This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Славутчина в період нацистської окупації (краєзнавче дослідження: "Український рахунок: втрати і здобутки")

Васьківська Віта, 15 р., НВК «зош І-ІІІ ст., гімназія», м. Славута, Хмельницька обл.

Скільки слів величних сказано, скільки пісень вплетено у вінок твоєї слави, моя прекрасна Батьківщино! Бо хіба можна не любити тебе, земле моя, хіба можна не пишатися тобою, моя Україно! Твої волелюбні пращури залишили нам найголовніше – велике прагнення волі.

Воля – омріяна святиня наших предків, те, що рухало нашу історію, те, що згуртовує народ, не дає зникнути у безвісті віків.
Ще з часів Київської Русі славні русичі виборювали її у нескінченних битвах з хижими племенами. І перемагали, відстоюючи святе право жити господарями на своїй землі, аж поки не схилилися славні черлені щити під потужним ударом монголо-татарської навали. Століття чужинського панування не зломили волі і подужали татар наші прадіди. Та знов не судилося Україні долі, потрапили ми згодом у литовське та польське ярмо. Не скорилися відважні серця, високо піднесли свої корогви "лицарі волі", славні козаки. Завирувала священна визвольна війна під проводом вірного сина народу Богдана Хмельницького. І розцвіла надія у серцях народних, і полетіла легкокрилим птахом над широкими ланами!
Та потрапив вільний сокіл у підступні тенета російського самодержавства. Цілі століття за допомогою кривавого насильства, облудної брехні і підступу, розпалювання ненависті між братами, вдавалося панувати ворогам над Україною. Царські урядовці, як і всі завойовники, трубили на повний голос, кричали цинічно і безсоромно, що вони несуть українцям добро і щастя, намагаючись знищити народ, змусити його забути про своє минуле, про свою волю, про саме ім'я твоє, Україно. Та невмируща сила, наш народ, не зрікся землі рідної, мови материнської, культури та звичаїв, що йшли від діда-прадіда. Берегли у серці іскру надії, заповідали нащадкам не коритися і чекали нагоди вирватися з-під гніту.
І ось прийшла омріяна година. Після кривавої Першої світової війни пало Російське самодержавство і твої, Україно, сини встали на бій за волю. Чотири довгих роки точилася ця боротьба, багато славних лицарів полягло у ті буремні роки. Та стала ти, Україно, республікою вільною лише на папері.
Що пережила ти потім, багатостраждальна земле моя? Були і криваві погроми, і штучні голодомори, у горнилі репресій зникав цвіт нації, кованим чоботом і розпеченим свинцем позначила твої поля Велика Вітчизняна війна. Її безкрайні поля, зелені ліси і гори, блакитний Дніпро – все вразила пухлина нацистської чуми. Скільки українських парубків і дівчаток пішли на фронт, щоб захищати свою країну. Але на початку червня 1941 все ще було спокійне.
Раптово запалала на величезних просторах, застогнала від жахливого болю. Зі світлої солов'їної ночі о четвертій години ранку 22 червня на неї обрушилася незчисленна кількість бомб і снарядів. Тисячі німецьких знарядь відкрили вогонь по радянських прикордонних заставах, по вузлах зв'язку і районах розташування частин і з'єднань Червоної Армії. Тисячі танків з чорними хрестами прасували гусеницями українські простори. Машина гітлерівської агресії була запущена на повну потужність. Людина і метал, що міцніше? Що сильніше? Перемогла людина, але якою ціною? Як багато залишилося їх там, на полях, в низинах, в лісах і болотах! А скільки пам'ятають лише найближчі люди, не завжди знаючи, під яким обеліском, в якому краю похований син, чоловік, батько. Пам'ять не відділити від суті людини, без неї немислиме саме життя. Пам'ять, пам'ять. Що без тебе людина?!
Наше дослідження ми присвячуємо славутчанам та військовополоненим Грослазарету, які з мужністю здолали нацистську окупацію.

