Не шукайте філософії там, де її нема. Відчувай серцем. (Робота, натхненна променем добра Ю. Єненка)

 Дудукалова Юлія, 20 р., Луганський національний університет ім. Т. Шевченка, м Старобільськ, Луганська обл.

Людина нібито не літає...
А крила має.
А крила має!
Л. Костенко

Цінувати час, слова і людей. Не тому, що хтось сказав, а тому, що ні час, ні слова, ні людину не повернути. Цінувати життя, можливості і шляхи, зміни і знаки, ранки, хорошу музику, смачну каву, миттєвості, цікаві картини і, навіть, за настроєм, дощ.

Дай Боже, навчитися цього вчасно. Залишити маленький, але безмежно палкий, зігріваючий слід у душах багатьох людей. Він зміг це. Ю. О. Єненко – письменник від Бога, лікар з великої літери, відомий громадський діяч, безмежно світла людина Луганщини. Такі люди, як Ю. Єненко, мають жити вічно, несучи світло надії та віри.
Єненко Юрій Олексійович – корінний луганчанин, народився 4 березня 1939 року у Кам’яному Броді. У 1964 році закінчив Луганський медичний інститут і з того часу працював в Луганському онкодиспансері, більше 20 років – головним лікарем цього закладу. Ю. Єненко говорив: «По-перше, я лікар, по-друге, я-лікар і по-третє, я-лікар». І. Дзюба, говорив про те, що Ю. Єненко був із тих лікарів, які лікують не саме тіло, а й душу, бо без душі, духу, духовності немає особистості, немає народу, немає суспільств.
Пам’ять людська… Ти могла б знищити нас, коли б не мала рятівної здатності. Багато малих і великих подій заховала ти назавжди в своїх архівах. Та є сторінки історії, є такі дати, що ніколи не припадуть пилом забуття, бо перейняті вони болем не одного покоління. Наше життя постійно рухається вперед, і неможливо перегорнути сторінки історії. Дочка Ю. Єненка, на одному з заходів, присвячених пам’яті батька, говорить: «Ю. А. Ененко, врач по профессии, в полной мере отражает эту прекрасную традицию отечественной интеллигенции, которая не имея специальной филологической подготовки, по велению сердца систематически работает в литературно-критической области, добиваясь надлежащей компетентности, не уступает специальным научным исследованиям. Неординарность автора, его глубокая заинтересованность к родному языку и литературе, стремление быть активным в обогащении духовности, заслуживает уважения к его работе, исполненной за сферой служебных обязанностей, за счёт часов, дней, недель своего личного времени, никем и ничем некомпенсированного. Всё это заслуживает уважение и благодарность тех, кому этот дар души и сердца адресован».
Доля зіткнула мене з родиною Єненко. Вивчаючи творчість Юрія Олексійовича, я, натхненна генієм в царині доброти, все далі і далі заглиблювалася в осягнення людського життя. Мене надихала ця світла постать. Одного разу я познайомилась з донькою цього генія – Оленою Юріївною, яка була організатором читацької конференції, присвяченої пам’яті її батька.
Далі доля зводила нас ближче, я чула з її уст чудові слова про батька, і одного разу я почула фразу, яка мене надихнула до написання даної роботи: «Люби своего ребенка любым… Люби человека любым. Ведь человек от Бога – говорил папа».

Люби своего ребенка любым: неталантливым, неудачливым, взрослым. Общаясь с ним, радуйся, что ребенок – это праздник, который пока с тобой.
П. Коулмен

Все, що з нами відбувається, трапляється саме тоді, коли воно має відбутися. Сонце завжди сідає в той час, коли повинно сісти, комети сходять з орбіт саме в той момент, коли вони повинні зійти, і саме в призначений момент, у свіжий травневий вечір чиєсь маленьке сердечко зупиняє свій такт…
Коли речі, на зразок розтоптаної солодкої вати, розлитого ранкового чаю або отриманого невчасно листа, стають піщинками на дні океану людського життя, коли замість запланованого сімейного уікенду отримуєш гул сирен у вухах, чий дзвін з тремтінням згадуєш через багато років, а доктори в білих халатах блідими плямами снують туди-сюди, безрезультатно намагаючись вдихнути життя в маленьке дитяче тільце. Можливо саме в цю хвилину повинен був звучати дитячий сміх, схожий на дзвін дощових крапель, і маленька дівчинка повинна була б насолоджуватися околицями свого міста з чортового колеса, і махати руками двом маленьким фігуркам, мамі і татові. Але ці маленькі фігурки будуть сидіти посеред метушні, в колючому пледі, наданим грубими медсестрами, і, не розуміючи того, що їх донечка більше ніколи не подивиться на них, своїм лагідним поглядом вони підтверджуватимуть цей факт.

