This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Сталінські репресії у селі Банилів Вижницького району Чернівецької області

Стринадко Яна, 14 р., зош І-ІІІ ст., с. Банилів, Чернівецька обл.

Вступ
Історія нашого Буковинського краю є і трагічною, і водночас славною. Сьогодні, коли Україна незалежна держава, ми не повинні ні на мить забувати героїчні подвиги нашого народу, який боровся за Самостійну Україну і проливав кров за волю рідної Вкраїнської землі.

Упродовж десятиріч Україні відводилась роль своєрідного полігону, де безборонно чинився й навіть заохочувався державний розбій, спрямований на те, щоб знищити українців як націю, дощенту зруйнувати багатовікову українську історію, мову, віру, послідовно викорінюючи зі свідомості людей найменші ознаки національного буття. Тож чи дивно, що цілі покоління молодих людей виросли без знання власної історії, без правдивих уявлень про минуле власного народу.
Нині настали сприятливі часи для подолання духовного занепаду нашого суспільства, для відродження історії, освіти, культури. Цьому великою мірою сприяє доступ до раніше заборонених джерел, зокрема творів і розповідей людей, які брали участь у національно-визвольних рухах та карались у тюрмах.
Представники радянської влади за всі роки свого панування на Буковині хотіли знищити національну гідність наших краян. Буковинці віддавали свої працьовиті руки, свою творчість, енергію, свої вміння рідному народові. Натомість радянська влада - несподіваний прихід до хати озброєних в уніформі, побої, холодний вагон, безкінечну сліпу дорогу в Сибір, на Урал, Колиму, Воркуту, Карлаг, знущання, страхітливі умови існування і смерть.
Не так просто було прибулій зі сходу країни владі встановити свої порядки. Тому вона відразу вдалася до репресій і винищення селян - ґаздів. Це була дуже чітко продумана комуністичною верхівкою політика. Репресивна державна машина не зупинялась ні перед чим для того, щоб на селі запровадити колгоспну систему. Це видно на прикладі села Банилова. В Сибір і тюрми вивезли найпрацьовитіших, справжніх патріотів України, людей, які мали власну думку і вміли її відстоювати, тобто - весь цвіт села і найкращих господарів, які були прикладом для інших. Так робилось по всій Україні.
Решта людей, що залишилась у селі, змушена була коритись або вступати у боротьбу з окупантами.
Справжніх героїв не треба шукати десь далеко. Вони серед нас, серед наших односельчан. Вчімося у них і таких, як вони, любити свою землю, бо зрадити її - то великий гріх, як зрадити батька чи матір.
і Настасією; Андрій Курилюк з дружиною Анною, сином Дмитром та невісткою Оленою; Танасій Андрюк з дружиною Настасією, сином Василем і невісткою Анною; Іван Андрич з дружиною і сімома дітьми, старшому сину було 17 років, а найменшій дочці - інваліду - два роки; Степан Іванчук з дружиною та дітьми Марією і Степаном; сімя єврея Гілдзинрада(троє чоловік); Данило Шандро з дружиною і сином Андрієм; Петро Гакман з дружиною та мамою; Миколу Зозулю з дочкою. Виселення проводили без слідства у нічний час при певній конспірації щоб не викликати негативну реакцію населення. І все таки при арешті сім’ї Йосипа Андрича його родич Нахамко не витримав безправ’я вилами убив співробітника НКВС капітана Давиденка. Машинами звозили у м. Вашківці. У Вашківцях на залізничній станції вже чекали брудні товарні вагони, в яких возили худобу. Голів сімей погрузили в один вагон, а всіх решта в інший. Ешелон з Чернівців налічував понад 30 вагонів. У Лужанах останній раз бачили голів сімей, їхній вагон був причеплений до іншого ешелону. І тільки через 12 років довідалися рідні, що їх батьків відправили у Комі АРСР, де вони всі загинули на лісорозробках. Важке життя і довгий шлях до місця переселення знаходимо у спогадах репресованих.
І не погасне пам’яті свіча
Мамі наснилось жито...
