This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Складні долі жителів мого селища Новогригорівка Райської сільради Донецької області

 Василишин Артем, 14 р., зош І-ІІІ ст. №9, м. Дружківка, Донецька обл.

«Любіть свою хату, хоч і небагату, тут ви бігали до мами дрібними ногами. Тут ви підростали, божий світ пізнали, звідси батько за руку вів у школу, у науку. Тут ваша утіха, радість і потіха, гей, нема то, нема в світі, як та рідна стріха.» Так писав Богдан Лепкий в вірші «Рідна стріха».

Кожній людині цікава історія міста, де він народився і живе, історія своєї сім’ї. Кінець XX ст. – початок XXІ ст. приніс великі зміни в селищі, де я живу. Зникли підприємства, виїхали жителі. Зараз до нас рідко ходять автобуси. В школу їздимо в
м. Дружківку.
Я люблю своє село, річку Казенний Торець, на берегах якої прошуміло багато історичних подій, її поля, левади і вірю в краще майбутнє своєї землі. Доля жителів нашого селища, моєї сім’ї дуже зацікавила мене. Тому метою моєї роботи стало: вивчення історії с. Новогригорівка і складної долі її жителів.

Історія селища Новогригорівка Райської сільради Донецької області і довколишніх хуторів

Селище міського типу Новогригорівка підпорядковане Райській селищній Раді. Розташоване в 3-х км на захід від Райського на березі р. Казенний Торець. Відстань до Дружківки 10 км, до Донецька 96, загальна площа – 0, 45 кв. км. Населення 326 чоловік. Селище має автобусне сполучення з Дружківкою.
Новогригорівка має народну назву – Моргуновка, можливо, від прізвища пана Моргунова який проживав на цих землях. В Новогригорівці була німецька колонія. Один з її мешканців Віталій Кейс під час Великої Вітчизняної війни емігрував за кордон і зараз являється професором університету в Нью-Йорку, президентом благодійного фонду допомоги школам Донбасу. Він неодноразово приїжджав на батьківщину, приймає активну участь в національному відродженні України. В 1926 році в Новогригорівці проживало 527 чоловік. Зараз проживає 335 чоловік. Селище мало школу, бібліотеку і фельдшерсько-акушерський пункт. Зараз вже не має.
Вулиці нашого села: Новоросійська, Будівельна, Роздольна, Шкільна, Сімонова, Авангардна, Клименко, Єсеніна, Калужська. Про історію вулиць нашого села мало інформації, але відомо те, що вулиця Єсеніна раніше називалась в честь українського борця за свободу Т.Г.Шевченка, але в 1970 р. була перейменована на вулицю російського поета Сергія Єсеніна, а іменем
Т. Шевченка названа одна з вулиць м. Дружківки. Біля с. Новогригорівка знаходяться хутори Червоний кут і Новомиколаївка.
Село Червоний кут підпорядковане Райській селищній Раді. Розташоване в 6-ти км на південний захід від Райського на лівому березі р. Казенний Торець. Відстань до Дружківки 12 км, до Донецька – 98. Село Червоний кут засновано переселенцями з Новогригорівки в 1924 році. Новомиколаївка заснована в 20 столітті. Народна назва – Швейцарія. В 1926 році – селище міського типу, підпорядковане Райській селищній Раді. Розташоване в 7-ми км на захід від Райського на березі р. Грузьської. Відстань до Дружківки – 14 км, до Донецька – 100, загальна площа – -0, 34 кв. км. Населення – 140 чоловік. Селище має автобусне сполучення з Дружківкою.
В роки колективізації в селищі було утворено колгосп. Зараз він реформувався в ВАТ “Новогригорівське”, де займаються вирощуванням зернових культур та розведенням великої рогатої худоби. Біля Новогригорівки знаходяться два підприємства по видобуванню вогнетривких глин АТЗТ “Веско” і ВАТ “Дружківське рудоуправління.”