Славутчина в період окупації

ХХІ століття. Усе далі й далі відходять грізні роки Великої Вітчизняної війни. Але кожного року ми відзначаємо День визволення України від німецько-нацистських загарбників, і ніколи не згасне пам'ять про всіх тих, хто поліг у боях, хто віддав своє життя для нашого щастя. Але до цього дня потрібно було пройти кілометри доріг, спочатку відступаючи, залишаючи нацистові наші краї, але потім з новими силами, зібравшись, кинутися на ворога знову і вже гнати його до кордону не зупиняючись.
Історія знає багато легендарних подвигів, здійснених людьми у боротьбі за свободу та незалежність рідної землі, але безсмертний подвиг нашого народу у Великій Вітчизняній війні – особливий. Кожна людина зберігає в пам'яті момент свого життя, який здається їй другим народженням, переломом у всій подальшій долі. Війна живе в душах людей, які її пережили, такими спогадами, що вони ніколи не зможуть забути це страхіття тривалістю 1418 днів і ночей.
Чотири роки... Тридцять чотири тисячі годин!.. Хмельниччині довелось пережити 1011 днів гітлерівської окупації із 1418 днів війни. Хмельниччина – друга на Україні область, на території якої поховано найбільше жертв війни.
29 червня 1941 року – на сьомий день після початку війни нога ворога ступила на нашу землю, окупувавши село Білотин Ізяславського району. До 18 липня 1941року за 20 днів, область була повністю окупована. Досить жорстоким був окупаційний режим.
Ось жахливі дані страшної статистики нацистського терору за роки окупації Славутського району. За кожною з цих цифр – трагічна доля наших земляків в чорні дні фашистської окупації. Окупація Славутчини тривала тридцять місяців. За цей час в місті загинув кожен другий житель, 4057 жителів району були вивезені на каторжні роботи, повністю спалено шість сіл. В місті були пограбовані усі заводи. В центрі Славути гітлерівці створили гетто для єврейського населення, в якому було знищено більш як 13 тисяч чоловік із усього району. З осені 1941 року по січень 1944 року на південно-східній околиці м. Славути діяв концентраційний табір "Грослазарет. Славута – цвай. Табір 301", (Велика лікарня), створений німецькими окупантами для утримання в таборі хворих та поранених радянських військових, що потрапили в полон на фронтах для військовополонених червоноармійців, у якому загинуло близько 150 000 радянських воїнів. Нацистами розстріляно більше 5000 громадян єврейської національності, ще майже 3000 євреїв зникли безвісти. На Хмельниччині було спалено 78 сіл, у тому числі 33 – повністю. Розстріляно міліціонерів, комуністів – 78. Загинули під час каральних операцій – 311. Закатовані за зв'язок з партизанами – 184. Вивезено на каторжні роботи в Німеччину – 4057. Спалено будинків у селах району і Славуті – 408.
З 4 липня 1941 року до 18 січня 1944 року тягнулася кривава окупація мого рідного міста Славути.
Нестерпно важко тривожити людську пам‘ять, гортати її почорнілі від страждань сторінки, на яких і запечена кров, і незвіяна зола, і непросохла сльоза, і жмут передчасних сивин. Але доводиться...
Мільйони людей в усьому світі знають про звіряче обличчя нацизму з книг, документальних та художніх фільмів. Все менше залишається тих, хто пам’ятає злочини нацистів зі свого трагічного досвіду.

Спогади місцевих очевидців

Згадує місцевий житель Василь Федорович Оржаховський:

Про початок війни почув 22 червня з гучномовця. У цей день на Ринковій площі зранку був великий базар, але після повідомлення про війну люди швидко розбіглися, було не до торгівлі. Над містом почали пролітати літаки, чого раніше не було, адже район був закритий для польотів авіації. На вулицях з’явилися озброєні гвинтівками члени винищувальних загонів з числа місцевих жителів, переважно євреїв, для виловлювання лазутчиків і диверсантів.

