Український Мойсей (Андрей Шептицький: життєвий шлях, душпастирська діяльність, шана від нащадків)

 Дика Аліна, 16 р., технологічний багатопрофільний ліцей, м Хмельницький

Вступ

Всемогучий Боже і Царю всесвіту, спасителю наш,
Ісусе Христе, що всім серцем любиш увесь
людський рід і своїм безмежним промислом
опікуєшся кожним народом зосібна!
А.Шептицький

Митрополит Андрей граф Шептицький увійшов в історію України не лише як релігійний, але також як визначний політичний діяч. Свою суспільно-політичну діяльність він розглядав насамперед з християнської точки зору – як вияв любові до Бога та ближнього.

Вплив Шептицького на політичну історію України є безперечний, однак не слід забувати, що через ряд як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів ідеї цього патріота-державника так і не були зреалізованими на сто відсотків –Вдадика Андрей двічі пережив національно-визвольне піднесення українського народу, і в обох випадках українська державність була втоплена окупантами в крові.
Враховуючи це, стає зрозумілою важливість дослідження суспільно-політичних поглядів А. Шептицького, його ідеалу держави, суспільного устрою, особливостей відносин державної влади і Церкви. Актуальність цього дослідження зумовлюється, як мінімум, двома причинами: по-перше, воно може послужити своєрідним методологічним штрихом для кращого розуміння політичної та релігійної історії України першої половини ХХ століття.
Актуальність теми, конкурсної роботи, хронологічні рамки якої обмежуються 1865 -2015 роками, зумовлена історичними особливостями життєвого шляху Митрополита та впливом його поглядів на розбудову і становлення незалежної Української держави.
З огляду на ці фактори тема нашого дослідження є актуальною, оскільки, це показує жертовність діяльності Андрея Шептицького у боротьбі за незалежність нашої держави у буремні роки ХІХ-ХХ століть. Тому основний акцент дослідження робиться власне на внесок Митрополита Шептицького на вівтар боротьби за незалежну Україну.

