This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Ми не маємо права їх забути

Каландирець Ярослав, 14 р.,НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №3 – гімназія», м. Шпола, Черкаська обл.

Історія Шполянщини нерозривно пов’язана з історією України. А любов до рідного краю, до малої Батьківщини є частиною більш широкого почуття любові до України як держави.
Моя земля, земля батьків моїх,
Земля дідів і прадідів. Ми нині
Вклоняємось до ніг святих твоїх,

Вклоняємось чудовій Батьківщині.
Щасливі ми, та завжди пам’ятаймо,
Хто щастя це здобув колись для нас.
Походи козаків не забуваймо,
Що здійснені колись, в далекий час.
Ми – діти мальовничої землі.
Для нас вона найкраща і єдина.
І знають всі дорослі і малі,
Що зветься край Шполянський – Україна.

Героїчна самовідданість шполян в перші дні радянсько-німецької війни
Перші добровольці на боротьбу з ворогом
Углиб історії відходять грізні роки Великої Вітчизняної війни , яка залізним плугом пройшла через кожне серце, кожну долю і кожне життя людей Шполянщини. Та час не владний стерти сувору правду про неї з пам’яті жителів району. Нетлінними сторінками вписані у звитяжний літопис богатирські подвиги вірних синів краю та надлюдські зусилля трудівників тилу в роки війни. Герої битв та підпілля не відходять у небуття і забуття, а розповіді про їх бойові подвиги не припадають архівним пилом. Ось уже який рік у день Великої Перемоги, 9 травня та 27 січня – день визволення Шполи, район оповиває щемно - гірка тиша: у святу хвилину мовчання шполяни схиляють голови на знак Вічної пам’яті і Вічної слави про тих, хто загинув у праведному бою і приніс свободу малій батьківщині.
На світанку 21 червня 1941 рок мирну творчу працю шполянських трудівників перервав напад фашистської Німеччини. Уже в перший день війни на призовний пункт до Шполянського райвійськкомату з’явилося 12 юнаків із села Лозоватки з проханням направити їх на фронт. Наступного дня прибули ще 50 добровольців із сіл району. Тільки протягом першого тижня Шполянська районна молодіжна організація відправила на фронт 280 добровольців.
Визволення Шполянського району
Гітлерівці надавали великого значення утриманню Правобережної України (до якої належить і Шполянський район) з її багатьма продовольчими ресурсами, рудою, першокласними портами, вигідним стратегічним положенням. Щоб утриматись, окупанти зібрали тут велику кількість живої сили і бойової техніки.
Закінчувався перший місяць 1944 року. Січень видався з нестійкою погодою – на зміну сонячним морозним дням приходила відлига з густими туманами, ґрунтові дороги розкисали, скрізь було непролазне багно. Але негода не стримувала наступу військ 2-го українського фронту під командуванням І.С.Конєва, які розпочали визволення Шполянського району. 25 та 26 січня, розгромивши великий німецький гарнізон. Танкісти 155-ї танкової бригади Героя Радянського Союзу підполковника І.І.Прошина визволили села Журавку і Лебедин. О другій годині ночі 22 січня, підготувавши матеріальну частину бойових машин, дозаправивши їх пальним, розділивши між бійцями боєприпаси, танкісти з десантом ринулись на місто Шполу. Після раптової і стрімкої атаки на світанку ворога охопила паніка. Всю військову техніку він залишив на вулицях і кинувся тікати до залізничної станції, сподіваючись знайти порятунок на трьох ешелонах з боєприпасами, що стояли напоготові до відправлення. Але сюди, розстрілюючи на ходу гітлерівців, мчали танки Т-34, які вели М.Тарасов, М.Богомолкін, М.Ворс, Є.Хохлов. Грізні машини перекрили дорогу фашистам. Радісно зустрічали жителі міста своїх визволителів. Та бої за звільнення району тривали ще протягом лютого й березня 1944 року. І тільки з приходом переможної весни 1944 року, що принесла шполянам свободу, почалась активна відбудова району.
