This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Хранителька моя – Надія

Якимович Олена, 16 р., зош І-ІІІ ст., с. Малеве, Рівненська обл.

Стоїть гора високая,
Попід горою – гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справжній рай.
Під гаєм в’ється річечка,
Як скло, вода блищить,
Долиною широкою
Кудись вона біжить.

І гора, і гай, і ясноока річечка – усі вони живі вічні свідки нашої історії. А ще – бабуся Надя, вірніше Надія Антонівна Куницька, для якої наша річка Стир, ліс «Малівщина» та й сама гора, яку облюбувало наше чудове село Малеве, стали свідками і учасниками її долі.

Надія Антонівна каже, що з кожним роком гора стає все вища та крутіша – все важче піднятися на неї, коли йдеш від лісу чи від річки, а от колись…
Весняний ранок дихав свіжістю та прохолодою. Стежкою у напрямку лісу простували молоді люди і сивочолий чоловік. Там, у ложбинці, неглибока криївка, ретельно замаскована за хатою Березовських, стала схованкою для невеликої групи повстанців, що складалася із семи чоловік: хлопці із Перекаль, Княгинена, Свищева, Малівщини, Надія зі своїм нареченим Федором та його батьком Спиридоном Легенюком. Зброї при них не було – лише «Євангеліє». Єдиним захистом від ворогів була молитва.
Рідна земля ховала їх, як могла. Земля ховала, а люди – зрадили. Чи, може, то фашистські зайди, як вівчарки, «винюхали» їх, адже весною 1944 року шукали партизанів у кожному обійсті, в кожному селі.
Земля сипалася на голову, коли гітлерівці заступами відкопували вхід до криївки, щось шваргочучи по-своєму. Як тільки зверху прорізав темряву стовп світла, почулось клацання запобіжників на автоматах. Ламаною українською німці наказали всім піднятися нагору. Повстанці мовчки обіймалися, думаючи, що прощаються навіки.
Першою пішла Надія. Далі, один за одним, піднімалися хлопці, маючи надію лише на Бога. Їх не розстріляли, а повели на допит у штаб, що знаходився у Перекалях. Побачивши полонених, серед яких і чоловік, і син, і майбутня невістка, дружина Спиридона зібралася голосити, але чоловік подав знак мовчати.
Їх допитували по-черзі, потому вивели на подвір`я.
-    Моліться діти, - промовив батько Федора, думаючи, що окупанти мають намір їх розстріляти.
Всі, як один, повстанці впали на коліна і почали молитися. Ніхто із німецьких солдатів не перешкоджав затриманим. Їх уста ледь чутно шепотіли: «Отче наш, що є на небі…, - а серця благали, - спаси і сохрани»! Щира молитва врятувала їм тоді життя.
Усіх полонених, а ще і бабусю Надії Анну Пінковську та Лукаша Корольчука із Малівщини, у будинках яких знайшли залишки ліків повстанського шпиталю та зброю, повели на допит у Свищів, а далі – у Теслугів, звідки на потязі відпраили до Радивилова.
Там усіх розділили. Жінок та Лукаша залишили у в`язниці, а Спиридона та хлопців відправили на примусові роботи до Німеччини, щоправда, фашисти дозволили Надії та Федору попрощатись. Федір притис дівчину до грудей. Він ніжно гладив її голову рукою.
«Твої батьки мені ніколи не пробачать. У моїх хоч брат залишився, а ти ж у них одна», - прошепотів юнак. Надія не могла вимовити ані слова – земля тікала з-під ніг, сльози капали на Федорову сорочку, обпікаючи йому груди. Це були останні хвилини їхнього «щастя». Наче сокирою розрубало душу дівчини навпіл, коли врешті усвідомила, що може більше не побачити коханого ніколи. Війна розлучала їх, байдуже топчучи почуття. Але кохання живе, доки хоча б жевріє надія на зустріч. (А вона не жевріла, а переповнювала закоханих).