Непрохані гості з'явились вночі. Всіх членів сім'ї Василя Андрюка поставили в кут. Наказали збиратися. В дорогу взяли вереню, трохи харчів, якийсь катран на плечі. Виходячи з хати, Ганна з Василем і його тато з мамою перехрестилися, ще раз глянули ґаздівським оком, чи все на місці, їх вивели на подвір'я. Надворі стояла тепла червнева ніч 1941 року. Про близький світанок давали знати голосисті півні. Вони старалися перекричати один одного, і було у їхньому "ку-ку-рі-ку" щось тривожне, сумне.
Вслід за автомашиною, на яку посадили Андрюків, тужливо вив пес, у розпачі ревіла у стайні худоба. Їхали мовчки. Зупинились, щоб підібрати інших «пасажирів». А тут ранкову тишу прорізав несамовитий жіночий крик: « Не беріть дитину! Віддайте мою Ганнусю!» Це надривалася її мама. Вона благала військового залишити її доню, яка ні в чому не винна. Та той автоматом ударив по обличчю і вибив їй зуби. Автомашина рушила. Жінка, не відчуваючи болю, бігла за нею, махаючи руками. Її було чути все менше і менше. Постать ридаючої згодом загубилась зовсім. Люди стали між собою перешіптуватися, що вночі в селі вбили капітана НКВС Давиденка і тому всі енкаведисти такі сердиті.
У Вашківцях на залізничній станції людей було, як на ярмарку, іржали коні, плакали діти. Ганнусю з Василем і маму посадили в один вагон, а батька - в інший. Так для них почалася довга дорога до Сибіру.
«Вона була вмита людськими слізьми і встелена трупами, » - згадує Ганна Андрюк.
Ще й досі не може забути жінки, матері сімох дітей, яка по дорозі зійшла з розуму. Маленькі просили в неї їсти, а вона стояла нерухомо біля щілини у вагоні і дивилась у невідому далечінь. На одній із станцій її забрали. А дітей повезли далі. Найменша з них, калічка, все просила "гам" і плакала. Чи пережили вони на чужій сибірській землі цю біду?
По дорозі, вже в Омську, довідалася, що розпочалася війна з німцями. Думала, як там вдома, як її рідні. Кінцева зупинка була в Тюменській області. Тут усіх розквартирували, дали роботу в цеху з виготовлення консервів з риби, які відправляли на фронт.
Ганна з Василем жили на квартирі у росіянки. Жінка дуже добре ставилась до них, бо сама колись була переселена з України в Сибір. У важкій праці від зорі до зорі, у кирзових чоботах, шапці-вушанці і фуфайці проходило життя молодої Ганнусі.
З рідними зв'язку не мала. Спливали місяці, роки. У 1950 році вона народила донечку Оленку, через два роки - Миколу, і ще через шість - ще одну донечку Марічку. Віддавала їм свою душу і серце. А воно так тужило за краєм, де народилася, де залишилися батьки. Душу терзали думки: "Чому діти мали побачити світ на сибірській землі, а не на рідній, українській. Чому? Чому? Чому?.. " Не знаходила відповіді ні на одне запитання, але й не втрачала надії повернутися додому.
Ганнина мати в тузі за донькою посивіла. Не раз думала: "Якби не видала рано заміж, то не спіткала б її така тяжка доля". Того досвітку, як бігла вслід за автомашиною, їй стало на все життя. Не знала, як зарадити своєму горю. Серце було постійно у полоні печалі. Не могла їсти, не могла пити, не могла спати. Перед очима була її мила Ганнуся, її донечка, як за один світанок стала дорослою. Не знала, не відала мати, чи жива її дитина, чи ні? Але однієї ночі їй приснився сон, що їй принесли на призьбу до хати багато жита. Прокинулась з однією думкою: "Ганна жива! Жито - це життя!". А невдовзі її чоловік, батько Ганни, приїхав з вашковецького базару і розповів, що дізнався, де знаходиться Ганнуся. Він розговорився з чоловіком, родичі якого були разом з Андрюками.
