This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Омелян Ковч: історія життя, як приклад світлої жертовності та гуманізму

 Горбачова Катерина, 14 р., зош №1 імені Т.Г.Шевченка,с. Лозуватка, Дніпропетровська обл.

Отець Омелян Ковч був сином і священиком одного народу, загинув на землі другого народу, бо рятував синів і дочок третього...
Любомир ГУЗАР, колишній кардинал УГКЦ

Історія міжнаціональних відносин та історичних подій минулого століття викликає особливе зацікавлення сучасної молоді, бо передають не лише конкретні події Другої Світової війни, а й допомагають «олюднити» історичні та людські драми тих часів. Провівши дослідження одного з драматичних, історичних періодів стало зрозумілим, що в умовах складного морального вибору по -- різному проявлялись людські якості.

Маловідомі публікації та спогади про українського греко католицького священика Омеляна Ковча, який не лише брав участь у Визвольних змаганнях українського народу, але й відстоював гідність українців перед польською владою у непрості тридцяті роки та у короткий період більшовицької окупації 1939-1941 років, порятунок євреїв в часи Другої світової війни, звучить як протест проти свавілля й розправи правлячих режимів над представниками різних національностей і релігійних конфесій на теренах Галичини та Польщі. Донедавна це прізвище українцям нічого не говорило, воно було забуте, знищене фашистським та комуністичним режимами. Всьому світові священик Омелян Ковч став відомим після того, як у 2001 році Папа Римський Іван Павло ІІ під час своєї подорожі в Україну проголосив його блаженним мучеником у Львові.
Спогади, викладені в роботі, допомагають уявити повсякденне життя українців та євреїв, дізнатись більше про нацистське переслідування євреїв, їх масове винищення та порятунок у період Голокосту.
Практичне значення роботи дозволяє осмислити зібраний матеріал для подальшого поглибленого вивчення питань українське - єврейських відносин часів Голокосту та теми українських Праведників. Результати роботи можуть бути використані під час істерико -- краєзнавчій роботі під час вивчення всесвітньої історії та історії України.

Омелян Ковч - священик, суспільно-культурний діяч,
патріот свого народу

Омелян Ковч народився 20 серпня 1884 р. у селі Космач на Косівщині в родині священика Григорія Ковча (1861-1919) та Марії Яскевич-Волфельд (1891-1939). По закінченні Львівської гімназії юний Омелян вступив до римської Колегії святих Сергія і Вакха, де провчився з 1905-го по 1910 рік, прийняв ієрейські свячення з рук єпископа Григорія Хомишина й розпочав свою службу у Підволочиську Тернопільської області, одружившись з донькою буковинського священика Марією-Анною Добрянською. У 1912 році О.Ковч їде до Боснії, де займається душнастирською опікою українських греко-католиків, емігрантів з Галичини в окрузі Прієдор. У 1916 році він знову повертається до України, в Галичину і стає співробітником у Серниках — Горішних на Рогатинщині. На цій посаді перебував до 1919 року. Тоді, як відомо, Галичина була театром воєнних дій - тривала польське -українська війна. Отець Омелян стає одним з капеланів Української галицької армії і разом зі стрільцями Бережанського коша воює аж до кінця існування УГА. «Українські січові стрільці брали участь у багатьох боях проти російських військ. Вони відважно боронили карпатські переходи, здійснювали розвідувальну й охоронну службу. Українські січові стрільці, усвідомивши, що вони борються за визволення України, стали зародком національної армії, були першими окремими українськими частинами на бойових полях Східної Свропи після Полтави 1709 р., а їх військові звитяги мали велике значення для відновлення військових традицій, зростання українського патріотизму». Солдати запам'ятали його як дуже відважного капелана, що безстрашно йшов на фронтову лінію, а військове командування неодноразово попереджало священика про велику небезпеку у своїй діяльності, але Ковч пояснював: «Я маю досвід війни і знаю, що вояк на лінії фронту почуває себе краще, коли бачить там лікаря та духівника» , «я свячений, а свяченого куля не бере!». Коли УГА в липні 1919року після краху т.