Поширення штундизму на Півдні України в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття.

 Коваль Олексій, 15 р., зош,с. Новосафронівка, Миколаївська обл.

Релігія відіграє величезну роль у житті кожного народу. Особливо гостро постає питання релігійної приналежності у перехідні періоди та в багатоетнічному суспільстві, де відбуваються процеси історичного значення. До таких процесів і належить виникнення та існування штундизму в Україні, на Півдні нашої держави, в межах тодішньої Херсонської губернії.

Євангельсько – баптиський рух в російській та радянській історіографії довгий час сприймався як наслідок німецької пропаганди. Але ця думка не відповідає дійсності. Питання розвитку євангельсько – баптистського руху в Україні знайшло відображення у вітчизняній та закордонній історіографії. Зокрема, цю проблему розглядав російськиий дослідник С.Н. Савинский. Окремим аспектам життя та діяльності євангельськитх християн-баптистів присвячено праці В. Любащенко, А. Караєва, К. Сомова, А. Рождєственського. Узагальнюючих праць з визначеної проблеми не було, тому спроба розглянути це питання є актуальною.
Російсько-український баптизм після англо-американського і німецько-європейського, є, за загальним визнанням, третім різновидом всесвітнього баптизму. Євангельське пробудження у Російській імперії, яке активізувалось з другої половини ХІХ ст., охопило чотири незалежних регіони: південь України (Херсонська, Київська та Єкатеринославська губернії), Таврійська губернію Лівобережної України, Закавказзя і Петербург. Пробудження в кожному з цих регіонів було самостійним, незалежним від інших, хоча і відбувалось практично одночасно, що свідчить (як вважають сучасні адепти баптизму) про його «провіденційну дію», незалежну від соціально-економічних обставин.
Євангельське пробудження в Україні мало свої передумови. До першої передумови слід віднести специфічний етно – соціальний склад населення України у середині ХІХ ст., який виник внаслідок особливостей заселення цього регіону. Другою передумовою євангельського пробудження українців було поширення Святого Письма серед російсько – українського населення. Третя передумова євангельського пробудження пов’язана з реформою 1861р. Четвертою передумовою слід вважати волелюбний дух слов’янського народу. Офіційною релігією в Російській імперії було православ’я, яке у др. пол. ХІХ ст. переживало кризу.
Посилення в 60 – х рр.. ХІХ ст. негативних для офіційної церкви процесів підштовхнуло духовне відомство до пошуку більш ефективних форм взаємодії з місцевим духовенством. І вже в липні 1860 р. за підтримкою єпархіального начальства був створений перший друкований єпархіальний орган «Херсонські єпархіальні відомості». В Херсонських відомостях з’явились статті, які були присвячені історії. За період 1867 – 1873 років в Відомостях з’явилося 10 статей, присвячених діяльності штундизму в Херсонській губернії. За період існування «Херсонських єпархіальних відомостей» опубліковано більш 45 статей присвячених різним аспектам діяльності раціоналістичного сектантства на півдні України в другій половині ХІХ ст., але основна маса публікацій з’явилася на сторінках єпархіальних Відомостей в кінці 80 – х років ХІХ ст.. З появою маніфесту 1905 року цікавість до штундизму поступово зникає і з’являються лише поодинокі розвідки.
Дослідження з історії були досить нерівними за повнотою і рівнем науковості, достовірності, за методологічними підходами, використаними при їх підготовці. Давалась взнаки як загальна історіографічна ситуація в Російській імперії та на півдні України. Статті, які стосувались штундизму південноукраїнського регіону, публікувались у «Вестник Европы», «Церковный вестник», «Миссионерское обозрение», інших виданнях. Науковий рівень публікацій великою мірою залежав від вимогливості редакцій. Основоположними в області дослідження історії українського євангельсько – баптистського руху є роботи єпископа Олексія (Дородніцина) і Арсенія Рождественського.
