This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Католицизм як результат релігійних пошуків костопільчан у новітній період

Корнєєва Ольга, 14 р., зош І-ІІІ ст., м. Костопіль, Рівненська обл.

Католицтво як одна з гілок християнства з’явилося внаслідок великого церковного розколу 1054 року. Утвердження його на теренах України мало загалом насильницький характер. Отже, в цілому католицька церква асоціювалася в українців із ненависним польським пануванням. Територіальні межі поширення цієї церкви – це західноукраїнські землі та Правобережжя.

Місто Костопіль – адміністративний,промисловий та культурний центр однойменного району Рівненської області. Засноване воно за привілеєм останнього польського короля Станіслава-Августа Понятовського від 14 листопада 1783 року на прохання його власника Леонарда Ворцеля.
За історичними джерелами, Костопіль виник на місці села Остальці, що згадується у подимному реєстрі за 1648 рік і належало тоді князям Заславським. Наприкінці 18 ст. в Костополі нараховувалося 30 дворів із населенням 248 осіб. За ІІІ поділом Речі Посполитої Костопіль увійшов до складу Рівненського повіту Волинської губернії.
Незадовго до відміни кріпосного права в 1860 році в містечку проживало 304 мешканці, за 80 років воно збільшилося всього на 56 осіб. У 1861 році Костопільський маєток переходить у володіння великого волинського магната, власника 23 тисяч десятин землі, князя Чорторийського. Будівельний розвиток містечка розпочався в 1883 році, після того, як через нього було прокладено залізничну дорогу Рівне-Сарни-Лунінець і побудовано залізничну станцію. У 1885 році було створено Костопільське волосне управління, згодом перенесене у Підлужне. Згідно з переписом 1897 року, в Костополі проживало вже 1706 чоловік. З них більше однієї тисячі євреїв, які займалися кроєм та шиттям, торгівлею, дрібним виробництвом і підприємництвом. Саме в цей період варшавський єврей Шльома Шохерт, що оселився в містечку разом із родиною Ельйденштейнів надав фінансове забезпечення на будівництво першої костопільської синагоги.
Після того, як було зведено синагогу, в 1893 році на кошти громади міста було збудовано православний храм Святого Олександра Невського. Будівництво вели українці. У 1898 році на кошти місцевих мешканців і частково державні збудовано і відкрито церковноприходську школу.
На початку Першої Світової війни місто Костопіль опинилося у прифронтовій смузі. Мобілізаційні процеси вплинули на скорочення промислового виробництва. У 1918-1920 рр. наш край став ареною жорстокої боротьби різних суспільно-політичних сил (більшовики, Українська Центральна Рада, Гетьманат, Директорія), цього разу Україні не судилося відтворити незалежність.
Оскільки, за національною приналежністю мешканців Костополя переважали євреї, то основними культовими спорудами були дві синагоги та православний храм, католики не мали ані своєї громади, ані храму.
Внаслідок радянського-польського Ризького миру 1921 р. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західна Волинь, Західне Полісся, Галичина увійшли до складу Польської держави. Першим мером Костополя було обрано поляка Олександра Валевського.
Влітку 1930 р. по всій Західній Україні прокотилася хвиля нападів на польські маєтки, які супроводжувалися погромами і підпалами. Польські власті вдалися до утихомирення українського населення (так званої пацифікації). Придушувався будь-який прояв національно-визвольного руху. Було затримано сотні молодих українців. Руйнувалися осередки національно-культурного руху.
Тривав наступ проти православної церкви. Польська влада намагалася відновити уніатство. Греко- і римо-католикам передавалися приміщення українських православних церков. З 389 православних церков, що діяли у 1914 р., у 1939 р. залишилася 51. У 1923 р. було утворено Костопільську католицьку парафію, яка у 1938 р. складалася з 5978 осіб. А у 1924 р. у місті почав діяти дерев’яний костел Найсвятішого Серця Ісуса Христа Євхаристичного.
Цей період історії Костополя – період найбільшого сприяння утвердженню католицизму. Католицька парафія мала свій храм; для жінок організовувалися курси гаптування.
У відповідь на національне гноблення і дискримінаційну політику щодо українського населення патріотично настроєна українська інтелігенція створює громадські організації. Серед них найбільш масовою була «Просвіта», заснована у Костополі 1927 р. Перші зібрання просвітян відбувалися у хаті керівника хору православного храму Феодосія Олексієнка за адресою Пілсудського, 70. Активних учасників просвітницьких організацій польська влада переслідувала. На одному з судових процесів у Рівному в січні 1937 р. лише за участь в ОУН та за підпал будинків у Костополі та Деражному було засуджено 10 українців терміном від 2 до 7 років.
