This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Старовинні назви етнічних поселень на території Миколаївської області. Декілька штрихів

Коваль Руслан, 21 р., Чорноморський державний університет ім. П. Могили, м. Миколаїв

Топоніміка, тобто назви географічних об’єктів, будь-якого регіону завжди являє собою конгломерат різномовних елементів, що передували чи нашаровувалися у часовій вертикалі розвитку історії суспільства. В географічних назвах населених пунктів, гір і низовин, морів і океанів, річок і озер, ланів і лісів, як у мовних історичних пам’ятках, відбиваються давні міграційні потоки різних народів.

Ось чому топонімія, як і археологія, буде постійно привертати увагу не тільки мовознавців, а й дослідників історії людства, захоплюючи можливостями проникнення в глибину віків, розкриття таємниць чи загадок історії народу, непрочитаних сторінок рідного краю, які даватимуть більш-менш вірогідні відповіді на запитання: хто ми?
Назви оточують нас. Без перебільшення можна сказати, що ми живемо в світі географічних назв. Без назв практично неможлива ніяка діяльність: вони фіксують місце нашого народження, проживання, праці та відпочинку. Вчені давно звернули увагу на довговічність назв, багато з яких живуть тисячоліттями. Вимирають народи, зникають мови, а назви продовжують жити, хоча і не залишаються незмінними: з бігом часу змінюється їх звучання, написання, а іноді і сутнісне значення. І нові покоління користуються назвами, часто не знаючи ні мови, на якій колись були дані, ні їх значення. Звернемося до німецьких, єврейських, грецьких, а, головне, українських назв населених пунктів – топонімів. Нанесемо декілька штрихів.
Топонім – це живе слово. Історична пам’ятка народу, навіть у тих випадках, коли він формально не існує після перейменування якогось географічного об’єкта. І якщо одна географічна назва несе в собі історію окремих людей, то всі разом вони складають історію рідного краю.
Процеси становлення й еволюції формули іменування географічного об’єкта тісно пов’язані із звичаями і особливостями духовної культури народу, його складною історією. У системі географічних найменувань, що склалися протягом не одного століття в Північному Причорномор’ї, зокрема в Миколаївській області, знайшли відображення різні сторони суспільної, господарської, культурної і мовної діяльності народу на різних історичних етапах. Як ми вже зазначали, топонімія – важливе джерело дослідження історії народу. Кожна окрема географічна назва – це унікальний пам’ятник, в якому законсервована історія народу на певному етапі його розвитку, і не тільки світлі сторінки, а й темні, які мають бути застереженням від повторювання.
Переважна більшість географічних назв мотивовані, тобто їх етимологія (походження і історія розвитку) досить прозора, наприклад, с. Три Дуби – від “трьох дубів”. Є топоніми, етимологія яких затемнена, наприклад р. Південний Буг. Науковці ще й досі сперечаються: звідки походить назва “Буг”. Бувають назви, етимологію яких визначають помилково, наприклад, с. Кінецьпіль пов’язують з “кінцем поля”, але насправді ця назва пов’язана з прізвищем польського магната Конецьпольського, який у XVII ст. заснував це поселення. Таке помилкове тлумачення слів називається “народною етимологією”.
Строкатість географічних назв у даному регіоні свідчить про те, що тут, як у плавильному котлі, сплавлялися культури різних народів, і, врешті-решт, ми маємо те, що маємо. Свій відбиток в топоніміці залишила і комуністична ідеологія (м. Первомайск, с. Комсомольське, с. Красне Знам’я тощо); і християнська релігія (м. Миколаїв, с. Покровка, с. Троїцьке тощо); і увічнювальні назви (с. Леніне, с. Шевченко, с. Кірове тощо); і назви селищ від імені або прізвища землевласника (відантропонімні), наприклад, с. Коблеве, с. Кандибине, с. Вікторівка; і назви селищ від назви народу (відетнонімні), наприклад, с. Українка, с. Болгарка, с. Молдавка.
Серед переважної більшості українських назв, зустрічаємо тут і такі, які походять з мов народів, які в минулому населяли цей край. Це давньогрецькі назви с. Мигія, Державний історичний заповідник Академії наук України Ольвія; татарські – р. Інгул, с. Кумарі, р. Громоклія та ін. ; турецькі – м. Очаків, о. Березань, с. Тузли та ін. Пристосовуючись до звукового оточення нової мови, слово змінює звучання, та не лише звучання: чим глибше воно входить в мову, яка його запозичила, тим значніші зміни з ним відбуваються. Така асиміляція (уподібнення) буває такою сильною, що, врешті- решт, запозичене слово сприймається як своє. Не легко, наприклад, в слові “Березань” впізнати колишнє турецьке “Бюрю-узень”.