Пам’ятники і обеліски на шполянській землі
Нині на шполянській землі пам’ятники і обеліски. На гранітному постаменті в місті – прославлений танк Т- 34, у парку Слави – кам’яна стела з прізвищами загиблих героїв, а з 2001 року – стела, на якій викарбувані прізвища 10 шполян – Героїв. Це Бойко В.Р. та Тирса В.Г., Лисенко І.И. і Юрченко Ф.С., ЦибульськийМ.С. і Масич В.Г., Поліщук І.І., Костенко А.М., Тур’ян П.Г., Кунець О.М. Віднедавна стали відомими прізвища ще трьох Героїв Радянського Союзу, уродженців Шполянського району – Матікова Олександра Пантелейовича, який народився в місті Шпола в сім’ї робітника шполянського цукрозаводу. Губенка Дмитра Григоровича (відомо, що в 30-х роках він працював старшим зоотехніком Шполянського цукрового комбінату) та Веденка Віктора Антоновича, 1910 року народження, уродженця села Лозуватка. Про них є згадки в пресі, проте їх звання потребують офіційного документального підтвердження. Гідно вшанувати пам’ять і вписати їх прізвища в нетлінний літопис героїв Шполянщини – святий обов’язок нащадків.
Невпізнано змінився після війни шполянський край. Помолоділо, розрослося, розквітло місто Шпола.
Минають роки. З часом меншає учасників та очевидців суворих подій, виростає покоління, яке не бачило страшного обличчя війни. Шполяни сподівалися, що Друга світова війна – остання, і після неї настане, нарешті, мирне щасливе життя. На жаль, логіка історичних подій виявилась іншою. Афганістан... Чорним крилом це слово забрало життя п'ятьох юнаків Шполянщини. Пам'ять про них роз'ятрює серце, не дає спокою матерям, нареченим, дружинам, дітям. Лягають квіти на могили справжніх чоловіків. Важко сьогодні, коли немає війни, говорити про полеглих. Та за кожним з них – доля, за кожним – життєвий подвиг, крок у безсмертя.
Воїни – афганці нашого краю
Летять роки, летять, мов журавлині ключі, у далекий вирій. Але людська пам’ять не може забути ті страшні роки, що пережили молоді люди у війні, яку назвали афганською…Ця війна дорого обійшлася Афганістану - державі з територією 655 тисяч кв.м.: величезні руйнування, один мільйон вбитих, три мільйони біженців з 16- тимільйонного населення країни. Неймовірно дорогою ціною заплатив в афганському пеклі український народ. Про це говоримо мовою страшної статистики: більш як 160 тисяч військовослужбовців пропустила крізь себе безглузда війна; 9511 убитих у боях війни; 2386 померлих від ран та хвороб на війні;    80 воїнів загубила без вісти війна; 2000 батьків і 2729 матерів лишила самотніми війна; 4 тисячі інвалідів з молодими обпаленими долями повернула війна; 711 сиріт народила ця страшна війна!
Молоді, красиві хлопці, сповнені сил, енергії та мрій, які не збулися… Цим юнакам судилося навіки залишитися двадцятилітніми, стати великою і непоправною втратою для своїх рідних, а їх іменам і портретам – викарбуваними у холодному чорному граніті пам'ятної стели на честь загиблих воїнів – земляків, встановленої у Шполі.
Біографія Михайла Степановича Кравченка така ж, як у тисяч полеглих афганців. Мав нещастя з'явитися на світ 12 листопада 1963 року, щоб через 18 років потрапити на чужу війну. Учився в Шполянській школі №5 . Закінчив її і поступив до Козацького професійно – технічного училища. Одержав там диплом механізатора широкого профілю і пішов працювати у колгосп „Маяк”. В 1981 році потрапив служити в Ашхабат, а через три місяці був відправлений в місто Кандагар. 7 червня 1983 року Михайло пішов на завдання – розчищати вороже мінне поле, на якому і прогримів останній для нього вибух. Звідти й прийшла похоронка зі словами: „Загинув смертю хоробрих, виконуючи особливо важливе завдання”. За проявлену мужність Михайло Степанович посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки та медаллю „Воїну – інтернаціоналісту від вдячного афганського народу”.
