This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Роде наш красний – роде наш прекрасний

Смельська Лія, м. Запоріжжя

Сьогодні, як і всі учні нашого класу, я представлятиму вашій увазі результат нашої сумісної родинної праці по дослідженню походження нашого роду, тобто наш родовід…
Я – Лія Михайлівна Смельська, народилася у Запоріжжі в 2002 році в сім’ї, можна сказати, династії медиків. Так, я маю рідкісне ім’я. Як ви зрозумієте пізніше, отримала його у спадок від мами мого тата (її звали так само).

У моїх батьків нас двоє – я і моя молодша сестричка Олександра. Саші зараз 5 рочків, вона відвідує дитячий садочок, готується піти наступного року до школи, разом зі мною вчиться в школі народного танцю.
Я вже шостий рік займаюсь хореографією. Наш колектив називається «Стожари» знаходиться у дитячому центрі творчості Жовтневого району. До того, я ще займаюся в музичній школі по класу домри. Це дуже незвичайний для нашого часу інструмент.
У цьому навчальному році я вперше переступила поріг Січового колегіуму, де тепер і навчаюсь у 5-Б класі.
Моя мама – Смельська (Нечаєва) Марія Віталіївна. Народилася у червні 1978 року в місті Запоріжжя. З дитинства мріяла бути лікарем. Тому після закінчення школи вступила до медичного університету. Там вона познайомилась із майбутнім чоловіком, моїм татом – Смельським Михайлом Сергійовичем. У 2001 році вони одружилися, а в 2002 вже народилась я.
Історія навчання моєї матусі у медичному університеті досить заплутана, і я не зовсім в цьому розібралася, та одне я зрозуміла, що у зв’язку з появою на світ своїх діточок, їй доводилось робити перерву у навчанні. Татові пощастило більше і він зміг закінчити університет ще до мого народження. Навчання в медичному університеті – нелегкий тягар, навіть для вільної людини! Для заміжньої жінки ще й з маленькою дитиною, на мій погляд, – просто жах! Але моя матуся витримала, вона навіть наважилася невдовзі народити мені маленьку лялечку, мою молодшу сестричку Сашу. Більше того, під час навчання матуся ще й підробляла! Причому вона не цуралася ніякої, навіть фізично важкої роботи! Наприклад, коли вона ще вчилася на першому курсі, знайшла собі нічну роботу в пекарні, що знаходиться десь на острові Хортиця (а це далеченько від нашого дому, та й під’їхати туди не було чим). І ось, кожного дня вона бігла о пів на восьму в інститут після тяжкої нічної зміни. Добре, що мене ще тоді не було!
Матусі повезло з чоловіком, нам, малятам – з татусем! Мій тато допомагає мамі як з доглядом за нами, так і в домашніх справах. Так смачно вміє готувати, так любить кухонну роботу, що для нас, жінок, залишається майже лише миття посуду і прибирання на кухні.
Завдяки матусиному справедливому та лагідному характеру, її комунікабельності люди тягнуться до неї, поважають її. Вона має рідкісний дар об’єднувати людей. Бабуся розповідала мені, що, коли мама ще в восьмому класі опинилась в новій школі, то на перших же батьківських зборах бабуся почула від класного керівника, що їхній клас занадто недружний, діти поділяються на декілька груп, які вороже ставляться одна до одної. «Але нещодавно до нас прийшла новенька дівчинка, – продовжувала вчителька, не називаючи прізвища, – і якось дуже швидко зуміла завоювати повагу дітей з різних груп, і клас поступово починає об’єднуватись». Бабуся тоді відразу зрозуміла, кого мають на увазі, і потім це підтвердилося. Ми з бабусею років п’ять тому (тоді ще не було в нас нашої Саші) навіть склали вірш про маму. Я його розповідала потім всім і наспівувала підібравши до нього один з відомих мотивів.

Тот, кто узнал мою маму,
Тот полюбил навсегда
Милую эту улыбку,
Добрые эти глаза.
