяльність яких сприяла розвитку християнства на теренах українських земель, писав також про заснування Галицької метрополії:
Третя Доба – «Від Берестейського до так званого Львівського Собору 1596-1946» – охоплює часи аж до кінця Другої світової війни. На початку цієї частини автор розглядає стан Церкви наприкінці XVI століття. В тому ж столітті відбулися дві важливі події, які в дуже великий мірі вплинули на долю нашої церкви. Перша подія – це була т. зв. Реформація в Західній Європі проти католицизму, яка у свою чергу викликала реакцію з боку католицької церкви, відому під назвою протиреформації. Друга подія – Люблиньська унія 1569 року. В тому ж році відбувся також Берестейський Собор. Вирішено тоді, як пише автор, злуку Української Церкви з Римом: «У грудні 1569 року, представники української Церкви підписали в Римі умови злуки нашої Церкви з католицькою. Наша Церква, згідно з тими умовами задержувала непорушно свій східній обряд стародавні права до обсаджування митрополичої і єпископських катедр, старий календар нижче духовенство й надалі могло вступати в подружній стан...» Окрім того, Третя Доба розповідає ще, між іншим, про обнову православної ієпархії, прилучення української православної Церкви до Московського Патріярхату, поділ Польщі та пов’язану з тим долю української уніятської Церкви, а також про українську православну Церкву. На кінець автор робить загальний погляд на той період життя Церкви в Україні – пише про війну, про Львівський собор 1946 року та про кардинала Йосифа Сліпого: «По смерті митрополита Андрея керму Церквою обняв архиєпископ Йосиф Сліпий, дотогочасний помічник митрополита. Без сумніву, ліпшого кандидата на митрополита не можна собі було уявити. Митрополит Сліпий, за весь час давнішої своєї діяльності, і церковної і громадської, показався людиною такого великого формату, такого сильного характеру і вміння, що лиш він один міг перейняти керму Церкви в такі грізні часи. Надій він не обманув.» Третя Доба має аж двадцять три розділи та вона – найдовша.
Четверта Доба – найкоротша, лише чотири розділи. Автор пише в них про: «Львівський Собор» 1946 р. і ліквідацію Греко-Католицької Церкви в Україні, Греко-Католицьку Церкву в Діяспорі, Українську Православну Церкву в діяспорі, а на кінець Юрій Федорів робить висновки і пише, що вивчаючи історію нашої Церкви, одночасно вивчаємо історію України та, що вона навіть більш цінна ніж світська історія, оскільки «віднотовує глибокі переживання народу, його пристрасті, його хвилювання, його запал у боротьбі, навіть фанатизм. З церковної історії пізнаємо, не менше, як зі світської, свої хиби і свої чесноти, пізнаємо, що було добре, а що недобре. Свою церковну історію треба вивчати без упередження, без пристрасти, без осуду наших предків, бо їх судитиме Справедливий Суддя. Її вивчати треба так, щоб з неї робити розумні і логічні висновки.»
«Історія Церкви в Україні» – це важлива книжка для пізнання нашої віри, нашої історії, нашого народу, який впродовж віків, часто знедолений, ніколи не здався у боротьбі за свою незалежність, гідність та свободу.
Підручник «Обряди Української Церкви» – поділений на чотири основні розділи. На самому початку, ще перед розділами, отець Юрій Федорів коротко пригадує історію Богослужіння в нашій Церкві. Можемо прочитати, що після з’єднання Української Церкви з Римом, наша «Божественна Літургія втратила багато щодо краси, символіки, величі і маєстату», а з’єднання було, в очах тодішніх поляків приводом до ополячення українців. Впродовж віків обряди нашої Церкви все більше відсторонювалися від старих традицій та уподібнювались до латинських. В результаті, Українська Церква ставала все більш знеособленою. Так було до часу, коли прийшов Митрополит Андрей Шептицький та «з його вступленням на митрополичий престол, зачався знову обрядовий рух. Митрополит Андрей Шептицький розпочав діяльність, по відновленню духу наших обрядів та йому це вдалося. Знайшов розуміння Папи Римського в цій проблемі та «Апостольська Столиця поклала свою печатку, ствердивши непорушність святого літургічного культу для збереження стародавнього церковного обряду, яким століттями торговано, шукаючи за його допомогою політичних користей ».
Підручник «Обряди Української Церкви» може служити не лише священикам та студентам факультету теології. Він призначений також для пересічних людей, яким небайдужа наша релігійна спадщина, наші обряди і традиції.
«Пояснення церковних Богослужень і святих Тайн» – наступний теологічний підручник отця Юрія Федоріва. У вступному слові читаємо, що він написаний «... на підставі наших занедбаних практик, які відновила Священна Конгрегація для Східних Церков.» Ця книжка – схожа на попередню та вона, немов би, її доповнення, продовження чи розширення. Як можемо прочитати на самому початку книжки – це підручник для шкіл і дому виданий 1976 року в Торонто. Так само, як в попередньому підручнику, вступне слово написав єпископ Ісидор Борецький: «Пояснення Церковних Богослужень і Святих Тайн – це одинокий пілручник в українській мові, що його вже давно ми повинні би мати. Церковні Богослужіння і Святі Тайни потребують пояснення. Вони представляють релігійні події Старого або Нового Заповіту.»
Пишучи „Історію Церкви в Україні”, „Обряди Української Церкви” та „Пояснення Церковних Богослужень і Святих Тайн”, отець д-р Юрій Федорів користувався багатьма джерелами. Використовував праці як українських так і зарубіжних теологів та істориків.
