This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Мереживо людської долі

Гаврилюк Зоряна, 12 р., зош І-ІІ ступенів, с. Борщівка, Рівненська обл.

Ніхто не може пояснити справжнього єства людини, яке полягає в тому, що ми завжди проявляємо більший інтерес і надмірну увагу до того, що далеко від нас, і майже не помічаємо того і тих, хто оточує нас. Ще в добу античності, давньогрецький трагік Софокл сказав: «Дивних багато на світі див, найдивніше із них людина».

Ще раз впевнюємось у цьому, згадуючи нашого земляка, вихідця із с. Борщівка Костопільського району, Рівненської області, випускника нашої школи, людину зачаровану у рідне село і його жителів, Людину, яка багато років назад залишила село, аби до сьогоднішніх днів ні на мить не забувати про його радості, невдачі і перемоги, завжди тримати в полі зору те, чим живе село, перейматися його проблемами і радіти за досягнення, попри те, що сам майже ніколи не має вільного часу, бо за покликом душі і серця, з метою постійного пошуку, часто перебуває у відрядженнях за кордоном. А, навіть, будучи в Україні, має дуже щільний графік суспільної діяльності.
Головними чинниками, що спричинили вибір саме цієї теми стали:
– почуття гордості за нашого земляка Владику Венедикта, єпископа Львівської Архиєпархії української греко-католицької церкви;
– бажання поділитися співпрацею цієї відомої Людини і нашого навчального закладу;
– вдячність Людині, за щирість і простоту, вміння спілкуватися і давати поради, підтримувати і стимулювати до праці і навчання.
Предметом розповіді в роботі є життєвий шлях нашого односельчанина Валерія Алексійчука, або «мереживо людської долі», як ми його називаємо у своїй роботі.
А об’єктами дослідження стали:
– роки дитинства і юності Валерія Алексійчука;
– період навчання і духовного становлення;
-період його життєвого досвіду, участь у суспільному житті громади, країни і релігійного світу.
Актуальність обраної нами теми полягає в тому, щоб розкрити підростаючому поколінню, які можливості може мати в житті людина з гарною освітою, високим інтелектом, всебічним розвитком і гарними манерами виховання, чіткою цілеспрямованістю і наполегливістю для досягнення мети у сучасному світі. Адже не раз доводиться чути від своїх однолітків репліки на кшталт: «А навіщо вчитися, якщо державі не потрібні висококваліфіковані фахівці», «Вчишся, вчишся, а працювати ніде», «Все одно прийдеться їхати на заробітки за кордон».
Для написання роботи ми використали пошуковий метод і пройшли такі його етапи, як пошук матеріалів, їх систематизація та узагальнення.
Скористалися такими формами роботи як інтерв’ювання респондентів, робота з цитатним матеріалом із бесід з самим Владикою Венедиктом, аналіз Інтернет-ресурсів.
На нашу думку, робота матиме і практичне спрямування, адже мудрі думки, виголошені Владикою Венедиктом, які ми оформили одним із додатків роботи, стануть у пригоді під час роздумів про життєві труднощі, що інколи, як це не прикро, мають місце у нашому житті.

