Краєзнавчими стежками Івана Гуріненка

 Дудченко Олександр, 16 р.,зош І-ІІІ ступенів № 32, м. Черкаси

Кажуть, що кожен у житті має своє місце. Івану Гуріненку долею наречено бути у багатьох образах, що, у підсумку, підкорялись одній меті: служінню рідній Україні. Фольклорист і етнограф, археолог та історик, краєзнавець – ось коло його захоплень, до якого привела безмежна жага пізнання минулого й сьогодення свого народу, любої Вітчизни, котрій він віддав усі сили, наснагу, невтомну працю.

Так, Гуріненко – самородок, який зробив себе сам, не маючи відповідної фахової освіти, але одержимий бажанням заглянути у морок віків, двері куди, як відомо, відчиняються лише небайдужим і неспокійним серцям.
У 1960-х – 1990-х роках минулого століття на теренах Городищини кипіла творча енергія самобутнього краєзнавця і непересічної особистості, яким був Іван Гуріненко.
Рідний край він обходив, як мовиться, вздовж і вшир; не було такого куточка, такої місцини, де б не побував, до чого б не доторкнувся його допитливий розум. Чи то курган, чи сива могила, чи назва урочища, кутка, села; чи захоплююча легенда і рідкісна пісня, місце давньої битви, або свіжа рана землі нашої – поховання воїнів минулої кровопролитної війни...
Свої відкриття, свої знання краєзнавець ніс людям, щоб не забували ті свого минулого, щоб пам’ятали козацькі діти чиїх батьків-дідів сущі на благословенній, квітучій землі.