Через 16 років приїхала Ганна з Василем у рідне село. Не застала в живих свого батька. Прийшла поговорити з ним на цвинтар. Хату Андрюків забрав колгосп. Та все одно, у рідному краї все було таке дороге і миле.
Хотілося підійти до кожного дерева, обійняти його, а з кожної криниці напитися холодної цілющої води. Та потрібно вертати у далекий від рідної домівки чужинський край.
Невідомо, як склалася доля і у Василевого батька. Останній раз бачили його на станції у Вашківцях, коли роз'єднали сім'ю і посадили в інший вагон. Та розповідають, що кістки його залишилися у Комі, де він працював на лісорозробках і загинув з голоду.
З невеселими думками їхала до Сибіру Ганна. Природа дала їй сильну волю, мужність і витримку. Бо пережити стільки горя і залишити у серці доброту до людей зміг би не кожен.
Повернувшись, після звільнення, у рідний Банилів у 1961, сім’я зустріла опір від місцевої влади, яка не хотіла приписувати їх, а дала срок за 24 години покинути село. Та добрі люди допомогли, заступилися за знедолених. Але ще довго влада нагадувала Андрюкам, хто вони і звідки приїхали.
Нині Ганна Степанівна - частий гість школи, ділиться з учнями спогадами про свою молодість. Навіть знайомила їх з листами-трикутниками, які писала рідним, подругам з того далекого краю. Як, наприклад: "Високоповажна дорогенька товаришко Оленко! Кланяюся тобі, Оленко. Повідомляю тобі, що я і мій муж і наша старенька мати знаходимося здорові, котрого здоров'я і тобі бажаємо від Господа Бога. Я отримала від тебе листа, за котрий не годна тобі віддячитися. Бо дуже моє серце задоволене і радується, що мої товаришки за мене ще не забули. Бо я, Оленко, не годна ніколи забути наше колишнє життя малолітства. Бідною хустинкою очки протираю і про своїх товаришок щодня споминаю.
Тепер пишу тобі, Оленко, про моє життя на далекій Півночі. Перший рік, як з дому поїхали, то було трудно. Тепер уже нема нічого для нас трудного. Бо ми звикли уже на всяке. Василь робить у кузні, мама -вдома, а я ходжу матросом на палубі... У нас тепер починається весна, копаєм городи і садимо барабулю, бо більше нічого не росте і ніякі квіти тут не цвітуть, і нічого тут домашнього так як у нас не видно. Такого листа вона писала своїй подрузі Олені Колотило, доньці Танасія.
Тяжкою була доля сім'ї Андрюків - батька Андрюка Танасія, матері -Андрюк Настасії, дітей - Андрюка Василя та Анни. Ні в чому не винні люди потерпіли лише за те, що були добрими ґаздами і понад усе любили свій край, рідну мову і звичаї.
Трагедія сім'ї Боб'яків
У ніч з 13 на 14 червня 1941 року, як завжди, сім'я Боб'яків спокійно спала. Раптом серед ночі постукали у двері. Господар, Василь Боб'як, швиденько відкрив, у хату ввірвалися троє. Двоє були одягнені у військовий одяг, а третій - у цивільний. Це був секретар сільської ради Гаврилюк. Вони наказали всім сісти і не рухатись. Відразу почали робити обшук. У шафі знайшли плакати, на яких були зображені знаки політичних партій Румунії. Потім наказали збиратися і йти за ними. Дружина почала плакати. Один з нічних непроханих гостей крикнув:
"Без сліз!".
Боб'як взяв на плечі близько 20 кг муки, дружина на руки - мокру білизну, яку перед тим попрала, і п'ятирічну донечку Марію, а старша, Катерина, набрала у сумку книжок, думала, що буде вчитись. Біля сільської ради їх уже чекала машина. Одночасно сюди привозили й інших односельців. Завантажили всіх у машину і повезли у Вашківці на залізничну станцію. Людей було дуже багато, їх почали заштовхувати у вагони. Дружину з двома дівчатками - в один вагон, а чоловіка - зовсім у інший.