Візерунок перший

(дитинство та юність)
16 січня 1968 року на небосхилі с. Борщівка Костопільського району Рівненської області, в сім ї Дмитра та Віри Алексійчуків народилась дитина – хлопчика назвали Валерієм (лат.; рим. родове ім'я Valerіus; від valeo – я сильний, здоровий, міцний.). З плином часу минула пора безтурботного дитинства і прийшов час навчання в школі. Тож 1 вересня 1975 року Валерій розпочав навчання в тоді ще Борщівській восьмирічній школі. Мама працювала вчителем української мови та літератури цієї ж школи, тож школа була невідємною складовою частиною життя цієї сім ї. З переходом на навчання до старшої шкільної ланки, мама займає особливе місце в житті, адже стає і вчителькою сина. Зі спогадів самого хлопця, саме до його відповідей на уроках Віра Іванівна (адже саме так називав її у школі) ставилась з особливою уважністю і серйозністю, вимагала неабияких зусиль аби відстояти хорошу оцінку. Вже в той час Валерій розуміє, що йому потрібно докладати більше старань, ніж його однокласникам аби отримати ту ж саму оцінку, адже ти – син вчительки і нести це «звання» потрібно з гордістю. Якщо в той час виникало питання: Чому так? Чому не так як всі? То через певний час Валерій зрозумів, що саме мама навчила не боятися життєвих труднощів, приймати виклик долі, навчила самостійно приймати рішення, прищепила вміння правильно розрахувати сили і завжди досягати поставленої мети. Досліджуючи роки навчання в школі, ми звернулися до однокласниці хлопця Катерини Ягуткіної (зараз завідуюча публічно-шкільною бібліотекою с. Борщівка Рахільчук Катерина Миколаївна). Ось, що вона нам розповіла під час інтерв’ю:
«День за днем, рік за роком промайнули роки шкільного життя у Борщівській восьмирічній школі. І ми навіть не замислювались, що це життя складається із двох чинників: набуття знань та шкільної дружби. Мій однокласник Валерій Алексійчук у школі був дуже цікавою людиною. Навчався добре. З шкільних предметів полюбляв математику. Як доброзичливий учень часто допомагав однокласникам. характер мав спокійний. Любив подумати, помріяти. Не любив робити щось аби виділитись серед інших дітей, поспішати чи метушитися. Умів з усіма знайти спільну мову. В колективі користувався авторитетом серед хлопців і дівчат»
Час біжить немов річка. Тож на зміну дитинству на обрії з являється – юність.1983 рік – особливий у житті Валерія Алексійчука. Він стає випускником Борщівської восьмирічної школи. У червні 1983 року отримує свій перший документ про освіту – свідоцтво про закінчення школи. Роздумуючи над вибором майбутньої професії юнак вирішує, що найбільший вияв людяності в тому, щоб допомагати іншій людині. Отож у 1983 році розпочинає навчання в Рівненському медичному училищі, яке закінчив в 1987 році і здобув спеціальність фельдшера. Відразу ж розпочинає трудову діяльність працюючи на станції швидкої медичної допомоги. З 1987-1989 роки проходить строкову військову службу в армії. Після її закінчення, знову продовжує працювати за спеціальністю і протягом року працює фельдшером в санаторії у місті Трускавець, що на Львівщині. Звичайно, працювати у медицині, робити свій внесок у збереження життя та здоровя пацієнтів дуже престижно. Приємно чути слова вдячності за надану допомогу. Але наступний життєвий вибір Валерія Алексійчука дає чітко зрозуміти, що в людини, окрім тіла, є ще і душа. Тож не можливо вилікувати тіло, якщо болить душа.