А далі було пекло: дівчина з бабусею та ще п`ятеро молодих бранок опинилися у камері. Щодня одну із них фашисти забирали на допит. Вони наказували лягти усім горілиць, ходили і вибирали собі жертву. Назад дівчата уже не поверталися.
Лише трьом, серед яких була і Надія, вдалося врятуватись, коли лінія фронту наблизилась впритул до Радивилова і німці поспіхом тікали у напрямку Бродів, в`язням вдалося звільнитись. Знайшлись відчайдухи, що змогли відімкнути двері своєї камери і допомогли усім іншим. Якби Надія залишилася у в`язниці – загинула б від бомбардування.
Анна Пінковська з онукою та Лукашем повернулися додому пішки, де на Надію чекала важка новина – тата Автонома мобілізували на фронт. Від Федора, нареченого, не було жодної звістки.
Незабаром радянська влада відправляє дівчину на трьохтижневі курси бухгалтерів у Рівне, по закінченню яких вона почала працювати на машинно-тракторній станції у Княгинені.
Та повстанці, які не змирилися з новою владою, розшукали колишню зв`язкову. Запискою викликали її до штабу, докоряючи тим, що і батько на фронті, і вона працює на МТС.
Надія не виправдовувалась, і підпільники дають дівчині наказ відкопати друкарську машинку у дворі Антоніни Чуйко в Лисині. Дівчина кілька днів не наважувалась, а тоді селом поповзли чутки, що у Криївці, щоб не здатися ворогам, пострілялися молоді підпільники. Лише Яшці Шлихті не стало духу пустити собі кулю в лоб.
Зрадника возили довколишніми селами, а він вказував на будинки всіх учасників підпілля.
Багато молодих людей, серед яких і Надію Куницьку та доньку княгиненського війта Ганну Рабинюк, арештували 15 вересня 1945 року та відправили у Дубенську в`язницю, де у камері № 16 на третьому поверсі (під смертниками) дівчина провела пів року.
Але ні допити, ні погрози, ні вмовляння, до так-званої «співпраці» з енкаведистами, не зламали полонянку. Вона не сказала ані слова, бо розуміла: її свідчення – чиясь смертна кара.
Тоді зізнання у злочинах проти радянської влади з неї «вибили».
Били до нестями. Прокинувшись зранку, дівчина не знала чи зможе дожити до вечора. Вона могла померти сотню разів, але її хранителькою була надія. Надія повернутися додому, обійняти батьків, поцілувати рідну землю. Надія ще хоча б раз побачити коханого.
Дівчина підписала все, бо терпіти знущання і катування забракло сил. Ще одним приводом для побиття стало незвичне ім`я її батька – Автоном. На думку енкаведистів, автономною може бути лише радянська республіка, але ніяк не злочинниця – націоналістка. Відтоді вона Куницька Надія Антонівна, а не Семенівна, як її намагалися записати, та зглянулися на прохання полонянки.
15 років каторжних робіт і 5 «пораженія в правах» - таким став вирок так званої і сумнозвісно-відомої у той час «трійки». Арештовану відправляють до Києва у великій колоні, де люд аж кишів, яку щільно обступили солдати – мітла нової влади вимітала з українських сіл протестантську молодь. Краєм ока у юрбі на пероні їй вдається побачити маму, яка привезла донці передачу.
«15 років!» - все, що встигла вигукнути дівчина. Мати наздоганяла колону арештантів на другій станції, намагаючись попрощатися зі своєю дитиною. Але солдати-конвоїри грубо відштовхнули вбиту горем сільську жінку. Надії вона більше не побачила.
Усіх засуджених відправляють до Києва на потязі, як худобу – у закритих вагонах і під посиленою охороною. Ще 3 місяці вони знаходяться на пересильному пункті, чекаючи відправлення на Колиму.
Із Києва колону в`язнів-каторжників відправляють маршрутом Харків – Київ – Находка. Звідти цілий тиждень етапували на кораблі, попереду якого йшов криголам.
