This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Історія заселення Донецького краю

 Пушкіна Софія, 13 р., зош-інтернат з поглибленим вивчення предметів гуманітарно-естетичного профілю, смт. Шевченкове, Черкаська обл.

Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Т.Г.Шевченко.

Я дуже люблю свою Україну! Народилася я в місті Краматорську – це моя мала батьківщина. Я дуже люблю наш Донецький край з його прекрасною, суворою природою. В моєму рідному краї зараз війна. Ми вимушені були виїхати на Черкащину, яка дуже радо і гостинно прийняла нашу сім’ю.

Я навчаюсь в чудовій школі, живу в чудовому Шевченковому краю, але душею я лину до мого рідного Краматорська, на мою Донеччину. І тому мені хочеться вивчати і досліджувати історію моєї малої батьківщини. Саме цим обумовлюється вибір теми мого дослідження.
Вивчати історію рідного краю – це пізнавати себе, зрозуміти глибинні мотиви власних учинків, усвідомити своє місце на землі. Це надзвичайно важливо! А дослідження історії заселення Донецьких степів – справа ще й надзвичайно цікава, сповнена багатьох відкриттів.
У різні історичні епохи ця територія або її частини змінювали назви, залежно від того, які племена її заселяли і навіть від ставлення до них з боку сусідів: Донецький басейн (Донбас), Придінців’я, Дике Поле, Лукомор’я тощо. Північно-західну частину цих земель відносять до Слобожанщини, де в 60-х рр. ХVІІ ст. було засновано 4 козацькі полки: Сумський, Харківський, Охтирський, Острогозький (тепер це територія Білгородської області Росії), а згодом сформовано Ізюмський полк, якому і підпорядковувалося все Придінців’я. Керівництво полками здійснювали виборні полковники, які у своїй діяльності керувалися звичаєвим правом і «козацькими вольностями» - пільгами для українського війська, а також указами та грамотами російських царів. Назва ж «Слобожанщина» (Слобідська Україна) пов’язана зі способом поселення українців, що тікали від свавілля поляків на Правобережній Україні, на цих землях – слободами, тобто невеликими селами вільних людей, які почали виникати тут у ХVІ ст. Південну частину нашого регіону називають Приазов’ям.
Найбільш поширеними в науці є топоніми «Донбас», «Придінців’я». Таке поняття, як Донбас, виникло на початку ХІХ ст. і пов’язане з геологією, яка виокремила цей регіон України за власними ознаками. А вжив уперше цю назву у 1827 році російський гірничий інженер Євграф Петрович Ковалевський у статті, надрукованій у санкт-петербурзькому «Гірничому журналі». Він також уклав геологічну карту Донбасу – земель, які прилягають до басейну річки Сіверський Донець та Донецького кряжу. Згодом тут завдяки значним покладам вугілля та інших цінних мінералів утворився потужний промислово-економічний район, який охоплює в основному дві східні області України – Донецьку та Луганську.
* * *
Аби цілісно уявити розвиток Донецького краю, варто заглибитися в історію людства на багато тисячоліть. Уперше на території нашого краю люди з’явилися приблизно 150 тисяч років тому, в епоху середнього палеоліту (наприклад, стоянки в с. Амвросіївка на березі ріки Кринки, у Макіївці, неподалік від м .Артемівська). Вони вирізнялися величезною фізичною силою та витривалістю, але не вміли говорити, як сучасні люди, користувалися вигуками та жестами, що позначали найважливіші в побуті поняття. Стоянок неандертальців знайдено ще більше: у с. Антонівка Мар’їнського району,
с. Білокузьминівка Костянтинівського району, с. Курдюмівка неподалік від Артемівська тощо. Homo Sapіens (лат. людина розумна; неоантроп), людина сучасного фізичного типу, яка сформувалася на Ближньому Сході 40 тис. років тому, за часів пізнього палеоліту (35-10 тис. років тому) з’являється на території нашого регіону. Цікаво, що незважаючи на суворий клімат (це був час останнього льодовикового періоду), він обирає для своїх стоянок практично ті ж місцевості, що й попередники: балка Казенна в Амвросіївці, с.Сидорово,
с. Пришиб Слов’янського району.
За часів енеоліту (ІV – ІІІ тис. до н.е.), коли у центральних і південно-західних районах України розвивається трипільська культура, між Дніпром і Доном жили племена скотарів, які першими приручили коней й використовували їх для їзди верхи. До цього періоду й належить дивовижна знахідка археологічної експедиції, яку очолював викладач Маріупольського гуманітарного інституту В.Кульбана; біля селища Старий Крим була розкопана кибитка, колеса якої були вистругані в ХХХІІ ст. до н.е., що приблизно на 500 років раніше відомих раритетів! Поруч із індоєвропейцями ямної культури певний час співіснували племена катакомбної культури. Саме в їхніх похованнях з’являються особливі символи влади у вигляді булав з дорогого привезеного каменя. У 1984 році біля с. Алексєєво-Дружківка (поблизу
м. Дружківка) донецькі археологи провели розкопки городища одного з іраномовних племен, яке мешкало тут близько 5 тисяч років тому. Ці люди спілкувалися з іншими місцевими племенами (як вважають, трипільцями). Їхні примітивні говірки трансформувалися в одну спільну мову, яку вчені назвали індоєвропейською мовою.
