This website works best with JavaScript enabled
Joomla

Звенигородщина – колиска вільного козацтва

 Чижевський Микола, 16 р., зош-інтернат з поглибленим вивчення предметів гуманітарно-естетичного профілю, с. Шевченкове, Черкаська обл.

20 березня 1917 року в Києві було прийнято ухвалу про формування Української Центральної Ради, головою якої заочно обрали професора Михайла Грушевського. Створено Генеральний Секретаріат, головою якого став Володимир Винниченко.

Переговори з Тимчасовим урядом, невд оволення позицією Росії прискорило рішення лідерів Центральної Ради про побудову самостійної України: 15 січня 1918 рожу проголошено ІV Універсал. Та непослідовність українських політиків у вирішенні цілого ряду важливих питань ї навіть деякі їхні помилки привели до тяжких наслідків періоду УНР.
Суспільно-політичні катаклізми знайшли своє відображення й на Звенигородщині. Водночас з активізацією діяльності на її теренах різноманітних партій, тут з'являються все нові збройні угрупування, які, діючи переважно на власний розсуд, ще більше драматизували ситуацію. Влада була нетривкою. Так, ще на початку березня 1917 року місцеві робітники організували в Звенигородці демонстрацію, в якій взяли участь й селяни та представники інтелігенції. Демонстранти несли червоні прапори та портрети Шевченка. Частина їх, ввірвавшись в приміщення земської управи та міської Думи, зірвала зі стін портрети Миколи ІІ
На початку квітня 1917 року в Звенигородці створюється Рада робітничих, солдатських і селянських депутатівВодночас з цим на Звенигородщині заявила про себе й ще одна сила – Вільне Козацтво, яке зародилося 1917 року в Гусаковому, – колишньому хуторі кошового запорожців Івана Гусака.

Хата Оксененка у с. Гусаковому, де був штаб С. Гризла у 1919 р.