Боб’ячка намагалася передати своєму чоловікові щось трохи їсти та солдат, який іх супроводжував, сказав, щоб вона нічого не передавала, бо в неї двоє маленьких дітей. Коли до поїзда причепили інші вагони, в останньому вона побачила свого чоловіка.
Довго везли їх на Урал. У поїзді говорили, що почалася війна між Німеччиною і СРСР. У невеселих розмовах, роздумах доїхала аж у Крутинський район Омської області, у містечко Називаївку. Анна Боб'ячка з донечками потрапила на роботу в заготскот. Сюди ж й інші банилівці: Гакман, Курилюки, Андрюки, Колотило з Бережниці. Там їх довго не тримали. Навесні 1942 року відправили на Північ. Перевозили підводами, пароплавами аж до Саліхарда, а звідти - в Надим. У Надимі почали працювати. Ловили рибу, рубали ліс, косили сіно. Були голі і босі. Мали одні валянки, та й ті без підошов, які Боб'ячка зуміла обміняти на хліб ще в Омську. Коли йшли на роботу, то обмотували ноги онучами. Ходили в них усі по черзі. Хто був на роботі, давали на день 500 грамів хліба, а хто не працював - лише по 200 грамів. Катрусі було лише 13 років. Але вона змушена була йти у ліс і спилювати дерева. Від холоду, голоду, переживання за малих дітей мама захворіла. Хотіли її відправити у лікарню, але пароплав не приходив. Коли прибув - було пізно. У травні 1943 року вона померла на руках у Каті. Там, у вічній мерзлоті, її і похоронили.
Меншу сестру Марію удочерила родина Русанових. Але і їй не судилося довго жити. Вона захворіла на дифтерію і померла. А Катя пішла по наймах до начальників. Проте серед них були й добрі люди. Порекомендували продовжити навчання. Так Катерина Боб'як закінчила 6 і 7 класи семирічної школи і вступила в педучилище в Саліхарді. Навчаючись, вимушена була в обов'язковому порядку приходити в КГБ на реєстрацію. Там одного разу їй сказали, що вона може їхати додому. Так, у 1947 році без мами і молодшої сестрички вона переїхала додому. Продовжувала навчання в Чернівецькому педучилищі, яке закінчила в 1951 році. Багато років віддала роботі в школі.
А батька повезли в "знамениті" табори Комі. Там його засудили на 8 років ув'язнення як "ворога народу" за те, що він за румунської окупації був двірником. Відсидів свій термін, а влітку був направлений у Кокчетавську область (Казахстан) без права повернення додому. Але все ж таки він повернувся у рідні краї, у Банилів, через 17 років, де й помер.
Отака гірка доля спіткала родину Боб'яків. І не тільки її.
У 1940-41 роках формувалася і організація ОУН. Провідник цієї організації Колотило Іван склав списки потенційних членів ОУН. У ніч з 13 на 14 червня під час арештів банилівчан списки були загублені. 17 червня було арештовано 53-х молодих чоловіків до 40 років. Серед них: Андрюк Георгій, Андрюк Олексій, Василь Кузь, Кобилюк Степан, Михайло Осташик, Дмитро Осташик та багато інших. Більшість з них навіки залишилися у чужій землі.
Реабілітований посмертно
Георгій Андрюк народився в 1911 році в с. Банилів Вижницького району. Дружина Параска - 1913 року народження. В 1933 році народився син Михайло, в 1938-син Амбросій. Молода сім'я, як добрі ґазди, завела господарство і не підозрювала, що їх чекає велике горе від "визволителів". 17 червня 1941 року банда НКВС ввірвалась в їхню домівку і наказала, щоб Георгій Андрюк збирався і йшов за ними. На запитання: "Куди і навіщо?" - відповідь була така: "Через два-чотири дні повернешся". Жінка і діти в це повірили, бо не відчували за собою ніякого злочину.
На дорогу ще дала чорного хліба, щойно витягнутого з печі. Забрали його у Вашковецький відділ НКВС. Коли дружина відвідувала свого чоловіка в цьому більшовицькому закладі, їй неодноразово говорили, що його візьмуть у Чернівці і звідти відпустять. Вона додому поверталася з надією, але ця надія не здійснилась.