зв. чортківської офензиви, була змушена відступити за Збруч, її частини об єдналися з Дієвою Армією УНР, щоб спільно рушити проти більшовиків, тоді, під час одного з боїв із більшовицькими військами капелан Ковч потрапив до радянського полону. „ Поїзд став серед поля, щоб прочистити вагони від померлих і надати пораненим води. Звернувшись до вартового, аби той дозволив напитися води і подихати свіжим повітрям, я опинився зовні біля вагону, а коли поїзд мав рушити, вартовий закрив переді мною двері вагону, тим самим врятував мені життя. Але далеко втекти не вдалося — того самого дня мене схопив інший червоний відділ і долучив до групи бранців, яких готували до розстрілу. Усіх відвели до лісу і змусили копати себі могили. У передостанню мить, коли полоненим наказали повернутися до розстрільної команди спинами, я вголос прочитав молитву і дав сигнал до втечі. Усі, приречені до розстрілу, кинулися навтьоки". Згодом О.Ковч знову потрапив до полону, але вже до польського. Антисанітарні умови приміщень, де утримували полонених, голод та холод призвели до захворювання на тиф, а після довготривалої хвороби та одуження священник повертається на Галичину до селища Перемишляни, де у 1922 році його призначають парохом храму св. Миколая греко-католицької громади. На той час Перемишляни були містечком трьох національностей -української, польської, єврейської. Отець Ковч доклав чималих зусиль, аби допомогти українцям самоідентифікуватися: він залучив кошти на відбудову храму, за його ініціативою споруджені читальня «Просвіти» і кооператив у селі Коросні. Завдяки його активній діяльності у Перемишлянах швидко розвивалось релігійне та культурне життя української громади: під його патронатом були створені гуртки, хори, студентські організації. Двадцять років служив О.Ковч вірою і правдою своим прихожанам. З великою любов'ю опікувався він бідними, підтримував безхатченків та дітей - сиріт, батьки яких загинули під час Першої світової війни, хоча й сам мав шестеро своїх дітей. "Над тією хатою, де жила сім'я Ковчів, наче янголи кружляли. Насправді цей дім був винятковим і завжди відкритий для усіх потребуючих допомоги. Члени родини Ковчів настільки присвячували себе прихожанам, що іноді, здавалося, занедбували свої власні потреби". „У той складний час отець Омелян купив будинок, надзвичайно маленький, який складався з кухні та однієї кімнати. На горі була ще одна кімнатка, господарі називали її каплицею, а сестри щодня здійснювали там не лише молитовні обряди, а й готували їжу для усіх стражденних та голодних парафіян, надаючи їм духовну і відживлюючу опіку». Але чим більше вдавалося зробити о. Ковчу на релігійному та національному рівні, тим більше претензій мала польська влада до нього. У домі священника часто відбувалися поліцейські ревізії (упродовж 1925 - 1934 рр. було проведено майже 40 обшуків), на нього накладали короткотривалі арешти та стягували грошові штрафи. Часто парафіяни не розуміли свого пароха. Вважаючи, що настав час помститися за кривди польського окупаційного режиму, вони робили спроби відібрати майно у поляків, проте о. Ковч засуджував подібні дії, які завжди заохочувала радянська влада. Довівши свою християнську позицію, о.Ковч засуджував своїх парафіян за прикрий випадок — грабунок польських родин: «Невже ж впродовж 20 років я вас так виховував?! Ви задивились на тих босяків, що тепер прийшли до нас. Мені соромно за вас перед Господом Богом. Коли у вас є хоч трішки патріотизму й совісті, то я прошу ще сьогодні повернути все тим людям, від яких ви забрали». Того ж дня місцеві жителі віддали полякам все їхнє майно. Після цього польська делегація попросила вибачення у священика за прикрощі, яких він та його громада зазнали від польської влади.