У ХVІ ст. до н.е. в Донбасі кочували племена так званої багатоваликової культури. У ХV ст. до н.е. з Поволжя в Придінців’я прийшли чисельні іраномовні племена зрубної археологічної культури, які швидко освоїли ці землі. Вони займалися землеробством (обробляючи ґрунт сохою і збираючи зернові, переважно ячмінь, бронзовими або кремнієвими серпами) і скотарством (вирощуючи овець і биків). Житла будували з використанням дерева та каменя (залежно від природних особливостей місцевості) із напівземлянок. Люди цієї культури були прекрасними гончарами, у різний спосіб обробляли шкури тварин, зналися на виробництві бронзи. Саме вони першими почали видобувати мідну руду (їхні кар’єри розташовувадися поблизу сіл Вискрівка, Пилипчатине, Клинове Артемівського району), існували навіть окремі поселення металургів (наприклад, Усове Озеро). Померлих ховали в курганах, рідко зустрічаються ґрунтові поховання без них. «Один із таких могильників розкопаний у Дружківці. Над кам’яним ящиком з похованням підлітка знайдений зрубна посудина із загадковими письменами і зображенням стилізованої голови бика. Письмена й бик ілюструють давньоіндійські міфи про створення світу». На межі ХІІ-ХІ ст. до н.е. в Придінців’ї з’являються племена так званої бондарихінської археологічної культури з північних районів лісостепу. Знову відбувається змішування населення, традицій.
У ХІ – Х ст. до н.е. істотно змінюється клімат України: стає більш сухим і спекотним. Відповідно розширюються межі степів. Населення змушене було перейти на північ і захід – в більш сприятливі для землеробства райони, у степах залишилися нечисленні племена, які змогли змінити спосіб життя, перейшовши на кочове скотарство. Таким чином, з ІХ ст. до н.е. донецькі землі (майже на 15 століть!) населяють кочівники.
Першим із кочових племен, відомих історикам, були кімерійці, що прийшли з-за Дону в Х ст. до н.е. й, асимілювавши місцеве населення, кочували в басейні Кальміусу й Сіверського Дінця. Саме про них писав у поемі «Одіссея» давньогрецький поет Гомер:

Там кімерці живуть, і їх місто і ціле їх царство
Хмарами вкутане вічно й туманом, бо яснеє сонце
Не поглядає на той край гарячим промінням ніколи.

А в «Іліаді» так описав цих кочівників:

славних кобилодоїльців,
Молокоїдів убогих, найсправедливіших між людьми.

Кімерійці були войовничим народом, у своїх походах вони сягнули навіть Малої Азії, де створили свою державу Гаммір. У VІІ ст. до н.е. їх витіснили подібні кочові скотарські племена скіфів, про історію, культуру й побут яких ми дізнаємося з творів давньогрецького історика Геродота. Згідно з його свідченнями, на правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі, у степах на схід від Борисфена (р. Дніпро) до Геррос (р. Молочна) жили скіфи-кочівники, а далі до Меотиди (Азовське море) й до Танаїса (р. Дон) були землі царських скіфів, які називали всіх інших своїми рабами.
* * *
З ІІ ст. до н.е. до ІІ ст. н.е. у донецьких степах хазяйнували сармати – теж кочові племена (язиги, роксолани, алани) з Поволжя. Спочатку вони мирно змішувалися зі своїми іраномовними родичами – скіфами, а також із греками, що мешкали у Північному Причорномор’ї приблизно з VІІ ст. до н.е. Згодом вони змусили скіфських вождів підкоритися, але власні міжусобиці та тісні зв’язки з римлянами і греками, на думку давньогрецького історика й географа Страбона, сильно їм зашкодили: «Переймаючи нашу моду та звички, ці люди змінюються на гірше. Вони звикають до розкоші, до чуттєвих насолод і низьких пристрастей, у яких не знають ані міри, ані насичення».
Північніше, у лісостеповій зоні, в V – VІІ ст. розвивалися племена так званої пеньковської археологічної культури (велике пеньковське поселення було знайдене на лівому березі Сіверського Дінця навпроти с.Богородичне Слов’янського району). Візантійські історики, автори європейських середньоівчних хронік називають їх антами. Це були предки однієї з груп слов’янського населення. Анти займалися землеробством, використовуючи соху та залізний серп. Добре вміли обробляти метал, ліпили прості горщики біконічної форми. Мешкали невеликими поселеннями у напівземлянках з дерев’яними стінами, у середині яких було вогнище або кам’яна піч. Анти мали особливий поховальний обряд: померлих вони спалювали, а їхній прах і спалені речі збирали у глиняний посуд (урну), який неглибоко закопували. У VІІ – VІІІ ст. нечисленне пеньковське населення Придінців’я змішалося з болгарами й аланами і стало складовою Хозарського каганату.