Зі спогадів Побережного Івана Васильовича

який у 1941 році закінчив 9 класів Славутської СШ № 1: "Війна для мене запам’яталася бомбардуванням міста. Найбільше постраждав центр міста, згорів кінотеатр. Велика пожежа від бомбардувань виникла в районі Ринкової площі". План призову в армію військовозобов’язаних 1905-1918рр. по Славутському району (близько 7 тисяч чоловік) виконано до вечора 23 червня. Мобілізовані 3-4 дні перебували в дворі Лісоклубу, а потім групами і поодинці вирушали на Схід. Славутська МТС уже через кілька годин після отримання наказу про евакуацію встановила на залізничній платформі 49 тракторів, 1 автомашину. Протягом п’яти днів виконано план поставок діючій армії автотранспорту, тракторів, коней, возів. Підприємства міста перейшли на випуск продукції і матеріалів для потреб фронту. Продукція маслозаводу, харчокомбінату, підприємств промкооперації відправлялася військовим частинам. Лісозаготівельні організації, деревообробні підприємства переводилися на виготовлення шпал, деталей до військових возів тощо.
Розміщена у Славуті кавалерійська дивізія, піднята по тривозі о 4 годині ранку 22 червня, виступила до м. Кременця, де вже під вечір 23 червня вступила у бій з німецькими моторизованими частинами, які до того часу зайняли більшу частину міста. Вибивши ворога з Кременця, дивізія утримувала місто протягом 8 днів. Ведучи важкі бої, потрапила в оточення, з якого зуміла вирватися. Відступаючи з боями, дивізія в Каневі переправилася через Дніпро. Далі її шлях проліг на Полтаву, а у листопаді вона була відведена в район м. Будьонівська Воронезької області. У попередніх боях дивізія втратила більше половини особового складу, понесла великі матеріальні втрати. Просування ворога до міста Славути стримували воїни 109 та 213 моторизованих дивізій. 109 дивізія (командир полковник Краснорецький) вийшла з Острога і зайняла оборону на захід від Славути. Маючи відкриті фланги, дивізія вела важкі бої з переважаючими силами ворога.
У лісі під Славутою перший бій з ворогом прийняла на себе 147 стрілецька дивізія. Її окремий мотоциклетний полк вступив у бій з передовими частинами ворожої танкової групи. Однак 4 липня частини нацистської армії окупували місто. Нацисти та місцеві найманці негайно приступили до встановлення "нового порядку" у місті. Було створено районну і міську управи, районну "народну" міліцію, війську комендатуру тощо. 24 липня комендант підписав "Наказ до населення міста Славути".
На окупованій території гітлерівці знущалися над мирним населенням та військовополоненими. Вони масово розстрілювали жителів міст і сіл, не жаліючи ні старих, ні малих, піддавали нелюдським тортурам полонених солдатів і офіцерів, партизанів, підпільників, тисячами примусово вивозили працездатних громадян на каторжні роботи до Німеччини, руйнували пам’ятники національної культури, житлові будинки, підприємства, розкрадали майно громадян та загальнонаціональні цінності.
Вони були нескінченними – дороги війни. Сніг і непролазне болото, завірюхи і зливи. І смерть, що стереже на кожному кроці. Не витримували машини, в'язнули в болотах танки. А люди йшли вперед – кілометр за кілометром, п'ядь за п'яддю, очищаючи свою рідну землю від ворожої нечисті.
У війни жіноче обличчя… Адже скільки жінок, юних дівчат виносили на своїх тендітних плечах поранених, збивали ворожі літаки, були снайперами, виконували чоловічу роботу в тилу ворога.

Дівчина в сірій шинелі,
В куцих, простих чобітках
Йшла, де зривались шрапнелі,
Йшла з автоматом в руках.
Дівчата в бої йшли крізь ночі,
З калюж умивались дощем,
Їм бачились коси дівочі
Під грізним гарматним вогнем.
Недобрії очі лякали,
І танків боялись в бою.
Але, як мужчини, вмирали,
Землю обнявши свою...

А скільки їх було в партизанських загонах. Вони ходили в розвідку, лікували ранених, забезпечували зв’язок з Великою землею і часто гинули, не проронивши ні слова в руках нацистських катів.