Отож, 20-30 рр. – період польського панування, що характеризувався колонізаторською політикою Польщі щодо українців. Проте, можна зробити історичне припущення (прогнозування), що саме в цей період Костопіль як ніколи наближався до тогочасних стандартів невеличкого міста європейського типу.
1 вересня 1939 р. гітлерівська Німеччина вторглася у Польщу, а 17 вересня на основі додаткового секретного протоколу пакту Молотова-Ріббентропа Червона Армія перейшла польсько-радянський кордон.
Населення Костопільщини, як і всієї Західної України, з національними прапорами і квітами зустрічало Червону Армію як свою визволительку, сподіваючись на покращення своєї долі. Але прихід нової влади не дав однозначних результатів. Включення Західної України до складу Української РСР, без сумніву, було подією історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з’єдналися в межах єдиної України. Разом з тим уже перше знайомство з радянською системою виявилося для західних українців багато в чому негативним досвідом.
Зразу ж після відновлення Радянської влади почалася перебудова економічного і суспільно-політичного життя на новий лад. Вводилися порядки, які вже усталилися у Східній Україні. Проведено націоналізацію банків, великої промисловості і транспорту, конфісковано поміщицькі землі і передано їх у користування селянам.
У галузі культурного будівництва радянська влада здійснила перетворення, яких польською адміністрацією у Волинському воєводстві навіть не передбачалося провести. Відкривалися українські школи, технікуми, дитячі садочки, бібліотеки, музеї, велася радіофікація.
Однак паралельно з цими реформами були ліквідовані діючі з польських часів українські національні громадські, культурні, наукові, кооперативні, торговельні та промислові товариства і установи. Зокрема припинили свою діяльність читальні та
бібліотеки товариства «Просвіта», часописи тощо. Найактивніші їх діячі були репресовані або змушені втекти до окупованої німцями Польщі. В змісті освіти, науки, мистецтва проводилася політика радянізації та русифікації.
Величезною трагедією для наших краян стала «Волинська різня» або «Волинська трагедія» 1943 р. Парадоксально, що у часи німецько-радянської війни вибухає, століттями накопичене, україно-польське протистояння. Ця трагедія і досі викликає неоднозначну оцінку не лише серед істориків, а й серед пересічних громадян. Зважаючи на досить толерантні відносини між трьома основними релігійними конфесіями костопільчан – іудеями, православними та католиками «Волинська трагедія» 1943 р. видається незрозумілою. Проте, якщо взяти до уваги соціально-економічне та політичне підґрунтя, то стають зрозумілими причини подій 1934 року. Спробуємо зрозуміти, що і Польща у вересні 1939 року втратила свою державність, не встигнувши (після Маніфесту 1916 р. виданого Австро-Угорщиною та Німеччиною про відновлення Польщі, що з 172 р. була розділена між Австрією, Росією та Прусією) Зіп’ятися на державотворчому фундаменті. Ще більше нам зрозумілі прагнення українців, які після подій Української революції 1917-1921 рр. вчергове втратили можливість стати незалежною державою.
Аналізуючи анкети та спогади католиків Костополя, можна зробити висновок, що «Волинська різня» 1943 р. справді стала найбільшою трагедією у житті їх сімей.
Поряд з активними будівельними роботами, радянською владою було прийнято рішення про знесення культових споруд, розташованих в центральних кварталах Костополя.
У 50-х рр.. ХХ ст.. було знищено величезний, майже закінчений новий мурований польський костел, в якому вже велася служба. Як згадують костопільчани-пенсіонери, дітьми вони любили бавитися на руїнах зруйнованого костелу, де вони могли відшукати уламки кольорового скла – залишки церковних вітражів. У 70-х рр.. на фундаменті вже зруйнованого костелу була збудована міська котельня.
Такою ж була участь і єврейської синагоги, поблизу школи «Тарбут» (нині школа № 2), згодом знесли ще одну синагогу – найстаршу в місті. Нова синагога на березі р. Замчисько була переобладнана спочатку під склад, згодом під хлібопекарню (нині в ній функціонує продуктовий магазин).
Основною культовою спорудою в Костополі, де продовжувала відбуватися Служба Божа, був храм Святого Олександра Невського. Майже у підпіллі діяли кілька молитовних будинків християн-баптистів, свідків Ієгови та п’ятидесятників.