Ініціатором його створення став місцевий селянин Никодим Смоктій. На сходці, що відбулась 23 квітня 1917 року, він запропонував організувати таке формування для самооборони і охорони порядку. Йото підтримали односельці та жителі сусідніх сіл, оскільки Гусакове було волосним центром. Поваливши погруддя Миколи ІІ перед волосною управою, козаки, озброївшись хто чим зміг, під орудою тільки що вибраного курінного отамана Никодима Смоктія розброїли в Звенигородці поліцію і встановили там українську владу. По тому вирушили рейдом селами повіту, влаштовуючи там мітинги та записуючи в козаки.
Завдяки невтомному пошуку і старанням відомого на Звенигородщині краєзнавця Михайла Іванченка, віднайдено імена перших козаків Гусаківського куреня. Це, зокрема, Іван Вдовиченко, Дмитро Галан, Юмен Горленко, Іван Доманський, Гнат Карпенко, Павло Кващенко, Варивон Курдюк, Яків Мельниченко, Марко Монастирський, Тиміш Пономаренко, Іван Проценко, Софрон Рябенький-Мовчан, Мифодій Русаловський і Дементій Степанченко.
Виникали козацькі курені й в інших волостях Звенигородського повіту. Зокрема в Тарасівці, Козацькому, Лисянці. Одним з організаторів й керівників Вільного Козацтва став і недавній військовий авіатор, внучатий племінник Тараса Шевченка Левко Шевченко. Наприкінці квітня 1917 року у Звенигородці відбувся вже повітовий з'їзд Вільного Козацтва. Кошовим Звенигородського коша (від цієї посади відмовився Никодим Смоктій), було обрано Семена Гризла, котрий походив з селянської родини містечка Калниболот (нинішній Катеринопіль). До цього він пройшов сувору школу життя: вчителював, служив на флоті, де брав участь в повстанні на панцернику "Потьомкін".
Після поразки повстання Гризла разом з іншими матросами заслали до Сибіру.Вирватися звідти він зумів лише в 1917, а діставшись додому, став членом "Просвіти" в Гусаковому і взявся за організацію Вільного козацтва.
Зі Звенигородщини дух козацтва поширився й на інші повіти й губернії України. Вже наприкінці 1917 року в лавах Вільного Козацтва нараховувалося понад 60 тисяч чоловік. З їхньої ініціативи розпочалася підготовка першого Всеукраїнського з'їзду Вільного Козацтва. З'їзд проходив 3 жовтня 1917 року в Чигирині. Прибуло 200 делегатів від Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини і Кубані. Відкрити з’їзд було доручено кошовому отаману Звенигородщини Семену Гризлу. З'їзд обрав Генеральну Раду з 12 осіб. На почесного отамана всього Вільного Козацтва обрано командира 1-го Українського корпусу, царського генерала Павла Скоропадського. Місцем розміщення управи було визначено Білу Церкву.
З’їзд звернувся з відозвою до всіх громадян, закликаючи зберігати спокій, обороняти волю та права українського народу, закладати кінні й піші загони у селах, волостях, повітах, губерніях. Генеральний секретаріат розуміючи значення Вільного Козацтва, затвердив його статут. Вважалося, що Вільне Козацтво врятує Україну від анархії та безладдя.
З жовтня 1917 року виходив щоденний часопис «Вільний козак» під редакцією М. Левицького, матеріали якого дають змогу сьогодні майже документально відтворити діяльність Вільного Козацтва.
В січні 1918 року у зв’язку з наступом на Україну більшовицьких військ, згідно розпорядження Генерального секретаря військових справ, розпочато реорганізацію Вільного Козацтва у регулярні військові частини – Реєстрове Вільне Козацтво. В зв’язку з цим в підрозділах було намічено провести ряд заходів щодо підвищення їх боєготовності.
До керівництва приходять нові отамани. 14 лютого 1918 року козаки Звенигородського коша обирають своїм отаманом Юрія Тютюнника, який ще восени 1917 року повернувся з Києва на Звенигородщину. Павлу Скоропадському, який прибув на це зібрання з метою взяти участь в його роботі, козаки висловили недовіру. Такий перебіг подій не влаштовував колишнього кошового отамана Семена Гризла.
Між новообраним і колишнім керівниками Звенигородського Вільного Козацтва стався конфлікт.
Ревком, знаючи Тютюнника як досвідченого організатора і освіченого командира, став на його захист.