Нежные тёплые руки
Ласково греют меня,
Но не боятся работы,
Трудятся день ото дня…

Незважаючи на надзвичайну зайнятість, мама завжди знаходить час зустрічатися із своїми друзями, влаштовувати сімейні свята, приділяти увагу нам, своїм донечкам, тату, своїм батькам і рідним. Та й ще подарунки для багатьох встигає виготовити своїми руками, адже руки в неї золоті: вона грає на фортепіано (закінчила музичну школу), чудово шиє, може в’язати прикраси із бісеру, пече найсмачніші в світі торти і пироги і багато чого ще вміє робити. У мене є фотографія одного з моїх днів народження. На ній – шикарна лялька, справжня леді! Тільки це не лялька, це мій іменинний торт, його спекла і вирядила моя матуся! Нам навіть шкода було його їсти! А на іншій фотографії мій танцювальний колектив виступає в Харкові на конкурсі в костюмах, які для нас усіх пошила моя мама. Я дуже люблю свою матусю, пишаюся нею і хочу вирости схожою на неї. Зараз моя мама дитячий лікар, інтерн. Вона, як і раніше, багато працює, пізно повертається додому, і ми всі намагаємося якомога менше її засмучувати.
Мій тато – Смельський Михайло Сергійович. Народився у травні 1979 року у місті Нікополі Дніпропетровської області. Лікар. Коли я народилася, він працював лікарем швидкої допомоги. Зараз має спеціальність кардіореаніматолог, тобто він допомагає людям із хворим серцем у найтяжчі часи їхньої хвороби. Про нього ми з бабусею теж склали віршик:

Папа мой – хороший врач.
Если слышит чей-то плач-
В ранний час, иль в полночь, -
Он спешит на помощь…
Даже волку, если надо,
Перевяжет лапу.
Подрасту я, научусь –
И буду как папа.

А нещодавно я дізналася, що мій татусь у юнацтві теж писав вірші, і, кажуть, досить непогані, але до цього часу мені не довелося ознайомитись з його творчістю. Крім того, татусь добре грає на гітарі, і, коли мої батьки збираються зі своїми друзями, то вони співають під його акомпанемент. Як вже було сказано раніше, мій татусь дуже смачно готує. Його навіть часто питають, чи вірно він обрав свою професію, а він тільки сміється. Але крім борщу, який, до речі, в нього неперевершений, та інших звичних для нас блюд, він нам готує всілякі екзотичні делікатеси: суші або салат з дивною назвою «Нісуаз», качка по-пекінськи і таке інше.
У мого тата є ще дві рідних сестрички – Людмила та Лариса. Обидві вони вже мають дорослих, набагато старших за нас з Сашулею синів. На жаль, живуть вони не дуже близько від нас – отже, ми з ними бачимось 1 раз на 2-3 роки.
Так сталося, що під час пологів мама мого татуся померла. Мій дідусь, Смельський Сергій Веніамінович, залишився один із трьома дітьми, серед яких одне немовля. Це був дуже важкий та трагічний період для їхньої сім’ї. Дідусь дуже важко переживав смерть своєї улюбленої жінки. Впоратись із цим нещастям йому допомагали рідна сестра моєї бабусі (я її називаю бабуся Галя) та її чоловік (дідусь Аркаша), який, до того ж, був найкращим другом Сергія Веніаміновича.
Коли татові виповнилося 14 років, несподівано помер і їхній татусь. Люда, Лариса та Михайло залишились сиротами. Але і тут в їхній біді вони не залишились самотніми – бабуся Галя разом з дідусем Аркашею знов узяли велику участь у їхній долі. Мій тато дуже любить і поважає своїх тітоньку Галю та дядечка Аркашу. На жаль, ми всією сім’єю не дуже часто їздимо в Нікополь до татусевих родичів. Але коли ми туди приїжджаємо, то на честь нашого приїзду, там завжди збираються всі покоління сім’ї Петріченків – саме таке прізвище у дідуся Аркаші. Це і мої троюрідні брати, і татові двоюрідні сестрички зі своїми чоловіками, і бабуся з дідусем, і навіть моя прабабуся! Так, нам з Сашулею дуже пощастило, і ми колись, мабуть, будемо розповідати своїм діточкам, що мали можливість спілкуватись зі своєю прабабусею, а я навіть з двома.
