This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Крізь терни забуття: духовна святиня ніжинської Свято-Введенської жіночої обителі (друга половина XVII-XXI ст.)

Зінченко Дарина,16 р., гімназія № 6, м. Ніжин, Чернігвська обл.

Вступ
Збір документальних матеріалів до теми здійснювався шляхом роботи із фондами Міської бібліотеки, Музею рідкісної книги та Наукової бібліотеки державного університету імені Миколи Гоголя. Так вдалося систематизувати фрагментарні свідчення про історію жіночої обителі у давнину.

Наприклад, із праць, датованих ХІХ ст., Гумілевського Ф. «Історико-статистичний опис Чернігівської єпархії», Шафонського А. «Чернігівського намісництва топографічний опис…» та спогадів Лазаренка О. ми дізналася про: ймовірний час заснування монастиря (1660-ті роки), його фундаторку Бриславську Ганну; спорудження та перебудови монастирських архітектурних пам’яток – Введенського собору, Іл’їнської, Покровської, Божої матері «Втоли мої печалі» церков, дзвіниці, муру, келій, готелю, будівель майстерень та дівочої школи, житлових і господарських приміщень; очільниць монастиря та їх внесок у його розвиток, повсякденне життя сестринства тощо. За даними енциклопедичних видань «Пам’ятки градобудівництва і архітектури Української РСР» та «Чернігівщина. Енциклопедичний довідник» вдалося поповнити інформацію про монастирські споруди та з’ясувати їхні архітектурні особливості. При відтворені сутності основних віх історії жіночої обителі було використано також брошури видавництва Ніжинської та Прилуцької єпархії: «Ніжинський Свято-Введенський жіночий монастир», «Акафист», «Життєпис Настоятельки Ніжинського Введенського жіночого монастиря ігумені Смарагди» та матеріали періодичних видань й інтернет-ресурсів.
Таким чином, було досліджено провідні аспекти розвитку ніжинського жіночого релігійного осередку впродовж другої половини XVII – початку XX ст. Однак, вкрай бракувало джерел для реконструкції життєдіяльності монастиря в післяреволюційний період протягом 1920-30-х років та для розуміння історичних обставин ліквідації жіночої обителі. З метою усвідомити складну канву взаємовідносин церкви і держави міжвоєнної доби та осмислити причини закриття монастиря у перше десятиліття становлення більшовицького режиму в Україні, ми опрацювали матеріали збірника «Радянська влада та православна церква на Чернігівщині у 1919 – 1930 рр.». Серед ряду документів трапилися такі, що фрагментарно відображали особливості функціонування Введенського монастиря за тогочасних умов.
Щоби з’ясувати «монастирську історію 20-30-х» ми дослідили фонди Відділу забезпечення збереженості документів державного архіву Чернігівської області у м. Ніжині. Зокрема, серед матеріалів фонду Р 61 «Адмінвідділ виконкому Ніжинської окружної ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів м. Ніжина Ніжинського району, Ніжинського округу. 1923 – 1930 рр.» було знайдено план маєтку монастиря, датований кінцем ХІХ ст., та виявлено абсолютно нову інформацію, яка не зустрічалася в інших опублікованих джерелах про Введенський монастир.
Нажаль, нам не вдалося достеменно реконструювати долю монастирських об’єктів у 1930-40-х роках. Зібрано лише фрагментарні документальні згадки про те, що вони певний час експлуатувалися для потреб шпиталю, а Введенський храм епізодично діяв як приходський. Саме цей аспект історії жіночого монастиря потребує ще подальшого ретельного вивчення і є перспективою для наступних досліджень.
Обставини відродження Ніжинського жіночого монастиря з кінця 90-х років, етапи реставрації монастирських архітектурних пам’яток, життя сестринської общини на сьогодні, чудотворення ікон Божої Матері, які знаходяться при Введенському соборі, та інші аспекти сучасності духовної святині ми вивчали через призму інтернет-ресурсів, періодичних видань та інтерв’ю з настоятелькою монастиря.