Серед іншомовних топонімів Миколаївської області окрему групу складають географічні назви німецького походження.
Спочатку звернемося до грецької колонії в нашій області. Ольвія (грец. – багата, щаслива: 6 ст. до н. е. – 4 ст. н. е) – мілетська колонія в дельта Гіпаніса (Буга) та Борисфена (Дніпра). Особливий розквіт Ольвії припав на 5 – 4 ст. до н. е, коли місто стало процвітаючим центром торгівлі та рибальства. Ольвія встановила тісні зв’язки з скіфськими племенами, які отримували через ї посередництво вино, кераміку, ювелірні вироби. Ольвіополіти вивозили від скіфів зерно, продукти скотарства і рабів.
Величезна кількість населених пунктів носить назви людських імен, отже потрібно звертатися до пояснення цих імен.
Сучасна територія області між Бугом і Дніпром сповна увійшла до складу Росії після російсько – турецької війни 1768 – 1774 рр., а територія на захід від Бугу згідно з Яським договором 1791 р. З кінця ХУІІІ ст. почалась колонізація малонаселених районів краю: з’явилися колоністи – німці, болгари, молдавани, поляки, греки, білоруси та ін. Десятки поселень з 3000 німецьких колоній, які виникли у ХІХ с. на півдні Росії, були розташовані на землях сучасної Миколаївщини. В 1809 – 1833 роках засновано німецькі колонії Ландау, Ватерлоо, Карлсруе, Йоганесталь, Мюнхен, Шенфельд, Рорбах та інші, які до до другої світової війни були центрами сільських рад Карло – Лібкнехтського (сучасного Веселинівського) району.
Оглянемо назви міст нашої області: Миколаїв, Баштанка (до 1928 р. – Полтавка), Вознесенськ (до 1795 р. – Соколи), Нова Одеса (з 1776 по 1832 рр. – Федорівська, Федорівка), Новий Буг (із середини і до кінця ХУІІІ ст. – Куца Балка, до 1810 р. – Семенівка, до 1832 р. – Новопавлівка), Очаків, Первомайськ (на місці нинішнього Первомайська були міста Ольвіополь (засноване у 1676 році), містечко Голта (засноване у ХУІІІ ст. ) і місто Богополь (засноване у 1750 році). У 1919 році ці населені пункти обєднані в місто Первомайськ. Снігурівка, засноване у 1812 році, Южноукраїнськ – виник як поселення при Південно – Українській АЕС.
В Миколаївській області налічується 945 сільських поселень. Вони підпорядковані 243 сільським радам. Основна частка – майже 500 сіл – це населені пункти з чисельністю до 300 мешканців. Ці села переважають на півночі, північному заході, північному сході та в центральній частині області. Найбільші поселення сільського типу (60 поселень з чисельністю, більшою 1500 мешканців) розташовані на півдні та південому сході області. Густотою сільських поселень відрізняються долини річок Кодима, Синюха, частина долини Південного Бугу до порогів.
В Миколаївській області(станом на 1 січня 2005 року) населення складало 1230 тисяч осіб, 19 районів, 9 міст, у тому числі державного, республіканського та обласного значення 5, селища (містечка) 17, сіл 901. Станом на 1 січня 2006 року сіл вже було 896. Назви районних центрів: Криве Озеро, Врадіївка, Первомайськ, Арбузинка, Доманівка, Вознесенськ, Братське, Єланець, Веселинове, Нова Одеса, Миколаїв, Березанка, Очаків, Жовтневе, Снігурівка, Баштанка, Новий Буг, Березнегувате, Казанка. Тільки двоє з них не є українськими: Еланець (татарське) та Березанка (турецьке).