Моя бабуся Лія (татова мама).
Лія Андріївна Смельська (Комарова) (1938 – 1979) також була лікарем кардіологом. Я чула, коли ми приїздили до Нікополя, що вона була лікарем, як то кажуть, від Бога. Її умілі руки врятували чимало людей. Один із таких врятованих, будучи будівельником, навіть увічнив її ім’я на стіні нової будівлі швидкої допомоги, виклавши його із цегли. Я сама це бачила, мені показував тато.
Народилася бабуся Лія 11 грудня 1938 року (тобто незабаром їй могло би виповнитися 74 роки) в далекому сибірському містечку Прокоп’євськ, Кемеровської області, в родині Андрія Івановича та Марії Степанівни Комарових.
Цікаво, що вона була ПЕРШИМ кардіологом швидкої допомоги Нікополя, першою з лікарів міста освоїла роботу з електрокардіографом. Навіть тепер, понад 30 років після того, як її не стало, ідучи Нікополем, ми неодноразово зустрічаємо людей, які з вдячністю згадують її.
Зі слів усіх, хто її знав, вона була дуже сильною, цілеспрямованою, але водночас доброю, справедливою, лагідною людиною.
Моя бабуся Лія пішла з життя дуже рано –, їй було тоді лише 40 років (7 травня 1979 р.)
Мій дідусь Сергій (татусів батько).
Смельський Сергій Веніамінович, народився 12 травня 1939 р. (до речі, обидва моїх дідусі народилися 12 травня) у м. Кузнецьк (Новокузнецьк), Кемеровської області, в дружній багатодітній педагогічній родині Веніаміна Васильовича та Галини Костянтинівни Смельських.
Після закінчення школи Сергій працював на Кузнецькому металургійному комбінаті сталеваром. Саме у той час він і познайомився зі своєю майбутню дружиною Лією. Потім – служба в лавах Військово-морського флоту. По закінченні служби – знов пішов працювати на металургійний комбінат. Там він здобув декілька робітничих професій. У 1970 р. уся родина – дідусь Сергій, бабуся Лія та маленькі ще Люда та Лариса – переїхали до Нікополя. І знову дідусь – учасник металургійного виробництва: працює на Нікопольському заводі феросплавів електриком, а потім горновим.
Усі, хто його знав, згадують, що Сергій був дуже веселим, життєрадісним, добрим чоловіком, душею дружньої компанії, кажуть, дуже спортивною людиною, завжди із задоволенням брав участь у різних змаганнях та спартакіадах, а волейбольна команда, капітаном якої був мій дідусь, багаторазово перемагала у заводських і навіть міських змаганнях. Він чудово вмів плавати (моряк!) і одного разу на спір Сергій Веніамінович навіть переплив Каховське водосховище.
Родина Сергія та Лії дуже полюбляли активний відпочинок. У дідуся був моторний човен, й кожного літа майже всі теплі дні подружжя разом із дітьми, а також ще декілька родин друзів-однодумців проводили на островах в плавнях Каховського водосховища. У них навіть був «свій» острів, на якому кожної весни наприкінці квітня ставилися намети, а знімалися всередині вересня, і весь цей час там хтось жив. То був справжній рай для дітей: свіже повітря, пляж, рибалка, спостерігання за птахами та тваринами… Дідусь Сергій завжди вигадував для дітей якісь цікаві ігри та розваги. Як мені відомо, мої тітоньки Люда й Лариса у дитинстві ніколи не їздили до дитячих таборів або просто на море. Літо на «острові» – то були найкращі канікули!
Життя мого дідуся дуже змінилося після ранньої смерті його коханої дружини. Йому було потрібно ставити на ноги трьох діточок. На жаль, стежити за своїм здоров’ям у нього не було часу, та й звертати увагу на це він, як справжній сибіряк, не звик. До останнього дня 26 листопада 1994р він працював…
Сергій Веніамінович пішов з життя, у 55років.