Життєвий шлях Андрея Шептицького

Родина Шептицьких походить від старовинного українського роду, знаного вже у XІІІ ст. на Галицькій Русі. В 1284 році князь галицько-київський Лев Данилович надав їм маєтності в перемишльській землі, де вони заложили посілості „Шептиці” і отримали графський титул, з печаткою та власним гербом „Шептицькі”. Під кінець XVІ ст. частина роду сполонізувалася; одна його вітка залишилася при східнім обряді, a друга перейшла на латинський. Родина Шептицьких дала п’ять єпископів східного обряду.
П’ятий з черги єпископ з родини Шептицьких, Андрей, митрополит львівський східного обряду, син графа Івана Шептицького, посла на Сейм, і Софії Фредрів (дочки відомого польського комедіографа), народився 29 липня 1865 року в Прилбичах біля Яворова як третій син в родині. Охрещений 9 серпня цього самого року о. прелатом Мартином Узарським, латинським парохом Брухналя, і oтримав ім’я Роман Олександр Марія, а вживане пізніше ім’я Андрей отримав у монашестві.
Батько його, Іван Шептицький, походив із древнього лицарського роду Сасів, що отримав своє шляхетство від самого Данила Галицького за особливі заслуги перед князівством. У родині Шептицьких розмовляли польською, хоч батько пам'ятав про своє українське коріння, про славних предків, серед яких було дуже багато громадських діячів та духовних осіб, пам'ятав історію та народні традиції. Мати – Софія – була донькою відомого польського письменника, графа Александра Фредра, жінкою високоосвіченою та дуже побожною. Вона знала кілька мов, малювала й мала письменницький талант. Сама виховувала дітей, дбала про їхній розвиток краще за будь-якого гувернера. П'ятилітнього Романа вона навчала грамоти, іноземних мов, основ рисунку, особливу увагу приділяла його релігійному вихованню, прищеплюючи любов до Бога. Саме завдяки матері малий Роман пізнав молитви, навчався катехизму, із захопленням слухав розповіді про Христа, читав Біблію.
Перше Святе Причастя Роман прийняв у Львові в костелі ОО. Бернардинів у 1876 рoці, a тайну миропомазання у Кракові в 1879 році з рук архієпископа A.Дунаєвськoго. Рoмaн Шептицький мав шестеро братів, з котрих два померли в дитячому віці.
Перші роки свого життя Роман провів у родинному домі у Прилбичах. В 1875 році розпочав навчання в гімназії. Матеріал перших чотирьох класів опанував приватно вдома, а екзамени здавав у польській гімназії у Львові. П’ятий клас гімназії розпочав уже як звичайний учень у вересні1879 року в Кракові. Дня 11 червня 1883 року склав з відзнакою екзамен зрілості. По складенні матури Роман Шептицький разом з батьком відвідав Унів, Палац Митрополитів – колишній монастир ОО. Василіан, де знаходилися пам’ятки по Шептицьких. Про їх діяльність батько не раз оповідав Романові і під впливом цих оповідань в нього зародилося прагнення повороту до народної традиції предків.
В домі Шептицьких у Прилбичах панував дух побожності. Цей дух проявлявся вже в хлоп’ячих літах малого Романа, котрий охоче молився, побожно прислуговував до Святої. Літургії і приступав до святих тайн. Софія Шептицька надавала великого значення католицькому вихованню своїх синів. Тому особисто вчила дітей катехизму і часто розмовляла з ними на релігійні теми. Починаючи дев’ятий рік життя, він вперше сказав матері, що хоче стати священиком. Цей його намір зміцнювався в часі навчання в гімназії, коли не раз говорив, що буде греко-католицьким священиком/
Батько Романа хотів переконатися в автентичності покликання сина, тому не дозволив йому вступити до монастиря доти, поки не відбуде військову службу та не закінчить студії. Бажанням батька було, щоби молодий і талановитий син по закінченню студій розпочав урядову кар’єру в державній австрійській адміністрації.
Восени 1883 року Роман Шептицький розпочав військову службу в полку уланів у Кракові, але вже в січні захворів на тяжку скарлатину і був звільнений із служби. В часі військової служби Роман записався на правничі студії у Ягеллонському університеті. На третьому році студій перенісся до Вроцлава, де був одним з найкращих студентів. Четвертий і п’ятий рік студій Роман закінчував знову в Кракові. Ці зустрічі, без сумніву, також мали великий вплив на майбутню проповідницьку формацію Романa Шептицького.
В липні 1885 року молодий Шептицький брав участь в урочистих святкуваннях св.Кирила і Методія у Велеграді на Моравах. Цього ж року в Кракові він заприязнився з братом Альбертом (Адамом) Хмельовським. Під час перебування в Римі в квітні і травні 1886 року зустрівся з o. Петром Семененком – засновником згромадження ВоскресінцівВ листопаді і грудні 1887 року Роман Шептицький подорожував дo Києва, Москви, Вільна, Варшави і Ченстохови/
В Києві Роман потрапив у середовище народно-української інтелігенції, і дуже велике враження справили на нього Володимир Антонович, професор історії Київського університету, а також молодий Микола Грушевський – двоє відомих українських діячів. У квітні 1888 року Роман повернувся на Факультет Права Ягеллонського університету, де 19 травня того ж року здобув ступінь доктора. В роках 1889 і 1890 продовжував далі студії правничі і філософічні студії в Мюнхені і у Відні. Дня 24 березня в 1888 році Роман разом з матір’ю і наймолодшим братом Леоном був прийнятий на приватній аудієнції у папи Левa XІІІ, котрий уділив йому дозволу зміни обряду з римо-католицького на греко-католицький.
По поверненні до краю, 2 червня 1888 року, Роман Шептицький вступив до новіціяту OO. Василіан в Добромилі, а 1 липня 1888 року, під час облечин прийняв монаше ім’я Андрей. Пo складенні перших монаших обітів 13 серпня 1889 року бр.Андрей дo кінця шкільного року 1889/90 перебував в Добромилі під керівництвом о.Каспера Щепковського. Відмежований від старших ченців, а також від новиків, дотримувався звичайного монастирського порядку, не занедбуючи властивих собі практик покори і скромності. В тім часі студіював також теорію красномовства, застосовуючи її під час різних монастирських урочистостей і виступів, що без сумніву мало вплив на його пізніше добре приготування гомілетичне.
В 1890–1891 роках, разом з іншими василіанами бр. Андрей продовжував теологічні студії під опікою Єзуїтів у Кракові. 22 серпня 1892 року склав урочисті монаші обіти в монастирі OO. Василіан в Кристинополі, де 11 листопада цього ж року отримав священичі свячення з рук єпископа Юліана Пелеша перемишльського ординарія греко-католицького обряду. Завдяки незвичайним здібностям розуму і серця, незабаром став настоятелем новіціяту OO. Василіан в Добромилі і ректором василіанських місій в східній Галичині. В 1896 році був ігуменом монастиря св.Онуфрія у Львові, a в 1898 році професором моральної і догматичної теології в Кристинопільському монастирі.
У віці 34 років о. Андрей Шептицький був покликаний на єпископську греко-католицьку столицю в Станіславові. Єпископське свячення відбулося 17 вересня 1899 році у Львові, в кафедральному соборі св. Юра з рук нового митрополита Юліана Куїловського. Відразу по єпископських свяченнях владика Андрей енергійно взявся за моральну віднову своєї єпархії. Запровадив також багато організаційних змін з метою віднови Греко-католицької Церкви на своїм терені. Візитував парафії від Буковини аж по Закарпаття. Побудував нові духовні семінарії в Станіславові та передав катедральній парафії свою цінну бібліотеку.
17 грудня 1900 року папа Лев XІІІ номінував єпископа Андрея Шептицького Митрополитом Галицьким, архієпископом Львівським, і єпископом Кам’янецько-Подільським. Урочисте введення на митрополичий престол до катедри св. Юра у Львові відбулося 17 січня 1901 року. З катедральним собором св. Юра Митрополит був пов’язаний протягом 44 років – до кінця свого життя.