До середини VІІІ ст. на території Північного Приазов’я та Донщини склалася така етнічна ситуація: тут мешкали поневолені хозарами болгари, а на сході (на Північному Кавказі) алани (предки сучасних осетинів), поруч кочували угри (предки сучасних угорців) , у лісостепу верхів’їв Сіверського Дінця та Дону були городища слов’янських племен в’ятичів і сіверян. Хозари залишили на донській землі після себе кілька кам’яних укріплень, навколо яких розташовувалися великі поселення: місто Саркел на Нижньому Доні, у верхів’ях Сіверського Дінця біля сучасного села Верхній Салтов Харківської області, поблизу с. Маяки на Середньому Доні. Набагато більше збереглося укріплених алано-болгарських поселень (у Слов’янському та Краснолиманському районах, а залишків болгарських кочів’їв надзвичайно багато в Приазов’ї). Люди мешкали у напівземлянках або хатах-мазанках, займалися землеробством (використовували залізні плуги складної конструкції) та городництвом (вирощували цибулю, часник, ріпу), доглядали корів, коней, овець, свиней, кіз. Вивчені археологами могильники свідчать, що мешканці цих поселень були язичниками, іудаїзм характерний лише для верхівки суспільства, а частина аланів прийняла християнство ще в ІХ ст., у Х ст. у Придінців’ї поширився іслам.
Панування торків теж було недовгим: уже 1060 року об’єднане військо русичів розбило їх ущент. Проте ці племена залишили на нашій землі цікаві спогади – в гідронімах (назвах річок, водойм) і топонімах (назвах місцевостей). Так, і досі існують річки Великий Тор, Сухий, Кривий, Казенний Торець, а також Торецьке городище, Тор (сучасний Слов’янськ), селища Торецьке й Торське (Костянтинівський і Краснолиманський райони відповідно), Краматоровка (сучасний Краматорськ).
У середині ХІ ст. степами заволоділи половці (їх іще називали команами, куманами, кипчаками), а вже в ХІІ ст. їхні володіння сягали від правого берега Дніпра до заволзьких степів, а також Північного Кавказу. Центр половецької землі знаходився в Північному Приазов’ї (у давньоруських літописах його називають Лукомор’ям), тут знайдено найбільше половецьких святилищ і могильників, де обов’язково ставилися кам’яні статуї предків – «баби» (слово походить від тюркського «балбал», «бабай» - сильний, шанований воїн, богатир), яким приносили дари, просили захисту. Центром донських половців були укріплені городища на Сіверському Дінці біля сіл Богородичне, Сидорове, Маяки Слов’янського району, де разом із половцями мешкало алано-болгарське населення – яси за Іпатіївським літописом. «Можливо, це літописні міста Шарукань, Сугров і Балін, які в 1116 р. ходив підкорювати Володимир Мономах».
У ХІІІ-ХІV ст. у Північному Приазов’ї оселяються купці з італійських міст Генуя та Венеція. Найбільша їхня колонія розташовувалася в місті Азак (нині - Азов) у гирлі Дону. Наприкінці ХІV ст. у гирлі Кальміусу (на місці Маріуполя) теж виникло італійське поселення, мешканці якого торгували з місцевими кочівниками, утримували рибні промисли й вивозили на батьківщину велику кількість ікри та в’яленої риби. З Криму сюди привозили вино, дорогий посуд, тканини. Уздовж Азовського узбережжя та Дінця існували неукріплені поселення торгівців та ремісників: біля с. Сєдово Новоазовського району розміщувалася велика торгівельна факторія, у Цариному городищі (с. Маяки Слов’янського району), яке існувало ще з часів Хозарського каганату, був торгівельно-ремісничий центр, де виготовляли чавунні котли, інші вироби із заліза та кольорових металів. Розвиваються також поселення землеробів та скотарів.
У давньоруському світі останні століття теж були надзвичайно важкими. Унаслідок внутрішніх міжусобиць, постійних набігів кочівників Київ утратив своє очільне становище, Давньоруська держава розпалася на окремі князівства, зміцнювалися зв’язки між окремими територіями, у ХІІ – ХІІІ ст. утворилися нові економічні, політичні й культурні центри, що стало передумовою формування трьох східнослов’янських народів – українців (південно-західні райони Русі: територія Київського, Волинського, Галицького, Переяславського, Чернігово-Сіверського князівств), білорусів (територія Смоленського, Полоцького князівств) і росіян (північно-західні райони: територія Новгородського, Ростовського, Володимиро-Суздальського, а згодом Московського князівств), яке завершилося в ХІV-ХVІ ст. Цей процес ускладнювався тим, що українські землі були ласим шматком для сусідів.