Місцевий рух Опору

Героїчною сторінкою в історії краю в роки війни став рух Опору. Найбільш підпільними організаціями тут були Шепетівська, а також Славутська на чолі з Михайловим.
Яскраву сторінку боротьби з ворогом на окупованій території написано саме на Славутській землі. У місті Славута та селах району у 1941-1942рр. діяло понад 20 підпільних антинацистських організацій, понад 1500 мешканців міста і району стали підпільниками і партизанами. Саме тут 14 червня 1942 року виник партизанський загін ім. Ф.М. Михайлова під командуванням вчителя А.З.Одухи, який у 1943 році переріс у партизанське з’єднання і налічував до 4 000 чоловік.
Серед партизанів і підпільників Славутчини було чимало дітей і підлітків. Дітям війни рано довелося ставати дорослими. За ними нікому було доглядати. Адже їхні батьки або воювали, або трудилися з ранку до вечора. Або батьків вже не було... Замість дитячих пісеньок, діти війни чули розриви бомб, замість чистого неба, бачили літаки-бомбардувальники. Багато дітей тоді не знали, що таке іграшки. Дівчатка зберігали як зіницю ока єдину пошарпану ляльку, а хлопчики грали гільзами від гвинтівок та снарядами, що не розірвалися. Від таких "іграшок" часто траплялося лихо. Зруйновані будинки та звуки пострілів, повітряна тривога та "похоронки" з фронту. У половини дітей війна відняла батьків, бабусь та дідусів, братиків та сестричок. Таке горе не порівняти ні з чим. Коли мова йде про захист Батьківщини, про порятунок свого народу, у цій війні людина бере участь за велінням серця. У бій готові йти ті, хто у своєму житті не брав у руки зброї, ті, про кого говорять, що вони і мухи не скривдять. Усі, хто здатен тримати зброю, стають на захист батьківщини і навіть діти...
У списках народних месників району 92 дитини, найстаршим з яких у 1941 році виповнилося 15 років, в тому числі 22 дівчинки. Про їхню мужність і відвагу можна судити уже з того, що 37 з них нагороджено орденами і медалями, а 35 молодих месників нашого краю загинуло у боях або розстріляно у застінках Шепетівського гестапо. Медаллю "За відвагу" посмертно нагороджені Б.Троцький, Л.Афанасьєв, С. Рахлинський, медаллю "За бойові заслуги" (посмертно) – В.Орел, Героєм Радянського Союзу (посмертно) став Валя Котик.
За пошуки і зберігання зброї, передачу її партизанам у червні 1943 року на околиці Шепетівки розстріляно учнів 5 класу школи № 3 міста Славути: Леоніда Афанасьєва, Володимира Орла та Володимира Кухаренка.
При виконанні завдання загинув юний партизан з’єднання імені Ф.М.Михайлова, житель с. Миньківці Володимир Кушнірук.
4 січня народні месники із з’єднання А.З.Одухи визволили районний центр Плужне, а 13 січня – Берездів. Частини 322-ї стрілецької дивізії 9 січня звільнили від фашистів Полонне. Воїни 226-ї стрілецької дивізії при взаємодії з партизанським загоном І.О.Музальова атакували ворожий гарнізон в Славуті, і 16 січня місто було звільнено. Територію нашого району було остаточно звільнено від німецько-нацистських загарбників радянською армією. 18 січня у Славуту вступили військові частини 226 Глухівсько-Київської Червонопрапорної ордена Суворова другого ступеня стрілецької дивізії під командуванням В.Я.Петренка.
За уточненими даними, розміщеними у "Книзі Скорботи України. Хмельницька область, том 3" у 1941-1945рр. на Славутчині загинуло 5567 жителів району, з них 5016 осіб єврейської національності. Серед загиблих 877 дітей віком до 16 років, з них немовлят – 84, дошкільників – 274, учнів – 519.
І через десятки літ маємо пам'ятати про жертви, які поніс наш народ у найстрашнішій в історії людства війні. Ми знаємо, що війни насправді ведуться за чиїсь політичні інтереси або через економічні зазіхання. Люди воювали насправді не за Сталіна, не за політичні цінності, а за свій дім, вишневий садок біля нього. І за свою родину. Закономірно, що перемогли ті, хто воював за людські цінності. А ті, хто прийшов загарбати, потерпіли поразку.

Створення табору та його структура

Нацисти дуже добре готувалися до війни. Гітлер вважав себе надлюдиною, він хотів заволодіти усім світом, тому німецький нацизм, маючи на меті розширення життєвого простору для німців, у роки Другої світової війни ввів у дію старанно розроблену систему масового знищення людей на захоплених територіях, у тюрмах, гетто та концтаборах. За роки війни через концентраційні табори пройшло близько 18 мільйонів чоловік всіх національностей Європи, з них 11 мільйонів загинуло.