Костопільська католицька громада проводила свої богослужіння у приватних будинках. Старожили розповідають, як ксьондз із Рівного їхав до Костополя та мусив зійти з потяга не на залізничній станції, а зіскочити раніше, щоб не потрапити до рук гебістів. Навіть за таких умов костопільчан не втрачали та не зраджували свою віру. Вони потай святкували католицьке Різдво, а на православне також намагалися не працювати. По суті, у цей період і католицька і православна церква були в опалі радянської системи.
Безперечно, переломною подією для України став розпад СРСР та проголошення століттями очікуваної незалежності. Атеїстична пропаганда комуністичного режиму таки не витравила зі свідомості громадян християнську віру, що панувала на теренах України з часів Володимира Великого.
Вже у 1991 р. був прийнятий Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» та стаття 35 Конституції України 1996 р. стали базовими нормативно-правовими актами, що регулюють релігійне життя в Україні. Держава зняла заборони на релігійне життя, забезпечила свободу віросповідання,суспільство повернулося до традиційних духовних цінностей; збільшилася кількість релігійних організацій та конфесій;відродилися культові споруди; розпочалося будівництво нових храмів.
Такі прогресивні зміни торкнулися і католицької громади Костополя. Уже відкрито та спокійно вона могла проводити свої богослужіння у приватному будинку родини Лабенських, що розташовувався по вулиці Новосадовій, 20. Богослужіння відбувалися в особливо теплій та доброзичливій атмосфері, їх проводив отець Владислав Чайка із Рівного. Ось як описують свої враження від першої служби Смалійчук Марія Миколаївна1941 р. н. «Перша служба пройшла в 1992 р. в домі сім’ї Лабенських. Ксьондз – Владислав Чайка. Ця служба сприяла моєму духовному розвитку і принесла велику радість в моє серце.»
З 1995 р. прихожани костопільської парафії проводили свої богослужіння у капличці, що знаходилась в одній з квартир 5-поверхового будинку по вулиці Грушевського, 34.
Величезною подією в житті костопільської католицької громади став початок будівництва костелу – справжньої святині християн у 1996 р. Фінансування архітектурної споруди по вул.. Рівненській взяла на себе польська католицька громада, а костопільчан стали фінансовою та організаційною підтримкою. З великим ентузіазмом працювали на будівництві храму й самі прихожани. На осінь 1997 р. було закладено фундамент. Духовної наснаги додав наріжний камінь, який був освячений 12 червня 1999 р. Святішим Отцем Іоаном Павлом ІІ для костелу в м. Костопіль.
18 Жовтня 2008 року в Костополі відбулося освячення українського католицького храму Пресвятого Серця Ісуса Христа по вулиці Рівненській.
З цієї нагоди до нашого міста прибули численні гості з Польщі та інших куточків України, багато священиків католицьких церков. На цю урочисту подію були також запрошені представники районної та міської влади, священнослужителі всіх конфесій та віруючі християни.
Завершив процес освячення храму Пресвятого Серця Ісуса Христа єпископ Маркіян Трофим’як Луцький Ординарій.
Костопільська католицька громада – це приблизно 52 родини, більше ста прихожан. Їх життя сповнене вірою, не зважаючи на усі перепони, вони не лише мають свій храм, а й створили Товариство польської культури (1997 р.). У час, коли можна було відкрито визнавати свою віру та приналежність до польського народу, Товариство вирішило відновити на Костопільщині традиції та культуру польського народу.
Головною метою діяльності Товариства є національне відродження громадян польської національності і походження; праця в ім’я громадянського та культурного розвитку польського населення на території міста; поглиблення дружби між поляками та українцями, а також представниками інших націй та народностей, що проживають у Костополі.
За час існування Товариства було проведено низку цікавих і змістовних заходів.
У вересні 2013 р. костопільчан відвідали Рим, Ватикан. Незабутні враження отримали прочани від зустрічі з Папою Римським Франциском І у вересні 2013 року (до речі, Остапенко Валентині Григорівні пощастило у своєму житті побачити аж трьох понтифіків: Іоана Павла ІІ у Львові (червень 2001 р.), Бенедикта XVI у Кракові (травень 2006 р.) та Франциска І у Римі (вересень 2013 р.). Такі зустрічі додають надзвичайного духовного натхнення та сповнюють віру невимовними емоціями й почуттями.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123