Набагато важче стало 1939 року, коли Галичину окупували радянські війська, а згодом - 1941 року - німці. Але у тих екстремальних умовах отець Омелян незмінне залишився собою. Він відважно й відкрито відстоював права людей, боронив своїх сусідів, наскільки це було можливо й потрібно, намагався залагоджувати усілякі найважчі проблеми, яких було немало під час двох окупацій. Як наслідок діяльності Перемишлянського душпастиря, о. Ковча було заарештовано „У ту мить, коли снкаведисти прийшли забирати родину Ковчів, почався обстріл німецькою авіацією, і всім у цьому хаосі пощастило втекти. Відомий факт, що НКВС навіть пообіцяв винагороду в п'ять тисяч карбованців за інформацію про місце, де переховується о. Ковч та його доньки. Після втечі за кілька днів до села вступили німці, на котрих селяни покладали надії, що це буде «ліпший режим». І, як наслідок, після відступу радянські війська залиишили у Перемишлянах повно трупів розстріляних мешканців, ледь присипаних землею".

Жертовний подвиг. Спогади на відстані часу

На той час Перемишляни були місцем проживання громадян трьох національностей — української, польської та єврейської. Особливої гостроти після приходу німців та окупації набрала проблема євреїв, яких у Перемишлянах було чимало.
За вказівкою окупаційної влади в районі були організовані колаборантські установи, на пропозицію стати повітовим старостою о. Ковч погодився, але закликав поселян уникати служби в німецькій поліції і не брати участі в каральних акціях. Позиція отця Омеляна була не довподоби гестапівцям, адже у своїх проповідях священик відкрито засуджував злодіяння нацистів, вимагаючи від українців берегти людську гідність Він закликав селян не співпрацювати з повою владою та не брати участі в антиєврейських акціях, всупереч нацистським постановам, знаючи що за допомогу євреям нацисти карали смертю. Виявом особистої мужності О.Ковча було укривання євреїв, особливо дітей. Урятувати їх від неминучої загибелі допомагали сфальшовані свідоцтва про хрещення, що присипляли пильність нацистів та поліцаїв. Хоч хрещення євреїв було небезпечним, усе ж о. Ковч свідомо й відкрито їх хрестив. До о. Ковча звернулося за різними даними від 600 до 2000 євреїв. Бажання євреїв прийняти таїнство Хрещення було не тільки виявом інстинкту самозбереження. ІІолітика тодішньої влади не передбачала, що хрещення може звільнити представників єврейської громади від ув'язнення чи смерті. Отець Омелян знав, що шансів на порятунок або немає, або вони є мінімальними. Бажання хреститися не могло також бути виявом розпачу. Євреї справді вбачали у блаженному Омелянові близьку людину. Ще до приходу фашистської влади він мав великий авторитет у єврейської громади, яка становила більшість населення Перемишлян, хоча багато було серед євреїв таких, які йшли на хрещення без релігійних переконань, лише в надії на порятунок.
Священик навіть написав листа Гітлеру, із проханням зупинити злочини. Увесь цей час о.Ковч охрещу вав євреїв, від яких у його хаті «двері не закривались». У той час побутувало переконання, що посвідка про хрещення зможе врятувати від відправки у концтабір. Частина священиків відмовляли отця Омеляна проводити обряди колективного хрещення й радили хрестити лише тих юдеїв, котрі прагнули цього з власного переконання, а не в пошуках порятунку. У цих справах отець Омелян навіть радився з митрополитом Андрієм Шептицьким, котрий й сам надавав допомогу переслідуваним євреям, і по поверненні відверто сказав слабодухим батюшкам: «Ви всі знаєте свої обов'язки і повинності, отже, чого ви мене питаєте? Хай кожний робить по своїй совісті, а якщо йдеться про мене, я не можу хитрувати: я виконував і буду виконувати свої священичі обов'язки». Священники, які знали Ковча, остерігали його, радили публічно і громадою не хрестити. Навіть син о. Омеляна просив батька, аби той утримався від хрещення євреїв. «Я кажу татові, - чого ті жиди ще приходять, чей же бачать, що хрещені, що не хрещені - німці не беруть того до уваги, а вбивають усіх їх поголовно, мало того, що виловлюють давніше хрещених, аж до четвертого і п'ятого покоління жидівського походження, а тата їхні схрещення наражають на прикрощі з боку німецької поліції».