* * *
До середини ХVІ ст. межі земель, населених українцями, посунулися далеко на північ: від Кам’янця через Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси та Канів до Києва. Південніше цієї лінії лежало так зване Дике поле, хазяйнували в якому татари. Саме через них – людей непередбачуваних, жорстоких, ще й іншої віри – ця місцевість і вважалася «дикою», тобто небезпечною. Однак незважаючи на татарську загрозу, багаті чорноземи Степу вабили до себе землеробів, а головне – потенційних землевласників, які прагнули нажитися на зерновому бумі. Польські магнати використовували всі свої зв’язки при дворі польського короля, аби отримати законне право на володіння землями на сході. Щоб обробляти ці землі вони заманювали селян, пропонуючи їм право вільного землекористування (слободи) на 10 – 30 років. Крім цих законних переселенців, було безліч утікачів від панської сваволі. «Галицькі й волинські селяни потяглися за щастям на схід. І ось за одне – два покоління ці селяни ставали вже зовсім іншими людьми, не схожими на тих, що залишилися на заході. Сміливі, незалежні нащадки своїх відчайдушних предків, які ризикнули залишити більш-менш улаштоване життя заради невідомого прикордоння, - вони швидко оволоділи військовим ремеслом і орали землю з мушкетом напоготові на випадок раптової появи татар. Їхні діти, які ніколи не знали кріпосного права, виростали з твердим переконанням у тому, що вони люди вільні й нікому нічим не зобов’язані». Так швидко були знову щільно заселені українцями південно-східні райони: Київщина, Полтавщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина. Саме тут і утвердилася назва «Україна», яка згодом поширилася на всю етнічну територію українського народу. Цікаво, що термін «Україна» виник набагато раніше: ще в давніх київських літописах, зокрема в Іпатіївському, він уживався стосовно південно-західних давньоруських земель у значенні «край», «країна»; пізніше ця назва закріплюється в офіційних документах відносно більшої частини України. Одночасно (майже до ХVІІ ст.) продовжували використовувати загальні для всіх східнослов’янських земель назви «Русь», «Руська земля».
У ХVІІ ст. українці освоїли землі далі на схід – формується Слобідська Україна (сучасні Харківська, частково Сумська, Луганська області України, Курська, Бєлгородська й Воронезька області Росії). На південь розташовувалися землі запорозьких козаків. Перша згадка про козаків датується 1480 роком, цим тюркським словом тогочасні хроністи називали вільних людей, тобто які нікому не належали, не мали визначеного місця в суспільстві, а тому селилися в безлюдних місцях. У ХV – ХVІ ст. це були нечисельні загони, які мешкали на території Середнього Подніпров’я. З розвитком кріпосного права, посиленням релігійних утисків з боку католицької Польщі на Правобережній Україні в середині ХVІ ст. їх кількість починає швидко зростати. Основну масу придніпровських козаків складали селяни-втікачі з Правобережжя, були також міщани, попи-розстриги, навіть дворяни, які шукали грошей і пригод. В етнічному плані це суспільство теж було неоднорідним: козаками ставали поляки, білоруси, росіяни, молдавани, татари, проте переважна більшість козаків були українцями. На берегах Дону в цей же час виникає російське козацтво. Козацькі ватаги стали використовувати для охорони старости прикордонних міст. Наприклад, у 1520 році черкаський староста Сенько Полозович завербував на прикордонну службу козацький загін. Так чинили й інші. Деякі українські магнати об’єднували навколо себе розрізнені козацькі ватаги. Найвідомішим серед них є канівський староста Дмитро (Байда) Вишневецький, якому вдалося в 1552 – 1554 роках об’єднати козаків, побудувати за дніпровськими порогами на о.Мала Хортиця форт. Так виникла Запорізька Січ.
Запорожці вели постійну боротьбу з турками й татарами, найчастіше діючи на тих шляхах, якими кочівники здійснювали набіги на Україну та Московію. Таких шляхів із Криму було три: Муравський (від Перекопу до верхів’їв Берди та Конки (Кінські Води) ця дорога вела до річки Вовчої (Вовчі Води), потім до верхів’їв Самари, Сухого Торця, Орелі та Сіверського Дінця, між Дінцем і Ворсклою тяглася на північ до міста Ливни, а звідти на Москву), біля верхів’їв Сухого Торця від Муравського відділявся Ізюмський шлях (він перетинав Сіверський Донець на Ізюмській переправі, тривав правим берегом річки Оскіл, а не доходячи до м. Ливни, з’єднувався з Муравською дорогою), Кальміуський шлях (відділявся від Муравського у верхів’ях ріки Молочна й повертав на схід, далі правим берегом Кальміусу виходив у межиріччя Бахмута й Лугані, перетинав Сіверський Донець між його лівими притоками – Красною й Айдаром, прямував на північ і з’єднувався з Муравським шляхом біля того ж міста Ливни). Козаки контролювали також воєнно-торгівельний водний шлях із Запоріжжя на Азовське море через річки Самару, Вовчу, її ліву притоку Осикову, потім Береснігову та Широку в Кальміус (південніше січасного Донецька).