Складні долі людей з с. Новогригорівка.
Американець з Донбасу

В с. Новогригорівка народився відомий американський літературознавець Віталій Кейс. Про нього небагато відомо в Україні. Насамперед тому, що Віталій Кейс не належав до україністів, не мав широких контактів з українським гуманітарним середовищем. На початку дев’яностих, коли багато діаспорних науковців, викладачів транспортували західний інтелектуальний продукт до найпрестижніших українських вузів, Віталій Кейс взяв відпустку за власний рахунок і поїхав… на Донбас. Не до Києва, Львова чи Харкова, а в Слав’янський педагогічний університет. Один із курсів, який він там читав, – література української діаспори, присвячений переважно творчості Нью-Йоркської групи.
Він народився 24 листопада 1935 року в селі Новогригорівка поблизу Дружківки. Ціла родина, як згадує в автобіографічному есеї «Одісея одного донбасівця» літературознавець, зазнала переслідувань енкаведистів. У сім років Віталій Кейс перейшов із російської мови спілкування на українську, на вимогу батька діти все життя спілкувалися між собою українською. Під час Другої світової війни родина, втікаючи від «визволителів», опинилася в Німеччині, де в місті Гайденау хлопець закінчив народну школу і вступив до гімназії. Наприкінці 1950 року родина емігрувала до США. Ще школярем В. Кейс брав активну участь у суспільному житті, належав до українських молодіжних організацій, дискусійного шкільного клубу, в складі якого у 1953 році на запрошення «New York Tіmes» виступав у телепрограмі, де відстоював право української нації на державність. Згодом він закінчив Лонг-Айлендський університет, здобувши ступінь бакалавра англійської мови і літератури, та аспірантуру Нью-Йоркського університету, де спеціалізувався на англійській літературі XVІІ століття. Працював у відділі порівняльного літературознавства Нью-Йоркського університету, в міському коледжі Джерзі Сіті, а з 1984 року – в Ратґерському університеті.
Кейс приятелював із Тарнавським, він є автором єдиної діаспорної передмови до збірок Тарнавського, разом вони уклали добірку перекладів американських поетів, останніми роками літературознавець опублікував іще кілька статей про Тарнавського-прозаїка. Він писав про Тарнавського не тому, що вони були друзями, а навпаки – вони були друзями, бо обоє орієнтувалися на мистецтво, котре не знає національних обмежень. Його дослідницькі інтереси в українській літературі були досить обмежені. Але при цьому він вибирав найоригінальніші поетичні здобутки – як то, скажімо, «Соняшні клярнети» Павла Тичини та «Свідок для сонця шестикрилих» Василя Барки. У літературі англійською мовою (та й не тільки англійською) він більше мав куди розігнатися, тож і теми його публікацій значно ширші.
Останніми роками Віталій Кейс дуже плідно працював над поетичними перекладами. Здійснив переклади віршів Вільяма Блейка (Всесвіт, 2009, № 1-2), поеми «Любовна пісня Дж. Алфреда Пруфрока» Томаса Стернза Еліота (Всесвіт, 2008, № 7-8), поезій Пола Пайнса (Всесвіт, 2010, № 3-4), Дейвіда Ігнатова (Всесвіт, 2008, № 3-4), а також есею Марка Твена «Проклята людська раса» (неопубліковано). Смерть перервала працю над перекладом «Кантерберських оповідань» Джефрі Чосера та статтею про творчість Марка Твена.
Віталій Кейс залишився в пам’яті дуже доброзичливим співрозмовником, уважним читачем, одержимим літературою, фахівцем із широкими літературними зацікавленнями. В одному з творів він писав, що якби не література, то, напевно, здурів би: ні в чому більше він не бачив сенсу свого існування, хоча це не означає, що він не цікавився іншими сферами. Хіба міг він не переживати за долю України, за політичну ситуацію в світі, якщо його племінниця Александра посідає одну з чільних позицій в демократичній партії США? Бувало, він ділився своїм досвідом читання фізичних журналів; зацікавлення фізикою відображено і в його літературознавчих публікаціях: зокрема, в рецензії на збірку міні-романів «Lіke Blood іn Water» Ю. Тарнавського він порівнює стиль письма прозаїка з теорією струн.
Від часу виходу на пенсію (здається, 2003 р.) мешкав у селі Лексинґтон, за 145 миль від Нью-Йорка, біля річки та лісу, з котрого в гості приходили лисиці, олені, ведмеді та койоти. Жив із дружиною Танею Кейс, котра віднедавна звільнилася з праці в Науковому Товаристві ім. Т.Шевченка у США. Інші родичі проживають окремо, примножуючи свої і так визначні успіхи в різних галузях.