На окупованій території України існувало 242 німецькі табори для утримання військовополонених типу: шталаги (стаціонарні великі табори для утримання рядового та сержантського складу), дулаги (мобільні табори, які переміщалися з лінією фронту), офлаги (табори для військовополонених офіцерів). Табори, як правило, розміщалися у військових містечках, споруджених до війни. Відділення одного табору могли знаходитися у різних місцевостях, а також переводитися з одного населеного пункту в інший.
На території Кам'янець-Подільської (тепер Хмельницької) області існувало 9 таборів типу шталагу. Вони були розміщені в Деражні, Дунаївцях, Кам'янець-Подільському, Летичеві, Проскурові, Старокостянтинові, Шепетівці, Ярмолинцях та Славуті.
У Шепетівці з вересня 1941 року до листопада 1942 року діяв шталаг 57. Пізніше цей табір перевели ближче до лінії фронту, в район міста Полтави. Згодом військова ситуація на східному фронті примусила гітлерівців переводити табори для військовополонених на Захід. Ось чому в березні 1943 року шталаг 357 опиняється в Славуті, змінивши тут передислокований до Шепетівки шталаг 301. Пробув у Славуті шталаг 357 до жовтня 1943 року.
Табір на території військового містечка Славути більше відомий під назвою "Грослазарет Славута-цвай. Табір 301".
Жорстоке відношення адміністрації нацистських таборів до радянських військовополонених передбачалося відповідною інструкцією німецькому солдату: "Вперше в цій війні німецький солдат зустрівся з супротивником, навченим не тільки у військовому, але і в політичному відношенні. Навіть солдат, який потрапив у полон, яким би невинним він не виглядав, буде використовувати всіляку можливість для того, щоб проявити свою ненависть проти всього німецького.
Адміністрація німецької лікарні й охорона Грослазарету проводили масове винищення радянських військовополонених, створивши нестерпні умови проживання: спеціального режиму голоду, скупченості антисанітарії, застосування катувань і прямих вбивств, позбавлення хворих і поранених лікування, примушування вкрай виснажених людей до каторжних робіт. У Грослазареті зосереджувалося одночасно 1518 тисяч поранених і також хворих полонених. На зміну померлим щоразу сюди надсилали партії жертв. Німецькі лікарі навмисне поширювали інфекційні хвороби. Елементарна санітарна обробка хворих, які прибували до лазарету, не проводилася.
У січні 1944 року радянські війська ступили на землі Славути та визволили військовополонених Грослазарету. Радянські експерти встановили, що основними причинами смерті військовополонених було виснаження крайнього ступеня, інфекційні захворювання, заподіяння ран з автоматів і холодної зброї. Такої смертності, яка була у лазареті, не знав жодний інший лікувальний заклад.
Поряд військового містечка виявлено 640 могил масових поховань. На хресті могили № 623 було написано 8 прізвищ похованих. Коли розкопали цю могилу, в ній було виявлено 32 трупи. Те ж саме побачили експерти під час обстеження могили № 624. Під час розкопування могили № 625 було вийнято 10 трупів, а під шаром грунту 30 сантиметрів – ще два ряди трупів. Подібне виявилося і в інших могилах. За 2 роки окупації міста Славути у Грослазареті гітлерівці знищили до 150 тисяч офіцерів і бійців Червоної Армії.
Сьогодні це місце є святим для славутчан, тут упорядковується Поле Пам'яті, будується меморіальний комплекс, бо "ніщо не забуте і ніхто не забутий". Розпочатий процес встановлення та уточнення списків військовополонених, загиблих у Грослазареті через багато років дозволив рідним та близьким людям знайти місце їх поховання.

Висновки

Прагнення миру – всесвітнє. Та мир неможливий до того часу, поки кожен не наведе лад у власній душі, визначиться з духовними цінностями, стане більш терплячим до людей навколо. І коли кожен буде жити в гармонії з собою, то зможе збудувати добрий, безпечний світ для усіх.
То чого може навчити людину війна? Перш за все, цінувати мир та об’єднуватися заради нього. Цінувати можливість бути поруч з близькими, а не чекати роками їх з фронту. Вільно кохати, а не отримувати "похоронки" на наречених. Спокійно йти по вулиці, а не бігти мерщій в бомбосховище. Купувати в магазині свіжі булочки, а не пекти хліб з лободи.
Наш громадянський обов'язок – увічнити пам'ять усіх полеглих, зберегти усі меморіальні та воєнно-історичні реліквії. Саме ця мета переслідувалася, коли розпочиналася робота по перезахороненню жертв Другої світової війни на Міжнародному меморіальному комплексі "Поле памяті". Сьогодні це місце є святим для славутчан, бо "ніщо не забуте і ніхто не забутий". Подвиг народу у боротьбі за свободу – безсмертний. Тож нехай вічно живе у наших серцях пам'ять про героїв, нехай вчуваються їхні голоси у гомоні рік, у співі птахів, у цвітінні квітів, нехай прекрасним і щасливим буде наше життя, бо дуже дорогою ціною заплатили за нього наші предки.

Їх життя, їх помисли високі,
Котрим не судилось розцвісти,
Закликають мир ясний і спокій,
Як зіницю ока, берегти.

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123