Ніжинський Свято-введенський жіночий монастир: історія становлення та розвитку
Свято-Введенський жіночий монастир був заснований у давнину ще за козацьких часів на південно-західній околиці м. Ніжина на правому березі р. Остер. Достеменно невідомо, коли саме була зведена жіноча обитель, проте, судячи з обмежених джерельних повідомлень, це мало місце у другій половині XVII ст.
Про те, що монастир є пам’яткою XVІІ ст., свідчать також й наступні дані. Відомо, що у 1756 р. вже зазначені первинні дерев’яні храми та келії майже повністю були знищені пожежею. На згарищі церкви святого Іллі були знайдені три непошкоджені ікони – Печерської Богоматері, Спасителя і святого пророка Іллі. На останній із них мала місце срібна дощечка з надписом: «Цей чудотворний образ в обитель святу Іллінську дівочу в Ніжині приклав ближній окольничий воєвода Ніжинський і намісник Юр’єва польського Микита Іванович Акінфов в 7200 (1692 р.)». Уцілілими в пожежі залишилися також Євангеліє 1717 р., позолочена чаша 1732 р. та деякі давні книги.
Після трагедії монахині близько 20 років відновлювали втрачене. Вже до 60-х років XVIII ст. було закладено нову дерев’яну Свято-Іллінську церкву та зведено трапезну при ній, відбудовувалися житлові приміщення послушниць.
На кінець 70-х років XVIII ст. (1775 - 1778 р.) було завершено будівництво нового кам’яного храму Введення Богоматері (Введенський). Філарет Чернігівський згадує, що тут був хрест, на якому вигравірувано напис «1771 р. зроблений цей хрест коштом козаків бувшої Січі жителів ніжинських Данила Коцюби і Івана «за спасіння душі до храму Введення преп. Богородиці в монастир дівочий».
Введенський собор побудований у стилі українського бароко, п’ятидільний з прямокутними північними і південними рукавами та двома екседрами зі сходу і заходу. Увінчаний грушоподібною банею на восьмерику. В інтер’єрі до нашого часу збереглися деякі розписи.
Будівлі характерний строгий стиль, позбавлений видимих прикрас.
Суттєвих перебудов головний храм жіночої обителі не зазнавав. На початку ХІХ ст. та в 1860 р. в ході ремонту було змінено профілювання надломів карнизу. Проте за часів Великої Вітчизняної війни споруда була пошкоджена.
Через деякий час поруч із Введенським кам’яним храмом постала і цегляна триярусна дзвіниця.
У 1814 р. було споруджено й новий теплий кам’яний храм пророка Іллі. Наприкінці ХVІІІ ст. при монастирі мешкало 26 черниць та послушниць.
З середини ХІХ ст. жіноча обитель активно розбудовується. Навколо монастиря було зведено кам’яний мур, що частково зберігся до нашого часу (1848 р.) та новий двоповерховий корпус келій для сестер (1857 р.), який розміщувався поза стінами муру на іншому боці вул. Овдіївської.
У 1863 р. при Введенському монастирі вдалося відкрити училище для дівчат. Навчальний заклад розмістився у двоповерховому будинку, а обитель взяла на своє утримання 10 учениць-сиріт. Із циклу предметів викладали Закон Божий, російську словесність, російську історію, географію, арифметику і, навіть, іноземну мову. Дітей також навчали церковному співу, рукоділлю і музиці.
У 60-х роках ХІХ ст. при монастирі функціонували також лікарня на 12 місць, богодільня та готель для прочан (на 100 чол.), майстерні різьблення по дереву і живопису.
Для сестер з мистецьким хистом було відкрито іконописну школу, а також іконописну та іконостасну майстерні (1863 р.), в яких навчалось та працювало 15 черниць.