Звернемося до назв нашого району: Нова Одеса, Криворіжжя; Гур’ївка, Костянтинвка, Піски; Баловне; Бузьке, Добрянка, Мирне, Ясне; Веселе, Антонівка, Івано – Захарівка, Карлівка, Київське, Олександрівка, Остапівка; Воронцівка, Довге, Новоіванівка, Новоінгулка, Островське. Ульянівка, Червоний Півень, Червоноволодимирівка; Димівське, Артемівка, Гребеники, Дільниче, Новооександрівка, Ясна Поляна; Кандибине, Новокрасівське, Новоматвіївське, Сільвестрівське, Скоблик; Новопетрівське, Зайве, Себине; Новосафронівка, Зарічне, Кам’янка, Підлісне (до 1925 року – Маркуляси, Димівка, до квітня 1970 року – Малинівка), Новомиколаївка, Новопавлівка; Сухий Єланець (до 1930 року – Причепівка), Кашперівське, Кіровка, Новошмідтівка, Суворівка; Троїцьке, Михайлівка. Із 1971 року змінилися сільради, їх склад та багато зникло сіл, їхні назви теж пішли в історію.
Повернемося до німецьких назв колоній. Незабаром на географічних картах Херсонської губернії, а пізніше і Миколаївської області, з’явилися незвичні для нашої мови ойконіми (назви населених пунктів): Блюменфельд, Вільгельмсталь, Гольдштат, Грюнвальд, Йоганенсталь, Карлсруе, Катериненталь, Ландау, Александерфельд та ін. Нові німецькі назви як реалії іншомовної культури починають нове життя в умовах впливу української культури, яка запозичує їх у свою мову. Таке запозичення реалій іншомовної культури відбувається, як правило, трьома основними способами: транслітерація, коли літери німецького слова передаються відповідними літерами українського алфавіту; транскрипція, коли звучання німецького слова передається за допомогою літер українського алфавіту (наприклад, нім. Freidorf: фрейдорф – транслітерація, а фрайдорф – транскрипція), і калькування, коли німецьке слово або словосполучення перекладається на українську мову, зберігаючи лексичну й синтаксичну модель слова або словосполучення.
Кожна мова прагне до евфонії, щоб бути милозвучною, тобто щоб слова вимовлялися легко і звично. Крім того, в процесі запозичення іншомовні слова зазнають впливу мов-посередників, через які ці слова вже пройшли. Такою мовою-посередником між німецькою й українською була російська мова. Ці лінгвістичні фактори пояснюють нам, чому так відрізняються вимова і написання німецьких слів в Україні. Деякі нові географічні назви утворилися за традиційною для німецької культури схемою – з додаванням елементів -dorf (село), -feld (поле), -heim (домівка, пристанище), -stadt (місто), -tal (долина, балка).
Привезли з собою німці – колоністи й історичну пам’ять про свою батьківщину, і, як це не рідко буває при переселенні на нові місця, нові населені пункти одержали назви тих міст або селищ, звідки прибули переселенці. Це так звані перенесені назви. Так, на Миколаївщині з’явилося с. Раштадт (тепер с. Поріччя Веселинівського р – ну), засноване у 1809 р. переселенцями з німецької провінції Роштадт; с. Карлсруе (тепер с. Степове Миколаївського району), засноване у 1809 р. ; х. Новий Вормс (тепер с. Довга Могила Доманівського р – ну), засноване у 30-х рр. ХІХ ст. ; с. Рорбах (тепер с. Новосвітлівка Веселинівського р – ну), засноване у 1809 р. ; с. Мюнхен (приєднане у 1959 р. до с. Градівка Веселинівського р – ну), засноване у 1809 р. х. Грюнвальд (тепер с. Зелений Гай Миколаївського р – ну), засноване у 1914 р. До перенесених назв відноситься також і назва с. Ватерлоо (тепер с. Ставки Веселинівського р-ну). Засноване напочатку ХІХ ст. Ватерлоо дублює популярну назву м. Ватерлоо (Бельгія), поблизу якого у 1815 р. зазнав поразки Наполеон. Село Зульц (тепер с. Веселе Доманівського р – ну) було засноване в 1802 р. на землях поміщиці Милашевич, тому паралельно використовувалася назва Милашевська, Милашевка чи Милашевичової. Зауважимо, що назву Зульц також мало с. Веселе колишнього Варварівського р-ну. Зараз це село в списках населених пунктів області не значиться. До перенесених u1085 назв відноситься також і назва с. Ландау (тепер с. Широколанівка Веселинівського р – ну). Назва Ландау (мокре місце, низина, лугове) перенесена з Прусії.