Цікаво, що спочатку штундисти намагалися не розривати зв'язків з православ'ям, однак зростання підозрілості та занепокоєння серед православного духовенства і те, що це супроводжувалося переслідуваннями штундистів, спонукав останніх шукати самовизначення за межами державної церкви. Головною тенденцією розвитку богословських поглядів українських євангельських протестантів є усвідомлення власної історичної унікальності, методом доведення якої є обґрунтування специфіки відображення ідей європейської Реформації в національній духовній традиції.
Штундисти – різновидність християн, релігійної секти баптистів. Штундисти не являли собою єдину секту, були погано організовані і в кінці 70 – х – початку 80 – х років злилися з баптистами. Штундизм (від німецького Stunde – година) – назва, що застосовувалася царською адміністрацією і православною церквою до сектантських течій, що з'явилися в Росії після реформи 1861 року в результаті діяльності протестантських проповідників в німецьких колоніях. Для українських та російських наймитів вони організовували релігійні бесіди і «біблійні години» («бібельштунден»). Штундизм отримав досить широке поширення серед селян і ремісників. Неоднорідність складу громад призвела до утворення в штундизм різних течій. Прихильниками «південноросійської штунди» були в основному українські селяни. Вони виступали проти експлуатації і великої приватної власності як джерела зла, за справедливий розподіл земних багатств. Світу несправедливості протиставляли бога, від якого чекали здійснення своїх соціальних сподівань. Послідовники «великоруської штунди» іменували себе «істинними християнами», засуджували «глитайство», створювали в громадах каси взаємодопомоги, займалися благодійністю. Штундизм відкидав православну церкву, її ієрархію, таїнства та інше. В кінці 19 століття найбільш радикальні елементи порвали зі штундизм. У ньому стали переважати помірні угруповання, які поступово злилися з баптизмом.
Штундизм в місіонерських цілях зберігав деякі елементи православ'я. В цілому штундистами коректно називати перших звернених у протестантизм росіян і українців (період до 1880 – х рр.), хоча у православному середовищі так довгий час називали всіх російських баптистів. Половинчастість штундизму полягала в тому, що його прихильники припиняли відвідувати православні храми, відмовлялися від шанування Богоматері, святих, хреста та ікон, але не поривали з православ'ям повністю, визнаючи дійсність його таїнств і звертаючись до православного духовенства для хрещення дітей, вінчання та поховання.
З початку 20 ст. термін «штундизм» втратив самостійне значення. Склалися дві основні течії штундизму – біблейські християни (великоруська штунда) та духовні християни (південноросійська штунда), які утворили основу російського баптизму. З кінця 19 ст. штундисти розмежувалися на окремі секти.
Штундисти в Україні й стали предтечею перших баптистських громад, хоча неправильно було б вважати, що перші автоматично перетворилися на других.
Важлива ознака, що відрізняє український штундизм від німецького штундизму і духовного християнства, – тривалий зв’язок з інститутом церкви. Перші нововіри взагалі вважають себе православними, котрим відкрилась справжня істина.
Численні документи засвідчують, що у цей період “відступники”, окрім своїх молитовних зборів, відвідували церкву. Як повідомляв православний наглядач М.Стойков, сектанти с. Основи Одеського повіту у неділю і святкові дні ходять до церкви, сповідуються і причащаються, а у великий піст говіють. За повідомленням православного місіонера І. Кіріакова, у кожній сектантській хаті були ікони, і члени родини, переступаючи поріг, неодмінно хрестилися. Авторитет штундистів, Іван Рябошапка ще у 1868 р. сповідувався місцевому священикові, причащався у церкві; штундисти с. Акмечетки Ананьєвського повіту із своїм лідером Павлом Кондрацьким у 1870 р. виконували всі церковні таїнства, постили. У місцях найбільшого поширення штундизму в 60-х роках – у селах Карлівці, Основі, Любомирці, на хуторі Миколаївському Одеського та Ананьєвського повітів – сектанти постійно звертались до місцевих священиків для здійснення таїнств хрещення, шлюбу, похорону. Це продовжувалося до середини 70-х років. У 1867 р. прихильники Михайла Ратушного з Основи на запитання про свою віру відповіли, що вони ніколи не були відступниками від неї, а збиралися тільки для читання Біблії та співу духовних пісень. Про офіційний розрив з церквою Ратушний оголосив тільки 1871 року. Остаточне відокремлення від церкви херсонських штундистів почалося з 1869, київських – з 1874 року.