Повертаючись з переможних походів козаки засновували укріплені містечка на стратегічно важливих місцях свого шляху. Так, 1569 р. козаки заснували на Дону місто Черкаськ (у ХVІІ ст. воно стало столицею Війська Донського, нині – станиця Старочеркаська). Етнонім (назва етносу – народу) «черкаси» вживався в офіційних документах Російської держави у ХVІ – ХVІІ ст. щодо українського населення Середньої Наддніпрянщини, зокрема запорізького козацтва. Питання походження цієї назви досі остаточно не розв’язане. Одні дослідники пов’язують його з містом Черкаси, біля якого було чимало козацьких поселень; інші – з північнокавказькими адигами, чорними клобуками та іншими тюркомовними народами. Цікаво, що зберігся цей етнонім лише в українців Поволжя – нащадків переселенців зі Слобожанщини ХVІІІ ст. Козаки заснували такі населені пункти, як Кам’яний Брід (нині – м.Луганськ), смт.Красний Кут, села Жовте, Нижнє, Оріхове, Пархоменко та інші (на Луганщині), міста Горлівка, Макіївка, Дружківка, Ясинувата, Селідове, села Андріївка, Олексіївка (тут була своєрідна водна станція, де козаки ховали чайки), Криворіжжя та багато інших (на Донеччині). В «Описі України»
(1648 р.) французького інженера Гійома де Боплана докладно описано побут і звичаї козаків, наводяться детальні карти нашої країни цього періоду, за якими середнє Придінців’я, північна Донщина – «земля черкаська».
Козацька присутність на берегах Кальміусу пов’язується передовсім із гетьманом Михайлом Ружинським, який один із перших своїх походів на схід здійснив наприкінці ХVІ ст. Тоді козаки пригнали на Січ 40000 татарських коней, а відвойовані ними землі по Кальміусу та Берді стали з тих пір їхніми володіннями. Пізніше, 1611 року, у гирлі Кальміусу на місці зруйнованого венеційсько-генуезького поселення Адомаха була збудована козаками фортеця Домаха (нині – м. Маріуполь). Тут виник центр Кальміуської паланки, прикордонних земель України.
Запорожці, вважаючи Придінців’я своєю територією, захищали його не лише від кочівників, а від зазіхань російського козацтва. Проте для боротьби з турками й татарами вони часто об’єднувалися.
* * *
XVІІІ ст. принесло Україні повну втрату останніх залишків вольностей. За часів Петра І російські дворяни отримали величезні земельні наділи в Україні, жорстко контролювалося книгодрукування, у різний спосіб експлуатувалися українські ресурси (наприклад з 1709 до 1722 року українці мали утримувати 10 російських полків, розміщених на їхніх землях (порівняйте: в 1737 – 1738 рр. від 50 до 75 російських полків!); у той же час козацькі полки відправлялися на північ, де вони збудували Ладозький канал, м.Санкт- Петербург), з 1719 року українцям було заборонено прямо експортувати зерно на захід, вони повинні були привезти його в російські порти Ригу й Архангельськ, де воно продавалося за тими цінами, які встановлював уряд. Ще раніше в містах були запроваджені російські адміністрації (навіть Києвом керував російський губернатор), на вибори гетьмана треба було отримати царський дозвіл. Останнім ударом було створення в 1722 р. Малоросійської колегії з шести російських чиновників, які, постійно знаходячись в Україні, мали розділити з гетьманом виконавчу владу (одним із перших її нововведень було запровадження в Україні прямого оподаткування, і в 1724 р. президент колегії Вельямінов відрапортував про 600-процентне збільшення всієї суми податків!). Після смерті гетьмана Данила Апостола 1734 р. Гетьманщиною почала керувати Гетьманська канцелярія, що складалася з 3 російських вельмож і 3 українських старшин, очолював її князь Шаховськой. 1744 року спеціальною комісією був створений новий правовий кодекс «Права, по которым судится малороссийский народ», до цього часу судочинство в Україні здійснювалося за правовими нормами Литовського Статуту XVІ ст. і звичаєвим правом. 1754 р. бюджет Гетьманщини почав контролюватися Петербургом, митні кордони між Україною та Росією скасовані. Катерина ІІ стала «достойною» спадкоємицею Петра: 1775 р., коли більшість запорожців ще знаходилася на турецькому фронті, російські війська під командуванням генерала Текелі раптово з’явилися в Запоріжжі та зруйнували Січ, частина козацької старшини та кошовий отаман Петро Калнишевський були арештовані й відправлені на Соловки; 1781 р. відбулася адміністративна реорганізація, внаслідок якої 10 полків Гетьманщини були перетворені на три намісництва (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське), а керувати ними були поставлені російські «губернские учреждения»; 1783 р. кріпосне право повністю поширилося на селян, робітників мануфактур усієї України (до цього вони лише сплачували поміщикам відбуток, своєрідну арендну плату, на деяких землях відробляли від 2 до 5 днів), цього ж року скасовані полки, замість них формувалися постійні військові частини, куди на шестирічний термін рекрутувалися селяни різних національностей; 1785 р. козацька старшина була прирівняна в правах з російським дворянством. Останній факт, очевидно, пояснює, чому Росії так легко вдалося поглинути українські землі. Зрештою, після останнього розподілу Польщі 1795 р. територія всієї України, крім Галичини й Буковини (вони дісталися Австрії), належала Російській імперії (1783р. Росія після виснажливих багаторічних воєн із Османською імперією приєднала Крим і повністю заволоділа Північним Причорномор’ям).
