This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Голодомор 1932-33 років: очима тих, хто його творив (спроба історичної реконструкції подій)

Мазур Ольга, 15 р.,
районна гімназія, м. Шаргород,Вінницька обл.

Що сталось з тобою, подільське село?
Здається, тут горе давно залягло,
І дзвін поминальний не чути ніде, –
Зате на могилах лиш вітер гуде.
То голод і лихо заповнили вщерть,
Складала в покоси невільників смерть –
То був тридцять третій…
Ігор Проценко "Голодомор")

«За даними травня 1932р. у Шаргородському районі мешкало 91100 осіб, а через два роки, у травні 1934р. населення складало 77784 особи (тобто скоротилося на 13316 осіб, які вмерли переважно у роки голодомору.»
(Анатолій Нагребецький. Трагедія мого краю.)
Вже кілька років учні нашої гімназії збирають свідчення людей, які пережили голодомор 1932-33р.

У цій пошуковій роботі приймаю участь і я,Зеленюк Тетяна, учениця 9 класу. Вибачте,вже 10. Зустрічаючись з людьми,що пережили ті страшні роки, записуючи їх свідчення,роздивляючись пожовклі від часу світлини я задавала собі одне єдине запитання: «Чому? Як могло статися таке жахіття у самісінькому центрі Європи,на очах усього цивілізованого світу?» І не могла знайти на нього відповідь. І одного разу мені закортіло перевтілитися у людину того часу,зайнятися такою модною сьогодні історичною реконструкцією подій давнини. Що вони пережили у душі? Як самі для себе пояснювали те,що трапилося? Як приймали те,що відбувалося за вікном їх хати? А взнавши про те,що проводиться конкурс,присвячений проблемам голодомору, я вирішила написати свою роботу так, як би це зробила людина в особистому щоденнику, показуючи зв'язок переживань автора з історичною ситуацією. Ця робота виявилася набагато складнішою та цікавішою, ніж просто скласти реферат або повідомлення з запропонованого питання. Я приміряла на себе історичну епоху,спробувала поставити себе на місце «пересічного « громадянина СРСР 30-х років ХХ ст., свого пра-прадідуся або пра-прабабусі. Голодомор робився руками не лише тих,хто сидів у Кремлі. Його виконавцями були самі прості люди, які вірили у маячню ідей комунізму та боготворили вусатого Ката-Кобу. Це вони вигортали з хат останню зернину,це на їхній совісті смерть малолітніх дітей і божевілля їх матерів. Деякі з них потім отримали по заслугам і знайшли свій останній притулок у братській могилі. А деякі продовжували жити поруч із своїми жертвами,яким вдалося вижити…Вижити,не дивлячись ні на що. Вижити,щоби через багато-багато років розповісти мені і моїм ровесникам про події тих двох страшних років. Про ГОЛОДОМОР.
Цей старий подертий зошит ми знайшли на горищі нашої школи. У ньому не було ні початку,ні кінця. Окремі сторінки теж були видерті. Хто написав цей щоденник? Яким чином він опинився на шкільному горищі? Як звали автора? Про це ми,на жаль,вже ніколи не дізнаємося. Написав його,мабуть,один з тих сільських «активістів»,які втілювали у життя жахливі плани «перебудови Всесвіту «, накреслені «батьком народів»- Йосифом Сталіним. Портрет цього ката, який посміхається у свої чудові вуса з трубкою у руках,вирізаний з газети, було вклеено на першій сторінці…

Щоденник сільського активіста.

10 березня 1930р.
Ми з групою молодих вчителів за наказом райкому комсомолу відправилися у сусіднє село Плебанівку, читати лекції та дати концерт. Разом з нами прибула оперативна група для проведення колективізації та розкуркулення. Поки ми збиралися та радилися, у вікна школи полетіло каміння, задзвеніли шибки, почулася лайка та погрози. Наші перелякані вчительки поховалися на горищі школи і просиділи там, наче миші, до вечора. Пізніше ми взнали,що вночі опер група почала арешти тих, кого записали до кулаків. На одному подвір’ї зав’язалася перестрілка, господар разом з родиною втік, розбивши вікно. Одного селянина було вбито. Розлючені селяни наздогнали уповноваженого, який забіг у сільраду, вони забрали в нього зброю та почали бити, вибрали йому око, ледь не вбили на смерть.