Славилася жіноча обитель і майстринею золотого шиття. Коли Чернігівською єпархією керував архієпископ Філарет, Введенський монастир обслуговував ризницю архієреїв Чернігова та, наприклад, Київську Іллінську церкву. Крім того заможні ніжинці замовляли у рукодільниць черниць посаг для своїх дочок
Загалом на початок ХХ ст. обитель нараховувала більше 200 сестер (на 1908 р. було 97 монахинь і 158 послушниць). До революції 1917 р. монастир мав потужне господарство.
Про активний розвиток господарського життя та комерційної справи монастиря може свідчити і той факт, що до 1918 р. монахиням було під силу розширити контингент дівочого притулку і утримувати на повному пансіоні близько 100 вихованок-сиріт.
Серед давніх святинь Ніжинської жіночої обителі дореволюційного періоду можна назвати: ікону Печерської Богоматері, в складних хрестиках якої зберігались частки мощів святомученика Макарія, митрополита Київського і святої мучениці Параскеви; дві ікони, прикрашені срібними ризами, що за розповідями були знайдені у попелі Іллінської церкви після пожежі 1756 р. - пророка Іллі та Спасителя; позолочену чашу з надписом: "1732 года сооружена коштом честнаго о. Илариона Пироцкого в монастырь девичий Нежинский до храму святого Илии пророка”; Толгзьку ікону Божої Матері (список XVI ст.).
Вважаємо, що суттєвим фактором, який вливав на динаміку життєдіяльності жіночої обителі за час її існування був фактор особистісний. Безумовно, від позиції очільниць монастиря – ігумень, залежало функціонування і подальша доля всієї його общини. Серед настоятельок були досить активні та сильні духом жінки, які сенсом свого життя вбачали невтомну працю на благо святині та обителі. На основі наявних джерел можна частково відтворити список імен ігумень монастиря та їхній вклад в його збереження та розвиток.
Жіноча духовна обитель у вирі ХХ століття: розорення, виживання, занепад, відродження
Після Жовтневої революції та становлення більшовицького режиму в країні розпочинається період трагічної історії для багатьох культових споруд, церков, храмів, монастирів, період їх фактичного пограбування і розорення. У 20-30-х роках ХХ ст. мали місце складні відносини між радянською владою та православною церквою, що стали наслідком втілення на практиці декрету про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, політики вилучення церковних цінностей, наступу атеїзму.
В часи революційних потрясінь, громадянської війни та перших років становлення радянської влади в регіоні Ніжинський жіночий монастир деякий час продовжував функціонувати, хоча офіційно й вважався ліквідованим вже з початку 1920-х років. Тільки в 1921 р. обитель «закривали» шість разів! Тоді монахині у повному складі раз-по-раз переїздили до заміського скиту, проте, за першої ж нагоди, поверталися назад до монастиря. Варто наголосити, що монастирська громада продовжувала існувати завдяки невтомним старанням та незламній волі ігумені Смарагди (Онищенко Уляни). Саме їй вдалося здійснити переоформлення Введенського храму на приходський, а монастиря – на трудову артіль, що на деякий час дозволило зберегти землі жіночої обителі. Проте, у частині монастирських будівель місцевою владою вже було розміщено шпиталь, тому аби повністю не втратити зв'язок з власною духовною святинею, сестрам доводилося працювати у військовий лазаретах та виконувати «саму чорну роботу».
Однак, наступу владної системи на церкву протидіяти було важко. Поступово з власності жіночої монастирської громади більшовики вилучили фактично все майно. Землю, млин, скит, готель, виробничі приміщення та й, власне, територію обителі, храми і предмети церковного культу було передано у відання місцевого окружного виконавчого комітету рад.
Таким чином, вже на початку 1920-х років Введенський монастир був позбавлений права власності на майно та втратив статус юридичної особи.