Чоловіка забрали, як і всіх інших банилівських людей, у далекий Сибір. Того дня було арештовано ні в чому не винних 53 людей, з яких повернулось додому тільки троє: Туцьо Дутківський, Петро Гакман, Василь Кузь. Вони перебували в "соціалістичному" таборі і відчули "соціалізм" на своїй шкірі. Давали спеціальні розписки про нерозголошення того, що там бачили і чули. Але Василь Кузь все ж таки розказав про той концтабір у Свердловській області.
Всі політв'язні працювали на лісорозробках. Норми були великі.
Хто не виробляв норму, йому не давали картонки на одержання 200 г хліба. Хліб був з висівок: третина його складалася з тирси або меленої полови. Георгій Андрюк старався виконувати по дві норми: за себе і за того, хто помер, щоб отримати дві пайки хліба. Але здоров'я підвело. В таборі почалась дизентерія. 11 грудня 1941 року Георгій Андрюк помер. Банилівські люди його тіло обмотали простинею, викопали яму, поховали по-християнськи. На могилі поклали березовий хрест. У подальшому, особливо взимку, ніхто нікого не хоронив, хоч трупів було багато. Виносили мертвих і скидали в купу. А навесні присилали бульдозер, який викопував велику яму, і туди скидали трупи, всю землю вирівнювали, щоб не було видно братської могили.
Вдома діти, особливо малий Амбросійко, говорив мамі: "Мамо, готуйте таткові вечерю. Може, наш татко зараз прийде".
У 1991 році родина Георгія Андрюка одержала листа, в якому було написано: "Ваш батько реабілітований". Та хіба цим листом про реабілітацію заміниш батька дітям?
8 квітня 1944 року радянські війська визволили Руський Банилів від румунських окупантів. А вже восени цього року знову розпочались арешти банилівчан.
Старше покоління ще не забуло, як лунали постріли, як вивозили дорослих з дітьми на сибірські морози, робили облави на підлітків для примусової праці у шахтах Донбасу, як обкладали непосильними податками, позиками, здійснювали повне пограбування селян, котрих під силою зброї заганяли в колгоспну кріпаччину. Нищили цілі родини тому, що мудрість їх була успадкована.
Пишалися більшовики особливо виконаннями та перевиконаннями своїх планів «Совершенно секретного приказа № 0078/42» від 22 червня 1944 року за підписом народного комісара внутрішніх справ СРСР Лаврентія Беріі заступника народного комісара оборони СРСР Георгія Жукова, який наказував: «Выслать в отдаленные места края Союза ССР всех украинцев..., выселение производить только ночью и внезапно... ».
З села Банилів в результаті такого наказу було арештовано біля 200 чоловік, вивозили цілими сім’ями.
Їм судилась нелегка доля
Іван Дасевич народився 1886 року. Його дружина Параска - 1896 року народження. В їхній сім'ї було десятеро дітей. Вони жили заможно, бо були працьовиті. Сім'я була зразковою і щасливою.
1 квітня 1946 року банда енкаведистів із "стрибками" оточили їхню хату. Не відкриваючи дверей, вони ногами виламали їх, ввірвалися до хати і наказали збиратися.
Коли господар їх спитав: "Куди?", один з них відповів: "В Азію". Одні "стрибки" оточили, щоб ніхто не втік, а решта з енкаведистською бандою почали грабувати господарів. Вони повисипали з кошниці кукурудзу, її було десь близько чотирьох тонн, розбили пасіку, палили вогнем бджіл, забрали бочку з солониною, кури, гуси, качки - все, що тільки потрапляло цим бандитам під руки. Господарство Дасевичів було великим, грабувати було що. Сім'ї Дасевичів дозволили взяти тільки півмішка кукурудзяного зерна. Жінка Параска хотіла взяти ще вовну, яка була у мішку, але енкаведист це побачив, усе відібрав і кинув на віз. Цій сім'ї потім кукурудза пригодилась у дорозі, вони її варили і їли.