Зверхником Церкви українських католиків став 35-літній видатний інтелектуал, котрий відзначався величезними знаннями в галузі права, філософії тa історії, володіючи дев’ятьма мовами: польською, українською, церковнослов’янською, французькою, німецькою, англійською, грецькою, латинською і гебрейською. З перших хвилин прийняття своїх нових обов’язків архієпископ Шептицький найперше зацікавився Львівською Духовною Семінарією, в котрій в тому часі навчалися семінаристи з трьох галицьких єпархій. В цій Семінарії митрополит Андрей бував частим гостем. Спілкувався з настоятелями, виголошував конференції для семінаристів, розмовляв з ними з кожним особисто. Шукав між ними здібних і готових виїхати на вищі студії до Риму, Відня, Інсбрука і Фрайбурґа в Швейцарії.
Вже в першім десятиріччі своєї митрополичої служби мав молодих священиків, вишколених у закордонних університетах, котрих міг призначати на найважливіші посади в єпархії. Також сприяв ідеї створення окремих семінарій для Станіславівської єпархії в 1906 році і перемишльської в 1907 році.
Друга половина XІX століття поставила перед Греко-католицькою Церквою нові завдання. Внаслідок великої хвилі еміграції з Галичини в кінці XІX століття до Канади, Сполучених Штатів і Південної Америки багато греко-католиків були позбавлені душпастирської опіки. Не було там парафій ані ієрархії Греко-католицької Церкви. В 1910 році митрополит Андрей перший раз вибрався за океан, до Канади, на світовий Євхаристійний Конгрес в Монреалі. Ця подорож мала ще одну мету: Митрополит хотів ближче приглянутися до життя емігрантів і пізнати їх потреби. Емігранти всюди дуже сердечно його вітали, з відстані кілька десятків миль приїжджали до місця, де появлявся Митрополит. Чужоземці, особливо французи, захоплювалися Шептицьким, його особою і проповідями гарною французькою мовою.
Митрополит Андрей Шептицький, як було вже вище зазначено, провадив також пожвавлену душпастирську діяльність на теренах царської Росії. В 1911 році отримав каплицю для греко-католиків в Петербурзі. В 1913–1914 роках видавав місячник російською мовою „Слово Истины”. Іншим важливим елементом душпастирської діяльності Шептицького перед вибухом першої світової війни було прагнення дo зміцнення позицій Греко-католицької Церкви. Після окупації Львова, вже в першу неділю 6 вересня 1914 року, царськими військами Митрополит виголосив у церкві Успіння Пресвятої Діви Марії проповідь, в котрій закликав народ, щоби вірно тримався своєї Церкви, і заявив, що він сам є готовий на всяку жертву. За виголошення цієї проповіді був заарештований і вивезений до Києва, а пізніше – до Нижнього Новгорода і в кінці – до Курська, де був ув’язненим. В березні 1917 року був звільнений рішенням Тимчасового Уряду. По звільненні Митрополит відбув подорож до Москви, Петербурга і Києва. Керував Синодом Російської Греко-католицької Церкви, для якої призначив екзарха o. Леоніда Фьодорова. По невдалій спробі добратися до Ватикану у вересні 1917 року повернувся до Львова.
Під час вибуху збройного польсько-українського конфлікту в червні 1919 року митрополит Шептицький зважився на переговори з польським провідником Юзефом Пілсудським, котрий прибув до Львова. До зустрічі не дійшло, тому що, за наказом генерала Розвадовського, митрополит перебував під домашнім арештом. Цей факт мав характер державного перевороту і дуже несприятливо вплинув на майбутню форму польсько-українських стосунків на терені Галичини. В 1921–1923 роках митрополит Андрей відбув чергову подорож за океан. У західній півкулі візитував греко-католицькі парафії в Канаді, Аргентині, Бразилії і США. Подорожував також по Західній Європі, одночасно обговорюючи питання майбутньої української державності.
Однак в цьому періоді свого життя Митрополит дуже багато зробив для зміцнення Греко-католицької Церкви: заснував Теологічне Наукове Товариство, візитував на Підкарпатській Україні і в Словаччині греко-католицькі єпархії, a в 1928 році заснував греко-католицьку Теологічну Академію у Львові. Під його патронатом в 1933 році відбулася стотисячна зустріч молоді під гаслом „Українська Молодь – Христова”.
Період ІІ світової війни був нечувано трудний для Греко-католицької Церкви. У вересні 1939 року митрополит Андрей заохочував духовенство до праці на території Радянського Союзу. Видав наказ священикам не залишати церковних резиденцій, вимагав виконання своїх наказів. В 1941 році видав відозву, в якій вітав німецькі загони, котрі входили на територію Галичини. Тоді ще Митрополит не знав багато про гітлеризм, a сподівався, що німці переможуть Радянський Союз і спричиняться до віднови української держави. Однак швидко зрозумів свою помилку і в листі до папи Пія XІІ писав: „Сьогодні майже цілий край є згідний щодо цього, що влада німецька є зла, правдиво диявольська, і то в мірі, мабуть, ще вищій ніж влада більшовицька”. Вже в грудні 1941 року митрополит Шептицький осудив систему влади, незгідної з християнськими засадами. В листопаді 1942 року видав пастирський лист „Не вбивай”, засуджуючи братовбивчі війни і вбивства українців, поляків і євреїв.
Львівський Митрополит цілим своїм авторитетом виступав проти братовбивчих польсько-українських битв. Закликав до примирення в ім’я дотримання етики і моральності християнської цивілізації, справи і почуття національної гідності українців. Був одним з найважливіших інспіраторів українсько-польських переговорів в 1942–1944 роках. В період ІІ світової війни драматично посилився польсько-український конфлікт, і перед смертю Митрополит мусив бути свідком тих подій, котрі відбувалися по-іншому, ніж він того прагнув, і котрі були цілком незгідні з тим, чого через ціле своє життя навчав.
Вже у вересні 1944 р. стан здоров'я Митрополита Андрея Шептицького значно погіршився. Він був паралізований, у візочку, не міг правити Службу Божу без допомоги отців, бо руки його були зовсім нерухомими. Важливі документи підписував, взявши перо до вуст. Страждав від сильного болю, часто втрачаючи свідомість. Але жодного стогону, жодного нарікання від нього не чули. З жовтня хвороба прогре-сувала настільки, що Митрополит уже не вставав з ліжка. Передчуваючи близький кінець, прийняв Святу Тайну Єлеопомазання від свого брата Архімандрита Климентія. Біля його ліжка щоночі чергували близькі йому отці, монахи. Один із них, о. Кладочний згадував, як 31 жовтня 1944 р. о 9.30 він увійшов до кімнати Митрополита. Шептицький лежав, важко дихаючи. Тихо промовив французькою: ―Мій дорогий Боже, почав молитися французькою, потім церковнослов'янською мовами. Взяв отця за руку і сказав: ―Я вмираю. Отець Кладочний в ту хвилю відчував пекучий жаль і страх: що буде з нашою Церквою і з нами усіма після смерті Митрополита? Адже тільки він, Митрополит, міг врятувати і Церкву, й народ від загибелі. Коли Шептицький стиснув його руку, він подумав, а в тій думці зажевріла надія: – Не може цього бути, щоб Митрополит помер зараз, коли має ще таку силу в руці. Але про всяк випадок отець подзвонив у електричний дзвінок. До кімнати увійшли Архімандрит Климентій Шептицький, брат Атаназій, отці Грицай та Котів. Митрополит більше не сказав жодного слова. 1 листопада о 1.30 серце великого Митрополита перестало битися.
Його вбрали в архієрейські ризи, на голову поклали митру, на грудях – скромного дерев'яного хреста. Домовину, прибрану квітами, було поставлено в Митрополичій каплиці, навколо поставили десять свічок, в головах – хрест та Євангеліє. Тисячі людей йшло нескінченним потоком, щоб попрощатися з улюбленим Митрополитом. Молилися, плакали, в домовину клали картки з написаними проханнями. Вірили, що й після смерті своєї він не покине їх, не втратить своєї духовної сили і продовжуватиме молити за нас Господа. 3 листопада тіло Митрополита поклали в дубову труну, а 4-го розпочалися похоронні відправи. Після Панахиди домовину Митрополита Андрея Шептицького було покладено в крипту собору св. Юра.