Поступово частина сестер покинула обитель, повернувшись додому чи переїхавши до прилеглих регіонів. Однак, близько 100 монахинь, переважно старі та непрацездатні жінки, залишилися жити на території монастирського маєтку, з тієї причини, що «їм просто нікуди було йти». Очевидно, вони входили до складу Введенського товариства, а релігійна община вбачала своїм поважним завданням турбуватися про насельниць давньої жіночої обителі.
Очільницею сестринства аж до його повного розформування залишалася матінка Смарагда. За відчайдушні спроби протидії політиці розоренню та пограбуванню релігійних осередків радянською владою вона була двічі заарештована, засуджена та ув’язнена
Жіночу обитель не полишали негаразди. З вересня 1923 р. по травень 1925 р., частина території, практично всі житлові і господарські будівлі Ніжинського жіночого монастиря, окрім церков, були передані для потреб Дитячого містечка імені Воровського, в якому проживало близько 600 дітей.
Після того, як Дитмістечко було переведено з Ніжина до Ічнянського району (1925 р.), звільнені монастирські будівлі так і не були передані в розпорядження Введенської общини, Рада якої неодноразово зверталася до виконкому з проханням обстежити та покращити умови проживання монахинь, виділити для них додаткові житлові приміщення. Натомість, житловим і господарським спорудам колишньої жіночої обителі за рішенням окрвиконкому було знайдено більш практичне застосування – перетворено на артилерійські склади під управлінням та охороною Військового відомства.
З того часу розпочався новий та, нажаль, останній раунд боротьби Введенського релігійного товариства з місцевими органами радянської влади за збереження монастирських святинь. Мова йде про намагання окрвиконкому виселити монахинь і закрити три монастирські храми – Введенський, Іллінський та Покровський з метою реорганізації їх на майстерні і технічні склади ніжинського Артдепо. Це була справжня локальна епопея, яка тривала два роки (1925 - 1927 р.) і уособлювала протистояння радянської влади і церкви на загальнодержавному рівні.
У руслі загальнодержавної політики посилення адміністративного тиску на церкву за рішенням Малої Президії ВУЦВК від 12 липня 1927 р. Введенський, Іллінський та Покровський храми, які знаходилися у користуванні Введенської старослов’янської релігійної громади було зачинено, а все культмайно вилучено. ВУЦВК було відмовлено віруючим навіть у проханні залишити діючою хоча б одну Введенську церкву. За ініціативою окрвиконкому було розформоване і саме Введененське релігійне товариство чисельністю 418 чоловік. Додамо, що Скитська релігійна громада була ліквідована ще до середини 20-х років. У її культових приміщеннях певний час також існував дитячий притулок, а пізніше частину території було передано у користування з господарською метою комуні «Червоний партизан».
Таким чином, монахині на чолі з настоятелькою Смарагдою змушені були залишити свою святу обитель і переїхати до Козелецького Георгієвського монастиря (с. Козелець, Чернігівської обл.).
На той час цей релігійний осередок вже перетворився на пристанище для «вигнаних монаших общин» зі всієї Чернігівської губернії і налічував близько 500 чоловік. Життя для ніжинського сестринства при Георгіївському монастирі стало справжнім випробуванням: бідність, недоїдання, хвороби, важка праця по селах за мізерні пожертвування. До того ж, 1930 р. ігуменю Смарагду вдруге було заарештовано, на цей раз за звинуваченнями в антирадянській пропаганді. Хоча, за браком доказів, з часом вона була звільнена з під варти, та допити і ув’язнення вкрай підірвали її здоров’я – жінка практично не могла пересуватися без сторонньої допомоги. Та, власне, повертатися настоятелька вже не мала куди - Георгіївську духовну обитель було ліквідовано. Жителі міста Козельця та прилеглих сіл, вболіваючи за долю монахів і монахинь, надавали їм притулок. Так, Смарагда з трьома ніжинськими сестрами потрапили до міської родини Нікольського О.Н., який виділив частину будинку з окремим входом для проживання монахинь і прописав їх, як своїх родичів. Одинадцять років провели монахині в будинку родини Нікольських. Літні жінки систематично займалися рукоділлям, свої доробки збували на базарі, а виручені гроші потайки роздавали своїм посестрам, які проживали в інших районах міста.