Мій прадід – Смельський Веніамін Васильович (1907-1989) – видатна людина. Оскільки взяти інтерв’ю в даний час мені було ні в кого, про Веніаміна Васильовича ми знайшли багатий матеріал із інтернету та газет. Виявляється, він був Почесним громадянином міста Новокузнецьк. В 1967 році, відзначаючи великі заслуги Веніаміна Васильовича Смельского, до його 60-річного ювілею виконком міськради прийняв рішення про присвоєння йому звання Почесного громадянина Новокузнецька.
Відомості про мою прабабусю Галю (тобто Галину Василівну, жінку Веніаміна Васильовича), на жаль, майже ніяких немає. Тато говорить, що це, мабуть, пов’язано з тим, що вона, кажуть, була із якоїсь аристократичної родини. І документи про її походження були навмисно «загублені», тому що це могло вплинути на долі членів її сім’ї та її самої.
Моя бабуся з боку мами
Нечаєва (Андросова) Наталія Павлівна (народилася в 1951році у м. Тула) – вчитель музики. Закінчила музично-педагогічний факультет Запорізького Державного педінституту. Працювала за фахом спочатку на тому ж самому факультеті, потім у школі, в дитячому садку. Вона дуже любить дітей і діти відгукуються на її любов. Уміє дуже доступно пояснити навіть складні для розуміння речі. Найбільше, з її слів, їй самій подобається робота із дошкільнятами. Тому свою працю у дитсадку вона згадує з особливим задоволенням. Вона вміє складати дуже цікаві сценарії різних свят і розважальних заходів. Нині моя бабуся пенсіонер. Вона вийшла на пенсію, коли народилася її перша онука, тобто я.
Є у матусі рідний брат – Нечаєв Родіон Віталійович (1977 року народження). Він Закінчив Запорізький національний університет, мисливствознавче відділення біологічного факультету. Декілька років працював головою охоронного відділу Державного заповідника «острів Хортиця». Зараз – приватний підприємець, займається ландшафтним дизайном.
Декілька років тому він одружився. Та нещодавно, 30.11.2012 року «подарував» нам із Сашулею маленьку сестричку – Дашулю. Вона така гарненька!
Омельченко (Нечаєва) Катерина Віталіївна (1984 р. н.) – то є рідна сестричка моєї мами. Якщо бути більш точним, вони сестри за татусем, бо мами в них різні. Вона в нас справжня красуня! Багато років займалася модельним бізнесом.
Батьки моєї бабусі із маминого боку були лікарями.
Мій прадід, Андросов Павло Федорович (1915-1995), був родом із Курська. Там він ще до Великої Вітчизняної війни, закінчивши Робфак, працював на заводі простим електриком. Одного разу, ідучи з роботи додому, прямо на вулиці він почув радіотрансляцію так званого «театру біля мікрофону». Транслювали п’єсу О. Корнійчука «Платон Кречет» – про молодого талановитого хірурга. Мій прадід не зміг іти далі, поки не дослухав п’єсу до кінця. Це послужило йому поштовхом до вибору професії. Він вступив до медінституту в своєму рідному місті. Війна розпорядилася так, що закінчив він військфак другого Московського медінституту ім. Пирогова і у складі повітрянодесантних військ 2-го Українського фронту дійшов до Відня, де і зустрів Перемогу у званні капітана медичної служби. Під час війни Павла Федоровича було нагороджено багатьма бойовими медалями, Орденом Вітчизняної Війни другого ступеня, Орденом Червоної Зірки. Ми до цього часу зберігаємо ці нагороди, як сімейну реліквію. Після війни військову частину, де служив Павло Федорович, було переведено у місто Тулу. Там він і познайомився із рідною сестрою свого санінструктора, Півоварова Леоніда Захаровича, – з моєю прабабусею, Півоваровою Ніною Захарівною (1927-1996), яка на той час вступила до Тульського педінституту. Покохавши її, як кажуть, з першого погляду, мій прадід з великими труднощами став домагатися відповідного почуття з боку норовливої дівчини. І, врешті, вони одружилися. А коли у 1947 році це сталося, Павло Федорович забрав документи своєї дружини із педінституту і відніс у «зуболікарську школу», сказавши: «Якщо чоловік – лікар, то й жінка теж повинна бути медиком!»