Вранці усі мешканці села зібралися на майдані та вирушили до Шаргорода, звільняти заарештованих товаришів. Дорогою до них приєдналися мешканці Розкоші, Соснівки та Шостаківки. Величезний натовп з 4 тисяч чоловік підійшов до райкому КП(б)У, який знаходився за мурами Шаргородського костьолу. Заарештовані сиділи напроти – у камерах райміліції у монастирі. Вартовий міліціонер почав стрілянину та влучив в когось з розкошанських. Печенюка Михайла, з яким я колись вчився у школі, було вбито. Ломами селяни виламали вхідні двері і увірвалися до приміщення. Почали громити фінансовий відділ, де знаходилися справи по колективізації. Біля приміщення райвиконкому склали величезне багаття та почали палити усі папери. Біля двох годин дня усе скінчилося. А вже на слідуючий день почалися масові арешти селян, серед них були і головні зачинщики - Лука Поштальян та Казмир Огороднік. Їх усіх звинуватили в тому, що вони вчинили «волинку» противилися місцевій владі виконувати плани з колективізації. Кажуть, що арешти проводилися у 27 населених пунктах району…
…Сьогодні нас зібрали на чергову нараду. Читали виступ Косіора на республіканській нараді активістів. Головне завдання колективізації на Україні –знищення соціальної бази українського націоналізму –індивідуальних селянських господарств. Селянин прийняв нову тактику боротьби проти Радянської влади –він просто відмовляється збирати врожай та хоче згноїти зерно, щоби придушити народну владу кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався!Ми покажемо йому, що таке справжній голод! Наше завдання покінчити з куркульським саботажем збирання урожаю, ми мусимо самі зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Нехай селяни, які відмовляються працювати, не розраховують на зерно, яке вони раніше приховали у ямах. Ми примусимо їх відкрити свої схованки!..
…З метою проведення у життя Закону » Про захист соціалістичної власності», на колгоспних полях наказано встановлювати сторожові вежі. Якщо поле рівне, то вежа має складатися з 4 високих колод з маленькою хижею, накритою зверху соломою. Нагору вилазять за допомогою довгої драбини. Якщо у полі є високе дерево, хатинку робили серед його гілляк. Сьогодні вночі разом з озброєним охоронцем з ОГПУ чергували біля поля. Розповідають, що у сусідньому селі дядька засудили до розстрілу за те, що в нього знайшли 10 кг. колосків, які назбирала у полі його маленька донечка. А у нашому селі мою сусідку ув’язнили на 10 років за кілька цибулин, що вона підібрала на колгоспному полі. А ось зовсім анекдотичний випадок: у господаря знайшли пляшку, заповнену зерном і припаяли за цей злочин п’ять років тюрми! Я вважаю, що це вже занадто жорстоко. Чи повертаються часи кріпаччини та панів? Тіпун мені на язика! А у Жмеринському районі голова сільради стріляв в селян, коли вони збирали на полі колоски, троє з них були діти 12-13 років. А вагітну на 8 місяці жінку так побили, що вона вмерла, залишивши сиротами троє діточок. Батька їх ще раніше відправили до тюрми. Я сам на власні вуха чув, як голова нашої сільради гнав з поля старого чоловіка, який благав його на допомогу: «Геть звідси, старий, йди собі у ліс та там здихай!»
…Ось вже наступила осінь. Але якась дивна: соняшники не звішують свої втомлені голови через плетені на вулиці, не видно розкиданих по стежці падалишніх яблук та грушок, хатні димарі не смердять димом самогонних апаратів, зникли навіть крутобокі жовтобрюхі кабаки - усе з їли люди! А ми усе продовжуємо виконувати план по хлібозаготівлі, здох би він!
…День при дню наша «буксирна бригада» робить свою роботу. Чим ми відрізняємося від бандитів з великого шляху?Не знаю. Просто так треба.» Партія сказала: «Надо!» Якщо не ми їх, то – вони нас! Наша бригада складається з члену виконкому сільради, два-три комсомольці, один комуніст і обов’язково вчитель із школи. Під час канікул ми включали до складу бригади ще й кількох учнів старших класів. Є серед нас і справжній « спеціаліст»- він озброєний довгим металевим щупом, яким перевіряють наявність прихованого зерна. Ходимо усі гуртом, як жебраки, від хати до хати. Наче примари, від нас вже почали ховатися люди. Заходимо до хати і питаємося:»Скільки зерна маєте для держави?» Відповідь завжди однакова: «Не маємо ніякого зерна. Якщо не вірите, перевіряйте.» І ми шукаємо в хаті, в коморі, стодолі, клуні, свинарнику та сіннику. Вимірюємо піч і обмірковуємо, чи досить вона велика, щоби за цегляною кладкою сховати зерно. Інколи розбираємо ту піч і ще півхати на додачу. Виламуємо сволоки на горищі, вистукуємо підлогу у хаті, у підозрілі місця впихаємо щуп. Наша бригада чистенько підмітає усе до останнього: не має зерна, забирали їжу та худобу, усе цінне з хати теж виносили –«розкуркулювали: одежину, золоті оклади від ікон, мальовані килими, металеве кухонне начиння, будь-які гроші, якщо їх вдавалося знайти.