Посадили батьків з дітьми на віз, з обох боків енкаведисти і "стрибки" оточили їх і так під охороною довезли до Банилівської сільради. Потім відправили їх у Вашковецький районний відділ НКВС. Тут було вже багато сімей з усього Вашковецького району. Великдень вони "відсвяткували" у Вашківцях. Через паркан люди давали всім арештованим свяченої паски.
У Вашківцях усі арештовані змушені були давати розписку, що добровільно переселяються в Сибір навічно.
З Вашківців їх повезли вагонами-телятниками у Чернівці. У Чернівцях був сформований ешелон, який відправили в Архангельську область на станцію Котлас.
Вивантажили всіх людей з ешелону, повели у напіврозвалені бараки. Коли потепліло і розмерзлася Північна Двіна, їх посадили на пароплав і за течією попливли у Верхньо-Томський район, поселення Нюхмиш. Приїхавши на місце, їх під охороною провели у бараки на збори, попередивши, що за втечу отримають 3 роки тюрми. Кожного тижня переселенець розписувався, що він тут поселився навічно. Умови проживання були важкими, харчувалися за карточками. Здоровим людям, які могли фізично працювати на тяжких роботах, давали 1 кг хліба на добу, старшим - 300 г, дітям - 250 г і 400 г цукру на місяць. Хліб був глевким. Один буханець важив 2 кг.
Коли Дасевич побачив, як діти голодують, то пішов у комендатуру просити, щоб підвищили пайок. Енкаведисти на те відповіли: "Ты что пришел сюда? Чтобы жить? Тебя привезли сюда, чтобы вы все подохли". Дасевич благав їх, щоб хоч дітей рятували б "Я хоч вмру, то нехай діти живуть!". Повернувся в барак зі слізьми на очах.
Старенькі люди вмирали, маленькі діти також. Вони страшенно плакали, просили їсти, пухли з голоду. Дітки вже не боялися мертвих, і повзали по мертвих матерях.
В березні 1947 року енкаведисти почали забирати дітей у дитячі будинки. Так із сім'ї Дасевича забрали Георгія, Тодора і Настасію. Під конвоєм дітей у великий мороз посадили на сани і відвезли в дитячий будинок.
Узимку 1947 року помер батько. Яків збив з горбулів домовину, в яку поклав свого батька. Замерзлими руками спершу підняв один бік домовини і поклав на сани, потім другий. Зачепивши мотузкою за сани, він потягнув свого батька на цвинтар, де вже було поховано багато переселенців. Земля була замерзлою, і тому хлопець з великими труднощами викопав яму, щоб поховати батька. Загріб тіло і вже півсиротою повернувся в барак. Мати Параска була прикута до ліжка через голод. Вона спитала Якова, чи він поставив на гробу хрест? Яків відповів: «Ні, мамо, енкаведисти не дозволяють ставити не тільки хрест, а й будь-який знак".
Мати була дуже хворою. Як усі голодні, пила солону воду. Коли людина п'є солону воду, то їй не хочеться їсти.
З Божою поміччю Яків ходив на роботу, заробляв 1 кг хліба. Тяжко працював. Мав великий жаль, що втратив батька, і всі сили віддавав, щоб врятувати матір. Від своїх рідних не мав ніяких письмових відомостей.
На той час братчикові Тодорові виповнилось 11 років, Георгієві-9.
Коли їх повернули до матері в супроводі енкаведистів, Тодора ще не прийняли на роботу, бо він був ще малолітній, а Георгій був ще меншим. Мати домовилася з майстром лісу, щоб все-таки взяв Тодора на роботу заправщиком. За це мати повинна була давати майстрові щотижня півлітри самогону. Так тягнулося майже цілий рік, поки синові не виповнилось 12 років.
У 1955 році Яків поїхав у дитячий будинок, звідки забрав сестричку Настасію. У 1956 році написали заяву в НКВС про з'єднання сім'ї Дасевичів. Один з енкаведистів сказав: "Зачем вам соединять семью? У вас хорошие сыны. Оставайтесь здесь. Твои сыновья ни в чем не виноваты. Виновата ты - кормила воинов УПА, стирала бинты, ухаживала за ранеными". Параска була відверта, бойова і на його слова відповіла: "Так, я годувала, але своїх, а не зайд".
