This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Доля моєї родини як віддзеркалення історії України

 Чирко Олександра, 12 р., зош № 8, м. Рівне

 Я, Чирко Олександра, шестикласниця, представляю Рівненську школу №8.Моя Батьківщина – Україна. Для мене це не просто слова. Я знаю корені своєї родини за понад 300 років. Нас об'єднують і схід, і захід, і північ, і південь великої української землі, а історія України відбилась в житті моїх рідних.

В даній роботі я хочу показати як відбивається історія однієї родини в історії моєї Батьківщини. А також хочу розповісти про історію війни у долі моєї родини Худоліїв – Кір’яхів – Чирків.

Мені 12 років. Із початку Великої Вітчизняної війни у червні 1941 року минає майже 73 роки, а від початку війни до дати мого народження у 2002 році 62 роки. Отже, з того часу прожито майже повне людське життя, підростає третє покоління, представником якого є я.
Із допомогою моєї бабусі Люди та вчителя історії моєї школи Ірини Миколаївни спробувала відстежити слід Великої Вітчизняної війни у моїй сім’ї. Мій прадід по маминій лінії, Худолій Микола Костянтинович – учасник бойових дій, ветеран Великої Вітчизняної війни, військовий.
На родовому дереві ця гілка представлена так:
– Я – Чирко Олександра.
– Мама – Чирко – Кір’ях Ірина Володимирівна, 1971 р.н. – лікар-лаборант міської поліклініки.
– Мама моєї мами, а моя бабуся – Кір’ях – Худолій Людмила Миколаївна, 1950 р.н., пенсіонерка, працювала директором школи, де я зараз навчаюсь.
Одним з моїх пращурів був реєстровий козак, який брав участь у національно – визвольній війні під проводом Б.Хмельницького. Його козацьке прізвисько – Худолій, чи то через його худорлявість, чи то через його непримиренність до ворогів і войовничість.
Майже півстоліття тому Худолії оселились на Київщині і заснували свій хутір – Худоліївку. Пізніше тут виросло велике село Копилів. До слова, воно відоме тим, що у 1888 році барон фон Мекк збудував у Копилові маєток, який існує й до сьогодні, розбив великий парк з алеями і галявинами, а в ньому – два ставки, обсаджені рідкісними деревами. Дружина барона Надія фон Мекк була палкою шанувальницею композитора Петра Чайковського, який часто гостював у Копилові, мав тут свою кімнату і, за переказами, саме тут замислив відомий балет "Лебедине озеро".
У 1922 році в селі Копилів Макарівського району Київської області, в сім'ї заможного селянина Костянтина Худолія і православної полячки Агапії Гадзинської народився мій прадід – Микола Костянтинович.
На його долю випало немало випробовувань. В чотирнадцять років мусив змиритися з втратою матері. Через два роки батько одружився вдруге. Його дружиною стала Ніна Макарівна Худолій. Вона стала для прадіда рідною, він навіть називав її мамою.
Після закінчення Копилівської школи він вступив до Київського артилерійського училища. Та воювати довелось недовго, вже через вісім днів після вступу загуркотіли гармати. Фашисти бомбили Київ. Вісімнадцятирічні курсанти боронили столицю України. В цьому першому бою, на очах мого прадіда, загинуло багато його нових товаришів, тут був тяжко поранений його друг дитинства: силою німецького снаряда йому відірвало руку.
Це були дуже болючі спогади. Саме через це дідусь не любив згадувати війну, дуже багато болю і страждань випало на долю його покоління. В бою під Ржевом він був командиром гармати. В один із моментів жорстокого бою, коли один за одним гинули його товариші, прадід зі своїм другом викотили з укриття гармату і з відкритої місцевості прямою наводкою били фашистів. За цей бій його було нагороджено першою бойовою відзнакою – медаллю "За відвагу".
Всяко бувало на війні – і голод, і сорокаградусні морози, і біль, і страх. Все це правда... У 1943 році дід отримав перше поранення. Вдруге він був поранений, коли звільняли Київ, при переправі через Дніпро, про що я дізналася з військового квитка, який в пам'ять про діда зберігає моя бабуся.
Сьогодні ми свято бережемо нагороди та речі, як пам'ять про прадіда.
Медаль «За відвагу», якою нагороджувались воїни Червоної Армії за особисту мужність і відвагу в боях з ворогами Радянського Союзу. На ній є номерний знак, про що свідчить запис у посвідченні до медалі. Нагорода не тільки важлива, а й дорога у прямому значенні, адже вона найважча серед медалей і містить 27 грам срібла найвищої проби. Зазвичай носиться на лівій стороні грудей і розташовується після орденів.
Дві наступні медалі, які отримав прадід – « За бойові заслуги ». Така медаль надавалась за вмілі, ініціативні та сміливі дії в бою. Вони дещо легші і мають вагу майже 20 грамів срібла кожна. На одній з них є номерний знак, а на іншій немає, про що також є запис у книжці. Хочу зауважити, що це дуже висока нагорода, адже люди, які мали 4 такі медалі удостоювались звання Героя Радянського Союзу.
Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.». Її прадід отримав у 1945році.
В сімейній скарбничці, що лишилася від дідуся, є два ордени.
Один з них – це орден Червоної зірки. Ним нагороджували військовослужбовців, які особливо відзначились в бою за Вітчизну. Прадід був представлений до нагороди після бою під Ржевом у 1942 році, але отримав нагороду лише в 1956, про що свідчить запис у орденській книжці. Так бувало у воєнні часи, а потім казали, що нагорода знайшла свого героя.
Ще одна висока нагорода Орден Вітчизняної війни Другого ступеня. Прадід був одним з тих, хто отримав цю нагороду в 1985 році, про що дізнаємось з орденської книжки за особливу хоробрість, стійкість і мужність в бойових діях.
Приємно було дізнатися, що і після війни мій прадід отримав численні нагороди.
Про військовий шлях мого прадіда розповідає його військовий квиток. Тут є багато записів: де служив, на яких посадах, на якому фронті воював, де ніс службу у мирний час. Можемо навіть дізнатися, коли отримав поранення.
Якщо порівняти військовий квиток прадіда і мого тата, то хочу сказати, що записів у тата значно менше, оскільки на щастя він не воював.
Про прадіда у мирний час, я дізналася з газети, яку дуже береже моя бабуся, як згадку про батька, який помер 10 років тому. Це газета « Трибуна студента»1972 року випуску, присвячена Дню Радянської Армії та Військово – Морського флоту. В ній дідусь пише:
14 червня 1941 року після закінчення десятирічки я поступив до Київського артилерійського училища. Та вчитись довелось недовго – через 8 днів заговорили гармати.
Всі ми, курсанти, пішли боронити Київ… Потім довелось боронити Москву…. Зима 1941-1942 була дуже важкою, доводилось воювати з добре вишколеним ворогом, але бійці стійко переносили всі труднощі і незгоди воєнного часу. Не раз доводилось спати на снігу, коли мороз сягав 40-50 градусів… Найбільше мені запам’ятався один з боїв під Ржевом… В цьому бою фашисти недолічились 8 танків, зокрема наша гармата підбила 2 з них. За цей бій мене нагородили медаллю « За відвагу ».
А внизу підпис Микола Худолій, майор запасу. Це мій прадід.
Я знаю про війну лише зі слів бабусі Люди, яка згадує розповіді свого батька. Ще бачу фільми, не все в них розумію. Але впевнена, що діти, такі, як я повинні жити у мирі. А ще я впевнена, що історію ми маємо вивчати не лише за підручниками та фільмами, але й за розповідями очевидців, які живуть у кожній українській родині.
А на сході України, на Кіровоградщині, народилась моя прабабця – Олександра Микитівна. Їх родина була дуже заможною, як на той час. Мали свій ставок, млин, навіть насадили невеликий лісок. Та все це втратили після революції, "розкуркулили". Бабуся все життя згадувала страшний голодомор і те, як її десятирічну, опухлу від голоду, ледь не вкрали чужі люди для того, можливо, щоб прогодувати своїх дітей. ЇЇ батько, щоб прогодувати чотирьох дітей, украв у колгоспі трохи зерна (насипав у чоботи). За це був арештований і відбував покарання на будівництві північного Біломорського каналу.
У 1949 році мої прадід і прабабця зустрілись у Рівному, а трохи згодом вирішили ніколи не розлучатись. Вони одружились і жили у Рівному. Дідусь був офіцером, а бабуся працювала у Державному банку. Вони щиро полюбили Рівненщину, роботящих і гордих людей Західної України. Мали тут багато друзів. Але доля військового офіцера зробила крутий поворот. У 1967 році прадіда направили в Африку, в Алжир, де до 1969 навчав військової справи алжирських військових. Там підростали двоє близнюків, а моя бабуся Люда, як старша дочка, лишилась в Україні, адже на той час вона навчалася у вузі.
Згодом сім'я повернулась до Рівного. Чесною працею і добрими справами вони заслужили повагу людей, мали і мирні нагороди.
А на заході України теж є моє коріння. На прекрасному Поліссі, в Степані, прожили все своє життя мої прадід і прабабця по дідусевій лінії -Кір'ях Микола Васильович і Марія Федорівна. Під час Другої світової війни вони допомагали українським патріотам (про це є навіть свідчення у книжках-спогадах)...
Здавалось би, що вони різні – Худолії і Кір'яхи. Та насправді вони завжди ставились з розумінням і повагою один до одного, знаходили спільну мову, адже понад усе вони любили свою Батьківщину – Україну і це їх об'єднувало.
Коли я думаю про свій великий рід, то завжди дивуюсь, як в ньому все переплелось: різні історії життя, різні краї від широких степів до величних поліських країв, різні національності. Напевно цим різноманіттям ми сильні. Допоки ми єдині, буде єдиною наша Україна.

 

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123