Візерунок другий

(зміна світогляду, покликання служити Богу і людям)
Саме в цей період в свідомості Валерія Алексійчука відбувається зміна світогляду та переоцінка цінностей. Тож своє покликання починає вбачати у служінні Богу і людям. А життєвою метою вважає – стати посередником між Богом та людьми, який вбачає молитву духовним спілкуванням.
Забігаючи наперед, згадаємо його звернення до дітей 31 травня 2014 року напередодні Дня захисту дітей, в якому проповідник зверне увагу на важливість усвідомленої молитви. «Кожного разу, коли стаємо на молитву, перед тим, як почати, ― візьмімо собі хвилинку часу, побудьмо в тиші і усвідоммо, перед Ким ми стали, хто є я, і до Кого тепер я буду промовляти ці слова. Коли зайдемо до храму, призупинімось і подумаймо: куди я прийшов, перед Ким стою, хто є Той, Чия домівка тут перебуває, Хто прийде до мене сьогодні, Кого я прийму у гості». Твердо прийняте рішення стати священником, започатковує новий етап у його житті…
У 1990-1993 роках навчаєтьсяся у Духовній семінарії в місті Дрогобич, що на Львівщині. 29 березня 1992 року був висвячений на священика. Тоді ж був призначений на парафію села Бистриця, Дрогобицького деканату. Крім того душпастирював при церкві Святої Трійці у м. Дрогобич.
З 1992 по 1994 роки, працюючи в Патріаршій катехитичній комісії, відповідає за організацію місійної праці на Східній Україні. 13 травня 1993 року був прийнятий до Святоуспенської Унівської лаври монахів Студійського уставу. 13 жовтня цього ж року отримав монаший постриг. 31 грудня 1995 року отримав Малу схиму. З липня 1994 року душпастирював в новоствореному монастирі Святих Бориса і Гліба у Полоцьку (Білорусія). Одночасно працював на парафіях в Вітебську, Могильові, Гомелі, Бресті. Був духівником в молодіжній християнській організації в Мінську.
У 1996 році закінчив Люблінський католицький університет з написанням магістерської праці на тему «Християнська духовність Святого Йоана Кронштадського».
У грудні 1996 року вирушає в місто Сан-Кетерінс (Канада), з метою заснування у цьому місті нового монастиря. Звідти повернувся в квітні 1999 року, так як був обраний ігуменом Святоуспенської Унівської лаври. У травні 2000 року повторно був обраний ігуменом, а в травні 2005 року – переобраний на наступну каденцію. З 2004 року член Патріаршої комісії у справах монашества.
З жовтня 2004 року розпочав докторантське навчання в Люблінському католицькому університеті. У 2006 році закінчив лецінціат у згаданому університеті з Теології духовності. У цьому ж таки році був адміністратором парафії святого Миколая в м. Перемишляни. У лютому 2006 року призначений головою секретаріату Собору монашества УГКЦ. У травні 2007 року очолив Літургічну раду. У серпні 2007 року був обраний головою Ради вищих настоятелів чоловічих інститутів богопосвяченого життя УГКЦ.
18 квітня 2008 року в Люблінському Католицькому Університеті захистив докторську працю на тему «Настоятель як духовний отець. Дослідження в світлі творів преподобного Теодора Студита».
3 серпня 2010 року призначений єпископом-помічником Львівської архиєпархії. 5 вересня 2010 року в Архикатедральному соборі Святого Юра у Львові, здійснено єпископську хіротонію. Чин архиєрейської хіротонії, у присутності Блаженнішого Любомира, за участі членів Синоду Єпископів УГКЦ, здійснив Владика Ігор (Возьняк). Співсвятителями були Владика Юліян (Вороновський), Єпарх Самбірсько-Дрогобицький, та Владика Павло (Хомницький), Єпарх Стемфордський (США).
З цього дня у житті Владики Венедикта розпочавсь період прийняття важливих рішень, від яких залежатиме доля релігійної спільноти, суспільства і країни. Життя стає заповнене моментами, коли потрібно дати важливу пораду або дуже коректно зробити слушне зауваження, підтримати і допомогти іншим долати життєві труднощі, які роблять нас сильнішими, бути опорою для тих, хто потребує її в цей момент найбільше, вчити оточуючих любити Бога і один одного, постійно жити з думкою, що ти потрібен людям; робити добро і не завжди отримувати вдячність.
"Ті чи інші події у нашому житті не є випадковістю. Те, якими ми є зараз, є результатом подій, які пережили у своєму житті. Будьмо щирими: не є легко любити людей, бо вони усі різні, однак ми, взаємно впливаючи одне на одного, – потребуємо одне одного, навіть якщо ми десь кажемо собі – я не вірю, що можу змінитись, – то Бог вірить», – скаже він у проповіді в Соборі Св. Юра під час екуменічної молитви тезе для молоді м. Львова 8 грудня 2014 року.
А його слова з приводу особливості молитви, нестимемо у своїх серцях все своє життя, бо вони мене дуже сколихнули: «Тож вміймо приймати нашого Бога, вміймо зустрічатися з нашим Богом як і в стані благодаті, так і в найбільших наших бідах, труднощах і проблемах! Що таке молитва? Молитва – це початок і кінець, це зустріч із тим, у Кого віримо, Кому поклоняємось. Богослужіння – найважливіше, що є в житті Церкви. Це зустріч із Богом. Важливо, щоб люди переживали її гідно, щоб були свідомі цієї зустрічі і щоб саме вона формувала їхній світогляд. Бо якою є наша молитва, такими є наші світогляди, наше життя. Кажуть: з ким поведешся, від того й наберешся. А на молитві ти «водишся» з Богом.»