Вшановуючи історичну пам’ять своїх попередників, німці – колоністи в деяких випадках давали відантропонімні назви поселенням за ім’ям землевласника, на землях якого вони селилися. В таких випадках з німецької мови брали відповідне ім’я, додаючи до нього характерні для німецьких ойконімів елементи. Так, в 1866 р. німці купили землю у землевласника Александра Арнольді, на якій організували колонію під назвою Александерфельд (Александрове поле). В 1914 р. з патріотичних мотивів і в пам’ять про перебування тут Олександра Суворова під час російсько – турецької війни в 1787 – 1791 рр. колонію Александерфельд перейменували в Суворове. З цією назвою село проіснувало до 1923 р. Зараз це районний центр, смт Березанка. І сьогодні багато хто помилково вважає, що німецька першоназва пов’язана з іменем Суворова. Кращу долю має колишня назва села Катериненталь (долина Катерини). Засноване німецькими колоністами у 1817 р. і назване на честь російської імператриці Катерини ІІ, це селище Веселинівського р – ну з 1946 р. має назву Катеринівка. Після перейменування сучасна назва сприймається як реалія російської культури.
Село Ганнівка (місцева назва Анновка), засноване на правому березі р. Сасик до 1835 р., одержало назву від імені дружини землевласника О. Наришкіна. В 1870-х роках село Ганнівка було дозалюднене німцями – колоністами і мало назву Анненталь (долина Анни). Після перейменування в 1914 р. першоназва була відновлена (тепер Ганнівка Березанського р – ну). Подібна доля спіткала і ойконім Вільгельмсталь. Вважається, що поселення з такою назвою було засноване німцями у 1870-х роках на безлюдному місці. Однак є всі підстави вважати, що це поселення існувало значно раніше на землях Г. Ф. Зорина під назвою Василівка. Після того, як поселення було дозалюднене колоністами, разом з назвою Вільгельмсталь використовувалася і паралельна назва –Зоринівка. У 1914 р. у зв’язку з перейменуванням першоназва Василівка '28теперішнього Березанського р – ну) була відновлена. Ця першоназва пов’язана з іменем брата Г. Зорина – Василь. Село Йоганенсталь (тепер с. Іванівка Веселинівського р-н) було засноване німецькими поселенцями в 1818 р. Як вважає В. В. Лобода, його першоназва перенесена (в кн. : Горпинич В. О., Лобода В. В., Масенко Л. Т.. Власні назви і відтопонімні утворення Інгуло-Бузького межиріччя. – К. : Наукова думка, 1977. – С. 97). Проте цілком припустимо, що першоназва села походить від імені Іван (німецькому імені Йоганн в українській і російській культурах відповідає ім’я Іван). Вірогідно, що і назва с. Себастіанфельд (тепер с. Малахове Березанського р-ну) також походить від імені Севостян. Відомо, що у 1870 р. тут була організована німецька колонія з назвою Себастіанфельд, але також відомо, що ще до 1835 р. тут існувало поселення з назвою Малахове. До 1914 р. назва Себастіанфельд виступала в ролі офіційної, а Малахове – як паралельне неофіційне найменування. В 1920 р. назва Себастіанфельд знову стала офіційною, але через три роки першоназва знову була відновлена. Наважимось висловити думку, що ім’я когось із землевласників (можливо, Малахова) було Севостян.