У 1956 році вони разом із дітьми переїхали до Запоріжжя. Працювали в медичних закладах Ленінського району: Павло Федорович – у 9-й лікарні, Ніна Захарівна – у 3-й стоматологічній поліклініці. Імена цих чудових лікарів донині люди згадують із подякою. Павло Федорович дуже любив природу, тварин, особливо собак і коней. Під час війни у нього було двоє коней – Мальчик і Мадьяр. Бабуся розповідала мені історію, пов’язану із одним з коней, Мадьяром. Військова частина Павла Федоровича стояла в Угорщині. Того разу він саме вів прийом хворих з місцевого населення, до нього стояла черга. Раптом прибігли солдати і схвильовано доповіли: «Товаришу капітан, Мадьяра убито!» Люди з черги дуже схвилювалися. Але невдовзі з’ясували, що мається на увазі кінь. Це дуже образило деяких з пацієнтів, адже мадярами звуть частину населення Угорщини! Люди звернулися до командування частини з претензією. Павла Федоровича викликали до штабу, вимагаючи пояснення. Але мій прадід не розгубився, він, кажуть, був досить дипломатичною людиною. Відповів, що у росіян споконвіку улюбленцям-тваринам надавали імена тих, кого особливо поважають. Таким чином, було попереджено міжнаціональний конфлікт, а Павлу Федоровичу мадяри подарували маленького лошачка.
Мої прародичі прожили разом довго і щасливо – 50 років. Вони так любили одне одного, що одного разу до дня народження Ніна Захарівна своє поздоровлення чоловікові виклала у вигляді вірша, і з того часу почала писати вірші. Ось, на приклад, слова з вірша, присвяченого Павлу Федоровичу:

…Я с тобою живу будто в сказочном сне,
И за сон наяву благодарна судьбе…

Вірші моєї прабабусі, а їх у нас ціла рукописна збірка, – теж наша сімейна реліквія.
На жаль, коли я народилася, моїх прадіда і прабабусі уже не було на світі. Вони померли майже в один рік.
Як уже зрозуміло з написаного вище, у моєї прабабусі були два брати.
Леонід Захарович (1923 р.н.), якого я вже називала, учасник Великої вітчизняної війни, кадровий військовий, нині підполковник у відставці. Йому у грудні цього року виповниться уже 89 років! Він живе у військовому містечку поблизу Москви.
Михайло Захарович (1921-1984) був найстаршою дитиною в сім’ї моєї прапрабабусі. Він народився інвалідом. Кажуть, що під час вагітності, його матусі принесли звістку про трагічну загибель під колесами потягу її чоловіка. Почувши про це, моя прапрабабуся знепритомніла і упала на живіт. Потім з’ясувалося, що загинула інша людина. Але, можливо, саме це падіння стало причиною каліцтва дитини.
Він навчився ходити тільки у 10 років лише на милицях. За зростом він, дорослий, був не вище 7-річної дитини. Але в місті Тула, де він прожив майже до 60 років, його ім’я досі згадують з подякою. Він навіть мав бойові нагороди, одна з них – медаль «За оборону Тули». Брав участь у організації народного ополчення.
Батько моєї прабабусі, Півоваров Захар Васильович (188…-1938), рано залишився сиротою разом із своїми молодшими братом і сестрою. Він вимушений був годувати малят, рано став заробляти. Це зробило його людиною працьовитою, досвідченою, практичною.
Був головним бухгалтером великого тресту до самої смерті. Помер він у 1940 році, коли моя прабабуся і її брати були ще учнями школи.