На першому, так би мовити, прихованому етапі (30 – 60 – ті роки) український штундизм розвинувся з окремих малочисельних (іноді декілька десятків віруючих) груп чи просто поодиноких проповідників до справжніх течій, що охоплювали села, містечка і навіть губернії.
Внаслідок проповідницької діяльності Онищенка та Михайла Ратушного з цього ж села нововірство поширюється у с. Гнатівці, містечку Ряснопіллі і швидко охоплює майже весь Одеський повіт. Про кількість віруючих у перших штундистських осередках довідуємося лише з 1861 р., коли сектанти починають проводити зібрання відкрито. Так, у 1864 р., під час слідства з приводу цих зібрань в Основі, зафіксовано 32 сектанти; у 1871 р. у Ряснопіллі – 48. Штундистський рух охоплює усі сусідні реґіони. Чисельний осередок виникає ще наприкінці 50-х років на хуторі Миколаївському Ананьєвського повіту, а згодом – у селах Гнатовичах й Скаржинцях, де у 1867 р. проживало вже близько 200 штундистів.
Окрім селян, серед українських штундистів зустрічалося чимало ремісників і міщан, колишніх солдатів і навіть збідніле панство. Наприкінці 60 – х років штундизм мав прихильників у багатьох центральних і східних районах України. Чимало громад зареєстровано у цей час у Катеринославській, Таврійській, Чернігівській, Полтавській губерніях. Та справжніми вогнищами руху стають Херсонщина і Київщина. За реєстром штундистської географії 80-х років, складеним Т. Зіньківським, у Херсонській губернії прихильники руху були в Одеському повіті (у 16 населених пунктах), Херсонському (20), Єлизаветградському (31), Олександрівському (5), Тираспільському (4), Ананьєвському (13).
Прослідкувати географію й статистику українського штундизму (до речі, дуже суперечливу: православна література завжди применшувала дані, протестантська – збільшувала) на другому етапі його еволюції – у 70 – 80 – ті роки – надзвичайно складно. У цей період чимало прихильників руху стали вже баптистами, хоча їх продовжували вважати штундистами. Для більшості дослідників кінця ХІХ ст., коли баптизм в Україні ще не сформувався в окрему протестантську церкву, різниця між штундизмом і баптизмом не була очевидною.
Крім Івана Онищенка і Михайла Ратушного, український штундизм у 70 – 80 роках висунув нових проповідників, мислителів з народу, ватажків харизматичного типу. Це, наприклад, Гарасим Балабан – Вітенко, колишній кріпак із села Чаплинки Таращанського повіту, Олександр Капустян – селянин із с. Гнатівки Одеського повіту, Іван Рябошапка – ремісник, коваль, слюсар, мірошник, потім торговець з с. Любомирки Єлизаветградського повіту, Юхим Цимбал – селянин із с. Карлівки цього ж повіту, Іван Лясоцький – писар с. Косяківки на Київщині. Більшість з них згодом очолила українські баптистські громади. На початку 90 – х років в українському штундизмі залишилася незначна кількість адептів (із згаданих лідерів – тільки Балабан), і рух, по суті, повністю поглинув баптизм. Ориґінальність і самостійність зберегли лише прихильники вчення Кондратія Мальованого та Василя Коваля.
Погляди ранніх штундистів в Україні видаються строкатими й хаотичними. Взагалі, штундистські ідеї вирізнялися особливою простотою та безхитрістю, що робило їх популярними серед широких мас. Окрім цього, нововіри виходили з безперечного авторитету – Біблії, яку витлумачували не буквально, а алегорично. У багатьох сектантських громадах були переписані від руки збірники духовних пісень і віршів, народних переказів, творів українських поетів і письменників. У великій пошані серед штундистського братства були погляди Григорія Сковороди.