Сибірська земля зустрічала лютим холодом у п`ятдесят градусів морозу. Кінцевий пункт призначення – поселення Дитрин. Табір каторжан був найстрашнішим місцем для сотень молодих українців. Насамперед усіх загнали в лазню. Потому видали одяг: гімнастерка з нашитою на ній латкою. На латці – номер. Д-605, фуфайка, ватні штани, на ногах – чоботи, обшиті брезентом. Ні імені, ні прізвища у дівчини наче не існувало… І зразу погнали в тайгу. Спали на землі, допоки поробили нари. Очевидно, на Україні, особливо серед молодих дівчат, було стільки злочинниць, що влада не встигала будувати для них в’язниці та бараки.
Згодом ніхто не помічав, що спить на голих дошках без матраців, без ковдр. Працювати змусили на лісоповалі. За зміну дві каторжанки повинні були пилкою «баян» нарізати і скласти 12 кубометрів деревини. Впоратись із цим за відведений час було просто неможливо. Ото ж і змушенні були «пильгучити» після зміни. Змучені холодом, зморені голодом, виснажені арештантки борсались по пояс у снігу, (адже Дитрин знаходиться на багато вище від рівня моря, аніж рідна вкраїнська земля і сніг там «м’який» - нагадує більше манну крупу), а конвоїри увесь час грілися біля вогнища. Серед полонянок були й такі, що без сторонньої допомоги пересуватись уже не могли. Солдати пропонували їм відійти у сторону і розстрілювали на місці – це вважалося спробою втечі.
Листування з рідними було обмеженим – всього два рази на рік. Мама боялася повідомити чоловікові на фронт про долю доньки, і Надія писала: «Мені дуже обідно, що тато й досі про мене нічого не знає».
Але батько незабаром довідався про неї. Втративши на фронті ногу, він повернувся додому і одразу подав клопотання до високопосадовців, одночасно розраджуючи дружину: «Бог ніколи не забере у нас єдину дитину». А до Надії писав: «Терпи, доню, терпи. Чим більше нас Бог любить, тим більше карає».
Хоча «трійка» і звинуватила дівчину у страшному злочині проти радянської влади, але стараннями її батька, Надії зменшили строк з 15 до 10-ти років. Вона й досі не знає, які протоколи підписувала, адже били доти, доки не втрачала свідомості.
Смерть Сталіна стала для каторжанки квитком додому. Але тато помер у госпіталі, (через лікарську помилку – йому перелили кров не тієї групи), так і не дочекавшись повернення донечки.
Доля, яка колись відвернулась від неї, залишивши напризволяще, нині схаменулась і стала перед Надією навколішки. Тепер у неї було все: воля, Батьківщина, сім’я, робота, син і донечка. Рани і мозолі від каторжних робіт давно загоїлись, але душа кровоточитиме аж до смерті.
Часто гіркі і страшні спогади проганяли сон уночі. Тоді вона тихенько молилася, дякуючи Богові за життя, згадуючи всіх подруг, яким так і не пощастило повернутися додому, бо їх до віку затисла у своїх міцних обіймах сибірська земля.
Коли ж роки уже посріблили косу, Надію чекало ще одне випробування. Розбивши мури часу, долетіла звістка, що колишній наречений Федір, якому довелось виїхати у Сполученні Штати Америки, приїздить у Перекалі, щоб відвідати родину і просить її про зустріч. Жінка довго вагалась, та, врешті-решт, погодилась.
Надія йшла лісовою дорогою попід старими дикими черешнями і густою тонконогою ліщиною. Кожен крок давався так важко, начебто несла на плечах увесь тягар свого життєвого горя. Сльози давно тремтіли на віях, а у голові – клубок ніколи нікому не сказаних слів. А там за лісом голосно співали дзвони. Співали так чисто і довго…
-    Бабусю, бабусю! Глянь як гарно! - щебетала онука.
Жінка всміхнулась. Вона забула, що не сама.