Він понад все любив рідний край

Іван Петрович Гуріненко народився 8 березня 1944 року в с. Леськи Черкаського району. Його батьками були колгоспники Петро Феодосійович (1920-1997) та Марія Антонівна (1923-1995) Гуріненки. Ще до народження сина батько був призваний до лав Червоної армії. Воював у саперних військах. Мав бойові нагороди. Демобілізувався у серпні 1946 року. Того ж року в родині з’явилося поповнення – донька Ганна.
Навчався Іван Гуріненко у Леськівській середній школі. Вчився добре. Любив історію та українську літературу. Після заповнення чаші Кременчуцького водоймища село розбудовувалося на новому місці. Іванові треба було і встигати в школі, і постійно допомагати батькам.
У 1957 році, ще до заповнення Кременчуцького водоймища, в Леськах працювала археологічна експедиція, очолювана Ю.В. Кухаренком. Будучи 13-річним школярем, Іван Гуріненко став добровільним помічником археологів. Так, ще в дитинстві, сформувалося бажання шукати і знаходити, пізнавати минуле рідного краю. Після від’їзду експедиції він сам носив додому горщики із старого села, яке переселяли із зони затоплення.
Після закінчення дев’яти класів Іван Гуріненко починає трудове життя в місцевому колгоспі, а з 1962 року – робітником Черкаського консервного комбінату. Водночас відвідує і вечірню школу в Леськах. Атестат за 11 класів отримав у 1965 році. У 1965-1966 році навчався у Мліївській однорічній сільськогосподарській школі по підготовці садівників-виноградарів. Так він уперше потрапив на Городищину, яку полюбив, як свою другу домівку, і на якій прожив більшу частину свого життя. По закінченню сільськогосподарської школи подав документи на другий курс радгоспу-технікуму Мліївської дослідної станції садівництва імені Л.П. Симиренка. З третього курсу перевівся на заочну форму навчання, а у 1969 році отримав диплом за кваліфікацією агроном-плодоовочівник.
У 1967-1969 роках Іван Гуріненко працює за фахом у радгоспі Виноградний «Кримрадгопвинтресту» у Кримській області. Проте інтерес до історії, краєзнавства не покидав хлопця. Власне, він переважив, і майбутній агроном стає музейним працівником. У травні 1969 року Іван Гуріненко був зарахований на посаду екскурсовода Городищенського народного музею як філіалу Музею історії Корсунь-Шевченківської битви. Пізніше він отримав самостійний статус – літературно-меморіальний музей С.С. Гулака-Артемовського.
У 1976 році Іван Гуріненко робить спробу повернутися до роботи за основним фахом і влаштовується лаборантом до Мліївської дослідної станції садівництва імені Л. П. Симиренка. Однак пропрацював там лише один рік. Краєзнавство і пошукова робота знову «поманили» його до себе.
Наступний етап діяльності Івана Гуріненка пов’язаний із роботою завідувача шкільного сектору клубу залізничників станції Цвітково Городищенського району. Проживав він тоді у сусідньому хуторі Ленінський у селі Носачів Смілянського району. Протягом 1977-1984 років Іван Гуріненко активно залучав місцевих школярів до краєзнавчої роботи. Очолювана ним група «Пошук», яка складалася з юних слідопитів, тримала зв’язок із ветеранами, які звільняли Городищину, виявляла імена невідомих героїв Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.
У 1984 році Іван Гуріненко переводиться до Вільшанського краєзнавчого музею й остаточно «осідає» у цьому містечку. Наступні 16 років Іван Гуріненко жив і працював в смт Вільшана. У 1992 році музей стає філіалом Державного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», а Іван Гуріненко був зарахований на посаду старшого наукового працівника відділу охорони пам’яток. У 1996 році – завідувачем відділу «Музей історії с. Вільшана». До кінця свого життя Іван Гуріненко був директором Вільшанського сільського краєзнавчого музею.
Працюючи у Вільшанському музеї, Іван Гуріненко продовжував цікавитися етнографією та топонімікою, вів гуртки у школі, проводив із школярами археологічні розвідки, писав статті по краєзнавству до районної газети. Створена ним історико-краєзнавча пошукова дружина (ІКОПОД) зробила чимало добрих справ. Завдяки юним слідопитам було встановлено 111 імен невідомих воїнів, які загинули під час Корсунь-Шевченківської битви й визволенні Вільшани у лютому 1944 року. Разом із гуртківцями побував у Ленінграді, в Карпатах, на Кавказі.
Помер Іван Петрович Гуріненко раптово, під час краєзнавчої подорожі, 31 серпня 2000 року. Похований у рідному селі Леськи. Частина книг із його особистої бібліотеки, листування, краєзнавчі записи знаходяться нині у рідної сестри Ганни Петрівни В’юник (Гуріненко); основні рукописні зошити та трудова книжка – у фондах Вільшанського музею; фольклорні записи – в обласному Будинку народної творчості; археологічний доробок – в Інституті археології НАН України; більшість періодичних публікацій – в обласній універсальній науковій бібліотеці імені Тараса Шевченка.