Штундисти відмовились від церкви і священиків, релігійної атрибутики і православного культу. Молитовні зібрання проводили у будинках єдиновірців. На зібраннях читали уривки з Біблії (це робив не тільки старший брат, а й віруючі – переважно письменні і добре обізнані з текстами Святого Письма), обговорювали їх стосовно буденних проблем повсякденного життя, співали духовні пісні, молилися. Розрив з церквою та здоровий спосіб життя звільнили штундистів від сплати податків на духовенство й алкогольні напої, що у другій половині ХІХ ст., за деякими даними, становили в Росії понад третину всіх селянських податків. Завдяки працьовитості та поміркованості чимало сектантів стали заможними.
З кінця 70-х та впродовж 80-х років штундистський рух потрапив під вплив баптизму.
Казенний формалізм офіційної церкви не задовольняв новим запитам і глушив їх; нерозвиненість духовенства, а часто і невігластво його не забезпечували відповідей на болючі питання про «правду божої»; негідну поведінку пастирів і ченців, з якими знайомилися прочани, малювали їх фігури «огидними» (вислів одного з штундистів) в очах ревних шукачів у них зразків поведінки і кидали авторитет.
З плином часу з середовища баптистів – штундистів, що приймають протестантське віровчення баптистів, виділилася секція младоштундістов, що відкидають вже обряди і таїнства. У вченні штундистів є і елементи соціально – політичного характеру. Указом 1894 штундизм зарахований до особливо шкідливих сект. В перший час появи секти уряд ставився до неї поблажливо і допускав вільний устрій громадських молитовних зборів.
Поширення штундизму в приходах Херсонської єпархії цікаво розглядати з описів штундизму православними місіонерами в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Наведемо фрагменти із звіту місіонера протоієрея Якова Опойченко, представленого Високопреосвященнійшому архієпископу Никанорові у 1887 році.
У селі Тернувате, Одеського повіту, Ковалівської волості, Трьоххатського приходу, у 1883 – 1884 роках з'явилися були штундисти в особі селянина новодеської волості Григорія Таракуци і приєднавшогося до нього терноватського селянина Василя Моргуна, які відкрито поширювали своє шкідливе вчення, неухильно сварячись над святими іконами і ганьблячи святих угодників божих, про що одеським повітовим поліцейським управлінням учинено було дізнання та передано консисторії від 24 липня 1884 за № 3191. Але в 1886 році штундистів там вже не існувало, внаслідок переселенням першого з них на Кавказ, і за повернення останнього в православ’є. Тернувате стала вільна і захищена від штундистської зарази.
У 20 – х числах квітня 1885 року відвідав місіонер протоієрей Яків Опойченко поселення Троїцьке Єлисаветградського повіту. В ньому було шість сімейств штундистів, в кількості 20 чоловіків і 20 жінок. Бесіда з православними та штундистами йшла безупинно з 3 – х до 8 години вечора. На початку штундисти виступили з гордовитою самовпевненістю і самонадіяністю, але під закінчення зам'ялися і розгубилися, що сприятливо вплинуло на православних, які пішли з церкви у вельми приємному настрої духу. Бесіда велася про священство, про священний переказі і обряди церкви.
В останніх числах січня 1886 року відвідано і поселення Петрівське (воно ж Солониха), де штундистів було, за словами місцевого священника Павла Ємельянова, три сімейства, на чолі яких стояв лжепресвітер Петро Волкожа. Поїздка виявилися марною; ні штундистів, ні православних неможливо було зібрати: одні перебували у відлучках в місті Миколаєві, інші – на добуванні очерету, а багато на припавших на той час весіллях. Міссіонер зауважує, що, взагалі, важко збирати народ по буднях. Звідси заплановано було попрямувати на протилежну сторону річки Бугу в село Костянтинівку (Широка Балка теж), Гур’їського приходу, в якій, говорили, більша частина жителей складалася із штундистів. Село було дуже чимале, і звідти штунда перейшла в Петрівське, але змушений був відмовитися від цієї думки, оскільки лід на Бузі виявився неміцний і переїзд небезпечний.