Донецькому краю XVІІІ століття принесло нову хвилю переселенців. Однак тепер цей процес практично перестав бути стихійним – Російська держава пильно стежила й коригувала його. Царськими наказами різних років заселяються містечка вздовж південних кордонів імперії, на місці спаленого 1708 р. острогу Бахмут будується земляний. З 1719 р. він стає центром Бахмутської провінції Воронезької губернії (до цього майже все Придінців’я входило до складу Азовської губернії), до якої належали також Райгородок, Сухарев, Ямпіль (нині – Донецька область), Краснянськ, Боровськ (нині – Харківська область), Старий і Новий Айдар (Луганська область); Тор і Маяцьке залишилися у складі Ізюмського полку Слобідської України. Тодішнє населення провінції налічувало 5103 чоловіки.
У 30-х рр. запорожцям знову дозволено було повернутися на свої землі, тут вони створили Кальміуську паланку, правда, частину їхніх земель було передано донським козакам, а право вилову риби в Азовському морі отримали обидві сторони. Це призвело до зіткнень між запорозькими та донськими козаками, аби припинити їх, Сенат 30 квітня 1746 р. встановив кордон між ними по ріці Кальміус: лівий берег вважався донським, а правий – запорозьким. 1748 року з бахмутських, торських, маяцьких козаків було сформовано Бахмутський козацький полк.
Територія західніше Бахмута в 40 – 60-х рр. заселялася в основному вихідцями зі Слобідської України та запорожцями.
У 1776-1782 рр. відбувається масова роздача запорізьких земель: тоді було засновано 488 поселень, серед яких 84 % складали поміщицькі поселення (у тому числі запорозької старшини), 16 % - усіх інших форм, переважно державні та військові поселення.
Окремою сторінкою історії нашого краю є переселення з Криму греків. Аби підірвати економіку Криму після Кючук-Кайнарджийського миру (за яким Росія отримала лише кілька міст, а Кримське ханство було визнане незалежним), царський уряд запропонував кримським християнам переселитися на територію Росії. За допомогою митрополита Ігнатія він схилив греків, вірмен, молдаван і грузинів переїхати до Азовської губернії. На початку осені 1778 року більше 30000 християн Криму були привезені у Приазов’я. На зиму їх оселили в покинутих запорозьких дворах Новоселиці (на р.Самара), в Олександрівській фортеці та селах Самарського монастиря. Побутова невлаштованість, відсутність обіцяної державної допомоги призвели до того, що в перші два роки померло майже 4000 осіб, частина повернулася до Криму. Митрополит Ігнатій звернувся до царського уряду, нагадуючи про обіцяні пільги переселенцям і вимагаючи поселити їх компактно в місцях, які б нагадували залишені ними в Криму.
Таким чином, до кінця XVІІІ століття Донеччина вже являла собою багатоетнічний регіон. Згідно з переписом 1793 року дві третини населення складали українці, далі – росіяни, греки, молдавани, невеличку кількість складали інші народності. Переважна більшість мешканців (а всього тут жило близько 250000 чоловік) – державні селяни і військові поселяни, також іноземні колоністи (разом – 60 %), близько 38 % – поміщицькі селяни, на інші групи населення припадало лише 2 %, в тому числі мешканців міст був усього 1 %. Однак густота населення була все ще найнижчою в Україні: 5 осіб на квадратний кілометр, хоча в середньому по Україні – 25 осіб.
Основним видом діяльності жителів Донецького краю були тваринництво та хліборобство, городництвом та садівництвом займалися менше, переважно для власних потреб. Найбільше садів було в Слов’янському повіті (45 «регулярних» садів з 88 в усьому регіоні!). За словами І.Гільденштедта, «біля кожної української хати росли вишні, сливи, яблуні, груші та інші фруктові дерева, однодворці [росіяни] полюбляли висаджувати верби й тополі». Греки вирощували виноград і тутові дерева, займалися виробництвом шовку. Розвивається також промисловість: були перебудовані Торські соляні заводи, для цього там же було започатковане виробництво цегли, у Святогірському монастирі існував гутний заводик (виготовляв скло), на Азовському узбережжі працювали рибні заводи, розбудовувалися заводи з переробки сільськогосподарської продукції (млини, маслобійні, крупорушки, винокурні, миловарні, салотопильні, свічні, чинбарні (шкіряні), текстильні мануфактури). Існувало багато кузень, де використовували місцеві руди та кам’яне вугілля. Однак саме на XVІІІ століття припадає початок промислової розвідки корисних копалин у цьому регіоні. На початку 40-х рр. купець І.Гінкін побудував «железоделательный завод» поблизу Сухаревської слободи й розпочав виплавку свинця, однак незабаром завод довелося закрити, бо запаси свинцевих руд виявилися незначними. У 40-х рр. полковником І.Глібовим за завданням Соляної контори, а потім членом петербурзької Берг-колегії Г.Райзером були досліджені відомі до того поклади залізних руд і кам’яного вугілля та нанесені на план Бахмутської провінції, який став основою майбутніх експедицій.