Прапрабабуся – Півоварова (Державіна) Марія Сергіївна (1898-1978) – виросла у багатодітній (6-еро дітей) селянській сім’ї у селі під Тулою, яке належало до маєтку графа Лева Миколайовича Толстого. У дитинстві Марія Сергіївна бачила Лева Миколайовича і навіть отримала від нього у подарунок рукописну листівку «Один із сошкою, семеро із ложкою», де було зображено селянина із сохою за роботою, а на задньому плані – семеро із ложками: цар, пан, піп … – всі ті, кого повинен був годувати бідолага. Моя бабуся бачила цей малюнок і їй дуже хотілося мати його у себе, але Марія Сергіївна чомусь його не віддала. Зате під час навчання в школі бабуся побачила такий самий малюнок в радянськім підручнику з історії. Вона довго зберігала цей підручник, аж поки не покинула батьківську домівку, одружившись із моїм дідусем. Завдяки інтернету я знайшла такий малюнок, це була така листівка на початку ХХ століття.
Про батьків Марії Сергіївни мені відомо лише те, що мати її була із родини колишніх кріпаків, а батька звали Сергій Івлєйович Державін. Притому прізвище Державін дісталося йому завдяки тому, що Івлєй, його батько, був начебто незаконнонародженим панським сином, тому цей пан і «подарував» йому таке «елітне» прізвище.
Мій прадід, Андросов Павло Федорович був із простої селянської багатодітної родини. Його батько, мій прапрадідусь Андросов Федір Васильович (1889-1956) був за словами його дружини, моєї прапрабабу сі, «кошкодером». Він їздив по селах, скуповуючи шкіри тварин, з яких потім виготовляв чудовий матеріал для шкіряного одягу та взуття. Це вміння перейняв у нього один із синів – Павло Федорович.
Батько Федора Васильовича – Василь помер досить рано. Він хворів, і 7 років пролежав паралізований.
А його мати, Єлизавета Микитівна, прожила 92 чи 93 роки, померла під час війни, але вже після німецької окупації..
Прапрабабуся моя, Андросова (Нєпочатих) Марія Марківна (1899-1977), видана була заміж в 14 років. У 15 у неї народилася перша дитина. Це був мій прадід Павло. Так рано віддали її задля того, щоб вона не втекла у монастир, за прикладом своєї старшої сестри Даші, яка своє життя присвятила служінню Богові і померла у монастирі уже десь у повоєнні часи. Марія Марківна і насправді мала такий намір, бо була надзвичайно набожною. Але батько випередив її. У шлюбі з Федором Васильовичем вона народила 12 дітей, але до дорослого віку дожили лише четверо. Під час війни у 1943 році, як відомо із історії, Курськ було окуповано німцями. В хаті у Марії Марківни жили німецькі офіцери. Молодшому сину її, Миколці, на той час йшов 14 рік, дочці Софії виповнилося 16, Володимиру було 18 і він пішов в партизанський загін, проводив там комсомольську роботу, старший, Павло, мій прадід, евакуювався разом із медінститутом, а в 1943 уже був на фронті. Федір Васильович, її чоловік, був на фронті з перших днів війни. Під час окупації померла Софійка, улюблениця всієї сім’ї. А Володимиру осколком від бомби відірвало праву руку. Федір Васильович повернувся додому після шпиталю з пробитими легенями.
Володимир Федорович (1924 – 1992) – середній брат мого прадіда, закінчивши у 1949 році інститут, приїхав сюди за розподілом на ЗТЗ. Він був одним із перших спеціалістів цього величезного підприємства, більше 50 років віддав заводу, багато років очолював відділ замовлень та збуту, очолював завком.
А ось Микола Федорович (1926) живе і понині. Він також є учасником війни, навіть мав бойове поранення, але, як людина сором’язлива, не любить розмовляти про це: він пішов на фронт лише у кінці війни, був танкістом, і невдовзі потрапив у шпиталь. І, хоча йому дали інвалідність, але своє поранення він ніколи не вважав за тяжке. Має звання заслуженого винахідника України, багато років очолював патентну службу у Всесоюзному інституті трансформаторобудування (ВІТ).