Як це рідко буває в таких випадках, деякі населені пункти одержали назви за характерними ознаками місцевості. Наприклад, колонія Штейнфельд (кам’яне поле ) заснована наприкінці ХІХ ст. (тепер с. Кам’янопіль Братського р – ну). Сучасна назва є перекладом першоназви і вживається після перейменування у 1947 р. Село Кринички Миколаївського р – ну, засноване в першій половині ХІХ ст. на балці Грушівці, мало назву Софіївка або Колодязі. Серед колись безводного степу в балці були природні криниці, або копанки. Їх інколи також називали “колодязі”. У 1878 р. поселення стало німецькою колонією з назвою Шенфельд (гарне поле). Можливо ця назва перенесена (Шенфельд – назва німецького містечка і одного з аеропортів Берліна). Але час заснування колонії вказує на те, що ця назва більш вірогідно була не перенесена, а утворена за характерною ознакою місцевості. Після перейменування у 1946 р. першоназва у формі “Кринички” була повернена. Значну частину німецьких ойкономів становлять відантропонімні назви, тобто назви, які походять від імен або прізвищ першопоселенців або власників землі. Частіше це траплялося тоді, коли колонії залишали великі сім’ї, щоб вести окреме господарство. Період хуторизації значно збільшив кількість німецьких топонімів на Миколаївщині. Так з’явився хутір Герцево, який після перейменування став називатися Волощуки, які, в свою чергу, в 1968 р. втратили свою назву після приєднання до с. Звенигородка (Веселинівського р-ну); х. Горенбахера тодішнього Тилігуло – Березанського р – ну, пізніше х. Свободний, який в 1965 р. було включено у смугу смт Березанка; х. Шмальц, заснований поміщиком Шмальцем (тепер с. Новий Степ Веселинівського р-ну); заснований у 1909 р. х. Шлоссера, який у 1926 р. був залюднений переселенцями з с. Андріївка (тепер с. Андріївка Миколаївського р-ну). Засноване на р. Південний Буг близько 1790 р. с. Андріївка Миколаївського р-ну пізніше мало і неофіційну назву від прізвища землевласника Ерделі. Хутір Кранк, заснований землевласником Кранком, після перейменування мав назву Братське (колишній Варварівський – тепер Миколаївський р-н), але пізніше, у зв’язку з переселенням жителів, перестав існувати. Хутір Майта, заснований у 1878 р., існував поблизу с. Олександрівка Доманівського р-ну. В роки колективізації х. Майта був приєднаний до села, відтоді назва села виступає офіційною, а назва хутора місцевою – Майтове. Відантропонімну назву Рено (Ренівка) мали декілька хуторів: теперішні с. Шевченко Очаківського р-ну, с. Крива Балка Миколаївського р-ну. Але не завжди хутори мали назви за прізвищем землевласника. Наприклад, х. Нейнфельд (нове поле) був заснований у 1906 р. переселенцями з колонії Рорбах. У 1946 р. першоназва була замінена увічнювальною – Будьонівське, пізніше остання, в свою чергу, була замінена на Дальнє (тепер Веселинівського р-ну). І сьогодні деформована першоназва Нольфіт використовується в ролі неофіційного найменування.
Миколаїв – обласний центр. Уже в УІ столітті нашої ери поблизу сучасного Миколаєва на Бузькому лимані була грецька колонія Ольвія (тобто «щаслива»). Після ліквідації Нової Січі в 1775 р. тут з’явилися переселенці. Виник хутір австрійського купця Фабрі – Фаберова дача. В 1787 році хутір був зруйнований турками. Саме місто названо Миколаїв на пам’ять про штурм Очакова, в день православного свята святого Миколи 6 грудня 1788 р., якого вважали за покровителя моряків.
Очаків – одне із знакових міст історії нашої області. 1415 р. – Заснування великим князем Литовським фортеці Дашів (на місце сучасного Очаківа). 1492р. – Спорудження на місці татарської фортеці Кара – Кермен (Чорна Фортеця). ХУІІ ст. – Добудова фортеці Кара – Кермен, зведення нових укріплень і перейменування її в Ачи – Кале (у російській вимові – Очаків).
Українські назви, їх більшість в області. Значна кількість зимівників мала відантропонімні назви (від імені або прізвища людини – власника поселення або землі): Давита Гуртового (с. Антонівка Новобузького району), зимівник Остапа Басараба (с. Баратівка Новобузького району), зимівник Антона Присовки (смт. Березнегувате), зимівник Григорія Білченка (с. Білівка Новобузького району), зимівник Петра Сухого (с. Ганнівка Новобузького району), зимівник старшини Щербаня (с. Щербані Вознесенського району), зимівник Карпа Островерха (с. Калинівка Жовтневого району), зимівник Івана Сушка (с. Мар’ївка Баштанського району), зимівник Бурносова і Волового (с. Михайлівка Новоодеського району), зимівник Федора Осадчого (м. Нова Одеса), зимівник Якоби Куцого (м. Новий Буг). Сучасне село Білоусівка (Вознесенського району) розташоване на балці Білоусівка (назва балки, скоріш за все, відантропонімна). По якій на межі ХУІІ – ХУІІІ с. гніздилися козацькі хутори та зимівники.