Я плекаю в собі рани, мов квіти в лісі, де ніхто не ходить. Кожна рана досконала, укладена в крихітну непомітну чашечку пелюсток, посилює біль.
Роберт Кріль

Поки хтось доїдає свій сніданок, 30 хвилин забирають з собою 350 дитячих життів. Всі кудись поспішають, зупиняючись тільки тоді, коли сама біда покладе їх на лопатки. І ось ця сама сім’я, яка «зранку» була самою звичайною зі своїми порядками та традиціями, увечері розвалиться, як Вавилон, а хтось доїдає свою вечерю. Адже саме сьогодні їх дівчинка стане однією з 350. Потім, навіть через пару десятків років, батьки цієї дівчинки обов’язково будуть обходити стороною парки атракціонів, ніколи не пити холодні лимонади, а ще вони стануть боятися жити. Кожен раз, натикаючись на сліди захованих цукерок або запнутих штор вдома, сирени будуть верещати в голові свою гидку серенаду.
Ми не можемо втекти від своїх бід, від своїх нещасть. Ніхто не винен в тому, що Титанік наткнувся на айсберг, потяги сходять з шляхів, а маленька ніжна дитина помирає від страшної хвороби.
Коли людина втрачає справжній сенс свого життя, вона починає ставити собі нові помилкові цілі, щоб не сприймати дійсність після того, що сталося. Це може бути робота зранку до вечора, непотрібні безглузді справи, які придумуються тільки для того, щоб навіть думками не повертатися до подій. І ми самі заганяємо себе в замкнене коло, ніби захищаючи своє життя від спогадів, це подібно сукупності молекул, які знищують нас зсередини. В такі моменти кожному з нас необхідна людина, здатна підтримати, інакше ця сама порожнеча назавжди заполонить душу і ніколи більше її не залишить. Щоранку тисячі сімей, що зіткнулися з подібною бідою, готуючи сніданок, намагаються не порушувати важку тишу один одного. Людина – це не просто руки, ноги, голова, адже кожна людина це щось вище за фізичне. Людина – це вчинки, це те, що є всередини. Прикладом можуть буди слова засновниці американського хоспісного руху Елизабєт Кюблер-Росс: «Люди схожі на шибки. Вони виблискують і сяють, коли світить сонце, але, коли настає темрява, їх справжня краса відкривається лише завдяки світлу, що йде зсередини». Потрібно бути добрим не для людей, а для Бога, тобто не вимагаючи нічого взамін. Як зазначав учитель Беіса Дуно: «Людина – добро, тому що добрий Бог, який живе у ній».
В Україні за рік приблизно 1500 дітей хворіють різними хворобами, різними різновидами онкологіі. Хоспісна допомога потрібна тисячам хворим. Десятки тисяч дітей нашої країни потребують її. Можна сказати, що є у кого навчатися допомагати. Благочинність повинна знайтися, було б бажання і підтримка влади.
Переймаючись цією проблемою, знаходячи логіку, щоб поясненними необхідності хоспісної допомоги, показуючи реальну проблему окремої родини, мої думки були зосереджені й поглиблені в цю історію. І одного разу мені наснився сон, де я бачила цю саму дівчинку, про яку розповідала. Але вона була вже не маленька, судячи за її виглядом і правильно побудованими фразами, їй було років 30. У вас з’явиться питання, а як ти її впізнала? Вона розповіла мені про себе, я пам’ятаю її фразу: «Добрий день, вибачте мені, що я погано розмовляю, просто раніше я дуже хворіла, але вже все добре». Ми довго розмовляли, вона розповідала мені про свій дім, але я так і не могла зрозуміти, де він і як туди доїхати. А потім вона розповіла про своїх батьків, сказала, що дуже сумує і хотіла б побачити їх. Жінка з дитячими очима попросила мене лише про одне, щоб я передала лист батькам. Я погодилась. Блискучі очі лише попрощалися зі мною, і вона пішла. А я залишилася сама – з роздумами і листом у руках.
Сон ще тривав, я чітко розуміла, що це не реальне життя, це є фантазією, але я знала, що єдина моя мета – розшукати батьків тієї дівчини тут, у фантазії. Мить – і дві людини переді мною. Люди років 50 – 55. Я запитала у них, чи є вони батьками тієї дівчинки. Відповіді не почула, але за схвильованим поглядом я зрозуміла, що не помиляюся. Я протягла листа, на зустріч моїй руці спрямував батько. «Від кого?» – запитав він. «Від неї» – відповіла я. Хвилюючись, батько розірвав конверт, почав читати.
Лист: «Мої любі мамо і тато, двадцять п’ять років пройшло з того моменту, як ми з вами попрощалися, я дуже сумую. Мамо, я досі пам’ятаю твої руки, такі лагідні й теплі. Пробачте мені, що я так довго не писала листів. Я пам’ятаю, як у той день, ти, мій любий тато, плакав у подушку, як мала дитина, безпомічний у своєму горі. Ти не відчував моєї присутності, але я була поряд. Зібравши всю свою волю в долоню, я ніжно гладила тебе по волоссю, а ти закрив вікно, подумавши, що це вітер. Мої рідні, я хочу, щоб ви знали, тепер для вас є янгол, який вас охороняє. Тепер вже я піклуюся про вас, для того, щоб піклуватися, я повинна жити після смерті. Зараз ми далеко один від одного лише фізично, але душа моя живе у ваших душах. Саме зараз, долаючи перешкоди часу, я, як раніше цілую вас. Знаєте, я навчилась посміхатися, можливо, раніше це здавалося мені нонсенсом, але я змогла. Дуже хочу побачити посмішку на ваших обличчях, оскільки я дивлюсь на вас. Я хочу, щоб ви посміхалися просто так, коли бачите квіти чи сонце. Так, саме в цей момент, посміхніться. Більше я нічого не буду говорити, але тепер я пізнала любов, велику любов, а ніжність – безмежну. Дуже хочу попросити вас про дещо. Можна? З цього часу відчуйте свою значущість у світі, своє покликання. Я, як ваш янгол, даю вам завдання допомагати людям, які потребують допомоги, не будьте байдужими до життя іншого. Цілую. Дуже люблю».