Незабаром отцю Омеляну довелося відчути на собі всю лють Гітлера. Ризикуючи своїм життям, Омелян Ковч переховував євреїв від каральної поліції, а вже після колективного схрещення отцем Ковчем кількох груп євреїв до справи втрутилась поліція. Ковча одразу не арештували - священик мав кілька днів на роздуми, аби втекти з села, але обрав для себе найжахливішу страдницьку дорогу у небуття.
«Мій батько часто бував в Унівському монастирі (від нашого села Вижняни на Львівщині він знаходився за 7 км). Ми разом всією сім'єю їздили туди на відпусти, Служби Божі. Отець Ковч бував постійно в монастирській церкві, де ми й познайомились. У нашому селі діяла дочірня церква, в якій декілька разів правив отець Омелян Ковч. Власне отець Омелян Ковч в 1942 р. разом з батьком привезли на наш хутір двох жидівських дітей (Розу і Валерія), яких ми переховували до липня 1944 року. Нажаль, зв'язки з ними з різних причин втрачено, але я добре пам'ятаю, як у 1943 році в нашому селі дев'ять молодих хлопців -- членів ОУН -- були заарештовані і закриті в церкві св. Юрія. Яку треба було мати сміливість моєму батькові і отцю Ковчу, щоб вночі відкрити церкву і випустити хлопців і кількох євреїв! Однак староста села, якого притисли на допиті, виказав о. Ковча і його разом з моїм батьком було заарештовано, їх чекала смерть. Але митрополит Андрей Шептицький викупив їх у німців ...»
30 грудня 1942 року священика заарештувало гестапо й запроторило до львівської в'язниці на вулиці Лонцького у Львові. У гестапівській катівні від отця Омеляна вимагали визнання вини і припинення подальшого хрещення євреїв, а також відмови від протестів засудження дій нацистської влади. Натомість священик навідріз відмовився йти на компроміс зі злом й заявив, що й надалі робитиме усе, що вимагає від нього церковний сан. Родина та знайомі не раз намагались звільнити його із в'язниці, але їх зусилля виявились марними. Навіть в умовах в язниці о. Ковч відправляв літургію та сповідав ув'язнених. Місяці тюрми не зламали й не «виправили» його. До порятунку о.Ковча долучився особисто митрополит Андрей Шептицький, але його клопотання про порятунок о. Омеляна були безуспішними. Після відмови підписати зобов'язання про відмову допомагати іншим о. Ковча в серпні 1943 р. перевезли до концтабору «Майданек» на околиці міста Любліна, де він отримав №2399.

В'язень № 2399 концтабору Майданек

Польський концтабір Майданек на околицях Любліну - це місце, де у 1941-44 роках вчинялися найстрашніші злочини проти людства. « А починався концентраційний табір із "великого плану": у середині 1941 року Адольф Гітлер доручив Генриху Гіммлеру встановити поліційний нагляд над захопленими Німеччиною східними територіями, аби закріпити позиції СС. Центром мав стати Люблін. Грандіозні плани побудови "нового міста" втілювати у життя повинні були в'язні трудових таборів. У першому наказі йшлося про табір, розрахований на 25-50 тисяч осіб. Згодом -- на 125, 150 тисяч. Розбудували Майданек на 277 гектарах землі, розмістили бараки (для чоловіків і жінок), майстерні, склади, адміністративні приміщення... Це був другий за розмірами концтабір в Європі. Першість за площею тримав інший табір смерті Третього рейху -- Освенцім. Від 1941-го до 1944 року через Майданек перейшло 150 тисяч в'язнів. Його жертвами стали 78 тисяч людей. Найбільше потерпіло євреїв (понад 60 тисяч). Далі - поляки і громадяни Радянського Союзу (з них -- чимало українців). Спершу в'язні гинули