Провідавши, що в селі Варушино, приходу церкви села Покровки (Малашевичева), в Ананьївському повіті, оселився один штундист на ім'я Адам Гонцаревській, баламутить православних і встиг вже спокусити в штунду одного з православних і підготувати до того й іншого, місіонер поспішив туди в кінці квітня 1886 року. Зібравши в будинку сільського старости бувших в наявності жителів села (близько 30 – ти будинків) і самого штундистами – спокусника, повів бесіду про предмет, який більше всього в той час цікавив всіх і кожного, і який найбільш служить для простаків каменем спотикання, саме про ікони. Спокусник Адам Гонцаревський виявився людиною навіть безграмотною, і тому заперечення його не тільки не представляли нічого скільки – небудь толкового, але й були наївно – смішні до того, що і сам він засоромився і надумав було бігти.
30 квітня 1886 року відправився місіонер в селище Арнаутівку Єлисаветградського повіту, і 1 травня через місцеве сільське правління зібравши в церкву православних і сектантів, вів співбесіду з 7 до 12 години ранку. Із співбесід та з розпитувань протоієрей дізнався, що в Арнаутівці виникла зовсім не молоканска секта, як донесено високопреосвященнішому архієпископу, а суміш сект – скопчеської, хлистівської, духоборчої здається, і штундової, з підрозділом на групи. В скопчеській і хлистівській 21 сімейство, до яких приєдналися ще 4 жінки і 1 чоловік, виділилися з православних родин, в духоборчій 4 сімейства, в штундовій 7 сімейств. Незалежно від того є ще група, що отримала місцеву назву, «збірних братів», до якої увійшли вісім родин. З Арнаутівки місіонер в післеобідній час поспішив в Новогригорівку, де, за його завчасного прохання зібралися і чекали православні і сектанти. У Новогригорівці знайдена така ж суміш тих же сект. За отриманою довідкою у скопчеській секті 16 сімейств, в штундистській одне, а монашествуючих 5 сімейств.
Із Новогригорівки місіонер думав побувати у місті Вознесенську, але дізнавшись, що там у самому разгарі річний ярмарок, змушений був повернтутися додому, відклавши поїздку туди до іншого часу. Тим більше, що наступало недільне богослужіння.
13 травня числа місіонер відправився в Раснополь, де мав ночівлю і просив, кого потрібно було, підготовити сектантів до співбесіди на 16 число, із запрошенням і православних, а на ранок 14 – го поїхав в Основу (Пашкова), з наміром почати бесіду перш з головними штундистським ватажком Михайлом Ратушним. По приїзді туди, сільським старостою Іваном Лобунського запрошені були православні і сектанти в місцеве сільське училище. Ратушний відмовлявся, але староста змусив прийти. Втім марно; на кілька запропонованих питань, він навідріз відповів: «я не бажаю вести з вами бесіди». Після такої категоричної відмови, нічого не залишалося іншого, як проголосити промову особисто, в якій по початку і вказував на крайнє неуцтво Ратушного в релігійному відношенні і на ті упереджені мерзенні мети, за якими він стільки людей збив з пантелику, цим самим думалося викликати його на співбесіду, але на подив Ратушний на все це вперто мовчав, а потім перейшов місіонер до пояснення значення святих ікон, маючи на увазі утвердження у вірі принаймні православних. Помічено проте ж, що і штундисти слухали з увагою, навіть деякі з відкритими ротами. Про наслідки все ж поки нічого не можна сказати певного.
Основи до ночі того ж 14 травня 1886 року попрямував в село Новопокровське (Сахарова). Тут місіонер дізнався, що в самому Новопокровському штундистів є тільки одне сімейство, що складається з 8 чоловіків та 4 жінок, а їх значно розмножилося в селах цього приходу і сусіднього з ним Златоустова Поля, і саме: в Мар'янівці 17 сімейств, у Степанівці 16, в Гуляївці 14, в в Донський Балці 12, в Добрій Надії і Софіївці 10, у Вікторівці 3, в окремих хуторах 7, в Златоустовому Полі 3, всього 82 сімейства, всього 263 чоловіків і 222 жінки.