Завдяки наполегливій роботі Ю.Тютюнника з особовим складом, Звенигородський кіш став одним з кращих серед вільнокозацьких формувань. Штабу Звенигородського коша та Звенигородському ревкому відтепер підпорядковувалися всі збройні формування на території Київської губернії. 14 лютого 1918 року, розігнавши повітовий з'їзд Рад робітничих і селянських депутатів у Звенигородці під головуванням більшовика Б. Каца, козаки заявили про себе як про єдину силу в повіті і на Київщині в цілому. Відомо, що на час першого походу більшовицьких військ в Україну саме Звенигородський козацький кіш контролював територію від Умані до Черкас і від Білої Церкви до Єлисаветграда. Тоді ж об'єднані сили Вільного Козацтва, у складі якого було 4600 звенигородців, завдали великих втрат більшовицьким військовим частинам під командуванням лютого ворога України Михайла Муравйова в районі Бобринської залізничної станції. Тут, як ї в інших боях, особливо проявився військовий талант Юрія Тютюнника. Під його керівництвом вільно-козацькі формування продовжували контролювати великі території Київської та Херсонської губерній до травня 1918 року. У травні-червні на вимогу німецького командування відділи Вільного Козацтва почали роззброювати і реформувати. Проте Звенигородське Вільне Козацтво зуміло зберегти свої сили. Більше того, козаки таємно готувалися до боїв з німецькими військами. Очолиш їх мав Левко Шевченко – внучатий небіж великого Кобзаря, І тут варто зробити невеликий відступ, аби віддати належне цьому великому патріоту України, людині щедрої душі, ім’я якого й до цього часу залишається забутим Навіть в рідному селі.
...Коли б Йосип, рідний брат Тараса Шевченка, діждався онуків, то, дивлячись на молодшого, Леонтія, не раз повторив би пророчі слова батька: "З його буде або щось дуже добре, або велике ледащо". Як відомо, так висловився Григорій Іванович, коли, вмираючи, розпоряджався щодо розподілу між дітьми своєї спадщини. Леонтій, якого домашні та приятелі називали Левком, помітно вирізнявся з-поміж своїх однолітків, Як і його великий родич, Левко (будемо називати його так і ми) мав потяг до науки, перейнявши від поета ще й мрійливість та допитливість. Якщо той в дитинстві шукав "залізні стовпи”, що, як сказав йому хтось, "підпирають небо", то Левко вже снив самим небом. Спочатку те сприймалося як звичайна дитяча забавка: вітрячки-пропелери, змайстровані з дерева, паперові повітряні змії, запущені за Керелівкою в піднебесся. Та коли батько, Андрій Йосипович, побачив у нього брошури про повітряні кулі й аероплани, стало зрозуміло, що Левко готується стати авіатором. Це не принесло великої радості в родину Шевченків. Думалось, що саме Левко перейме від батька хліборобське ремесло, оскільки на Його старшого брата, Митрофана, якого вже не тільки в селі, а й в Звенигородському повіті знали як "бунтівника" й "революціонера", надій було мало. Ще в дев'ятсот п’ятому, як організатор селянських заворушень, він потрапив до списків "неблагонадійних", згодом, примкнувши до есерів – займався політикою. А тепер, виходить, від землі відривався й молодший. Та ще й обравши таку небезпечну професію! Адже перші російські аероплани були ще надто недосконалими і навіть до Керелівки доходили інколи газетні повідомлення про те, скільки повітроплавців загинуло після Леоніда Мацієвича – першої жертви російської авіації. Й недаремно в журналі "Нива" за 1911 рік під фото льотчика Костянтина Шиманського, який загинув при перельоті з Петербурга до Москви, було, зокрема, зазначено: "Як це не жахливо, проте ми починаємо звикати до авіаційних катастроф і сприймаємо їх як щось звичне і просте. Смерть я постійна супутниця авіатора".
Виходило, що, окрім всього іншого, авіатор повинен бути сильним і вольовим, аби перемогти смерть. Левко ж – добрий, лагідний. До вуличних розваг, і тоді, коли був ще хлопчаком, і коли став парубком, був не дуже охочий. Коли мав вільний час, то проводив його за книжками. І от дочитався...
Ми не знаємо достеменно, де опановував Левко льотну науку. Відомо лише, що в період першої світової війни він був уже досвідченим авіатором, І смерть обминала його. Можливо, тому, що поручник Шевченко досконало знав свою справу і його "ньюпор" ніколи не підводив. Тим часом там, на землі, ставало все неспокійніше. Після падіння в 1917 році царського режиму і більшовицького перевороту в Росії, на російсько- германському фронті все частішали розмови про припинення війни. Невдовзі близько 300 тисяч українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді. Не міг бути осторонь цих подій і Левко Шевченко. Тож прощайте, золоті погони! І не тільки. Бо Центральна Рада не мала літаків. Тому, примірявши нову, українську уніформу з старшинськими відзнаками, доводилося прощатися й з небом. Чи надовго? Він не відав, можливо, і не задумувався над тим, покладаючи надії на свій, український уряд, на його державотворчі плани. Бо що ж то за держава без війська, а військо – без авіації? А авіатор Шевченко тим часом мав змогу побувати на рідній Звенигородшині, зустрітися там з давніми знайомими, допомогти батькам. Тим більше, що в часі його практично ніхто не обмежував.