* * *
ХІХ століття відзначається бурхливим розвитком промисловості. Швидке зростання баз азово-чорноморського флоту змусило новоросійського та бесарабського генерал-губернатора М.С.Воронцова запросити на службу досвідченого горного інженера А.В.Гур’єва, якому було поставлене чітке завдання – організувати видобуток вугілля в промислових масштабах, неохідних для потреб Одеси та флоту (до цього на Донеччині вже існувало багато приватних шахт, де використовувалися як примітивні знаряддя праці, так і цілком сучасні). Проаналізувавши матеріали попередніх розвідок, інженер рекомендував для розробки поклади вугілля у верхів’ях Кальміусу. Тому граф М.С.Воронцов 1841 року орендував слободу Олександрівську (сучасний Донецьк) та землі поруч із нею, а також усі підземні копалини на площі 15000 десятин (21750 га) на 30 років для створення Олександрівської копальні. Першою була введена в експлуатацію шахта Гур’євська, пізніше Михайлівська та Єлизаветинська. Однак найчастіше підприємці розширювали та технічно переоснащували старі підприємства, а не будували нові.
У 1866 р. на дуже вигідних умовах отримав концесію (угода про надання на певних умовах земель чи підприємств, які належать державі або міській владі, для їхньої подальшої експлуатації) князь Сергій Кочубей, який хотів створити на півдні Росії завод із виробництва рейок. Незважаючи на те, що на той час на місцевих копальнях вже тривав видобуток руди і вугілля, йому не вдалося залучити до справи багатих інвесторів, тому 1868 року князь передав свої права англійському підприємцю Джону Юзу, який відразу розпочав перемовини з урядом про будівництво в Донецькому краї чавуноливарного, залізоробного та рейкового виробництва. У квітні 1869 р. він уклав із царським урядом «Договір про створення Новоросійського товариства кам’яновугільного, залізоробного та рейкового виробництв і товариства залізничної гілки від Харківсько-Азовської лінії». Завод будувався на правому березі р.Кальміус, на 7 кілометрів південніше села Олександрівка, на орендованих на 30 років землях князя Павла Івановича Лівена. Сам Юз тоді мешкав у маєтку поміщиці Смолянінової. У квітні 1871 р. закінчилося будівництво доменної печі, а 21 квітня її задули, однак перший чавун отримали тільки 25 січня 1872 р. У середині 70-х рр. завод перетворився на одне з найбільших металургійних підприємств країни. Навколо заводу утворилося й швидко розрослося робітниче селище, яке народ назвав Юзівкою. Згідно з переписом 1897 р., у ньому мешкало більше 28 тисяч чоловік. Працювали банк, школа, лікарня, були збудовані церкви. Тут же знаходився будинок самого Юза та будівля заводської контори.
Розквіт металургії припадає на останні 15 років ХІХ ст. Тоді на півдні Росії було засновано 17 доменних заводів, з яких 12 припадає на Донбас. Переважна більшість підприємств мали іноземний капітал. Розвивається також хімічна промисловість (содові заводи в Лисичанську, солеварні Бахмута та Слов’янська, виробництво скла та кислот, біля с.Микитівка розташовувалося єдине в Росії підприємство з виробництва ртуті з місцевої руди), цегляне виробництво, машинобудівництво (найбільшим був Луганський паровозобудівний завод). З 60-х рр. будуються залізні дороги.
У ХІХ ст. активно розвивається освіта, особливо після селянської реформи1861 р., коли було скасоване кріпосне право, та адміністративної реформи 1864 р., яка запровадила земства – позастанові виборні органи самоврядування. До кінця ХІХ ст. в Бахмутському повіті існувала 101, у Маріупольському – 86 земських шкіл, які вважалися найкращими (існували також церковноприходські школи, а також національні початкові школи: грецькі, німецькі, єврейські). Формувалася й система середньої освіти: відкривалися гімназії, приватні школи, реальні училища, ремісничі школи та училища. Для неграмотного дорослого населення організовувалися «народні читання» або недільні школи. Це сприяло тому, що наприкінці ХІХ ст. грамотне населення в Бахмутському повіті складало 21,4 % (у самому місті – 44,5 %), у Маріупольському – 26,2 % (у самому місті – 48,6 %). Були відкриті земські лікарні, де селяни, інші бідні прошарки населення безкоштовно могли отримати медичну допомогу. З 1870 року в містах також запроваджено самоврядування: запроваджувався розпорядчий орган – міська Дума та виконавчий орган – управа, керував обома міський голова.
Промисловий бум на Донбасі (як і в Криворозькому басейні та промисловому Півдні України) спричинив разючі зміни в етнічному складі населення. За статистичними даними кінця ХІХ ст., серед кваліфікованих шахтарів і металургів українці складали 25 і 30 % відповідно, серед адвокатів українців було 16 %, учителів – 25 %, творчої інтелігенції – 10 %, а більшість – росіяни (зміни величезні, адже ще на початку ХVІІІ ст. серед інтелектуальної еліти Російської імперії переважали українці!).