через нелюдські умови існуваня, праці та хвороби. Згодом почалися розправи у газових камерах та масові розстріли...». У важких умовах концентраційного табору священник Омелян Ковч не забував про своє покликання. Опинившись у Майданеку, він виконував повинності нарівні з іншими полоненими, а ввечері нерідко давав розраду в молитві до Бога всім в язням , незважаючи на релігійну приналежність і національність: полякам, євреям, українцям, росіянам, естонцям, литовцям. О. Ковч не приховував свого священства, хоча адміністрація концтабору завжди негативно ставилася до духовних осіб. Священник підпільно відправляв Святу Літургію, сповідав в'язнів, благословляв свяченою водою останки в'язнів, які мали спалювати у крематорії. За короткий час Омелян Ковч здобув собі велику пошану й авторитет. Перебування у концентраційному таборі він вважав місіонерством. Тут о. Омелян ніс зневіреним віру, надію, любов, ділився просфорою, сповідав, причащав, хрестив. Як духовна особа, він служив усім людям, незалежно від їхнього походження та конфесійної приналежності. В цих трагічних обставинах він зумів зберегти людяність і свою священицьку гідність. Отця Ковча всі любили - українці, поляки, євреї. „Отець Омелян не дбав про себе особисто, а робив добро усім, хто до нього звертався". В Майданеку повторюється ситуація, подібна до драматичних подій у львівській в'язниці. О.Ковча намагалися звільнити вів у в язнення, та він попросив цього не робити. Отець Омелян Ковч був єдиним священиком, котрий відправляв Богослужіння в Майданеку: сповідав та причащав - крихточками чорного хліба. Пишучи таємну вісточку своїм близьким, він знав, Ідо ніколи їх вже не побачить.
У лютому 1944 р. отець Омелян попав до табірного шпиталю і там помер, а його тіло було спалено в крематорії 25 березня 1944 р. В одному з листів до близьких він написав: "Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов... Нехай Господь помилує їх". Отець Омелян Ковч до останнього у Майданеку залишався відданим і вірним душпастирем. Попри жорстоку розправу з тілом, його дух лишився незламним. В 1970~х роках XX ст., коли родина о. Омеляна Ковча хотіла щось довідатися про його перебування в концтаборі, в бюро Музею-пам'ятника мучеництва "Майданека" отримала коротку відповідь, що там не було ніяких українців, ані священиків.
Омелян Ковч - греко-католицький священик, але, в першу чергу, Людина, яка служить взірцем для усіх поколінь. Він був патріотом та відданим служінню Богові, а його віра залишалась незламною навіть у найскладніших життєвих ситуаціях.
Вшановуючи пам'ять греко—католицького священика Омеляна Ковча, який урятував сотні життів ціною власного, у Перемишлянах на центральній площі Блаженному Священомученику Омеляну Ковчу відкрили пам'ятник. Проект 2,5-метрового бронзового монументу виготовив скульптор Володимир Одрехівський: отець Омелян Ковч босоніж стоїть на гранітній плиті, яка символізує землю, зокрема концтабору «Майданека» з хрестом в руці. Для проектованого пам'ятника використано п'єдестал з гранітнихне шліфованих брил. Верхня брила у вигляді дуги зі словами отця Омеляна: «... Тут я бачу Бога - знову Бога, який однаковий для всіх...». В райцентрі Перемишляни є вулиця, названа іменем О.Ковча, а на будинку, де він жив та збудованій новій церкві, встановлені меморіальні дошки. В селі Вижняни при вході в церкву золотими буквами написано: «Тут проводив служби Божі за всякі потреби священномученик Блаженний отець Омелян Ковч».