У Раснополі 16 травня 1886 року розпочалася бесіда в церкві з 8 і тривала до 12 години ранку. Православних зібралося багато, а штундистів невелике число, а й ті намагалися ухилитися, підбурювані до того ж місцевим фельдшером Рутісом, який гласно висловився, нібито я не маю ніякого права викликати і тривожити їх. В несхвальному напрямку Рутіс вже давно помічений був місіонером. Причиною невеликого числа трудящихся штундистів було й те, що урядник Єрмолаєв, запрошуючи ігнатіївських, обійшов чомусь раснопільскіх. Ватажки: Антон Стригун, Іван Траян і Симеон Довгошея виявилися відсутніми. Вони, за квитками, виданими з волосного управління, відправилися по різних місцях, як сказали, з пропагандою. Штундисти, що явилися, так само, як і основські, відмовилися вести із місіонером співбесіду. Тому він обмежився розясненням тих взагалі помилок, в які вони впали, віддавшись під керівництво неблагонадійних людей. Приходили послухати і сторонні особи – місцевий лікар, німці та євреї. Після закінчення місіонер роздавав брошури і до вечора поїхав додому в Ковалівку.
У 20 – х числах травня 1886 року знову був у селі Троїцькому, і в присутності благочинного церков Вознесенського округу отця Іоанна Курлова, провів співбесіду з 9 до 12 години ранку, переважно про ікони. Штундистський вожак Микита Паховий напружував всі свої сили для спростування проти ікон, виставляючи і 44 главу пророка Ісайї, і послання пророка Єремії, і 113 псалом пророка Давида, і промову апостола Павла в Афінському ареопазі, але постійно плутався, ставав у тупик і губився, коли місіонер пропонував йому роз'яснити ним прочитане, і викривав в нерозумінні вказанних місць. Взагалі в усі продовження співбесід Паховий не виявляв нічого скільки – небудь толкового і ділового, крім однієї лише грубої завзятості, хоча, потрібно сказати, цього разу, як він сам, так і його прихильники, м'якше були проти колишнього, і навіть, коли місіонер, після закінчення співбесід, роздавав брошури, Паховий, видно, із задоволенням побажав мати екземпляри. У бесіді брали участь благочинний і священик Додирєв.
В Миколаєві місіонер не знайшов штундистів, навіть за допомогою поліції, їх не було в місті. Перш за все і більше всього місіонера хвилював і спантеличував його Ковалівський прихід. За переїздом сюди із Раснополя, місіонер застав в самій Ковалівці два сімейства штундистів і в суміжному з Ковалівкою хутірці Шостаковому одне, в селі Авдотіївці два, в хуторі Корчинського 9 родин. В Ковалівці штундист Роман Мар’яненко усюди і на вулицях, і в будинках, і на роботах відкрито і сміливо дозволяв собі паплюжити православ’я, і не без успіху; чимало знайшлося було таких людей, які захоплювалися цією пропагандою, сходилися до нього додому, і вже близькі були до впадіння в штунду і закріпленню в ній.
У селі Авдотіївка штунда з'явилася років 10 – 12 тому до 1886 року. Першими пропагандистами з'явилися спершу Ратушний, а потім соціалісти – якийсь Ковалевський і дві дівчини – Ананьєва, а прізвища іншої невідомо, які до того деякий час там і проживали. Згодом вони спіймані були урядом і понесли заслужене покарання – Ковальський повішений, а дівиці заслані на каторжні роботи. Пропаганді чимало сприяли і деякі місцеві умови. За переселенням звідси штундистів в Корчинський хутір тут залишилися на проживанні тільки головний ватажок їх Харитон Буток і Опанас Бондар. Довідавшись, що Буток намагається набрати собі новачків з православних, і вже дві людини стали піддаватися, місіонер поспішив туди і зібравши православних, переконав їх у помилковості і безобразності штундистського вчення. То ж не залишав робити і при всіх майже службах. Буток і Бондар всякий раз ухилялися від співбесіди. Але відрадно, що православні тепер відвернулися від них, і не стали слухати.