За деякими даними, з 1936 р. на території Ніжинського жіночого монастиря певний час діяв шпиталь. На початку ж 1940-х років, під час Великої Вітчизняної Війни, як тільки-но з’явилася можливість для відновлення храмів і монастирів, ігуменя Смарагда із сестрами повернулися до своєї занедбаної, але такої рідної обителі. Всього зібралося 18 монахинь у віці 60-80 років, силами яких до кінця 1941 р. було здійснено косметичний ремонт Введенського собору та ігуменського корпусу. Дивом врятований в часи гонінь на церкву священик монастиря, протоієрей В. Бугаєвський, почав проводити регулярні богослужіння у храмі. Однак, після визволення Ніжина від німецько-фашистських загарбників та реставрації радянської влади у регіоні, Введенський монастир знову було закрито. Ігуменя Смарагда вкотре змушена була поневірятися, вона переїхала до Чернігова, де й провела останні два роки свого життя.
Протягом другої половини ХХ ст. колишня жіноча обитель була забута, перетворившись на ветху руїну та засмічений пустир, до якої, здавалося, нікому не було діла. Щоправда, у кінці 80-років за ініціативою Товариства пам’яткознавства розпочалися реставраційні роботи фасаду Введенського собору, які, проте, так і не були завершені за браком коштів. Після довгих літ байдужості до храму, розорення та запустіння древньої святині, 11 травня 1998 р. православна громада Ніжина святкувала повторне відкриття відродженого Введенського монастиря. 21 червня у храмі вперше за тривалий час було здійснено літургію на честь ікони Казанської Божої Матері. Силами новопризначеної ігумені Антонії, сестер обителі та небайдужих прихожан-волонтерів протягом першого десятиліття ХХІ ст. територія святині впорядковувалася, монастирські споруди поступово відновлювалися й розбудовувалися. Було завершено реставрацію Введенського собору, дзвіниці, келій, цегляної огорожі, побудовано будинок настоятельки та господарські приміщення.
З колишніх монастирських об’єктів до нашого часу збереглися:
- собор Введення Пресвятої Богородиці (відреставрований),
- дзвіниця (відреставрована),
- приміщення колишньої трапезної (відреставрована двоповерхова будівля, в якій розміщені келії сестер і трапезна),
- монастирський погріб,
- частина приміщення колишніх келій та Свято-Покровської церкви з преділом святителя Миколи Чудотворця (перебудована триповерхова споруда, яка на даний час є житловим будинком і не належить монастирю),
- приміщення колишніх монастирських келій, готелю і майстерень (двоповерхова будівля, на разі це головний корпус Ніжинського училища культури та мистецтв ім. М. Заньковецької).
На сьогодні в обителі мешкає близько 20 сестер: наймолодшій – 20 років, найстаршій – трохи за 80. Життя монастиря, як зазначають самі черниці, то постійна молитва і праця. Монастир приймає паломників, а також треби на пожертвування. У храмі правлять службу два священники, діють два хори – монаший і мирський.
Товариство жіночого монастиря переймається і соціальними проблемами: організовує безкоштовне харчування бідних, опікується дитячим будинком м. Ніжина та дитячим будинком-інтернатом для дітей з психічними вадами.
Сьогодні Свято-Введенський жіночий монастир зустрічає гостей впорядкованою територією, оновленим храмом і дзвіницею, молитвою та любов’ю до ближнього, завжди радий відвідувачам. Хоча заліковано не всі рани минулого, зовнішній вигляд обителі, її святині, богослужіння та саме повітря дарують ту рівновагу, якої так бракує нашому серцю. Повертається з небуття історії і пам’ять про тих черниць, які молилися тут у давні часи.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123