Про Священомученика не забувають не тільки на рідній Перемишлянщині. В Унівському монастирі покровителю душпастирів УГКЦ Омеляну Ковчу в галереї будівничих монастиря є його портрет і опис праці. Так, у Польщі про отця О.Ковча зняли фільм, а народні майстри малюють ікони з його зображенням. У Любліні (Польща) досі бережуть пам'ять про цю людину, а жителі міста вирішили назвати його ім'ям одну із вулиць -кільце блаженного отця Омеляна Ковча на перехресті вулиць Армії Крайової та Івана Павла ІІ. 9 вересня 1999 р. Єврейська рада України присвоїла йому звання «Праведник України» (посмертно). На місці колишнього концтабору Майданек у Меморіальному музеї (м. Люблін, Польща) 25 березня 2009 р. відбулися урочистості з нагоди 65-х роковин мученицької смерті Блаженного о. Омеляна Ковча. Урочистості розпочалися з екуменічної молитви за усіх загиблих у Майданеку. На закінчення молитви відбулося урочисте передання землі з Майданека представникам п'ятнадцяти єпархій та екзархатів УГКЦ. Ключовим моментом урочистостей стало відкриття обеліска з пам'ятною табличкою із закарбованим на ній посланням, почерпнутим із таємних листів блаженного о. Омеляна Ковча до рідних. Обеліск із табличкою спільно відкрили віце-прем'єр-міністр України Іван Васюник та віце-міністр культури і національної спадщини Польщі Пьотр Жуховскі. Не всім навіть в Україні відомо, що батько І. Васюника - Василь Григорович - онук Софії Васюник (у дівоцтві Ковч), рідної сестри Григорія Ковча батька священика Омеляна Ковча: «Він був українцем, але вмів розуміти й любити всіх інших». Там же, у Майданеку, під час відкриття нам ятного обеліску на честь отця Омеляна Ковча, тодішній президент Польщі Лех Качинський написав лист учасникам церемонії, у якому відмітив, що «...почитання пам'яті отця Ковча говорить про перемогу добра над злом, любові над ненавистю. Особливим є те, що сьогодні під час загальної молитви представники багатьох народів світу віддають шану та повагу цій особистості» 27 квітня 2009 з Майданека до Одеси був доставлений прах, що залишився від безліч спалених нацистами людей. Через те, що неможливо було знайти справжні мощі блаженного Омеляна Ковча, керівництво Української греко — католицької церкви ухвалило рішення вважати цей прах блаженного мученика мощами.
Отець Омелян проголошений покровителем пастирів Української Греко-Католицької Церкви. Нині існує премія імені Омеляна Ковча, а Єврейська Рада України присвоїла йому звання «Праведник України». А 2009 року його визнано покровителем усіх священиків УГКЦ.
Отцю Омеляну Ковчу присвячено документальний фільм «Парох Майданека».
Дане дослідження допомагає зрозуміти героїзм українців, котрі, ризикуючи життям своїм і своїх родин, рятували євреїв від геноциду, їх гуманний, жертовний мотив був визначальним, бо саме вони творили подвиг не для слави, а в ім я життя, життя конкретних людей - євреїв, які фактично опинились у конвеєрі смерті. Саме порятунок євреїв в часи Катастрофи у кожному окремому випадку вимагав великої мужності й відваги, бо розцінювався нацистами як виклик всій ідеології й політиці, навіть за відсутності будь - яких інших форм спротиву або непослуху.
Священник отець Ковч не був єдиним, хто рятував євреїв від смерті, проте він був серед нечисленних сміливців, що відважилися реально протистояти нацистським планам щодо масового знищення єврейського населення. Його висока порядність і моральні якості дозволили кинути виклик двом злочинним ідеологіям: нацизму й комунізму, які знищували й руйнували людське існування й життя. Зробивши «правильний» вибір, коли результатом стала загибель власного життя, отець Омелян Ковч її часи Катастрофи рятував євреїв від геноциду і загинувши у концтаборі Майданек, назавжди пішов у небуття.
Сьогодні незалежна, демократиична Україна засуджує антисемітизм і будь - які спроби спровокувати ворожнечу між євреями та українцями, людьми інших національностей. Ми завжди повинні пам'ятати про історичний урок Голокосту, який може повторитися у майбутньому, якщо будемо нехтувати пам'яттю про одну з глобальних Катастроф людства XX століття.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123