Ми самі, поки що, від голоду не бідуємо-рятують продовольчі пайки. Сільським вчителям щомісячно видають 1,8-2,0 кг. муки, 2 кг. крупи та 1 кг. жиру. Жінка вночі докоряє мене цими обшуками, благає усе кинути, бо людям стидно в вічі дивитися, наче злочинець у власному селі! Але як же вижити? Великий Сталін казав, що якщо твої почуття перемагають розум, треба сказати собі: «Якщо ворог не здається, його треба знищити силою! Це головний закон нашої революції.»
…Вчора сусід пригостив мене дивним «хлібом»- висівки проса чи гречки, замішані на воді. Він обскріб барильце, де раніше тримали сало і цю стружку кип’ятив у воді, на якій потім замішав свій диво-хліб. А його малий синок розповів мені «по секрету», що вони почали їсти кінський послід, бо у ньому зустрічаються цілі зернятка пшениці. Сусід виглядає жахливо: під очима чорні мішкоподібні пухлини, шкіра має незвичний блискучий відтінок, руки опухли, на пальцях пухлини полопалися і з ран виходить прозора смердюча речовина. Видно, що він довго не протримається.
…Секретар Шаргородського райкому партії тов. Беліхін розповів мені під чарочку самогонки про те, що коли у колгоспах намагаються закопати здохлу худобу, люди вимагають віддати їм це падло для «особистого вживання». Були навіть випадки, коли вночі трупи закопаних тварин викопували та вживали у їжу. Коли секретар проїжджав селом, за його авто бігли діти і кричали: «Дядьку, дайте хліба!» Він розповідав про те, що бачив чоловіка, який ніс на спині ребра коня, що загинув. Поїв він того падла, а на ранок був мертвий. Беліхін тоді напився як свиня, плакав та погрожував портрету Сталіна зброєю. Добре, що це бачив тільки я, а не …
…Зимою почали їсти усе, що тріпихалося: курей, котів, собак. Здичавілі голодні тварини почали боятися людей. Замість людської ласки домашніх тварин почали просто жерти. Сусідка розповідала моїй жінці про те, який чудовий холодець вона зварила з голів двох котів. А ще вона навчилася пекти хліб з жолудів, які знаходять під снігом у лісі. Бідні тварини, бідні люди…
…Приїхав з командировки у Жмеринку. Брудні юрби заповнили станцію, купи чоловіків, жінок та дітей чекають на потяги. Їх виганяють, а вони мовчки повертаються. Штурмом беруть будь-який потяг, що мав необережність зупинитися на станції. Їх висаджують на наступній станції і вони знову чекають чергового потягу. Куди вони прямують? На що сподіваються? Хліб - ось рушійна сила цього натовпу. У поїздах та на залізничних станціях бригади ДПУ перевіряють багаж пасажирів і конфісковують продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або обміняли на цінні речі в сусідніх областях.
…Існує ще одна можливість хоч якось поправити своє становище: продаж чи обмін власного майна. Жінки подоставали зі скринь свої святкові хустки, скатертини, найкращий одяг з метою продати його або виміняти хоч крихту хліба. У райцентрі відкрили крамницю Торгсіну. Там приймають в оплату лише іноземну валюту або вироби з дорогоцінних металів. Вчора знайомий вчитель отримав 50 гр. цукру, брусок мила та 200гр.рису за срібну царську монету. Пішла чутка про те, що на католицькому цвинтарі потай вночі відкривають могили, шукаючи коштовності, які потім можна обміняти в Торгсіні на хліб…
19 лютого 1933р.
В газеті «Правда» надруковано відповідь тов. Сталіна на Всесоюзному з’їзді колгоспників: «В усякому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10-15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою.»
…Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей порозпухали обличчя, ноги та животи. Вони не можуть втримати сечі…Поїли геть усе: ловили щурів, мишей, горобців, мурашок, варили хробаків та слимаків. Мололи старі кістки на борошно, різали шкіри та підошви черевиків. Із старої шкіри готували якусь подобу локшини і варили клей. А коли зазеленіла травка, почали їсти її, викопувати корінці, їсти бруньки та листя дерев, кульбаби, кропиви, проліски. Але від споживання рослинної їжі, люди діставали водянку і масово вмирали. Наш колгосп виділив спеціальний візок, який кожного дня вивозив мертвих на цвинтар, де їх кидали до спільної могили без будь-яких церемоній.» Не до жиру, бути б живу!». Повимирали цілі родини. Хати розвалилися на шматки. Спорожнілі цілі сільські вулиці. Першими вмирали чоловіки, потім діти. Дітиська виглядають особливо жахливо із своїми скелетними кінцівками, що звисають з боків роздутих животиків. Головки на тоненьких шийках, можна порахувати кожну кісточку. Вони стали старими і змореними, наче їм вже було по 70 років.
Їх шкіра виглядає наче жовта марля. Дитячі голови стали схожими на птахів з дзьобами, або нагадують риб з відкритими ротами.
В хаті мого кума знайшли одразу три дитячих трупика. А коло них - його жінку, яка лежала на підлозі і гризла ніжку стільця. Вона власноруч повбивала своїх діточок, щоби не дивитися на їх страждання. Біля неї лежало мертве немовлятко. Коли люди увійшли до хати, жінка стала гарчати на них, як гарчить собака, в якої відбирають кістку…А сусідка розповідала про те, що налила вона баланди у макітру, а та, як на гріх, впала та розбилася. Тоді діти попадали на долівку і як поросята, почали лизати і висьорбувати помиї.
Почастішали випадки канібалізму. Були такі, що вбивали і поїдали власних дітей. У с. Андріївка виявлена сім’я людожерів – Шклярук Франка та два її сини. Виявили в них на подвір’ї людські кістка тих жебраків, яких вони заманили до хати та вбили. Я бачив одну таку жінку. Вона мало нагадувала людину – очі були вовчими. Люди казали, що таких, як вона, треба не стріляти, а роздерти на шматочки і…з’їсти. Такий собі «чорний» гумор. Пір під час чуми. А хіба ця жінка винна у тому, що її довели до божевілля такі як я, хто відібрав восени останній хліб…
…Коли голод ставав зовсім нестерпним, багато батьків відсилали своїх дітей у світ. Вони сподівалися, що вони виживуть, жебракуючи у місті. Багатьох з цих дітей потім піймали на дрібних крадіжках і відправили у табори та тюрми для неповнолітніх. Мій небіж виживає лише тим, що коли пас корів, цідив собі пляшечку молока. Так і вижив, а уся родина цього хлопчика вимерла…
…Люди по-різному зустрічають смерть. В одних родинах йде справжня війна за шматок їжі. Усі пильно стежать один за одним. Мати ненавидить своїх ще живих дітей і благає в Бога для них скорішої смерті. А в інших хатах любов не вгасає до самісінького кінця: мати розповідає своїм голодним діточкам казки, щоби вони забули про голод, у неї самої язик ледь ворушився, але вона брала їх на руки, бавила і пестила, хоч не було сил навіть підвести руки догори. Якось так виходило, що в сім’ях де була ненависть, вмирали скоріше. Та все ж любов, яка б вона не була, не нагодує дитину та не врятує від голоду. Голод - не тітка…
Вчора наших активістів примусили розкопати могилу маленької дитини, яка вмерла голодною смертю, підозрюючи, що батьки закопали там хліб. Але у могилі знайшли лише тільце хлопчика і дозволили матері знову поховати його…
Ще взимку малеча перестала ходити до школи, а навесні школи почали закривати. Нікому було в них вчитися, та й нікому - вчителі, хто не вмер, той втік у місто. Навіщо чомусь вчити нашого класового ворога - нехай краще здохне!..
Ті, кого повернули з міста, розповідають, що усі садки та сквери навколо залізничних станцій усіяні трупами, які зносили туди залізничники, які самі ледве пересували ноги. Тут у скверах жебраки жили, спали та вмирали…
Наші лікарі отримали вказівку приховувати дійсні причини смерті та масштаби голоду. Причиною смерті дітей найчастіше вказують дизентерію. А наприкінці 1932р.взагалі припинили виписувати свідоцтва про смерть.