Не сприяло національному самоусвідомленню українців також викладання в усіх навчальних закладах російською мовою: 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Валуєв видав циркуляр, що забороняв друкувати навчальні посібники і книги українською мовою, а 1876 р. виданий закон про повну заборону використання української мови в навчальних закладах. Перепис населення 1897 р. засвідчив зростання загальної кількості населення Донецького краю, яке відбувалося за рахунок природного приросту та переселення робочих з південних губерній Росії. За темпами зростання населення Катеринославська губернія взагалі посідала перше місце серед інших українських губерній: тільки в Бахмутському та Маріупольському повітах за тридцять років воно зросло майже втричі (1863 р. – 200 тисяч осіб, 1897 р. – 585,5 тисяч!). У Бахмутському та Маріупольському повітах (що відповідають сучасній Донецькій області) серед усіх мешканців селянство складало 80 %, торгово-промислове населення – 15 %, інші категорії (дворянство, інтелігенція, службовці) – 5 %. Цей перепис не вивчав національний склад мешканців регіону, але зареєстрував 45 мов і говірок. Найбільші групи складали люди, які рідною назвали російську та українську («малоросійську») мови, причому в Бахмутському повіті україномовних жителів було 58 %, у Маріупольському – 39 % (тут переважали греки та німці). Наступне місце посідало грецьке населення, далі німці, татари, євреї, турки, поляки, молдавани та інші.
* * *
У ХХ століття Донбас увійшов як великий промисловий центр зі своєю, особливою, географією. Тут заводи й копальні, що біля них оселялися робітники, не концентрувалися в одному місці, а були розкидані на величезній території. Вони з’єднувалися мережею грунтових і залізничних доріг, навколо яких теж формувалися робітничі поселення. Наприклад, біля станції Єнакієве виник цілий ряд селищ, які разом утворили «багатолюдне промислове містечко з населенням не менше 15 тис. осіб». Таким чином, напередодні Першої світової війни поруч із такими давніми промисловими центрами, як Бахмут, Слов’янськ і Маріуполь, виникають нові: Юзівка, Горлівка, Макіївка, Єнакієве, Костянтинівка, Краматорськ, Дружківка, Лисичанськ, Щербинівка та інші. Однак більшу частину донецьких земель складали сільськогосподарські угіддя. Згідно з переписом населення 1 січня 1915 року, Бахмутський і Маріупольський повіти (560,4 тис. і 386,7 тис. осіб відповідно) були найбільш заселеними у Катеринославській губернії: у них мешкало більше чверті її населення.
Нове століття принесло кардинальні зміни в долі України, а з нею – і Донецького краю. Після кривавих революційних подій 1917 р. і громадянської війни наприкінці грудня 1922 року Україна ввійшла до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, за нею були закріплені всі історичні землі, крім Закарпаття (входило до складу Чехословаччини), Галичини та Волині (Польща) та Буковини (Румунія). Таким чином, Слобожанщина, Придінців’я та Приазов’я нарешті офіційно стали українськими. Протягом 20 – 30-х рр. відбулося кілька адміністративних реформ, нарешті, 1938 року в Україні було сформовано 15 областей, у тому числі Сталінська (з 1961р. – знову Донецька) та Ворошиловградська (Луганська).
Унаслідок воєн, голодоморів 1921 – 1922 і 1932 – 1934 рр., примусового виселення в 30-х рр. (під час колективізації та пов’язаного з нею «розкуркулення») українських заможних селян кількість населення України і Донбасу зокрема постійно коливалася, знижуючись у вказані періоди та збільшуючись у більш сприятливий час (на це впливало також переселення сюди селян з різних регіонів України й інших радянських республік, що продовжувалося своєрідними хвилями у 30-х і 50 – 60-х рр.). Однак розвиток регіону був нестримним: розвивалися старі заводи та шахти, створювалися нові підприємства, будувалися помешкання для робітників і культурні центри, розвивалася освіта (у 20 – 30-х рр. влада активно й досить успішно боролася з неграмотністю населення, а разом з освітою стрімко зростав і загальнокультурний рівень мешканців), медичне обслуговування, сфера обслуговування строкатого в етнічному сенсі краю.
У радянський час, крім короткого періоду українізації у 20-х рр., продовжувалася тенденція до етнічної асиміляції (здебільшого – русифікації) українців (переважно в Донецько-Придніпровському та Південному регіонах). Так, переписи 1959 і 1989 років засвідчують зменшення відсотка україномовного населення з 71,8 % до 63,9 %. За переписом 2001 року, у Донецькій та Луганській областях українці становлять 56 – 58 % населення. Вони переважають у більшості районів і міст, за винятком Донецька (46,7%), Єнакієва (45,3%), Макіївки (45,0%), Алчевська та деяких інших міст, а також південно-східних районів Луганщини — Станично-Луганського, Краснодонського, Свердловського.
Проте які б історичні завірюхи й надалі не накривали Донецький край – вони не зруйнують його краси, не зменшать сили. А висновки щодо того, «чиї сини, яких батьків» мешкають на цій чудовій українській землі, ми повинні зробити самі!

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123