Душпастирська діяльність 1901-1944 рр.

Після митрополита Юліяна Куїловського Папа Лев ХІІІ призначив Станіславського єпископа Андрея Шептицького митрополитом Галицьким та архієпископом Львівським. Інтронізація відбулась 17 січня 1901 р. у соборі Святого Юра. Слід зазначити, що галицька інтелігенція з недовірою зустріла це призначення, оскільки графи Шептицькі були покатоличеним родом. У своїй першій промові на посаді митрополита Андрей Шептицький наголосив: “Різні люди всіляко можуть думати і говорити про мене. Але я хочу, щоб усі це знали і розуміли, що, коли я обіймаю становище митрополита руського, то я ним хочу бути і ним буду”.
Митрополит Шептицький брав активну участь у політичному житті Галичини. Він був членом Галицького сейму і Палати Панів у Відні. У 1901р. виступив з протестом проти переслідувань українських студентів Львівського університету, в 1902 р. домагався від Галицького сейму заснування гімназії в Станіславі. У 1903 – 1913 рр. Шептицький обіймав посаду заступника маршалка Галицького сейму, а 22 січня 1906 р. очолював делегацію до цісаря з вимогами рівних прав для українців Австро-Угорської імперії.
Митрополит Андрей був душею національного і культурного життя Галичини. Він дбав про школи, заснував науковий інститут для студій, сполучений з Богословською академією та “Академічний дім” у Львові, допомагав приватним школам. На церковні кошти Шептицький посилав молодих священиків до студій у Римі, Відні; надавав стипендії світській молоді для навчання за кордоном, допомагав дитячим садкам та “Сиротинцям”, заснував український шпиталь – “Народну лічницю” у Львові, підтримував видавництва, товариства.
Дбаючи про економічний розвиток Галичини, митрополит підтримав розгортання українського національно-кооперативного руху в цьому регіоні. Шептицький виділяв значні кошти для допомоги кооперативним організаціям на місцях. Так, у 1910 р. ним було виділено з власних коштів 2000 крон на підтримку товариства “Сільський господар”. Як глибокий знавець мистецтва, митрополит був меценатом митців-малярів, різьбярів. У 1913 р. він заснував у Львові Український Національний музей, в якому зібрані пам’ятки українського мистецтва. Шептицький дбав про постійне поповнення зібрань музею. Наприклад, у 1931 р. він передав музею 9880 різноманітних експонатів. Серед них – рукописи ХV – ХVІІІ ст., стародруки, архівні матеріали ХVІ – ХVІІІ ст., ікони, твори живопису і графіки, римські та візантійські монети тощо.
Виступаючи за рівні виборчі права українців і поляків Австро-Угорської імперії, 26 січня 1914 р. на засіданні Галицького сейму митрополит Шептицький виголосив промову у справі сеймової реформи, закликав українців і поляків до згоди у вирішенні питання відкриття українського університету. В результаті засідання було прийнято рішення внести зміни до крайового статуту та реформувати виборчу систему. Поляки також погодились підтримати справу відкриття українського університету.
Початок першої світової війни митрополит зустрів у Львові, відмовившись емігрувати, коли російські війська зайняли Галичину. 6 вересня 1914 р. в церкві Успення Пречистої Діви Марії Шептицький виголосив проповідь, у якій закликав народ вірно держатися своєї віри. Руську православну церкву він називав “казьонною”, що підпорядковувалась світській царській владі. Маючи великий авторитет серед народу, митрополит відкрито викривав імперіалістичний характер війни, закликав не визнавати нової влади. За розпорядженням графа Шереметьєва Шептицького було заарештовано і депортовано до Курська, а потім перевезено до Суздаля.
Лютнева революція в Росії принесла свободу митрополитові, про це повідомляла львівська газета «Діло»: «як відомо ц. і. к. правительство старалося від довшого часу о увільненє за російської неволі митрополита гр. Андрея Шептицького. Він виїхав до Петрограда, де висвятив шість священнослужителів Російської католицької церкви. З Петрограда митрополит приїжджає до Києва, де влітку 1917 р. як гість був на засіданні Центральної Ради.»
Проблема державності України ніколи не покидала владику. Першою умовою побудови української держави Шептицький вважав “національну єдність і гармонію духу. Це бажання народу складати єдине ціле – свідома воля всіх одиниць злучитися в одну організацію...” Мова, на його думку, була одним з головних факторів єдності.
Повернувшись до Львова 10 вересня 1917 р., "Завтра, в неділю, в год. 1.15 по пол., приїздить з Відня до Львова Його Високість Архикнязь Вільгельм, щоби в імени Цісаря Капла І. повитати в понеділок, 10. с. м., Митрополита Шептицького при його вїзді до Львова."
На проголошення Західно-Української Народної Республіки Шептицький відповів пастирським листом, в якому закликав віруючих жертвувати всім, навіть життям, для захисту і будівництва української держави. Митрополит заохочував священиків до “єдності і лучності з народом. Будемо домагатись, щоби...не ставляв ніхто ніякої перепони у всестороннім розвитку національного життя і культури українського народу, а, навпаки, служив йому і зичливо відносився до всіх його справ...” 7-8 травня 1919 р. у Станіславі відбувся з’їзд релігійних діячів, який за дорученням митрополита скликав єпископ Григорій Хомишин. Учасники засідання з’їзду (в ньому брало участь понад 200 священиків) закликали духовенство і вірних самовіддано працювати й захищати незалежність ЗУНР. Проте з весни 1919 р. Українська греко-католицька церква стриманіше ставилась до державотворчої діяльності уряду Західно-Української Народної Республіки. Це було викликано законом ЗУНР від 14 квітня 1919 р. про земельну реформу, що передбачав націоналізацію церковних земель – основу матеріального існування церкви.
Паризька мирна конференція 25 червня 1919 р. визнала право Польщі на окупацію Східної Галичини. Весною 1921 р. митрополит Андрей виїхав за кордон, де зустрічався з президентом Франції Мільєраном, маршалом Фошем, гаряче відстоюючи право українців на власну державу. З цією метою він відвідує Рим і говорить з Папою. Проте за умовами Ризького договору 18 березня 1921р. Східна Галичина відходила до Польщі. А 15 березня 1923 р. Рада послів Антанти, ігноруючи інтереси українців, прийняла рішення про передачу території Східної Галичини Польщі за умови надання їй територіальної автономії.