Краєзнавчий доробок Івана Гуріненка

Ще в дитинстві від обох бабусь, Наталки і Насті, не раз чув Іванко українські пісні, приказки, прислів’я. Тому й не дивно, що, ставши краєзнавцем, він проявив себе і як збирач фольклору. Одна з його перших публікацій у Городищенській районній газеті «Колгоспні лани» за 1969 рік мала назву «Місцеві приказки радянської доби». А вже наступного, 1970 року, у місті Тальне Іван Гуріненко бере участь у семінарі фольклористів і етнографів Черкащини.
Того ж, 1970 року, в обласній газеті «Черкаська правда» опубліковано дослідження Івана Гуріненка «Гей да дума, дума чигиринська…». У ньому автор розповідає про записану в с. Чапаївка Черкаського району думу «Про Богдана Хмельницького да раба турецького», раніше не відому широкому загалу.
Перша окрема публікація про діяльність самого Івана Гуріненка з’явилася на сторінках газети «Молодь Черкащини» у 1971 році і мала коротку, але промовисту назву – «Етнограф». Надалі Іван Гуріненко ще не раз брав участь у етнографічних експедиціях. Записав близько 200 пісень, понад 2 тис. прислів’їв, приказок (частину передав до Інституту мистецтва, фольклору та етнографії імені М. Рильського АН УРСР, Пушкінського дому в Ленінграді і обласного будинку народної творчості). В останньому і нині зберігаються два загальних зошити із фольклорними записами Івана Гуріненка. Перший із них містить прислів’я та приказки, записані від жителів Черкаського та Городищенського районів у 1964-1969 роках. У другому – збірка народних дум, пісень та жартів України й Росії, записаних у Криму та на Черкащині у 1966-1967 роках.
Коли у 1984 році виникла ідея створити музей у Вільшані, в районі вирішили звернутися до Івана Гуріненка, постать якого була вже відома далеко за межами області. Іван Гуріненко прийняв пропозицію і наступні 16 років свого життя віддав створенню і розбудові музею історії с. Вільшана. Саме Іван Гуріненко зробив із музейної кімнати повноцінний музей у тому вигляді, який він є зараз. Спочатку це була прохідна зала із стендами на стінах, а вже за його вимогою були зроблені двері, простінки. До нього там було кілька десятків експонатів, а вже він назбирав усі наявні нині експонати. І це не тільки речові археологічні знахідки, а й листи, фотографії, документи тощо. На сьогодні музей має приблизно 2 тис. експонатів і 90% їх надходження – це заслуга Івана Гуріненка. Саме він облікував ці експонати та розробив експозицію музею. Оформленням займалася художниця Наталія Швець, а Іван Гуріненко керував, збирав матеріали, готував тексти.
Як громадський кореспондент Іван Гуріненко активно співпрацював із багатьма ЗМІ. Його краєзнавчі публікації побачили світ на сторінках районних газет: «Колгоспні лани», «Світло комунізму», «Колос», «Шполянські вісті»; обласної – «Молодь Черкащини»; республіканських видань – «Молодь України», «Археологія», «Соціалістична культура» та інших. Ось що писали про нього місцеві журналісти Городища у 1991 році: «Минула війна – це особлива сторінка у творчості Івана Петровича. Рідних багатьох визволителів нашої землі він розшукав у далеких краях, сповістив про місце останнього спочинку загиблих батьків, братів, синів. У нього багато знайомих у Середній Азії, на Кавказі, у Росії. Люди безмірно вдячні Івану Гуріненку за його безкорисливість, наполегливість і невтомність...» З усього Радянського Союзу приїжджали на Братські могили селища близькі родичі воїнів-визволителів.
За цю благородну діяльність Іван Гуріненко був нагороджений нагрудним значком Президії правління УТОПІК «За активну участь в охороні пам’ятників Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» (1975), Дипломом Міністерства культури УРСР, Держбуду УРСР, УТОПІК та ЦК ЛКСМУ «За активну участь у республіканському огляді пам’ятників і пам’ятних місць, присвячений 40-річчю Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» (1985).