Переселенці з Лемківщини на Донбасі

Мій дідусь – переселенець з Лемківщини. Він згадує: «Я народився 1940-го р. у Львівській області Турківського району, село Дидіва. Мій батько, Василишин Микола Матвійович, народився 1898 р. і мав у господарстві корів, земельне угіддя (40 гектарів), овець, коней. Мама – Василишина (Крутій) Ганна Костянтинівна народилася1904 р. Коли у 1946 р. почали проводити кордон, нас пересилили до с.Мічуріно Сергіївського району Сталінської області, як робочу силу. Обіцяли гарні умови, при цьому погрузили вагон нашого лісу буцімто для того, щоб з часом побудувати з цього матеріалу будинок. Проте, переїхавши до Східної України, ми побачили глиняні хати, вкриті очеретом, та й ще, працюючи 15 років у колгоспі, 15% від зарплатні було забрано. Батько був дуже обурений заходами, які впроваджувалися, але щойно він почав згадувати ті моменти з минулого, гнів змінювався солодкими спогадами: «Як зараз пам’ятаю рідне село, воно було оточене величними горами, а річка Сян кожного літа своєю дзеркально чистою водою зваблювала нас покупатися.

«І виріс я на чужині,
І сивію в чужом краю…
І те найкраще село -
У те, де мати повивала
Мене малого, і вночі
На свічку Богу заробляла…»

Родич мого діда Славич Іван Ігнатович згадує: «Народився я з 6 на 7 січня 1942 р. в с. Боберка Турківського району Львівської області в сім’ї простого селянина-господаря Славича Ігната Петровича. У сім’ї я був 7-мою дитиною. Було, звичайно, важко, але згодом, закінчивши навчання у Львівському училищі, мене забрали в армію до Німеччини. Відслуживши з 1990 – 1992 рр., у 1994 я приїхав у гості до сестри, яка одружилася із переселенцем с. Дидіва Турківського району Львівської області, і одружився із Василишиною Тетяною Михайлівною. Згодом, в період незалежної України, ми почали займатися сільським господарством, стали фермерами».

«Зійшлися, побрались, поєднались,
Помолоділи, підросли,
Гайок, садочок, розвели
Кругом хатини, і пишались,
Неначе князі.»

Його жінка, моя бабуся – Василишина (Наконечна) Валентина Василівна була з центральної України. Вона згадує: «Я народилася 4 червня 1947 р. в с. Небелівка Новоархангельського району Кіровоградської області. Навчалася у Небелівській восьмирічній школі, а згодом два роки ходила до Нерубайської школи. Середню освіту здобула в Тал’янському зоотехніку. В 1968 р., після навчання переїхала до Костянтинівського району, через роботу, як спеціаліст тваринництва. Працювала молодшим зоотехніком у Новогригорівській птице фабриці.» Так поєдналися долі вихідців з Лемківщини і Центральної України.

Висновки

Будучи малим, я не раз чув від дідуся з бабусею розповіді про їх життя. Я був у захваті чути ці спогади. Виконуючи цю роботу мені було цікаво, адже я дізнавався багато нового про селище, в якому живуть мої родичі, друзі та моя родина. Над роботою я працював з великим задоволенням. Вдалося вивчити історію свого села. Доля Віталія Кейса який став відомим американським літературознавцем відбила складні повороти історії XX-го століття. Історія моїх рідних відбила поєднання долі жителів Східної і Західної України. Тепер я впевнений, куди б тебе не занесло, ти повинен пам’ятати звідки твоє коріння.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123