Візерунок третій

(участь у суспільному житті країни та релігійного світу, пам'ять про рідне село і земляків)
Всім відома істина: «Не посада красить людину, а людина посаду». Ще раз впевнились у цьому, дослідивши і проаналізувавши календар суспільно значущих подій за участю Владики Венедикта за 2014 рік. Цей рік не був легким ні для держави, ні для суспільства. Тож перше, що привернуло нашу увагу, це те, що людина, життєпис якої ми досліджуємо, не тільки не залишалася осторонь подій у державі, а і закликала до спокою і збереження архітектурних памꞌяток. Адже всім відомо, що зберегти від руйнації під час сутичок обличчя українських міст нелегко. Це може зробити у своїх зверненнях лише та людина, яка має авторитет у суспільстві і серед людей зокрема. До чиєї думки дослухаються і виконують її прохання. Підтвердженням вище сказаної думки є роздуми над подіями, що охопили державу і суспільство з кінця 2013 і у 2014 році. На думку Владики Венедикта, майдан – це засіб через який Бог змінює наш народ.Ось як він пояснює ці явища: «Так як людина проходить різні періоди свого розвитку – від дитячого до зрілого – але ми розуміємо, що це та ж сама людина і коли вона є сином, і коли є татом чи дідусем, так само мусимо розуміти, що в Україні відбуваються певні процеси, які ведуть до певної зрілості нашого суспільства. Особа після двадцяти років стає дорослою, обирає життєву дорогу, сама починає приймати певні рішення, не боїться мати свою позицію. Наша батьківщина стала незалежною вже більше 20 років, тому так само є з нашою країною: Україна дозріває як суспільство. Звичайно, все, що відбувається, починалося з стремлінь українців офіційно приєднатися до Європи, але водночас цей процес є одним з етапів цивілізаційного розвитку України.
І те, що особливо близьке нам, це його ностальгія за рідним селом і співпраця з учасниками навчально-виховного процесу Борщівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів. 21 листопада 2013 року особливий день для жителів с. Борщівки був не лише тому, що в цей день щорічно святкуємо храмове свято, а й тим, що на гостини в рідне село завітав сам Владика Венедикт підготувавши своїм землякам неабиякий подарунок. А саме, презентацію книги «Борщівка – перлина Полісся», яку написав сам.
«Уся книга владики Венедикта пронизана любов’ю до своєї малої Батьківщини, її мешканців. Відображаючи етапи розбудови та розвитку рідного села у різні роки та його культурних традицій відчувається щира радіст ь автора за успіхи та надбання земляків.
Як глибоко віруюча людина та доктор богослів’я, владика Венедикт з особливою теплотою та подробицями згадує історію закладання та будівництва храму у Борщівці та духовного наставника парафіян.
Завершуючи книгу, автор робить наголос на тому, що основним надбанням, гордістю села, є його громада: господарники, педагоги, спортсмени, знамениті бондарі, столярі, ткалі, майстри художньої вишивки, творчі особистості, господарі та господині, талановиті, щирі, добрі та працьовиті люди.
Сьогодні, завдячуючи знаному земляку, автору книги, здійснилась мрія багатьох борщів’ян – вони отримали свою писемну біографію. Саме тут, у рідному селі, перлині Полісся, продовжуватимуть жити їхні діти, онуки і правнуки, які зберігатимуть і творитимуть історію, шануючи і плекаючи надбання та розбудовуватимуть його й надалі. Житимуть із світлою вірою у майбутнє», - зазначає у рецензії до книги О.Намозов, костопільчанин, істрик-дослідник, письменник, член Національної спілки журналістів України.

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123