 На місці безіменних запорозьких зимівників сьогодні також стоїть багато великих і малих сіл Миколаївщини: с. Гур’ївка, Кандибине, Новопавлівка (Новоодеський район), с. Воєводське, Семенівка (Арбузинський район), с. Володимирівка (Казанківський район), с. Кашперово – Миколаївка, Костичі, Михайлівка, Христофорівка (Баштанський район), с. Крутоярка (Єланецький район), с. Куріпчине (Первомайський район), с. Воронівка, Олександрівка (Вознесенський район), с. Ганнівка, Кам’янополь (Братський район), с. Любомирівка (Березнегуватський район), с. Сирове (Врадіївський район) тощо.
Цікавим видається той факт, що в капітальній праці «Історія міст і сіл України, Миколаївська область» не слова немає про єврейське походження сіл – єврейських казенних землеробських колоній. Можливо, це пов’язано із прихованим антисемітизмом в СРСР та антиізраїльсікій зовнішній політиці країни.
Дуже дивно та цікаво, що назви єврейських казенних землеробських колоній здебільшого не є єврейськими, за дуже малим виключенням на відміну від назв німецьких колоній Півдня України.
 Єврейська землеробська колонія Мала Сейдеменуха(N 47°08', E 33°01') була заснована в 1841 році на лівому березі річки Інгулець і балці Татаркі в Херсонському повіті Херсонської губернії в 70 верстах від Херсона. Свою назву нова колонія отримала від розташованої в декількох верстах південно – східніше колонії Сейдеменуха (із івриту «Тихе поле»). Першими жителями колонії стали євреї – переселенці із Невельського повіту Вітебської губернії. Невель, попереднє місце проживання перших колоністів, стало другою назвою колонії.
Перехід євреїв в землероби почався з того, що в 1806 р. 36 єврейських сімей з Могильовської губернії, через своїх представників Ізраїлю Лентпорта і Нохіма Финкенштейну (в інших джерелах Фінкельштейн), звернулися до губернатора М. М. Бакуніну з проханням переселити їх до Новоросійський край для заняття хліборобством. Ефінгар (Ефенгар, Ефінгарь, Ефенгар, Ефенгарь, Ефінгарская колонія) (N 47 ° 24'00 ", E 32 ° 18'35"), що в перекладі з івриту означає "гарна річка". Другим неофіційною назвою колонії було Булгаков на прізвище генерал-лейтенанта Є. А. Булгакова. Мабуть, він орендував землю, на якій потім була заснована колонія, і мав там хутір. Нагартав. У 1809 році переселенці із містечок Вітебської, Могилівської і Мінської губерній поселилися в Херсонському повіті на березі невеликої степової річки Вісунь. Річку вони назвали Добра, своє поселення – колонією Нагартав (від іврітського «річка хороша, добра»). По іншу сторону від Доброї розташувалося українсько – російське село Березнегувате. У 1811 році колонія розділилася на дві: Великий Нагартав і Малий Нагартав. Останній розміщався вздовж берега річки Вісунь. Тому нижче ми приміняємо тільки цю назву.
Ще раз звернемося до німецького села, його назви. Село Карлструе – німецька колонія було засновано в 1809 році. Село Карлструе отримало свою назву від імені першого переселенця – колоніста Карла Шардта, який заснував колонію в 1809 році. Правда, в архівних і інших документах можна зустріти крім назви Карлсруе і найменуваня Карлсруе. А за твердженням колишньої жительки села Віллер колонія один час носила назву і Карслу. Для підтвердження своєї версії вона прислала план села з таким найменуванням. Цей документ зберігався в музею Степівської середньої школи. Відзначимо і те, що українці і росіяни називали село по – своєму – Калістрове. Ось чому в старих джерелах зустрічається подвійна назва Карлструе (Калістрове).
В Миколаївській області німців було 1200 чоловік, це 0, 1 % у 1989 та 2001 роках, а у 2001 році ву відсотках до 1989 року 88, 9 %. Всього населення Миколаївської області склало у 1989 році 1330, 6 тисяч чоловік, у 2001 році 1264, 7 тисяч чоловік. Вважали рідною мову своєї національності 5, 3 % німців Миколаївщини, українську 26, 8 %, російську 67, 7 %%, іншу мову 0, 2 % .
Потрібно зауважити, що головна небезпека, що чатує на починаючого топоніміста – занадто велика довіра до легенд про походження тих чи інших географічних назв.
Таким чином, ми бачимо, якою багатою на назви різних старовинних назв етнічних поселень є Миколаївська область. Ці назви, історія цих поселень потребують подальшого прискіпливого і багатостороннього вивчення, дослідження, популяризації.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123