Андрей Шептицький не визнав умов Ризького договору, про що писала газета “Час” від 12 червня 1921 року: “Митрополит Шептицький не визнає Ризького договору та вважає Галичину тереном, де Польща є не менше ніж окупантом. В цім випадку польському урядові вільно буде домагатися в Римі, щоб його місце у Львові зайняла людина, яка визнає існуючий тепер державний порядок”. Польський уряд вирішив усунути небажаного владику. 26 вересня 1923 р. за виступи в обороні самостійності України та антипольські настрої митрополита було заарештовано і депортовано до Познані.
Українська громадськість відповіла на арешт Андрея Шептицького відкритим протестом. Газета «Діло» зазначала у вересні 1923 року: "З Філядельфії пишуть нам: ув’язнення й інтернування о. митр. Шептицького відбилося голосним відгомоном в цілій Америці. У всіх місцевостях, де є більший процент Українців, відбуваються віча і збори та висилаються протетуючі телеграми до през. Куліджа". Рим також негативно поставився до цього акту польської влади. Тому уряд Сікорського змушений був відпустити владику
У 20-30-ті роки ХХ ст. Андрей Шептицький підтримував процес національного відродження, друкувались його протести проти польської пацифікації. Найжорсткішого переслідування зазнавали православні українці. Вони були об’єктом окатоличення, а потім і ополячення. Позиції Української греко-католицької церкви були дещо міцнішими. Права греко-католиків захищались конкордатом між Ватиканом і польським урядом, який було укладено у 1925 р. Проте ця умова не захищала від переслідувань священнослужителів і віруючих. Підставою для репресій могло бути спілкування українською мовою, відмова від використання в полонізованій формі прізвищ своїх парафіян-українців. За вживання етноніма “українець”, політоніма “Україна” митрополиту робили зауваження. Про це свідчить лист від 11 квітня 1933 р., надісланий, як зазначено на конверті, “рутенському митрополитові у Львові монсіньору Андрею Шептицькому” Священною Когнгрегацією Східних Церков у Римі. Апостольська столиця пропонувала митрополиту уникати вживання в документах таких небажаних словосполучень, як “його український народ”, “більша частина цього народу”, “Україна”. Проте, як бачимо з більш пізніх документів і звернень Шептицького, до цієї рекомендації він не дуже прислухався.
Намагаючись зупинити процес ополячення українського населення, наприкінці вересня 1930 р. митрополит вилетів літаком до Варшави, де домагався аудієнції у Пілсудського, проте прийнятий не був. Довідавшись про голод в Радянській Україні 1932 – 1933 рр., митрополит Андрей виголосив промову, в якій закликав віруючих надати допомогу. Було зібрано кошти і продукти, проте керівництво СРСР від них відмовилось.
В кінці 30-х років ХХ ст. польський уряд розгорнув масове примусове обернення православних Галичини в католицтво. Особливого розмаху ця акція набула на Волині, де поляки намагалися ввести новий церковний обряд – “нови обжондек” – якусь суміш українського і польського церковних обрядів. Але місцеве населення нову релігію не визнало, і за постановою польського уряду почався процес конфіскації і руйнації православних храмів. Митрополит Андрей рішуче засудив таке варварство, поставив це питання в Римі, а коли не допомогло, звернувся в Лігу Націй. Польський уряд дуже обурився, але руйнацію церков припинив, знищивши близько 200 храмів.
Після приєднання Західної України до СРСР предметом особливого занепокоєння радянських керівників стала авторитетна в Західній Україні Українська греко-католицька церква, яка напередодні другої світової війни мала 3040 парафій, 4 млн 983 тис. віруючих. Андрей Шептицький, який не присягав польській владі, залишився послідовним поборником прав віруючих і після входження Західної України до складу СРСР. Митрополит не боявся апелювати до найвищих урядових чиновників, коли їх дії зачіпали інтереси його конфесії. Одним з адресатів митрополита став секретар ЦК КП(б)У М.С.Хрущов, за вказівкою якого на деякий час було зменшено оподаткування церкви та духовенства парафій. Однак епізодичні впливи поміркованого ставлення уряду СРСР до УГКЦ суттєво не змінило ситуації. Було закрито духовну академію, семінарію і духовні школи, припинили діяльність усі церковні видання та релігійні товариства. На початок червня 1941р. із Західної України було депортовано в Сибір і Казахстан близько 1, 5 мільйона населення, в тому числі і священики. Церковні і монастирські землі підлягали конфіскації, наказано ліквідувати всі монастирі.
Німецьку армію Шептицький зустрів як визволительку, з нею пов’язував надію на відновлення української державності. На проголошення у Львові Української держави 30 червня 1941 р. митрополит відповів вітальною телеграмою: “Переможну німецьку армію вітаємо як визволительку від ворога. Встановленій владі належно підкоряємося. Визнаємо головою крайового правління західних областей України пана Ярослава Стецька”. Проте дуже скоро владика переконався, що німецька окупація також супроводжується грабунками населення, репресіями і депортацією до Німеччини. Після скасування німцями Української держави митрополит змінює своє ставлення до німців. У листі до Папи Пія ХІІ, що датований 1942 р., він пише: “...німецька влада люта, майже диявольська і в ступені хіба що вищому, ніж більшовицька”.
Антилюдській суті нацизму Шептицький протиставляв не тільки слово Боже, а й вчинки. Він відкрито протестував проти фізичного знищення євреїв, особисто врятував близько 600 чоловік, переховуючи їх спочатку в соборі Св. Юра, а коли це стало небезпечно – у віддалених монастирях. Коли у жовтні 1942 р. почали формуватись перші військові загони УПА, митрополит благословив цю справу і розпорядився надіслати до загонів священників-капеланів. Останні мали організовувати богослужіння для повстанців і виконувати іншу духовну опіку.
Влітку 1944 р. в Західну Україну вступила Червона армія. Поки тривала війна, сталінська політика відносно Української греко-католицької церкви була поміркованою. Церкви трактували як державну власність, але надавали їх в оренду священнослужителям за невелику плату. Священиків і дяків, також студентів теології звільняли від військової служби. Значна роль у досягненні компромісу на між урядом СРСР і УГКЦ належала Андрею Шептицькому.