Не пройди, коли комусь болить,
Ми усі щось губимо з роками
І під Богом ходим кожну мить.
Господь нас за руку світом водить,
Часто притискає до грудей,
Але милосердя нам приходить
Лиш від Богом посланих людей.

«Будь-яка складність – це іспит, який потрібно витримати» – Беінса Дуно. Коли в твоєму житті з’явиться страждання, скажи: «Страждання прийшло для того, щоб я виправив якусь помилку». Деяким людям властиво вчитися на своїх помилках. Людина не помічає проблем іншого, аж доки біда не покладе самого на лопатки. У природі існує такий дуже мудрий закон: «Доки не плачеш, не можеш рости». В нашому сучасному світі цей закон активно діє. Люди, а навіщо ж плакати? Життя – це дуже цінна річ, кожен з нас приходить зі своїм покликанням, але обов’язок кожного – допомагати слабшому за себе. І тоді, коли всі люди стануть щасливими, тоді і ми будемо щасливими. А якщо лише одна людина на землі не буде щасливою, тоді ніхто повністю не зможе пізнати щастя. Сучасні люди намагаються бути щасливими, не розуміючи цілісного поняття щастя. Щоб бути щасливим, людина повинна навчитися «пити з чистого озера».
Що я маю на увазі? Коли краплинка цього «чистого озера» потрапить у серце людини – світ стане іншим: буде більш досконалим, все, що нас оточує, приноситиме радість відкриття. Здійснення добра – це сіяння на полі. Ти посій, а потім жатимеш. Діставши з комори пшеницю, кинь її на поле; це не втрата, вона народить і знову наповнить твою комору.
Бог не залишає без благословення жодного навіть найменшого добра. Потрібно запам’ятати одну просту істину: коли ти щиро кохаєш людей, коли ти не байдужий до хворих, коли ті поділишся окрайцем хліба з бідним, ти побачиш світ зовсім в іншому світлі. Без любові до людей пізнати світ неможливо. Полюби людину щиро, і ти побачиш, що в її душі, серці та думках криється дещо велике. Дещо, що відкриє для тебе дорогу до щастя.
Занадто часто життя веде нас хибним шляхом, і ми забуваємо про духовні джерела. Ось чому необхідно час від часу зупинитися, проаналізувати, в якому напрямку ви йдете, які дії ви робите, і зробити вибір, щоб зберегти тільки найважливіше. Саме завдяки постаті Ю. Єненка ми маємо можливість відкрити для себе нові межі пізнання морально-естетичних питань і концепції формування нашого життя. Ю. Єненко дає зрозуміти, що милосердя й доброта – як два крила, на яких тримається людство. Задумаймось, чи завжди ми підтримуємо дітей, обділених материнською і батьківською ласкою, чи не вирветься інколи у нас слово, яке здатне сильніше від кулі завдати болю ближньому. «І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви. А коли любите тих, хто любить вас, – яка вам за те ласка? Люблять бо й грішники тих, хто їх любить. І коли добре чините тим, хто добро чинить вам, – яка вам за те ласка? Бо те саме і грішники роблять. А коли позичаєте тим, що й від них сподіваєтесь взяти, – яка вам за те ласка? Позичають бо й грішники грішникам, щоб одержати стільки ж. Тож любіть своїх ворогів, робіть добро, позичайте, не ждучи нічого назад, – і ваша за це нагорода великою буде, і синами Всевишнього станете ви, – добрий бо Він до невдячних і злих! Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний!».
Із Євангельських повчань ми знаємо, що потрібно не служити Богові, а саме виконувати Його волю та заповіді. Також потрібно любити свого ближнього, як самого себе, а саме, поводитись з ближнім так, як ми б хотіли, щоб з нами так поводились. Будьмо милосердні.

Не суди когось із пересердя,
Бог не всім по рівному дає,
Хто у серці має милосердя –
Той Закони Божі пізнає.