 З 1957 року Параска почала жити разом з шістьма дітьми: Миколою, Михайлом, Яковом, Тодором, Георгієм, Настасією. Микола працював монтажником бурових веж, Михайло - майстром, Яків - на будівництві шахт, Тодор - на екскаваторі, Георгій - електрослюсарем на шахті, Настасія - ученицею-швачкою. Мати поралась на господарстві.
В 1958 році вже їм видали паспорти, але застерегли, що на батьківщину вони не мають права повернутися. Можуть проживати тільки за межами своєї області та не вимагати відшкодування свого майна. В паспортах був спеціальний код, який не дозволяв прописуватись у своїй області.
Яків одружився з Павліною, яка теж була заарештована і засуджена за зв'язки з УПА, з с. Брідок Заставнівського району. Згодом вони таки переїхали в Банилів, де спочатку їм відмовляли в прописці, але потім прийняли Якова на роботу в колгосп механізатором. Через рік прописали і його матір Параску та дружину Павліну. Решта синів Дасевича пороз'їхалися по Союзу. Микола поїхав у Молдавію, в м. Фалешти, Михайло, підтерши код у паспорті, прописався у Вижниці, Георгій поїхав на Чукотку, Тодор до Одеси, звідки пізніше повернувся до Банилова і працював у колгоспі трактористом. Таким було життя Дасевичів.
Роки смутку і болю сім'ї Василя Колотила
Василь Колотило приїхав у рідне село Банилів з Канади з добрим заробітком. Тяжко працював там, бо мав намір стати ґаздою. Отож, повернувшись додому, одружився на гарній, роботящій дівчині Катерині. Молоде подружжя почало будувати хату, стайню, стодолу, купили поле, ліс, худобу. Трудилися зранку і до пізнього вечора, раділи життю і відчували себе щасливими. У Колотилів стали народжуватися діти. Швидко спливав час. Батьки старіли, діти підростали. І ця закономірність життя з розумінням сприймалася ними.
Ніхто з великої, дружної сім'ї тоді і подумати не міг, що її главі у 50 років доведеться покинути рідних, нажите майно і 10 років відсидіти у таборах Мордовії невідомо за що. Листопадової ночі 1946-го енкаведисти, серед яких був капітан Арямов, забрали Василя Колотила. У жовтні військові знову навідалися у сім'ю. Катерина Колотило після того, як засудили чоловіка, часто не ночувала вдома, бо боялася, що і її відправлять у Сибір. На той час діти, крім Параски, яка вже жила окремо, були з дідом - її татом - Олександром Мензаком. Він не чув, мав 82 роки і нікому й у голову не приходило, що у свій вік чоловік може побачити Урал.
Вночі прикладами автоматів повибивали вікна. Діти перелякалися, почали плакати. Один з енкаведистів наказав збиратися. Харчі заборонили брати, сказали, що все дадуть. Найменшу 9-річну Оленку односельчанин Семен Андрюк, щоб врятувати, кинув на піч і накрив веренею. Його змусили звозити усіх, кого відправляли в Сибір. Коли розвиднілося, дід узяв палицю і хотів піти до своєї другої доньки Марії. Та його не пустили, побили так, що він упав без свідомості. Оленці все одно не судилося минути гіркої долі. Її знайшов у схованці капітан, який шукав собі щось пірвати на онучі. Узяв за волосся і стягнув з печі.
Тоді зима почалася дуже рано. Випало багато снігу. Чужинці дали дітям лопати, щоб вони прочищали дорогу для фіри, а самі посідали на вози закутавши ноги у їхні ліжники. Катерина Колотило знаходилася у той час у сусідській стайні і бачила, як знущалися над її батьком. Коли фіра рушила з подвір'я, то вона йшла за нею ледве піднімаючи ноги, спочатку у Вашківці, а потім добиралася у Чернівці. Там не змогла знайти своїх і у страшному розпачі повернулася до хати.