Вшанування українського Мойсея
(увіковічнення пам’яті Митрополита Шептицького)

Гаслом сьогодення є: єднаймося, бо ми – українці і хочемо незалежної України. Прикро, але те гасло не посилює єдності, а лиш поглиблює конфронтацію, протиставляє амбіції україномовного і російськомовного громадянства, православних і католиків.
Шлях до єдності Андрей Шептицький вбачав в екуменізмі, в поглиблені релігійного життя – на площину життя політичного він переніс такі потрібні і святі Христові слова "возлюби ближнього" і заакцентував на тому, що "при відновленні Київської Митрополії та при майбутньому, дасть Бог, піднесенні київського престолу до достоїнства патріархату, ми також будемо канонічно підчинені тому патріархатові, коли той патріархат признає власть Вселенського Архієрея, навіть коли цим патріархом буде хтось із їхніх єпископів, а не з наших....Із будови Одної, Святої, Вселенської, Апостольської Церкви будемо могти вчитися і досвідчати, яка повинна бути суверенна, провідна, могутня єдність Українського Народу"/

Пам’ятники.

Перший пам'ятник митрополиту Андрею Шептицькому, роботи відомого скульптора Андрія Коверка, було встановлено у жовтні 1932 р. у саду греко-католицької Теологічної Академії на вул. Коперника, 38, розташованому між будинком Академії (тепер географічний факультет Національного університету ім. Івана Франка та вулицями Сикстуською (тепер вул. Дорошенка) та Коперніка).
Доктор мистецтвознавства Юрій Бірюльов: "Був це взагалі перший український пам'ятник в місті над Полтвою. Цікаво вирішена голова митрополита... сміливо. виразно вирізьблена в камені близько 1931 р. Виконуючи... монументальну статую (цілу постать), Коверко... реалістично потрактував голову, акцентуючи, однак, на стані натхнення священика. інакше змоделював узагальнений корпус тіла, з тяжкими, ритмічними фалдами одягу." У 1945 р. пам'ятник митрополиту Андрею Шептицькому, як і переважна кількість львівських пам'ятників, був знищений.
У 2010 р. було проведено конкурс на найкращу концептуальну ідею пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому, який планують встановити на пл. Св. Юра у м. Львові до 2012 р. Проектом-переможцем названо скульптуру Андрія Коверка, яка була створена ще за життя Андрея Шептицького. За словами членів журі конкурсу, ні у 1990-х роках, ні зараз ніхто з сучасних скульпторів так і не зміг представити кращий варіант пам’ятника.
Пам’яник Митрополиту А.Шептицькому в місті Яворів Львівської області був встановлений 7 січня 2008 року у сквері між бульваром Шевченка і вулицею Січових Стрільців. Автором скульптури є Микола Шот – тернопільський скульптор та художник.
У 2001році в місті Тернопіль було споруджено пам’ятник Митрополиту Андрею Шептицькому – монументальна скульптура автора Петра Гавчана.

Фільми.