Коли 13 січня 1966 року народився Олександр Козир, над Шполою сяяло по – різдвяному чисте небо. Промайне від тієї зими ще чотирнадцять таких зим, перш ніж Олександр закінчить вісім класів міської школи №5 і вступить без вагань до престижного Київського суворовського училища, а звідти – у не менш престижне Сумське вище командне артилерійське училище ім..М.В.Фрунзе. Тим часом в Афганістані повним ходом йшла війна. Саме там Олександру довелося сповна понюхати пороху. 8 вересня 1988 року на заставу надійшло тривожне повідомлення, що „духи” пошкодили нафтопровід. Для відновлення контролю над ним було послано на двох бронетранспортерах групу бійців на чолі з Олександром Михайловичем Козирем. Противник відразу пустив у хід бою ракети, одна з яких вразила бойову машину, в якій їхав Олександр. Лейтенант лише встиг побачити перед собою шлейф яскраво – білого вогню... З цієї групи не вцілів ніхто: перевал Саланг продовжував відлік убієнних 18-річних хлопчиків. А всього через кілька днів дружина Ольга народила дитину. На честь чоловіка назвали хлопчика Олександром.
Шполянин Олександр Володимирович Лущай народився 16 серпня 1964 року, виріс у простій робітничій сім'ї, де дітей змалку привчали до фізичної праці, чесності у стосунках з людьми. Чотири місяці тривала військова підготовка юнака в туркменському місті Йолотані, куди він призвався з Одеси. Саме там працював перед службою Сашко на судноремонтному заводі. На початку 1983 року Олександра направили в Джелалабад. 18 травня його підрозділ піднявся по тривозі. Через лічені хвилини колона вже була на марші. На ходу уточнювалося бойове завдання: блокувати велике угрупування „духів”, яке несподівано з'явилося на підступах до міста. В оперативному донесенні про цей бій серед сухих слів про втрати з обох боків було прізвище Лущай. Лише пам’ять про розстріляну юність залишилася в серцях бойових товаришів, командирів і найдорожчих людей – батьків і сестри. За виявлені героїзм і відвагу рядовий Лущай Олександр Володимирович посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.
Щось не так було влаштовано на цьому світі влітку 1983 – го: не встигли у Шполі поховати „афганця” Олександра Лущая, як в родину Оліферуків увірвалася біда – похоронка з повідомленням про смерть сина – Сергія Адамовича. Сталося це 25 липня, посеред білого дня, коли місто купалось у лагідних сонячних променях. А 20 років тому, в останній день зими – 29 лютого 1963 року – з'явився Сергійко. Дитячі роки минули в Серлегівці, після закінчення Шполянської школи №3 пішов працювати на завод запасних частин. В армію його проводжали у жовтні 1981 року. Сергій довго не зізнавався в листах про те, що потрапив служити в Афганістан, у десантно – штурмову маневрову групу. Саме на цій зловісній, умитій кров'ю землі і зайшло сонце юнака. Після того, як ворожа точка була закидана гранатами під час виконання бойового завдання, тіло Сергія знайшли серед інших вбитих. Вже у мертвого не могли забрати автомат з міцно стиснутих пальців. Справжні герої вмирають лише так: зі зброєю в руках.
У кінці 50-х років Віктор Олександрович та Антоніна Василівна Ждан-Пушкіни виїхали з Терешок шукати щастя на цілинних землях. Там 4-го жовтня 1961 року з'явився хлопчик, якого на честь діда назвали Олександром. Сашко, закінчивши школу в Наурзумі, одержав разом з атестатом права водія ІІІ класу і свідоцтво тракториста-комбайнера. Повістку з військкомату принесли восени 1979 року. Службу розпочинав у місті Хирові, що поблизу польського кордону. На одному з місцевих полігонів вчився водити БМП. Через пів року був відправлений в Афганістан. І приходили звідти батькам листи-прості, щирі, ніжні. В останньому листі, датованому 26 червня 1980 року, він написав: „Можливо, нас скоро виведуть в Союз, відразу після Московської олімпіади. Скоріше б!” Загинув Олександр 23 липня 1980 року; повідомлення про його смерть прийшло в Наурзум, коли олімпіада закінчилась. Хоронили Олександра Вікторовича Ждана-Пушкіна з оркестром і салютом. А старенькі батьки повернулись у Терешки доживати віку на рідній землі. У спогадах та сльозах...