Археологічна спадщина Івана Гуріненка

Допомога професійним науковцям під час археологічних розкопок в
с. Леськи у 1957 році відіграла визначальну роль у житті Івана Гуріненка. Вона сформувала у хлопця інтерес до пошукової, дослідницької роботи, який переріс не просто у захоплення, а справу всього подальшого життя.
З кінця 1960-х років, перебуваючи на Городищині, Іван Гуріненко починає власні пошуки як археолог-аматор. Проживаючи певний час у с. Орловець, він відкрив і обстежив десятки різночасових поселень. У 1973 році, на запрошення Івана Гуріненка, в Орловець приїздив Дмитро Телегін. У травні 1975 року у Києві була проведена виставка археологічних знахідок. На запрошення організаторів свої знахідки показав й Іван Гуріненко. Городищина стала відома на археологічній карті України. За сприяння київських археологів ця виставка побувала у селах Городищенського району.
Із того часу починається тісна співпраця Івана Гуріненка з Черкаським обласним краєзнавчим музеєм та Інститутом археології АН УРСР (тепер ІА НАНУ). У 1977 році виходить спільна з Дмитром Телегіним стаття «Археологічні розвідки в околицях с. Орловець на Черкащині».
Влітку 1977 року Євген Максимов попросив навідатися до Івана Гуріненка в Орловець і взяти зразки підйомного матеріалу з поселення в урочищах Гуневе та Мазовецьке, яке відкрив Іван Гуріненко й визначив його як зарубинецьке. Поселення дійсно виявилося зарубинецької культури. Відкриття цього поселення, а згодом і Орловецького куща поселень зарубинецької культури – важливий внесок у археологічну науку. Про поселення у с. Орловець згадується у книзі Є.В. Максимова «Зарубинецкая культура на территории УССР».
Протягом своєї діяльності Іван Гуріненко співпрацював з київськими археологами, серед яких Телегін Д. Я., Максимов Є. В., Цвек О. В., Ковпаненко Г. Т., Безсонова С. С., Скорий С. А., Овчинников Е. В. та інші. Це засвідчує листування, яке частково збереглося у рідної сестри в с. Леськи.
Протягом багатьох років Іван Гуріненко співпрацював із Черкаським обласним краєзнавчим музеєм (ЧОКМ), археологічною інспекцією управління культури облдержадміністрації, зокрема, із Білецькою О. В., Неродою В. В., Спільніченко К. П., Григор’євим В. П., Нераденко Т. М., Смоляр С. І., Назаровим О.В.
Матеріали з розвідок передавав до фондів ЧОКМ, Інституту археології, комплектував фонди та поповнював експозицію тих музеїв, у яких працював. Іван Гуріненко був активним учасником секції археології при обласному Товаристві охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК).
Завдяки зусиллям Івана Гуріненка багато курганів було врятовано від знищення оранкою, пам’ятки були досліджені. Це, зокрема, кургани у селах Калинівка, Станіславчик, смт. Вільшана, м. Городище, с. Товста та ін. Проводилися дослідження на поселеннях, зокрема, трипільської культури. Всього ж ним було відкрито і обстежено 19 поселень трипільської культури.
Протягом кількох років Іван Гуріненко був учасником експедиції, яка здійснювала обстеження пам’яток археології для написання тому Зводу пам’яток історії та культури по Черкаській області. Очолювала цю роботу Галина Ковпаненко. Іван Гуріненко працював у загоні, який обстежував територію Городищенського району, надавав консультації і допомогу по Смілянському району.
Іван Гуріненко брав активну участь в експедиціях, що досліджували кургани і поселення, яким загрожувало руйнування. Багато разів він бив на сполох, викликав фахівців, його зусиллями зупинялося руйнування пам’ятки. Так, восени 1977 року у селі Носачів, розпочали роботи по облаштуванню сільського парку. Під час цих робіт Іваном Гуріненком було виявлене поселення трипільської культури. Будівельні роботи були зупинені, викликані співробітники ЧОКМ, які зібрали підйомний матеріал. Нині він зберігається в обласному музеї. У 1987 році поселення було обстежене Михайлом Сиволапом і включене до Зводу пам’яток.