В хуторі Корчинського штундисти до того виявилися грубими і зухвалими, що, коли я прибув туди і зібрав їх для співбесід, вони після перших же слів моїх осипали мене образами, так що місцевий урядник Сокуренко, котрого я запросив із собою, примушеним знайшовся вдатися до складання протоколу, і тим кілька поунять їх і піти. Особливо видавався буйством і зухвалістю Симеон Чумаченко. Таким же буяном він показав себе і в 5 – й тиждень великого посту в Ковалівському училище, куди я збирав на співбесіду парафіян і штундистів; навіть штундистами Захарій Горбенко його утримував та усмиряв. Не зупиняючись на тому, він намагається і всюди поносити мене у виразах самих невибачних. Все це змусило мене вести бесіди крім Чумаченка, штундісти кілька пом'якшилися, зробилися говіркішим, і дещо – хто з них, у розмові з православними, висловлювався за православ'я, але стримуються тим же Чумаченка, який так само сильно розхвилювався, коли дізнався про зречення Онищенка від штунди, і настирливо приставав до нього, щоб утримати. Такі характерні дії Чумаченка переконують, що він людина не тільки безнадійний в каятті, але й завжди може служити важким гальмом у справі напоумлення заблукалих, а тому в приклад іншим, і має бути підданий законної відповідальності.
Подальші співбесіди з штундистами припинені, з нагоди наступили літніх польових робіт, надалі до осені.
Зі звітів місіонерів херсонської єпархії ми бачимо, що штунда отримала переважний розвиток не стільки в селищах з православними парафіяльними храмами, скільки в приписних до них селах і хуторах, як наприклад в селищі Маловодяне Олександрійського повіту; в селі Тернувате, Трьоххатського приходу, Одеського повіту; в селі Костянтинівці, Гур’ївського приходу, селі Варушино, Покровської парафії, Ананьївського повіту; селі Основі; в селах Мар'янівці, Степанівці, Гуляївка, Донський Балці, Доброї Надії, Софіївці, Вікторівці та окремих хуторах Новопокровського і Златоустовопольского парафій; в селі Авдотіевке і хуторах Корчінмком і Шостакової Ковалевського приходу та інше.
У звіті за 1900 рік місіонер доповідав, що останнім часом серед штундистів з'являється чимало людей, що поривають зв'язок з колишніми одновірцями і йдуть у своїх релігійних уявленнях дуже далеко в сторону атеїзму. На думку місіонера, це найнебезпечніший для народу елемент у сучасному штундизм.
Найбільший жаль викликало, що подібними атеїстичними ідеями заражалася і штундистська молодь, яка із захопленням накидалася на читання всього, що підпільним шляхом друкувалося і розповсюджувалося ворогами християнства взагалі і православ'я зокрема.
Місіонер Бєлов привів в своєму звіті сумний приклад вищевказаного явища серед штундистів. У селі Анастасіївка місіонерові довелося відвідати будинок штундистів Микити Безобразова. «На цій бесіді, пише г. Белов, особливо вразив нас син Микити, хлопець років 20 – ти, який був зовсім зневірений. Подібні випадки невіри серед штундистів тепер вже не рідкісні; вони являються прямим результатом протестанствуючої думки штундизму, який відкинув авторитет церкви і замість нього поставив особисте свавілля в тлумаченні Святого Письма.
Місіонер аналізує моральне життя штундистів та робить невтішні висновки. Не дивно тому, що і моральне життя штундистів, що хизувалися перш своєю показною святістю, чим далі, тим більше падає; безліч всілякого роду злочинів і випадків порушення моральності в їх громаді наочніше всього говорить про моральне саморозкладення штундизму. З численних прикладів місіонер навів кілька.
У селі Доброї Надії місіонер не був прийнятий штундистом Кравченко в його будинок з нагоди народження його донькою, дівицею, незаконної дитини. У Адріановському приході такий же гріх трапився з штундистською вдовою. Нещодавно, як доносить священик села Ісаєвки, о. Зеленкевич, серед штундистів хутора Світоч (назва хутора дана самим поміщиком, що оселив в ньому штундистів) відбулося величезне побоїще, причиною чому було кровозмішення штундиста Демида Павлуші з рідною сестрою своєї дружини, дівицею Марією Чумак, дочкою ватажка місцевих штундистів. Взагалі випадків незаконного співжиття серед штундистів тепер багато.