Про дальніх предків цієї лінії мені не вдалося дізнатися багато. Я тільки знаю, що вони були досить заможними селянами, мали 300 десятин землі, багато і тяжко працювали. Одного з моїх прапрапра… звали Нєпочатих Марко Васильович. Це був високий чорнявий чоловік з густим чорним кучерявим волоссям, мав гордий норов. Його дочка, Марія Марківна все життя не могла забути, що батько не схотів «вклонитися» священикові, попросити його підписати заяву на навчання Марії в «міській школі» (я так розумію, мається на увазі гімназія).
Жінка ж його, Феодосія (по батькові ніхто не згадав, як її звали) навпаки, була тихою лагідною працьовитою селянкою, мамою багатьох дітей. Так ось вона до священика ходила з гостинцями, але той відмовив, сказавши: «Если ваши дети будут учиться в городской школе, то что же будут наши – свиньям хвосты подвязывать?». Так і не підписав. І Марія Марківна все життя про це згадувала з великим жалем. Прожила Феодосія майже до 95 років, до глибокої старості мала чудовий зір (читала газети без окулярів) та дуже міцні зуби.
Мамин батько, а мій дорогий дідусь – Нечаєв Віталій Васильович народився в 1947 році в Запоріжжі. Після школи до служби в Радянській армії 3 роки працював на заводі. Солдатську службу проходив у столиці Радянського Союзу Москві. Був командиром взводу, і, хоча це було в мирні часи, його нагороджено медаллю «За військову доблесть». Після армії закінчив Запорізький машинобудівний інститут, електротехнічний факультет. Багато років працював на Запорізькому заводі «Перетворювач», очолюючи підрозділ Держконтролю (БТК), а також інші відповідальні посади виробництва електротехнічного обладнання. Зараз, вийшовши на пенсію, працює у приватному таксопарку водієм таксі. І, як я вже казала, він завжди радий нам допомогти. Я дуже люблю коли він до нас приїжджає!
Сестричка мого дідуся – тітонька Лариса – (так ми звикли її називати) Цимбалюк (Нечаєва) Лариса Василівна. Народилася у 1943 році, тобто у воєнні роки. Це дуже добра, надзвичайно працьовита та гостинна людина.
Тітонька Лариса багато років працювала на заводі «Перетворювач». А зараз вона вже на пенсії, але не може сидіти вдома без роботи. У цьому ви можете переконатися і самі, бо, коли заходите до нашого Колегіуму, саме її ви бачите першу. Це саме вона радо вітає всіх вранці та стежить за порядком протягом дня. До речі, вона, до того, ще і хрещена мати моєї матусі.
Брат мого дідуся – Нечаєв Василь Васильович – народився у 1948 році. Шкода, що він живе в іншій області і ми не дуже часто з ним зустрічаємось. Але від своєї матусі я знаю, що це досить цікава людина. Навіть у дитинстві він неодноразово виявляв себе як дуже веселий та підприємливий хлопець. А протягом останніх років вони із дружиною займаються виробництвом дуже смачних кондитерських виробів (тортів, кексів, тістечок, печива). Вони навіть декілька років тому одержали звання «Найкращий товар Херсонщини»!
Їхня мати, моя прабабуся, Нечаєва (Головань) Ганна Михайлівна (1922-2005) була мамою трьох дітей – мого дідуся, його старшої сестрички Лариси Василівни та молодшого брата Василя Васильовича. Все життя Ганна Михайлівна працювала вчителькою початкових класів. Це була висока статна жінка з густим хвилястим чорнявим довгим волоссям, з якого вона позаду робила тугий вузол. Вона мала сильний чудовий голос і дуже любила співати. Дідусь розповідав мені, що його мама співала майже весь час: коли готувала їжу, коли працювала на городі, коли прибирала в хаті, поралася у дворі… Вона знала стільки пісень та віршів, що могла співати або читати їх кілька годин поспіль.
Померла, коли мені йшов тільки третій рік, але і я пам’ятаю, як бабуся Аня (я її так називала) співала мені навіть по телефону.