Фільми про митрополита Андрея Шептицького представлені такими стрічками:
1. «Благословляю і молюся(автор і режисер: Л. Удовенко; текст читає: народний артист України Богдан Ступка. Фільм про життя та діяльність митрополита А. Шептицького хронометраж: 32 хвилини.
2. «Гора Ясна» (документальний фільм; автор сценарію О. Гайова, 1995 р.; 30 хвилин.) Перше паломництво українців від часів Короля Данила до святих місць Церкви Христової: Гробу Господнього, гори Тавор, організоване митрополитом Андреєм Шептицьким у 1905 р., вірність учнів Христові, любов та відданість вірних Української Греко-Католицької Церкви Владикам зі Святоюрської Гори, певність у здійсненні пророчих слів Слуги Божого митрополита Андрея та Ісповідника Віри Патріарха Йосифа про воскресіння переслідуваної Церкви, – ці та інші питання висвітлюються у фільмі.
3. «Заповіт» (документальний фільм; автор сценарію О. Гайова, режисер О. Столбова, 1995р.; 56 хвилин.). Про цей фільм, свого часу «Я радо віддаю своє життя Господеві за з’єдинення Церков та щоб випросити в Бога Христовий мир між католиками наших країн, на жаль, розділених неспра-ведливостями та віковою ненавистю», – писав Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький у своєму Заповіті, складеному на руки Св. Отця Пія ХІ. Віднова монаших чинів та згромаджень, покликаних для справи віднови єдності Української Церкви, вчення митрополита Андрея про християнський Схід, об’єктивні та суб’єктивні перешкоди на шляху до втілення в життя Заповіту Христового представлено у фільмі.
4. «Зближаються часи...» (документальний фільм; автор сценарію О. Гайова, режисер О. Столбова, 1994 р.; 54 хвилини). «Зближаються часи, – писав митрополит Андрей Шептицький у посланні 1907 р., – в котрих без сумніву будемо покликані до преважної, але й трудної праці над з’єдиненням східних Церков‖. Впродовж довгих століть видні представники Східної та Західної Церков посвячували своє життя на подолання наслідків трагічного для Церкви розколу 1054-го року. Проблеми, труднощі, пов’язані із виконанням Заповіту Христового. Діяльність Слуги Божого митрополита Андрея для справи єдності Української Церкви, представлені у фільмі.
5. «Світильник істини» (документальний фільм; автор сценарію О. Гайова, 1993 р.; 61 хвилина).
6. «Як будувати Рідну Хату» (документальний фільм; автор сценарію О. Гайова, 1995 р.; 56 хвилин). «Ідеалом нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина, – писав митрополит Андрей Шептицький у посланні 1941 року, – як будувати Рідну Хату? Що повинна робити Церква, яке завдання українського народу, щоб створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відосередні тенденції внутрішнього розкладу і успішно захищати межі від зовнішніх ворогів». Всі ці та інші питання висвітлені у документальному фільмі «Як будувати Рідну Хату»
7. «Владика Андрей» (англ. Metropolіtan Andrey) – фільм українського кінорежисера Олеся Янчука. Відзнятий на кіностудії «Студія Олесь-фільм», за сприяння Українського конгресового комітету Америки (УККА), за участю Національної кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. Це один з небагатьох відомих фільмів, який фінансувався державою в особі Міністерства культури і туризму України і Державної служби кінематографії України.
Фільм розповідає про життя та діяльність видатної постаті української історії митрополита УГКЦ Андрея Шептицького.
Авторами сценарію є Михайло Шаєвич та Олесь Янчук. Сценарій фільму було затверджено у Ватикані та отримано благословення Глави УГКЦ Патріарха Любомира Кардинала Гузара.
Зйомки проходили у Львові, Чернігові, Відні, Ватикані та парку «Олександрія» у Білій Церкві.
Офіційно бюджет фільму склав близько 10 мільйонів гривень. «Владика Андрей» єдиний проект, який у 2007 р. отримав державне замовлення. Всеукраїнська прем'єра фільму відбулась 4 вересня 2008 р.
8. "Спадщина Андрея Шептицького" увійшла у трійку найкращих документальних фільмів на конкурсі «Телетріумф-2010». Кінострічку присвячено 20-й річниці виходу Української Греко-Католицької Церкви з підпілля. Метою стрічки є показати велич справ Митрополита, його невтомну та жертовну працю для добра свого народу. Автори фільму намагались показати ту місію, яку виконав Андрей Шептицький у житті українців не лише на Галичині. Фільм створено рекламно-продюсерським центром «Стар-ТВ» спільно з Львівською Архиєпархією Української Греко-Католицької Церкви. Напередодні прем’єри фільму «Спадщина Андрея Шептицького» (яка відбулась 30 липня 2010 р. у м. Львові) Львівська міська рада ухвалила розпорядження, згідно з яким від 29 липня 2010 р. до 29 липня 2011 р. у Львові відзначали Рік Митрополита Андрея Шептицького.
9. Митрополит Шептицький – світло любові» (мультиплікаційний фільм; автор сценарію О.Салюк, 2014 р.; 11 хвилин).

Музеї.