У селі Олександрівці, тієї ж парафії, штундисти Карпо і Сергій Щедрові викриті в крадіжці коней та інших крадіжок. У місті Миколаєві дочка померлого від п'янства штундиста Миронова сидить за крадіжку у в'язниці, а зять за крадіжку зі зломом у арештантських ротах.
За повідомленням священика села Комісарівка, сприятливому настрою православних, в сенсі зміцнення їх у вірі православній і відсутності захоплення штундизмом, багато сприяє аморальність місцевих штундистів: так один з них – Іван Ворона заражений пороком пияцтва, часто доводячим його до глибокого цинізму; інший – Григорій Глущенко засуджений у минулому році одеса окружним судом за розбій, а дорослого сина його викрили в крадіжці; О. Черненко пиячить. Взагалі тепер нерідко місіонери спостерігають штундистів і на бесідах у п'яному вигляді. Місіонер сам кілька разів спостерігав це явище, відчуваючи від п'яних своїх співрозмовників – сектантів самі грубі зухвалості й образи.
«Пороки і злочини, говорить місіонер о. Запольський, між сектантами являються всілякі, і в цьому відношенні вони анітрохи не відрізняються від іншого грішного людства. Є між ними п'яниці (Лазар Чорний і на бесіду прийшов п'яним), є розпусники (Гаврющенко обвинувачувався в незаконному зв’язку із циганкою), є між ними і обмани і крадіжки і багато безліч інших вад і недоліків». Все це однак не заважає самообдуренню і лицемірству штундистів вважати себе святими, а всіх православних загиблими грішниками.
Не менш цікаві і матеріалістичні і соціалістичні погляди штундистів. Вони дуже неохоче вступають в бесіди з питань віри, але наші штундисти готові із задоволенням, скільки завгодно говорити з питань про нерівність багатств і станів, про рівний розділ майна, переділ землі і інше. «Багато хто з штундистів, пише місіонер о. Запольський, майже не цікавиться своєю вірою: «Що, говорять вони, ви про закон наш говорите, ви грошей дайте нам, а закон ми й самі знайдемо!» «Що це за церква!, – кричав на публічній бесіді о. Купчевского з штундистами хутора Зеленого, Сасовського приходу, Ваганько. Ось в перші часи була церков, так церков: там все було спільне. А у вас що? Один має тисячу десятин, а інший нічого, обурюється Ваганько, натякаючи на маєток Одеського міського голови пана Зеленого».
Про подібні бажаннях штундистів місіонерам доводиться чути часто. Але бажання сектантів йдуть набагато далі. Під час, наприклад, бесіди місіонера Бєлова в місті Березове колишні штундисти Шабліевській і Діач відкрито заявили, що колишній їх учитель, ватажок місцевої штунди Гаврющенко, переконуючи їх перейти в штундизм, між іншим висловився: «якби всі так увірували, як баптисти, то можна і царя зміняти через кожні три роки, як старосту».
Дивно, що після цього, що обурливі за змістом, анархічні листи поширюються саме в місцевостях найбільш заражених штундою. Місіонер думав, що до подібних, публічно висловлених штундистами, комуністичних принципів і поширенню серед народу шкідливих соціалістичних ідей потрібно дуже прислухатися не одним місіонерам, а й усім, що дорожать спокоєм народу і держави. Вся ця бродяча серед штундистів соціально – комуністична маячня являється тривожною ознакою, що наводить на сумні, неспокійні думки про майбутнє нашого штундизму.
Штундизм, на думку місіонера, здійснював величезну деморалізацію православного населення. Дуже сильної була пропаганда штундизму. В 1899 році спокушено в штунду 38 осіб, а в звітному 1900 році – 117.
Таким чином, ми бачимо, що штундизм виник в Україні на місцевому грунті при великому впливові проповідників з німецьких колоній. Виник штундизм за соціально – економічних проблем українського селянства, від їхньої бідності, малоземелля, відсутності перспектив, величезного невдоволення існуючими порядками. Величезну роль грало, після перекладу Біблії на російську та українську мови, протестантське пробудження українського народу, його велике невдоволення пануючою православною церквою, дорогою обрядністю.