Шполяни – жертви Чорнобильської катастрофи
У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року о 1 годині 23 хв. над четвертим реактором Чорнобильської атомної електростанції в нічну пітьму розірвало полум’я.
Чорнобиль... Чорний біль, що торкнувся Шполянської землі, став школою мужності і вогнищем скорботи. За міжнародною школою оцінок події на ЧАЄС кваліфікуються, як аварія самого найвищого рівня. А за людськими вимірами тих, хто скидав мішки з піском і свинцем на палаючий реактор, хто копав траншеї, будував саркофаг, це трагедія народу, враженого навіки радіонуклідами. Серед рятувальників, гартованих вогнем Чорнобильської зони були і 477 представників району, зокрема, 7 працівників Шполянської пожежної частини та інспекції держпонагляду, 12 лікарів, робітники РЕМу, цукрозаводу, АТП-17150, заводу запчастин, а також сільські жителі – колгоспники водії, механізатори з населених пунктів Матусів, Кримки, Мар'янівка, Сигнаївка, Лип'янка та Шполянського колгоспу „Маяк”. В 1996 році, в 10-ту річницю трагедії розпочато районну Книгу пам’яті жертв Чорнобильської катастрофи. В ній увіковічено пам’ять тих, кого забрала з життя смертельна радіація зловісної пожежі. Поруч зі знімками їх прізвища і рік смерті: В.Х. Шевченко, ліквідатор ІІ категорії, помер в 1987 році; М.І. Сачков, ліквідатор ІІ категорії, 1988 рік; В.Д. Середа, інвалід І групи, 1990рік; М.В. Кирпа, ліквідатор ІІІ категорії, 35-річним пішов з життя 1990р.; В.І. Грабовський, ліквідатор ІІІ категорії, помер в 1992 році; М.П. Плахотнік, ліквідатор ІІІ категорії, помер в 1992 році; А.Е. Пресліцький, ліквідатор ІІ категорії, помер в 1993 році; В.І. Курінний ліквідатор І категорії, помер в 1996 році; М.Т. Каландирець ліквідатор ІІ категорії, помер в 1997 році; Д.В. Геращенко ліквідатор ІІ категорії, помер в 1998 році; В.І. Намов ліквідатор І категорії, помер в 1999 році.
Перейшовши з сумного списку потерпілих в чорний список жертв, їх імена назавжди залишаться прикладом самовідданого героїзму людей з полум'яною душею. Сьогоднішні покоління пожинають гіркі плоди Чорнобиля. Населені пункти району – Васильків, Капустине, Лозуватка, Іскрене, Георгіївка віднесені до зони посиленого радіоекологічного контролю. 6426 громадян (в тому числі 1413 дітей) мають статус потерпілих в наслідок катастрофи. Жителі областей, що найбільше постраждали в наслідок трагедії на ЧАЕС, рятуючись від невидимої смертоносної напасті знайшли притулок на Шполяншині. Район став рідною домівкою для 58 сімей (194 особи): 43 сім'ї переїхали з Житомирської, 8 – з Київської, 1- з Чернігівської, 3 з Рівненської, 2 сім'ї з Росії та одна – з Білорусії. Шполянський край став для переселенців другою батьківщиною. Тут міцніє і розростається родинне дерево.
Виконуючи синівський обов'язок перед солдатами Другої світової війни, героями мирних буднів – визволителями і захисниками Шполянського краю, сучасникам та нащадкам слід гідно йти життям, а за критерій власних рішень, вчинків, дій брати патріотичний подвиг ветеранів. Час зарубцював рани на тілі фронтовиків та він безсилий стерти пам'ять про тих, хто ціною свого життя боровся за мир, щастя і добробут Шполянщини. Хай же девіз: „Ніхто не забутий, ніщо не забуто!” стане законом і змістом життя нинішніх і прийдешніх поколінь районі.
Ніхто не забутий, на попіл ніхто не згорів...
Солдатські портрети на вишитих крилах пливуть.
І доки є пам'ять в людей і живуть матері,
Доти й сини, що спіткнулись об кулі, живуть.
(Б. Олійник)

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123