Музей імені Митрополита Андрея Шептицького у м. Яремче.
Окрасою церкви св. Петра і Павла в Дорі (Яремче) є музей імені митрополита Андрея Шептицького, де представлено непересічної художньої цінності твори образотворчого і прикладного мистецтва. Цю колекцію за час довгої еміграції зібрав по світі отець Ярослав Свищук і у 1994 р. перевіз з США на батьківщину в дар українському народу.
У збірці Я. Свищука представлені ікони, портрети, сюжетні полотна, скульптура та мозаїка відомих митців української діаспори – Петра Андрусіва, Едварда Козака, Омеляна Мазурика, Михайла Дмитренка, о. Ювеналія Мокрицького, Миколи Бідняка та ін. знаних майстрів пензля та різця, а також скульптурні та іконописні роботи самого о. Я. Свищука.
Із найдавніших творів сакрального мистецтва, експонованих у музеї, привертають увагу три ікони: «Христос у славі» (ХVІІІ ст.), «Життя Івана Предтечі» (ХVІІ ст.) й «Воскресіння Христове» (ХVІІІст.).
Безцінною перлиною в іконописній збірці є твір Ювеналія Мокрицького «Добрий Пастир» ієромонаха Студитського Чину, що виконав розпис величного іконостасу церкви святої Софії в Римі.
Великим метром іконопису в світі визнано Михайла Дмитренка, якому належать розписи інтер’єрів катедри св. Володимира в Торонто, церкви непорочного зачаття в Детройті, церкви св. Костянтина в Мінеаполісі та багатьох інших. В експозиції музею в Дорі є два шедеври М. Дмитренка – ікони «Добрий Пастир»(1971) і «Богородиця» (1972).
Художник світової слави, автор визнаного полотна «Хрещення Руси-України», яке зберігається в Митрополичій резиденції в Філадель-фії (США), Петро Андрусів, розвинув історичний батальний жанр через призму національного мистецтва. У музеї в Дорі експонуються два полотна із його творчого доробку «Б. Хмельницький в церкві після підписання Переяславської угоди» та «Перевізниківна».
У збірці о. Я. Свищука представлено три роботи Омеляна Мазурика, українського митця, що проживав у Франції.

Навчальні заклади

Гімназія ім. Андрея Шептицького (м. Стрий).
Навчально-виховний комплекс "Школа І ст. гімназія ім. Митрополита Андрея Шептицького м. Стрия" навчальний заклад нового типу гуманітарного та природничого профілів із поглибленим вивченням англійсъкої мови відроджена у 1991 р. як правонаступниця Стрийської гімназії (1880-1944 pp.). Успадкувавши гасло "Famіlіa una sumus", колектив гімназії напрямками cвоєї роботи обрав: виховання високоосвічених, свідомих, компетентних, відданих і незалежних громадян Українсъкої держави; максимальний розвиток творчих здібностей кожного учня в атмосфері доброзичливості, толерантності та співробітництва; нoві підходи до викладання навчальних предметів, застосу-вання ефективних форм та прийомів контролю знань, формування вмінь учитися.
Школа імені Андрея Шептицького (м. Київ).
Любомир Гузар благословив відкриття у вересні 2012 р. у Києві школи ім. Андрея Шептицького. Презентація школи відбулася 30 листопада у приміщенні Патріаршої Курії УГКЦ. У презентації взяли участь Блаженніший Любомир, київський єпископ-помічник владика Йосиф Мілян та члени робочої групи, яка працює над проектом.
Засновником навчального закладу стане благодійний фонд «Освітня фундація ім. Митрополита Андрея Шептицького», який зареєструють найближчим часом. Як підкреслив кардинал Любомир, школа буде першим, але не єдиним проектом Освітньої фундації. В майбутньому, в міру розвитку навчального закладу, коли в школі відкриють також старші класи, учнями школи зможуть стати діти з інших місцевостей центральної, південної та східної України.

Стипендію імені Митрополита Андрея Шептицького заснували в Українському Католицькому Університеті у Львові.
На благодійному аукціоні для заснування навчальної стипендії зібрали понад 60 тисяч гривень. Стипендія надаватиметься найкращим студентам університету.
На честь митрополита Андрея Шептицького названо майдан у м. Івано-Франківськ.
У липні 2004 р. на сесії Львівської міської ради було прийнято рішення про перейменування вулиці Олександра Невського на вулицю Митрополита Андрея, на честь митрополита Андрея Шептицького. У жовтні 2008 р. на стіні будинку № 2 урочисто відкрили пам'ятну дошку на честь митрополита Андрея Шептицького).
Благодійний культурно-мистецький Фонд ім. Митрополита Андрея Шептицького було створено Керівним Центром Патріаршої Курії Української Греко-Католицької Церкви 30 жовтня 1998 р., його завданням є організація та підтримка проектів у галузі культури та мистецтва. До спостережної ради Фонду входять авторитетні в нашому регіоні діячі культури, підприємці, науковці. Адреса: м. Львів, Залізничний район, пл. Святого Юра, буд. 5.
Ординаріат Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ у 2001 р. встановив премію ім. Митрополита Андрея Шептицького. Першою лауреаткою премії ім. Андрея Шептицького стала Надія Кметюк (нар. 1961р.) – поетка, авторка двох поетичних збірок «Божі очі» (1996) та «Ave Маріє» (1998), численних публікацій у пресі, колективних збірниках і антологіях. Мешкає у м. Коломия на на Івано-Франківщині.

Висновки

Андрей Шептицький бачив майбутню Україну незалежною, вільною державою з політичним представництвом в Європі. Пророчо і актуально звучать сьогодні слова митрополита Андрея: «Усі, хто почуваються українцями і хотять працювати для добра України, нехай забудуть про які-небудь партійні роздори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою так дуже знищеного большевиками нашого економічного, просвітного і культурного життя».
Діяльність митрополита Андрея Шептицького значна і багатопланова. Він домагався рівних політичних прав для українців Австро-Угорської імперії, палко підтримував проголошення ЗУНР, відстоював право українського народу на власну державу перед представниками Антанти у 1921 р. Наважувався апелювати до найвищих інстанцій Польщі, а згодом – СРСР, захищаючи права віруючих і священнослужителів. Німецька окупація не виправдала надії Шептицького на створення в Україні принаймні крайового самоврядування, після чого він рішуче рве зв’язки з нею. Мрія про незалежну Українську державу назавжди залишилась для митрополита мрією.
Отже, підкреслюючи значення Митрополита Андрея, як видатної екуменічної постаті всесвітнього масштабу й значення, розуміючи неоціненну роль нашого духовного Пастиря у становленні національної української ідентичності, керуючись засадами історичної справедливості, український народ гідно пошанував особистость Великого Митрополита.