Окрім теологічних підручників, які я описала, отець д-р Юрій Федорів писав також книжки про появи Божої Матері. Одна із таких книжок називається „Фатімськи перестроги Матері Божої”.
Книжка Юрія Федоріва «Фатімські перестроги Матері Божої», написана, як коротке представлення подій, що відбувалися в 1917 році. Українці вперше могли прочитати про ті чи не найвідоміші появи Богородиці на своїй рідній українській мові. Книжки про Фатімські появи були вже здавна видавані у величезних накладах в цілому світі. Фатімські Появи дуже цікавлять усіх людей світу.
Наступною книжкою про появи Божої Матері, яку написав отець Юрій Федорів, була книжка під назвою „Появи Божої Матері в Єгипті”. Книжку видано, за дозволом церковної влади, в Торонто у 1973 році.
Книжка «Появи Божої Матері в Єгипті» – також недовга і нагадує репортаж журналіста. В ній зібрані перекази різних людей, що бачили появи, наведені факти оздоровлень. Мене вражає те, що ті появи були такими частими і тривали навіть по кілька годин. Більше тридцяти разів появлялася Божа Матір в Цейтуні, проте мало людей у світі чули та знають про ті події.
Окрім своїх власних книжок і підручників, отець Юрій Федорів макож займався зібранням праць Йосифа Сліпого. Разом з отцем д-ром Іваном Хомою уклали працю «Греко-Католицька Богословська Академія і її статути» Йосифа Сліпого, а також «Твори Кир Йосифа Верховного Архиєпископа і Кардинала» В часі роботи над творами Кардинала Сліпого разом з отцем Іваном Хомою працювали різні священики. Достеменно відомо, що Юрій Федорів був задіяний над опрацюванням ІІІ і IV тому, а також V, який був виданий в 1971 році в Римі.
Відомо, що із книг отця Юрія і до нашого часу навчаються студенти Богословських академій.
Висновки
Життя о. д-ра Юрія Федоріва складалося по-різному – від трагедії до щастя. Любов до свого народу, рідної землі та церкви завели його до польської тюрми, а потім до німецького концтабору. Він перейшов великі випробування, проте, ніколи не нарікав, завжди зберігав у серці любов, гідність та віру в Бога, навіть у найскладніших ситуаціях, навіть тоді, коли вже бачив обличчя смерті. З ув’язнення – до вільного і творчого життя, з пекла – до раю – таким було життя отця Юрія, який ніколи не забував про свою мову, релігію та рідний край. Великим щастям для нього стала можливість повернення до омріяної України ще до відходу у вічність.
З малих літ він відчував бажання вчитися, пізнавати нові горизонти у житті, став священиком, щоб здійснити своє покликання: служити Господу та людям. Отець Юрій був не тільки священиком. Володів письменницьким хистом, завдяки чому ми сьогодні можемо дізнатися про його життя, читаючи біографічні спогади викладені у 4 книгах споминів політв’язня («У таборі смерті», «Крізь залізну завісу», «Записки політв’язня», «На Вронках»), та 3 книг записок паломника («Свята Земля. Спомини паломника», «На чернечій горі Атос. Записки паломника», «На святих місцях. Дневник українського паломництва з Канади до Святої Землі». Їм притаманні документальність, історична достовірність, простота та сердечна щирість у викладенні фактів. Біографічні спомини політв’язня – це наука історії та пересторога для майбутніх поколінь.
Юрій Федорів працював викладачем Українського католицькому університету в Римі, був учасником Українського Богословського Наукового Товариства, відновленого на еміграції. Він науково опрацював та доносив до українців важливу інформацію з життя церкви. Наприклад, вперше українською мовою видавалися брошурки про об`явлення Божої Матері у Фатімі та Єгипті написані отцем Юрієм.
О. д-р Юрій Федорів писав підручники, якими досі послуговуються українські семінаристи та священики, а також усі ті, що хочуть ближче пізнати наші церковні обряди. «Пояснення церковних Богослужінь і святих тайн», «Обряди української церкви. Історичний розвиток і пояснення», «Історія церкви в Україні». Їх автор стверджував, що без Церкви нема вільної України, а без України нема нашої Церкви. Простеживши історію Української Греко-Католицької Церкви, дуже добре знав, що народ і церква в скрутних часах є взаємною опорою і підтримкою, що українці задля власного блага повинні жити згідно з Божими правилами, брати участь в Богослужіннях, ніколи не відкидати віри і традицій своїх предків. Водночас, знав про проблеми Церкви та ніколи не мовчав про них.
Релігійна спадщина отця Юрія – цінна як для Української Греко-Католицької Церкви, так і для цілого народу. Як пише отець д-р Юрій Федорів, історія Церкви навчає нас стільки ж, а може навіть більше, ніж світська історія нашої України. Тому варто познайомитися з творчістю отця Юрія та черпати з неї досвід і знання, ніколи не забувати, що те, чи Україна і наша Церква будуть незалежними, чи ми, українці, будемо вільними і щасливим народом залежить тільки від на самих. Пам’ятаючи про минулі поразки та перемоги, скруту і славу, помилки і подвиги наших предків, не забувати, що теперішнє і майбутнє нашої Вітчизни – це ми, українці. Про це усім своїм життя і гідно виконаною на землі Божою місією нагадує один з синів України – професор о. д-р Юрій Федорів, світла пам'ять і духовна спадщина якого заслуговують на належне поцінування нащадками.