Тарасівський курінь Вільного Козацтва на той час очолив Левків брат Митрофан, пройшовши крізь горнила двох революцій і маючи добрий організаторський хист. Й очевидно саме від нього, добравшись до рідної домівки, почув Левко і про принципи створення Вільного Козацтва, і про його призначення.
Існують різні версії щодо знайомства військового авіатора Леонтія Андрійовича Шевченка і уродженця сусіднього села Будищ, колишнього фронтовика, організатора в Сімферополі українського полку ім..Дорошенка, члена Центральної Ради Юрія Осиповича Тютюнника. Та як би там не було, досить скоро їхнє знайомство перейшло в щиру дружбу. Шевченко захоплювався своїм старшим товаришем, його військовим хистом, вмінням повести за собою людей.
Левко Шевченко, який нерідко мусив виконувати штабну роботу, оскільки мав відповідну освіту, не міг, звичайно, дотягтися до свого кошового. Та він і не ставив цього собі за мету, вважаючи Тютюнника зіркою першої величини і всіляко підтримуючи його авторитет. Щодо кошового отамана Тютюнника, то він бачив передусім у Левкой, як згадував потім у своїх мемуарах, його чесноти: "...Не вродився він верховодою, мав дуже лагідну вдачу, був взірцево чесним". І все ж саме він, Юрій Тютюнник передав йому згодом свої повноваження.
Тоді, у вісімнадцятому, доля була прихильною до нього. Після смертного вироку, винесеного німецьким військово-польовим судом вже в Києві Шевченко зумів втекти з-під варти. І коли кайзерівські війська покинули Україну, його бачили і в Звенигородці, і на вулицях Києва. Та все мінливе у нашому жорстокому світі. Смерть лише на декілька місяців відступилася від нього. Левко трагічно загинув у Звенигородці на початку січня 1919 року. Щодо його смерті існують різні версії. Та швидше всього це було заплановане вбивство, до якого доклав рук вже згаданий полковник Павловський, той самий Михайло Павловський, котрий, будучи комендантом Звенигородського повіту, зник зі Звенигородки в переддень збройного повстання.
Але що міг мати Шевченко до Павловського чи Павловський до Шевченка? Аби відповісти на не запитання, варто знову повернутися до подій 1918 року на Звенигородщині. Саме Павловський, видавши зброю Левкові Шевченку, по домовленості з Тютюнником мав очолити повстання, та в останню мить, злякавшись відповідальності, він втік з міста. І переховувався чи то на Кубані, чи то в передмісті Одеси в рибацькій хатині. Після повного звільнення України від Німецьких окупантів, Михайло Павловський, як і Левко Шевченко, з'являється в Києві» де уряд починає цікавитися подробицями Звенигородсько-Таращанського повстання, на яке він не давав згоди. Павловський починає обливати брудом Шевченка, замовчуючи однак про своє дворушництво. Свої звинувачення він публікує в газеті "Нова Рада". Левко, в свою чергу, подає до газети матеріали про зрадницькі дії Павловського. Та в українському уряді газетна "перестрілка" вже нікого не цікавила – назрівали нові, не менше важливі події. Принаймні, Павловський знову отримує посаду і повертається до Звенигородки. Одначе про те, що Шевченко, людина смілива й прямолінійна, може як не тепер, то пізніше викрити його, не давала полковникові спокою. А дізнавшись, що той час від часу навідується до самотнього і хворого батька в Керелівку, Павловський надумав, що робити. Його воякам не так уже й важко було вистежити народного отамана в Звенигородці, коли той повертався з Керелівки. Свідок загибелі Левка, власник готелю "Брістоль" потім розповідав» що Шевченко і не думав втікати від варти і вів себе, як завжди, спокійно І врівноважено. Йому наказали зробити крок вперед і відразу ж вистрелили в потилицю.
І все ж беремо на себе сміливість заявити, що навіть Тютюнник, який добре знав Левка І мав нагоду неодноразово пересвідчитися в самовідданості і сміливості свого молодшого товариша, не повністю усвідомив, кого втратила Україна.
Та це – між іншим. Більш прикрим є те, що й посьогодні ім'я внучатого небожа великого Кобзаря залишається не відомим навіть на його батьківщині. Близькі Левка доховали його на кладовищі в Керелівці. Та в радянські часи в ході будівництва гідромеліоративного технікуму під забудову потрапила й частина кладовища. Отож могилу Левка Шевченка було знесено. І як тут не прислухатись до тужливих і гнівиш водночас Тарасових рядків:

...а хто скаже,
Де Гонти могила,
Мученика праведного Де похоронили?
Де Залізняк, душа щира Де одпочиває?
Тяжко, важко! Кат панує,
А їх ж згадають.

Та повернемося до Звенигородсько-Тарашанського повстання. На початку липня, після злиття Звенигородського збройного повстання з Таращанським повстанням, відбулося об'єднання та реформування сил повстанців. Вони були зведені у два піхотні та один кулеметний полки артилерійську колону та кавалерійський ескадрон. Німецьке командування направило проти повстанців дві піхотні та одну кінну дивізій. Бої між повстанськими загонами та німецькими каральними підрозділами тривали до кінця липня. На початку серпня частина повстанців прорвала вороже кільце, форсувала Дніпро і через територію Полтавщини вийшла у нейтральну зону. Невелика кількість повстанців вступила до сформованої більшовиками 1-ї радянської української дивізії (українці становили близько 27 відсотків від загальної кількості) і склали основне ядро Таращанського полку, яким командував Василь Боженко.
Про подальший перебіг подій на Звенигородщині докладно розповідає у історичній розвідці "Українські органи охорони порядку" В.Щербатюк: "...Деякі загони роздріблених селянсько-козацьких загонів...й далі боронилися від насильства над селянством, яке чинили більшовики, що у грудні 1919 року повернулися в Україну і забезпечили собі перемогу. Проте повного контролю над українським селом більшовики не мали ще довго. Так, тривалий час з більшовиками боролися...безліч інших отаманів невеликих українських загонів.
Та того козацтва, основи якого закладено Никодимом Смоктієм та його однодумцями в Гусаковому 1917 року, на 3венигородщині вже не було. Значна частині його після 1919 року, зберігши зброю, увійшла до складу частин армії Української Народної Республіки. Чимало колишніх вільнокозаків влилося в підрозділи Червоної армії, проявивши себе хоробрими бійцями.
Дедалі більше заявляє про себе Нестор Махно, сили партизанської армії якого становили від 35 до 50 тисяч вояків, та Матвій Григор’єв, який очолює сили в 12 тисяч чоловік на Херсонщині. Із загонами Григор’єва, який підтримував тісні зв'язки з українськими лівими радикалами, й об'єднав свої формування в лютому 1919 року Юрій Тютюнник, ставши в Григор'єва начальником штабу. В йога оточенні на той час було й немало тих, хто становив основу Звенигородського коша Вільного Козацтва.
М.М.Іванченку, який першим взявся за глибоку розвідку виникнення й діяльності Вільного Козацтва, вдалося встановити подальшу долю перших вільнокозаків. Зокрема, пораненого 21 березня 1921 року в бою 3 інтернаціональним батальйоном біля села Новоселиці С.С.Гризла було втрачено в Звенигородській ЧК. Отаманову дружину з маленькою донькою переховали добрі люди. Галина, донька Гризла, дожила в Росії до наших днів. Вільховецького сотника С.Кравченка розстріляли ще кайзерівці, а сотника Гусаківської сотні Г.Іванченка- уманські енкаведисти у 1938 році. Вісім перших козаків з Гусакового, які потрапили під амністію і повернулися в село, померли 1933 року від голоду»- Никодима Смоктія -розстріляли 1941 року в Армавірі на Кубані гестапівці. Йото сини – офіцери воювали проти гітлерівців.
Підсумовуючи діяльність Вільного Козацтва Звенигородщини, треба сказати, що воно відіграло значну роль як в історії нашого краю, так і в історії України.
Однак через відсутність належного верховного керівництва, виваженої кадрової політики, а головне – через недооцінку його тогочасними українськими урядовцями і політиками, Вільне Козацтво використало далеко не всі свої можливості, патріотичний і бойовий потенціал й загинуло, лише взявшись виконувати вготовану йому місію.
Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але важко управляти.

 

 

 

Створення і підтримка сайту pbb.lviv.ua

#fc3424 #5835a1 #1975f2 #2fc86b #f_syc9 #eef12086 #150714100123