This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Доля трьох поколінь крізь призму трьох війн

Дідовець Ангеліна, м. Костопіль, Рівненська обл.

Добре кажуть: «Хто не знає свого минулого, не вартий свого майбутнього».
І це дійсно так, бо так само, як дерево тримається на землі своїм корінням, так людина тримається на землі своїм родом. Той, хто не знає свого минулого, – як перекотиполе: куди вітер подме, туди воно й котиться, куди вітром приб'є – там і залишить своє насіння. Але ж людина не перекотиполе, і, як сказав у своєму безсмертному романі П.Загребельний: «На порожньому місці роду не заснуєш».

Ці слова вразили мене і стали орієнтиром не лише у написанні роботи, а й у моєму житті.
Хочу познайомити Вас із моїм дослідженням – «Доля трьох поколінь крізь призму трьох війн» – історія однієї, здавалося, звичайної родини, доля якої не залишила мене байдужою, вразила своєю реалістичністю. Перегортаючи старі пожовклі світлини, я все запитувала: «Хто це? Що це за документи?». Родина Цимбалюків дозволила перегорнути матеріали домашнього архіву, який зберігає і передає з покоління в покоління. А розпочати хочу із найстаршого з роду.
Народився Сергій Кузьмич Цимбалюк 1903 року в селі Підлужному у багатодітній родині.
Достатку в сім’ї не було, хоч мали і невелике господарство. Закінчивши 4 класи польської школи, Сергій починає займатися самоосвітою, бо на подальше навчання грошей не вистачило. Він умів розмовляти і писати не лише польською, а й українською, німецькою, російською мовами, багато читав, добре знав історію, був справжнім сільським поліглотом.
На долю цієї людини випало дві світові війни. У першу був ще підлітком. Коли вона почалася, мав 11 років, але на все життя запам’ятав, як приїздили в село за продовольством. Хто мав коней, повинен був перевозити військові вантажі. Чоловіків призовного віку забирали на фронт. Війна завдала великого лиха населенню, тривалий час с. Підлужне було в прифронтовій смузі. Зубожіння, розорення, занепад селянських господарств, епідемічні хвороби (смерть забрали життя старшого брата) – такі були наслідки цієї війни. А потім постійні зміни влади: то більшовики (січень1918 р.), то австро-німецькі війська (лютий 1918 р.), то війська Директорії, а у серпні 1919 року село захопили поляки, що підкріплено Ризьким договором 1921 р.
Після війни Сергій Кузьмич пішов працювати на Яново-Долинську лісопильню. Молодого, здібного, освіченого парубка навіть без спеціальної освіти поставили майстром. Коли Сергій зрозумів (мав уже 27 років), що може забезпечити родину, вирішив одружитися, адже давно був закоханий у Анну Крупінську.
Дівчина була з багатодітної, хоча і заможної родини із сусіднього села Соломка. На придане Анни молода сім’я купила землю і почала будівництво власної оселі.
Сергій Кузьмич поступово оволодівав професіями столяра і теслі, гордився власноруч збудованим будинком. Решту свого життя було віддано справі будівництва.
У 1931 році у сім’ї народжується син Костянтин. Хлопчик ріс допитливим. У них панував культ книги, тому дуже рано навчився читати, мав гарний каліграфічний почерк.
Здавалося, все в родині складається добре, якби не лихоліття нової війни.
5 липня 1941 року гітлерівські загарбники окупували село Підлужне. І почалися облави, розстріли.
Лише у перші місяці окупації було замордовано 50 жителів села, близько 300 юнаків і дівчат вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Серед них була і родина Цимбалюків.
У 1942 році Сергія Кузьмича, Анну Федорівну, Агрипіну Потапівну (маму Сергія Кузьмича), малолітнього Костянтина вночі фашисти вигнали з дому і відправили у Костопільське гетто, де провели «сортування»: здорових, фізично розвинених, відправили у Німеччину, а старих і кволих, до яких потрапила і Агрипіна Потапівна, розстріляли у районі нинішнього стадіону, що у місті Костополі.
Їхали у Німеччину в жахливих товарних вагонах, важко було дихати, в основному стояли або по черзі сідали на підлогу. Спочатку каторжан привезли в Польський концтабір Майданек, де дітей, у тому числі Костянтина, заставили підмітати дорогу прямісінько до «зловіщої газової печі». Чи міг знати тоді Костянтин, що саме бомбовий обстріл, якого він так боявся, врятує йому життя. Почалася паніка, і всіх загнали до табірних бараків.
Згодом усю родину Цимбалюків відправили на сільськогосподарські роботи до Німеччини. І знову сталося диво: вся родина потрапила у одне селище – Хелінгенцимер, щоправда, у різні господарства: Анна Федорівна –Віктора і Фризи Шрайнер, Сергій Кузьма – Ерести Бізінгер, а 12-річний Костянтин – Мартіни Біднер. Сім’ї Цимбалюків доводилося працювати в полі, поратися по господарству.
Ставилися до родини добре. Коли у селищі дізналися, що всі Цимбалюки з однієї сім’ї, виділили окремий будинок для проживання. Харчувалися разом із господарями за одним столом, отримували допомогу одягом, взуттям. Німців дивувало, що ці «руські» розуміють німецьку мову і знають, як вести господарство.