Ліс наче відплив назад, а попереду – луг із малою річечкою-змійкою. Зелена висока трава розступалася під її ногами. Жінка зігнулась і торкнулась рукою ніжного мережива ромашок. Цілий букет польових квітів назбирала Іринка:
-    Ба, подаруємо йому квіти.
-    Добре, дитинко, подаруємо.
Звивиста польова дорога перебігала місток і ховалася за невисоким горбком. А там, далі, топилося село у вишнях та яблунях. Над темно-зеленими кронами дерев, як корона, здіймався золотавий купол церкви, і дзвони співали все гучніше, все ближче.
Люди думали, що ці дзвони кличуть їх до церкви, а вони кликали двох одне до одного.
-    Як дивно, ці дзвони могли бути нашими вінчальними. Мали б бути.., - думала жінка, і ця думка, як оголений нерв, болем пульсувала у скронях. Руки тремтіли і було так страшно, як перед смертю. Страшно, що він не впізнає, що все забув.
А він впізнав. Впізнав по очах. Вона зрозуміла це одразу.
Зустріч після прощання через сорок сім років.
Підійшов. Усміхнувся. Обійняв:
-    Це ти, Надю?..
-    Я, Федоре, я. А це – моя онука.
Маленька дівчинка із чорним, як смаль, волоссям, із проникливими карими очима, довгонога і цибата, як молодий бузько, простягла йому букет польових квітів – квітів його покинутої рідної землі, які нагадали йому все…
-    У неї твої очі.
Жінка мовчала. Її плечі здригнулися, а по зморшкуватих щоках потекли сльози. Федір обійняв Надію так само, як у останні хвилини прощання у далекому 1944. Але тепер її сльози капали не на сорочку, а на ризи священника, обпікаючи йому серце.
-    Пробач мені, пробач, голубко, - промовив Федір і ніжно поцілував Надію у лоб. Вітер тихенько гойдав віти над ставом. У небі миготіли ластівки. Сонце щедро виливало тепло у світ.
А для них час зупинився, завмер. Стільки хотіли сказати одне одному, та замість слів говорили серця. На мить повернулася юність, але тільки на мить. А те, що Господь на старості літ подарував їм ще одну, останню зустріч – це так доля відкупилася за вкрадене війною щастя.
Війна зламала крила юним мріям…
-    Через пів світу, оминувши час,
В моєму серці ожила надія
Побачити тебе ще тільки раз!
-    Стара я вже, краса моя зів’яла,
В снігах далеких втратила себе.
Як я молилася, а як чекала…
(Ще б тільки раз побачити тебе…)
-    Повір, моя кохана, моя пташко,
Світ не зупинить – я знайду тебе.
-    Як же без тебе жити було важко
Й дивитись важко в небо голубе.
-    Тебе шукав усі ці довгі роки…
І руки опустились – бачить Бог.
-    Ми загубились – світ такий широкий.
Чи, може, не судилось бути вдвох?..
Слова об пережиті дні спіткнулись,
Тільки серця калатали, як дзвін.
І молодість на хвильку повернулась,
Аби кохання встало із колін.
Минає біль, як сон, бо час минає…
І тільки спогад душі розколов.
Неможливого нічого не буває
І ніщо не більше за любов!
Це не мати, це доля дала цій жінці ім’я Надія. Витримати знущання у гестапівських підвалах, розлуку з коханим, катування енкаведистами, несправедливий вирок, каторгу, заслання і презирливі погляди… Хто дав таку силу юній тендітній дівчині? Що допомогло їй вистояти, вижити і стільки пережити?
Відповідь може бути тільки одна: віра в Бога, у справедливість, надія, бо вона не жінка – вона Надія, любов, бо ніщо не більше за любов.
Чи може жінка, яка витримала за своє життя стільки горя, знущань і ненависті, бути щасливою?
А вона – щаслива!
Чи хотіла б вона щось змінити у своєму житті?
Так, хотіла б. Але тільки в теперішньому, а не в минулому, бо надто дорожить своїми дітьми, внуками, правнуками.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123