Тут випросив я в нашого лікаря медичний довідник. Прочитав дещо про голод. Виявляється, голод знищує усі ресурси людського організму. Тіло марніє, шкіра набуває сірувато-брудного відтінку і вкривається зморшками. Людина помітно старіє. Навіть малі діти та немовлята мають старечий вигляд. Їхні очі збільшуються, стають виряченими та нерухомими. Нещасний нагадує кістяк, вкритий натягненою шкірою. Але частіше тіло набрякає, особливо руки, ноги та обличчя. Тоді шкіра тріскається і з’являються гнійні виразки. Найменший рух повністю знесилює людину. Дихання та серцебиття прискорюється. Зіниці розширюються, починається діарея, мінімальне фізичне зусилля викликає зупинку серця. Хворий у стані напівсвідомого сну може проіснувати ще якийсь тиждень, аж поки серце не перестане битися…
…25 березня 1933 р.вийшов наказ про розпуск комітетів незаможних селян. Тепер нас, активістів та тих, хто боровся з куркулями, кинули напризволяще. «Мавр зробив свою справу, мавр більше не потрібен…» Тепер ми стали такими ж як і ті, з ким «боролися». Тепер наші односельчани пригадають нам усе, на вулицю не виходжу вже тиждень - страшно!
Мій друг по комітету дуже полюбляв співати «Інтернаціонал».Коли ми приходили вночі в чергову хату по зерно, він усе співав: «Вставай, проклятьем заклейменний!». Вчора селяни знайшли його під тином, напівмертвого від голоду, вони пошуткували: «Гей, Матвію, вставай, проклятьем заклейменний…». Напевно, прийшов і мій судний день. За все у цьому житті рано чи пізно треба відповідати…
Слава Богу, мої діти давно повиростали і живуть в місті. Я би, напевне, не пережив їх смерті від голоду.
…Протягом цієї страшної весни я бачив людей, які вмирали з голоду. Я бачив жінок і дітей з роздутими животиками. В цих живих мерців були порожні, позбавлені життя очі. Цей погляд сниться мені вночі: переляканий, благальний, ненавидячий, тупо-байдужий, напівбожевільний. А в вухах стоїть зойк матері 4 померлих від голоду діточок: «Візьміть усе! Візьміть горщик з борщем у пьецові. Візьміть мої латані-перелатані чоботи, нехай вони принесуть користь нашій рідненькій радянській владі пролетаріату. Але верніть мені моїх діточок!». Жахливо бачити та чути таке, а ще гірше брати у цьому участь. Я переконую себе і вдень і вночі, я не повинен розпускати нюні, на це ї розраховує ворог, він тільки чекає, коли ми капітулюємо перед жалістю, яка розслабляє. Ми живемо в славні часи, коли пролетаріат знищить ворожі класи, ми здобуваємо зерно для революції, заради великої мети – побудови комуністичного суспільства дозволено усе: красти і брехати, нищити тисячі людей, у наших серцях немає місця для жалості! Ті, хто посилає нас, знають краще за мене і цих неуків-селян, як їм треба жити. Я не втрачу у це віри, бо я – член партії комуністів. Я вірю в це, бо хочу у це вірити! Я вже призвичаївся до цієї атмосфери жаху, я вже внутрішньо не опираюся реаліям нашого життя. Але все частіше згадую слова своєї бабусі про те, що має настати кінець світу – Апокаліпсис…»
На цьому записи цього щоденника обриваються.
В цей зошиток також було вкладено листа, якого ніхто ніколи так і не отримав.
«Мій улюблений синочок!
Цим листом повідомляю тебе, що твоєї матері немає вже в живих. Вона померла від голоду, промучившись кілька місяців. Мені також недовго лишилося, як багатьом у нашому селі. Тут у нас на багато кілометрів навкруги днем з вогнем не знайдеш нічого їстівного. Останнім бажанням твоєї матері було побачити тебе, та щоби ти замовив заупокійну молитву за нас. Може тепер ти забудеш свій клятий атеїзм, коли безбожники самі порахували себе Богами і принесли у наш край смерть і погибель, якої не бачили з діда-прадіда. Як же важко помирати, знаючи про те, що і я сам винен у тому, що відбувається навкруги…»
Ким ти був, автор цього жахливого щоденника? Сільським вчителем, комсомольцем чи активістом-незаможником, який за наказом зверху та своїми комуністичними переконаннями допомагав знищувати свій власний народ? Невже ти сам вірив в усю цю маячню про чудове комуністичне суспільство, яке мало зрости на людських кістках та сльозах матерів, про цей рай на землі? Ти отримав те, чого хотів? Ти залишився задоволеним своїми вчинками? Тоді чому ж ти заховав цей щоденник на шкільному горищі? Чи тобі стало соромно перед власними учнями, яких ти замордував? Чи ти заховав його подалі від власної совісті та людського ока? Заховав, щоби вмерти спокійно? А знаєш, що, авторе, я навіть не хочу знати твого імені. Ти сам зробив свій вибір. Ти сам цього хотів…Час розставив усе по своїх місцях…Є час розкидати каміння. А є-його збирати…

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123