Як би добре не було на чужині, але все одно хотілося на рідну землю. У липні-серпні 1945 року німецьку територію, де проживала сім’я Цимбалюків, було визволено французькими військами. Родина повертається додому. Хоча Анна Федорівна, боячись радянської влади, і пропонувала залишитися у Європі або поїхати до Канади, де жили два її брати, які виїхали у пошуках заробітку ще у 20-х роках, Сергій Кузьмич наполіг на поверненні додому, бо був переконаний: людина має жити там, де народилася. Ось такий він, сільський патріот, який привозить всю свою сім’ю на рідну землю у село Підлужне.
Важке було післявоєнне життя: пограбована, частково зруйнована хата, пожитки, які привезли з Німеччини, і ті забрали.
Костянтин їде у Костопіль. Із 1946 по 1947 роки навчається у школі, у 1948 році закінчує Костопільську школу залізничників, працює на Львівській залізниці. У період із 1951 по 1954 роки призваний до лав Радянської Армії. Служив на Дону, Далекому Сході, у Сталінграді. За час перебування в армії отримав 22 подяки, Почесні грамоти, ряд премій від командування, а також звання кращого воїна роду військ.
З армії Костянтин повернувся з двома валізами книг (купив на заощаджені гроші).
Як же гордився Сергій Кузьмич, що виховав гарного сина, тільки жалкував, що син живе не з ним.
Костянтин Сергійович повертається до улюбленої роботи, правда, вже на посаду старшого товарного касира Костопільської залізничної станції. Закінчує Львівський технікум залізничного транспорту.
У 1956 році одружується з Софією Зищук. Згодом у молодої сім’ї у 1958 році народився первісток – син Юрій, у 1959 році – другий син, названий на честь діда Сергія Кузьмича – Сергієм.
Коли у 1961 році Костянтин добудовує будинок у місті Костополі, запрошує своїх батьків жити разом.
Здавалося, все налагодилося, нарешті родина разом, та недовго прожив Сергій Кузьмич, важка хвороба забрала його у 1969 році.
Костянтин продовжує працювати на залізниці. І які вигідні посади йому не пропонували у різних містах Радянського Союзу, він завжди говорив: «Людина має виконувати ту роботу, яка їй приносить задоволення, а не лише гроші, і жити на тій землі, де вона народилася». Він був фахівцем своєї справи, про це свідчать численні грамоти, заохочення. На одному робочому місті відпрацював 43 роки до виходу на пенсію.
Позаду залишилися лихоліття війни, тільки спогади, як повчання, слухали діти Костянтина Сергійовича увечері біля каміна. І ніхто тоді не здогадувався, що війна не омине цю родину у, «здавалося мирних 70-80-х роках».
Коли Сергія Цимбалюка призвали до лав Радянської Армії, батько був упевнений, що син буде гарним вояком. Сергій займався футболом, гімнастикою, важкою атлетикою, вільною боротьбою; ще змалку загартовувався: купався в ополонці, бігав босоніж по снігу. Умів постояти за себе і за друзів.
Служба йшла добре, син виправдав батькову довіру. З армії надходили подяки за гарне виховання. Лише тепер Костянтин Сергійович зрозумів радість батька, Сергія Кузьмича, коли той отримував такі ж подяки за виховання сина.
Коли розпочалася війна в Афганістані, Сергій був у числі перших, кого направили виконувати інтернаціональний обов’язок. Про те, як і що відбувалося там, у далекій країні, Сергій не любить розповідати. У 1980 році, важкопораненого, із Термезівського шпиталю привезла його мама Софія Олександрівна із страшної війни додому. На долю батьків випало нове випробування: потрібно врятувати сина, поставити на ноги. Інвалідність і діагноз, за яким Сергій залишиться кульгавим, було як грім серед ясного мирного неба. Але він, спортсмен, який не звик відступати, – боровся і переміг.
Коли Сергія викликали у райвійськкомат, він і гадки не мав, що там на нього чекає бойова нагорода. Адже відтоді, як повернувся додому з Афганістану, минуло 10 років.
У ті роки події, пов’язані з Афганістаном, замовчувались. І хлопцям, які першими «скуштували пороху» в чужій країні, чомусь не знайшлося нагород, хоча вони їх заслужили.
«Добре, що живий повернувся», – раділи батьки. А Серце Сергієве щеміло, коли згадував недоспані ночі, бої з душманами, смерть товаришів. Усього цього ніколи не забути. За мужність і героїзм Сергія Костянтиновича нагороджено орденом Червоної Зірки та багатьма медалями.
Згодом Сергій очолив районну Спілку воїнів-інтернаціоналістів, бо розумів, що допомога потрібна таким, як він, а особливо матерям, чиї сини не повернулися з війни.
Долі трьох поколінь родини Цимбалюків символізують нелегкі життєві випробування в історії нашого народу, що пережив три кровопролитні війни.
Вражає, що наймолодший із Цимбалюків – Сергій Костянтинович отримав чисельні поранення (ще й досі має у своєму тілі до 0, 5 кг осколків та кулю).
Його батько і дід вистояли в боротьбі з імперіалізмом та фашизмом, тоді як Афганська війна у стабільно мирний період історії залишила найглибші рубці в серцях цієї родини. На даний час Сергій Костянтинович перебуває на пенсії (інвалід І групи), виховавши двох дітей, тішиться двома онуками, які є його радістю і втіхою.

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123