Через місяць 82-річний дідусь зі своїми трьома онуками опинився на станції Половинка у Пермській області. Разом з іншими його відправили далі, а дітей залишили. Вони ночували на станції, а вдень ходили шукати щось поїсти, аби не вмерти з голоду. Марії було 15 років, Іванові -13, Оленці - 9. З ними знаходився ще один 13-річний хлопчик Ілля Андрюк. Вони вирішили вертатися додому. Оскільки грошей на білети не мали, то їхали на підніжках вагона. Десь недалеко від Молдавії сестра Марія заснула вночі і випала з поїзда. На першій же станції діти зійшли і повернулися її шукати. Знайшли побиту за 15 кілометрів від зупинки. Далі додому, у Банилів, добиралися пішки.
Прийшли у село, знайшли маму, яка очам своїм не повірила, що її діти повернулися. Дуже плакала і раділа, бо думала, що втратила їх назавжди. Не мали де жити, Василина ходила робити по людях за кусень хліба, Марія вчилася у 7 класі і дуже мріяла стати лікаркою. Але їй не випало щастя більше вчитися, бо також пішла заробляти на прожиття. Оленка з Іванком пасли людську худобу. Пізніше Марію взяв до себе вдівець доглядати дитину 2, 5 року. Так вона і залишилася з ним жити, хоч був набагато старший за неї. Згодом забрали до себе маму і Оленку. Іван пішов учитися у Чернівецьке медучилище. Усе літо ходив босий, спав на станції на чемодані, який сам збив з дощок. Оленка замість школи подалася пасти колгоспні лошата.
В селі їх називали бандерами. Ніколи нічого не просили у сільраді, ні у колгоспі, хоч все їхнє майно несправедливо забрали. Хату розібрали і повезли у Вашківці на будівництво шпиталю. Дід Олександр Мензак навічно залишився в Сибіру. Невідомо де його могила. Василь Колотило повернувся з тюрми хворобливим, але прожив до 82 років.
Так склалася доля сім'ї Василя та Катерини Колотило тільки за те, що вони хотіли ґаздувати, працювати на своєму полі, біля хати, ростити дітей, онуків. А могло бути все по-іншому.
Висновки
Час, який і досі досліджується, був дуже важкий і нині ще неоднозначно оцінюється істориками. Адже, до недавніх днів, люди, які потерпіли, боялися розповідати про своє життя далеко від батьківщини. Життя можна прожити по-різному. Але кожна людина повинна присвячувати його служінню людям і рідній землі, незважаючи ні на які труднощі, і тоді вона заслуговує на вічну пам'ять нащадків.
Щасливий той, хто витримав все і повернувся додому. Після повернення ці люди зазнавали кривд і утисків. І не тільки вони, а й їхні діти. Адже вони вважалися «ворогами народу». Права голосу ці люди домоглися лише тепер.
Настав час на повні груди заявити, що у нас є держава, є пам’ять. А пам’ять допоможе нам залишитись людьми.
Проводячи дослідження, я намагалася зберегти і передати історію рідного краю, історію важкого життя наших односельчан для сучасного покоління та нащадків.
Значна більшість матеріалів записана з уст очевидців тих подій.
Живі повинні пам’ятати та передати своїм дітям та онукам правду про російських «визволителів», які прийшли грабувати населення Західної України, руйнувати їх суспільний життєвий устрій, нищити господарство, вивозити людей на окраїни Росії. Терниста дорога чекала мирних господарів лише за те, що були відданими патріотами свого краю, що уміли господарювати.
Історія часто повторюється. І ми бачимо сьогодні загарбницькі настрої Росії. Вона вже загарбала Крим. І не виключена можливість, що українців Криму чекає така ж жахлива доля. Про злочини Росії усіх часів повинен знати світ. Тож ми, правнуки репресованих у середині ХХ століття маємо своїм обов’язком писати правду про репресії загарбницької Росії проти мирного українського населення. Я всією душею прагну того, щоб жоден загарбник не ступав по моїй рідній землі. Українців ніхто і ніколи не здолає, і свідчення цьому наша тисячолітня історія.
Слава Україні! Героям слава!

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123