Багато зусиль було віддано Іваном Гуріненком для врятування поселення біля хутора Незаможник. По його виклику поселення було обстежене Білецькою О.В., Неродою В.В., Нераденко Т.М., Назаровим О.В., Круцом В.О., Цвек О.В. та ін. Вже пізніше, наприкінці 1990-х – початку 2000-х років, охоронні розкопки проводилися під керівництвом Е. Овчинникова.
Завдяки Івану Гуріненку проводилися рятівні дослідження трипільського поселення в смт. Вільшана та в с. Зелена Діброва (керівник експедиції – Едуард Овчинников).
У 1984 році після чергової оранки поля на поверхні кургану Іван Гуріненко знайшов окремі металеві деталі кінської збруї, декілька наконечників стріл, фрагменти стінок ліпного орнаментованого посуду та куски дерева. Так було виявлено і далі обстежено передскіфське поховання. Публікація про цю знахідку Галини Ковпаненко і Сергія Скорого увійшла до Міжнародного археологічного збірника «Скифия, Фракия и эллинский мир» (2005).
У тому ж 1984 році Іван Гуріненко виявив сліди трипільського поселення біля Будинку культури, в районі автостанції та на сільських городах Вільшани. Інформацію про це він доніс до науковців і у селищі в наступні роки побували працівники Інституту археології АН УРСР. Одним із перших був Володимир Круц. Дослідження пам’ятки продовжилося, а виявлені знахідки поповнили експозицію місцевого музею.
У 1988 році, їдучи із Вільшани до Городища, Іван Гуріненко запримітив, що глиняний кар’єр впритул підступає до одного з курганів на Кочержиній Горі. Курган був майже розораний, в аварійному стані. Того ж року він був досліджений експедицією ЧОКМ. У кургані виявилося непограбоване жіноче поховання скіфського часу, здійснене за степовим обрядом із спаленням гробниці. У 1989 році поховання із спаленою гробницею було розкопане біля с. Товста. Іван Гуріненко був учасником обох цих експедицій.
У 1996 році, в центрі Вільшани, біля недобудованої церкви, відновилися будівельні роботи. Їх продовження могло повністю знищити трипільське поселення. Проте швидке звернення Івана Гуріненка до органів охорони культурних пам’яток допомогло добитися призупинення робіт. Восени 1996 – весною 1997 років в північній частині поселення були проведені обстеження, а влітку 1997 року – стаціонарні археологічні розкопки. Були досліджені залишки двох трипільських будівель та виявлені чисельні знахідки: знаряддя праці, фрагменти посуду, антропоморфна пластика, зокрема, фрагмент пластики – релістично виконана головка. Активним учасником цих розкопок був Іван Гуріненко.
Археологічні пошуки були справою життя Івана Гуріненка. Як археолог-аматор він зробив досить багато. Відкрив 832 (!) пам’ятки археології, описав і паспортизував кілька десятків курганів Городищини, відкрив 19 трипільських поселень, уклав «Словник-довідник археологічних пам’яток Городищенського району» та карту до нього, зібрав для Вільшанського сільського краєзнавчого музею понад 200 археологічних експонатів.
Іван Петрович Гуріненко помер у 2000-му році, не доживши навіть до пенсійного віку. Він був невибагливим у побуті, понад усе любив справу, якою займався, був свідомим і вільним у виборі свого життєвого шляху. І хоча Іван Гуріненко не був академічним ученим, він займав своє місце, свою нішу і в пам’яткоохоронній справі, і в краєзнавстві, і в археологічній науці. Уявити краєзнавство й археологію Черкащини без Івана Гуріненка неможливо. Саме на прикладі життя таких патріотів-українців, яким був Іван Петрович Гуріненко, і черпається любов до історії, до свого народу, до неньки України.

Ода полеглим солдатам в Вільшані

Сумно курличуть ключі журавлині,
І за полями десь тане їх клин.
На вільшанській великій долині
Сплять солдати з далеких родин.
Мліє цвіт на квітучій калині,
Як над гаєм десь сонце зліта,
В урочисту мовчання хвилину
Серця нашого пам’ять свята.
Юнаками вони виростали
На Кавказі, Алтаї, Сулі
І на поклик Вітчизни устали
Відстояти мир на землі.
Це вони у святих Обелісках
Вартовими на віки стоять,
Їх окопи ще є в перелісках,
Ніби рани у тілі болять.
На великій вільшанській долині
Чорнобривці і айстри квітки-
Тим солдатам всієї родини
Посадили вільшанські жінки.
Іван Гуріненко, с. Вільшана