Ганна Михайлівна народилася на хуторі Голованівському (нині ця територія належить Дніпропетровській області). У Ганни Михайлівни було восьмеро братів та сестер, але четверо з них померли ще маленькими. Їхній батько, Головань Михайло Іванович, – це його ім’ям названий той хутір, – був, кажуть, заможного купецького роду, мав свій цегельний завод і млин, десять десятин (приблизно 10 гектарів) землі. Його цегла та черепиця і понині збереглися на деяких старих хатах Дніпропетровської та Запорізької областей. На кожній цеглині та черепиці вибито: «Головань». Так мій прапрадід маркував свої вироби. От якби мені вдалося побачити такі цеглини або черепиці, я б обов’язково попросила собі на пам’ять хоча б одну!
Батько мого дідуся, тобто мій прадід, Нечаєв Василь Костянтинович, народився в грудні 1910 року (цього року йому мало б виповнитися 102 роки!). Але, на жаль, він помер, коли мій дідусь ще був молодим. Він був з роду каменярів, майже всі чоловіки у них майстерно виготовляли всілякі вироби з каменю. У мого дідуся є двоюрідні брати та племінники, які і нині займаються каменярством, продовжуючи справу своїх пращурів. В сім’ї Василя Костянтиновича окрім нього було ще шестеро дітей. І лише один із них, Василь Костянтинович закінчив у Запоріжжі Вчительський інститут. Він умів добре грати на багатьох музичних інструментах – мандоліні, балалайці, гітарі, гармоні, баяні. Завжди був душею компанії.
Василь Костянтинович, як і більшість його однолітків, з перших днів війни пішов на фронт. Там він був водієм «полуторки», крізь всю війну вів свою машину, «…объезжая мины по степям – дорогам фронтовым», як співав він у своїй улюбленій пісні. Після війни в своїх спогадах розповідав він своїм дітям багато цікавих і страшних епізодів із власного воєнного життя. Деякі з них дійшли і до нас, його праправнуків.
Цікаво мені було дізнатися і про свого прапрадіда, Нечаєва Костянтина Васильовича. Він був справжнім богатирем! В той час молоді парубки часто вчиняли бійки між собою, особливо за дівчат. І в таких бійках Костянтин Васильович один міг розкидати цілу ватагу однолітків. Міг, кажуть, підняти на своїх плечах віз, повний людей. Він якийсь час, це було ще до Першої світової війни, перебував у Канаді, куди поїхав у надії заробити грошей. Брав участь у Першій світовій війні.
Його дружина – Февронія Феофанівна працьовита та сором’язлива селянська жінка, з якою вони прижили сімох дітей, одним з яких був Василь Костянтинович
Слухаючи розповіді про моїх предків, які з давніх-давен жили на запорізькій землі, я здивувалася, звідки ж взялося в нашому роді таке російське прізвище – Нечаєв? І дізналася ось про що: виявляється, жив колись у селі Наталівка поблизу Запоріжжя багатий поміщик, у якого була велика псарня. Це було ще до того, як відмінили кріпацтво. Якось до цього пана приїхав його товариш, такий самий заможний поміщик з-під Курська. І тому гостю дуже сподобалися дві собаки. Він став просити хазяїна поміняти їх на одного зі своїх кріпаків. Хазяїн не відмовив гостю, той поїхав додому з собаками, а замість них прислав своєму другові п’ятирічного хлопчика, сина своїх кріпаків – Нечаєва Василя. Так! Подумати тільки: поміняти дитину на собак! От яке було життя колись на нашій землі!
Я помітила, що в нашому роді часто повторюються чоловічі імена Василь та Костянтин. Із жіночих найчастіші – Галина, Ганна та Марія. А от деякі імена я навіть і не чула до того, як почала писати свій родовід, наприклад: Килина, Февронія, Феофан, Івлєй, Захар, Алєвтіна, Аглаїда, Веніамін, Мела. Це свідчить, що імена надавалися продумано, із любов’ю до своїх немовлят.
На прикладі своєї родини я зрозуміла, що весь народ України, незалежно від національних ознак, – велика єдина родина. З покоління в покоління багатонаціональне населення України збагачує її культуру своїми національними традиціями і мистецтвом.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123